В особистих листах, коротеньких і довгеньких замітках та статтях, торкаючись питання про минулу літературну дискусію та про утворення нової організації — “Вапліте”, окремі особи й цілі групи молодих культурників запитують:
— Що воно за халепа? Чому счинилася літературна колотнеча? Чому Хвильовий, комуніст, виступає “проти молоди”, проти деяких комуністів, “ватажків лівих” письменницьких груп? Чому він “проти молодняка” і за неокласиків, “ворогів” пролетарської літератури? Нарешті, чому инші пролетарські письменники, а між ними й комуністи, що створили оте “Вапліте” — мовчать? Невже вони поділяють такі дикі думки Хвильового? Невже вони цілком підписуються під памфлетами Хвильового, що вийшли окремою книжкою “Камо грядеши”? Невже вони теж за “ворогів” — неокласиків і проти нової генерації молодих письменників? Чи може Хвильовий сам особисто має таку позицію, а решта несвідомо йде за його гаслами? Чи може вони проти цих гасел? Так чому-ж мовчать?!..
Тут треба поглянути назад і зазирнути в історію розвитку пролетарських письменницьких сил за останній рік, оминаючи моменти, висвітлені в статтях Хвильового і Ялового про “Вапліте”, “Гарт”, “Плуг” і т. и.
Вже більше року тому в письменницьких колах “Гарту” створилася атмосфера, що не давала можливости молодим письменникам бути Справжніми письменниками, творцями нових мистецьких цінностей.
Молоді сили, що тільки-но ступили на відповідальний шлях мистецької творчости, потрібували виховання, удосконалення, а це вимагало величезних зусиль і сприятливих умов праці.
Нові сили, ставши на творчий шлях, прагли мистецького оформлення, потрібували письменницької науки, школи. Але лави, що насували до “Гарту” й “Плугу”, письменництво розуміли примітивно. На їх думку, бути письменником за сучасних умов — це означає пройти кандидатський чи студійний стажі, одержати квиток тої чи иншої організації.
Це розуміння письменницької сути деякі “вожді” обґрунтовували різними псевдотеоріями, цитатами й “документами” і провадили свою облудливу роботу серед молоди.
Молодь-же, повіривши на слово, “на слово” “вождям”, вимагала друкувати свою писанину на підставі письменницького “квитка”, і суспільству подавалося таку творчість, од якої нудило й губилися мистецькі критерії. Читач озирався й не розумів, що воно на літературному світі твориться.
Губилися мистецькі критерії і в молоди, що в факті видрукування своїх “річей” вбачала свою мистецьку апробацію. Губилося розуміння досконалосте твору, художности, його громадської цінности й т. и. Видавництва так само втратили розуміння, що треба друкувати, а що не треба, бо все стриглося під один гребінь. Губилася всяка лінія й міра критики та самокритики й серед самих письменників.
З цього повстала відсутність стимулу вчитися та творчо самоудо-сконалюватися, давати твори, оформлені з боку змісту, художности й чистоти мови, загалом — твори культурні.
За таких умов пишним цвітом заквітла графоманія та невігластво.
Це невігластво відчули в першу чергу деякі товариші в “Гарті” й забили ґвалт. Цей гвалт був надто гучний, і його де-хто почав трактувати, як розклад, небажання працювати серед робкорів, молоди, по клубах, вечірках — одним словом, серед мас... В гартовських колах почалось заворушення. На з’їзді “Гарту” група, що в листопаді вийшла з “Гарту”, мала поставити питання це на порядку денному, але під натиском ватажків “Плугу”, гостей з ВАППУ, “лівих" письменницьких організацій, що почали атаку на лінії організаційної установки, — це питання треба було затерти.
Час був невідповідний, тому було покладено зберегти організацію в цілому, не чіпаючи наболілих питань. Боротьба точилася лише проти того лівого дитинства, що пропонували “гості” й плужани та деякі впливові офіційні особи з центру, що цікавилися не так справою культурного розвитку, як організаційною установкою, чіпляючи до цього “ліву ідеологію”.
Цей з’їзд “Гарту” намітив на майбутнє лінію організаційно-творчої установки, що фактично заперечала стабілізації художньої творчости. Протилежні групи, об’єднавши фронти по лінії цієї “дитячої лівизни”, почали свою “широку роботу”. “Гарт” по інерції теж простував своєю дорогою, наміченою з’їздом.
Отже, небезпека графоманії не була усунута, і письменники, що розуміли цю загрозу, не могли виборсатися “на сухе”. Утворилося зачароване коло.
Серед гартовців почався розклад. Не розклад богеми, а зневіра в потребі організації, песимістичний погляд на свою роботу. Почалось скакання з однієї організації до другої й т. и.
Одначе, певна кількість товаришів витримувала карантин, гуртуючи справжнє письменницьке коло. В цей час і під цим знаком відбулося влиття до “Гарту” і Комункультівців, що відмовилися від своїх старих тактичних засад. Сподівалися на пленум Ц. К. “Гарту”, щоб там руба поставити ці питання.
Артилерійську підготовку почав М. Хвильовий своїми памфлетами, а приводом до цього став один випадок брутального графоманського нахабства.
Справа йшла про те — чи далі припускати невігластво в письменстві, чи почати з ним жорстоку боротьбу. Спинилися на останньому. Виходу не було — і всі, кому дорогий розвиток класової культури, повинні були стати на цей шлях.
Тому-то так і загострив М. Хвильовий в своїх памфлетах питання “Европа чи просвіта”,— вульгарна творчість “лєвих ребят”, чи культурна, мистецька творчість тих, хто хоч і не дуже близький нам по ідеології, але й не остільки вже ворожий, щоб бути зметеним зі шляху пролетарської культури.
З цього й почались оті натяки, наклепи про антимасовізм та спілку з неокласицизмом.
Письменницьку молодь опанував переляк, особливо по-за центром України. До того ще цю молодь всякими способами провокували, спантеличували дискусійні опоненти чи їх прихильники, нацьковуючи її проти “Олімпу1”.
Отже, не диво, що на пленумі “Гарту” висунуті письменниками пропозиції не були прийняті (половина на половину; голосувала проти, головним чином, провінція). Справу одкладено до з’їзду, погодивши ці питання й необхідність з’їзду з відповідними органами.
Та з’їзд не міг відбутися. Головка “Гарту”, прихильники протилежної течії, всякими способами намагалися з’їзд не скликати. Ввесь же склад Ц. К. “Гарту” — і вся його харківська письменницька група були за висунуту “протестантами” пропозицію. А ця пропозиція в загальному була така:
1. Гарт перебудувати на нових підвалинах — внутрішньої поглибленої роботи по підвищенню мистецької кваліфікації й виробничої виключно письменницької творчої установки.
2. Решті культурницьким одиницям і групам створити нову організацію культурницьку, куди-б могли входити ті широкі маси трудящих, що прагнуть мистецької самоосвіти.
3. По цих двох лініях запропонувати, в порядку добровільних обговорень, переформуватись і “Плугові”, з якого могли-б одійти письменницькі одиниці до “Гарту”, а решта до нової культурницької організації.
Було вирішено: коли “Гарт” в цілому (бо більшість його — це культурники й митці, що прямого відношення до письменства не мають, як от: театральні актори, аматори музики, маляри то-що) не згодиться на це,— вийти з нього й створити нову організацію, втягнувши до неї й тих письменників з “Плугу”, що поділяли цей погляд, а також письменників з инших організацій (“Жовтень”, “Молот”) та окремих осіб, що не належали до організацій, але ідеологічно стоять на засадах класової боротьби — революційного марксизму, тоб-то на постулатах комуністичної партії.
Дискусія газетна припинилася й почалося обговорення у відповідних органах. Але, зрозуміло, це питання про тактику й організаційну установку ніякі органи розвязати не могли. Більшість ватажків “Плугу” стояли на своєму так само, як і голова “Гарту” з невеликою купкою прибічників.
З’їзду “Гарту” не було скликано, і після застереженого харківською групою письменників терміну його скликання, ця група вийшла з “Гарту”, сповістивши про це в пресі (див. “К. і П.”, листопад 1925 р.).
Після цього письменники, що вийшли з “Гарту”, разом з письменниками Плужанами, Жовтневцями (що теж вийшли з організацій) та окремими особами, що поділяли цілком установку нової організації — створили Вільну Академію Пролетарської Літератури (“Вапліте”).
Де-хто запитує, чому “Академія”, а не асоціяція, товариство, або щось инше?
А чому ні? Адже Академія до чогось зобов’язує. Зобов’язує академічно, серйозно, поставитись до творення класової літератури, бути культурним письменником з певними ідеологічними класовими засадами, в протилежність створеній за останні роки традиції, що ні до чого письменника не зобов’язувала й породжувала письменників та письменницькі організації, мов гриби в дощ, без жадної потреби.
Ми взялися за величезну підойму людської культури. Щоб бути письменником, треба розуміти свої завдання й відповідальність. Ми ще юнаки в розумінню знання, ми навіть в де-якій мірі невігласи. В умовах революційної боротьби не було часу на самоудосконалення, на розвиток навіть чистоти й краси мови, якою ми пишемо,— не кажемо вже про розуміння питань вікової культури у всіх її проявах. То-ж берімся за все це. Вчімся, вчімся і вчімся, коли своєю творчістю хочемо допомогти новому суспільству йти вперед. Створімо такі умови для праці, в яких би міг письменник виявитися найповніше, письменник з пролетарсько-класовою установкою. Ніхто не може сьогодні вимагати від письменника шедевру, але письменник повинен пройнятися величезними культурними завданнями.
Звідци така гостро ворожа позиція “Вапліте” до неуцтва й халтури.
Буржуазне письменство має за собою тисячолітню культуру, глибини думок і роботу сотень поколінь митців над стилем.
Ми-ж вийшли з попелища революції. Тому в своїй творчості з класово-пролетарською установкою берімо все те культурне надбання віків і творімо нові форми й стилі. Творімо літературу, письменство, а не вбогу писанину, непотрібну й застарілу своїм змістом і формою.
Ці основні положення, загострені в подробицях, висунув М. Хвильовий (не особисто, а од колективу, групи: комусь треба було починати).
В процесі дискусії М. Хвильовий в деяких моментах надавав питанням такої загострености й палкости, що певно жахала правовірних радянських культурників і навіть комуністів. Звідци всякі нісенітниці, обвинувачення в антипролетарськості, антикомуністичності, молодофобстві й т. и.
До всякої справи, навіть до великих подій, завжди налипали сторонні люди, котрі щось хочуть собі на тім придбати, бувши далекі од тої справи й подій. Отже, не диво, що й тут, де справа йде про розвиток нової літератури, найдуться й найшлися вже (як справедливо пише Хвильовий), такі елементи, що хочуть щось виграти собі на цьому, бувши далекі од цієї справи.
Тому недавно, що М. Хвильовий, з властивим йому запалом, картає всіх і безцеремонно зве непристойними іменами тих, хто не розуміє цих простих істин і, свідомо чи несвідомо, тягне нову культуру назад, гальмує її розвиток.
Звідци й усі ті опонентські пересуди, балаканина, пустозвонство, наклепи, вигадки, а часом і безглузді провокації з боку різних прихвостнів, або несвідомих цього окремих одиниць.
Звідци цілком слушно М. Хвильовий вважає, що далеко цінніший сучасній літературі Зеров, з надбаною ним культурою, без претензій на навчителя пролетарської літератури, аніж заялозена писанина некультурного невігласа Гаврили з конопель — убога на думку, непотрібна, як громадська організуюча сила,— поверхово карамельчастих “ультра”-революційних “ідеологів нової літератури”, що пнуться навчати молодь.
Це — загострення, а висновок: будьте культурні і з культурним багажем дайте новому суспільству те, чого вимагає наша пролетарська класова ідеологія, маючи на оці не лише сьогоднішній день, а й май бутнє людського суспільства. От загальні положення “Вапліте”.
Звичайно, що створено організацію не тому, що “Олімпійці”, мовляв, хочуть бути монополістами,— бо, як ми вже зазначили, “Олімпійці” невисокої думки й про себе,— але хай “дрібні люди в великі дні” мають менше нахабства, хай буде покладено кінець неуцтву, що, криючись іменем червоного митця, пропагує вульгаризм, убогість. Це загроза культурі, і з цим треба нещадно боротися.
Ми маємо сильних ворогів на культурному мистецькому фронті, з прекрасною технікою, з витонченим словом.
Нам треба стати сильними.
Нині ми не є такі, але ми повинні намітити наш шлях у майбутнє.
Тепер про наших “ворогів” — неокласиків і взагалі тих, що не є пролетарськими письменниками,— про старих українських митців.
Справа, звичайно, не в іменах, а в тому аналізі, класифікації творців на корисних і шкідливих нам, на кого ми повинні вішати всіх собак, а кого виправляти.
Ми знаємо культурних людей з прекрасною технікою слова, але не перейнятих цілком нашою свідомістю класової боротьби, марксівським розумінням історичного процесу, і маємо письменників з цим розумінням і запальним чуттям, але слабо озброєних культурно й технічно.
Тут і підходимо до неокласицизму, не спеціально київського, а взагалі цілоукраїнського (бо Хвильовий брав Зерова, як ім’я-алегорію — для економії).
У нас, поруч з досконало розробленою наукою революційного марксизму, надто мало у всіх деталях проробленої марксівської теорії мистецтв. Єдиним доки що теоретиком в цій царині є Плеханов, тому й будемо користуватися тут його обґрунтуванням.
“Завданням діячів наукового соціалізму є, ак відомо, головним чином, розвиток свідомости мас — не лише політичної, але всебічної: наукової, етичної, естетичної. Форми пропаганди соціалістичних ідей повинні відповідати поглибленому, серйозному науковому змістові. Істинна проповідь марксиста повинна підіймати слухача, або читача, тому груба форма, демагогів, дешеві ефекти також недоречні, як недоречні такі форми висловлення думок у науковому творі. Популярність твору, потрібного для пропаганди масам, потрібує ще більш досконалої художньої форми”.
Такої думки був Плеханов.
Оповідаючи про Плеханова, Л. Аксельрод пише: коли Гапон якось прочитав йому одну відозву на зразок поеми, той, уважно вислухавши, відповів: “Ви гадаєте, що до народу можна й треба звертатися з такими дитячими казками? Народ — це могутня сила в історичному русі, народ — це велетенська річ, і звертатися до нього з колисковими казками є просте й нічим не приховане злочинство”.
Цим ми хочемо сказати, що дійсно є злочинством вульгаризувати літературну творчість — з боку художносте слова і змісту.
В цім і полягає наступ Хвильового на невігластво і “за Европу”.
Але мистецький твір ще має якусь ідею, бо, за Плехановим: “не може бути художнього твору без будь-якої ідеї”.
А ці ідеї ми оцінюємо з поглядів інтересів суспільства, як революційні марксисти, і прагнемо, щоб “ці ідеї увійшли в плоть і кров письменника, щоб він викладав їх, як художник і як громадянин-творець. Треба, щоб він міг цінувати по якості й художній модернізм сучасних ідеологів буржуазії”.
Це вже торкається нашого погляду на неокласиків взагалі, тоб-то на творців, що ще не пройнялися цими ідеями. Це так само торкається і всіх тих, що нахапалися поверхового знання і в позі червоних знавців підходять до творчосте, як різник до корови.
Щоб розвинути цей погляд, варто застерегти, що ми дотримуємося тої аксіоми, що “не може бути художнього твору, позбавленого ідейного змісту. Навіть ті твори, автори котрих дорожать тільки формою й не турбуються про зміст, — так чи инакше виявляють певну ідею”.
Як доведеться їх кваліфікувати — чи як близьких нашій установці творців, чи як ворожих? І чому М. Хвильовий натякає, що вони дорожчі за вульгаризаторів творчосте “енків”?
Що являють собою ці творці-неокласики на сучасній літературній арені?
За Плеханівським аналізом, можна кваліфікувати, що у нас є, приблизно, три типи творців: 1) прихильників мистецтва для мистецтва, 2) митців, що хочуть повернути колесо історії назад, і 3) дійсних співців, що розуміють історичний хід подій.
“Нахил художників і людей, перейнятих ідеєю “мистецтво для мистецтва”, виникає на грунті безнадійного розладу їх з їх громадським оточенням”.
Це що-до першої категорії.
До другої категорії належать ті, що мають: “утилітарний погляд на мистецтво, тоб-то нахил надавати творам значіння присуду на прояви життя й постійну супровідь радісного бажання брати участь в громадських бойовищах; таке виникає і зміцнюється там, де є обопільне співчуття по-між значною частиною суспіль-ства і людьми й художниками”.
Це останнє вже певно треба розглядати, в який бік скерована творчість художника й певного стану оточення суспільства: а) чи в бік повернення історії назад, повороту старого загубленого ладу; б) чи участи у творенні цього нового суспільства, перед яким стеляться величні шляхи людського розвитку.
“Вапліте” причисляє себе до третьої категорії.
Але до якої категорії можна зарахувати неокласиків? Чи у них творчість — мистецтво для мистецтва, тоб-то чи вони є в стані безнадійного негативного відношення до їх суспільного середовища?
Для людей цієї категорії їх об’єктивне відношення до середовища позначається, власне, відсутністю співчуття до нього.
“Тільки буржуазний громадський устрій чи не більше всякого иншого може розвинути подібну байдужість. Цілі покоління виховувалися в дусі принципу “кожен за себе, а бог за всіх”, тому там цілком природня поява індивідуалістів, що міркують тільки за себе й що цікавляться тільки собою”.
Дійсно, що залишається робити, коли звязку з оточенням немає? Розважатися тільки своїм “я”?!
Але тому, що їх “я” може врешті обриднути, не маючи другого (курсив О. Д.), опріч себе самого, то вигадується для того фантастичний “потойбічний” світ, що високо стоїть над землею й по-над всіма земними “питаннями”.
Плеханов бере за приклад Гіппіус і її устами цитує цих митців, що переходять врешті до молитов-поезій, виливаючи в них свою “душу”. Але розуміння самотности ще більше одриває людей одного од другого. Коли індивідуалізм досягає такого скрайнього ступня, тоді зникає можливість спільности іменно в молитві (т.-т. в поезії), спільности молитовного (т.-т. поетичного) запалу.
“Поезія губить від цього, як і взагалі мистецтво, що є одним із засобів спільности межи людьми”. (Курсив О. Д.).
Поети, що люблять себе “як бога”, не можуть цікавитися тим, що твориться в суспільнім оточенні. Тому не дивно, що людині, яка згубила всяку спільність з людьми, лишається лише “просити” “чуда” і прагнути того, “чого нема на світі”, бо що є на світі, для неї не може бути цікавим.
“А коли людина губить всяку спільність з оточенням людей, тоді її ідейне життя губить всякий звязок з землею. Тоді ії фантазія несеться на небо, і вона стає містиком. Містицизм — теж ідея, але темна, безформенна, як туман, що є в смертельному ворогуванні з розумом”.
Отже, чи є у неокласиків оця містика, чи є вона творчістю “мистецтва для мистецтва”?
Звичайно, поодинокі з них (прим., Рильський, — більшість творів 1918—1923 р.р.) належали до таких категорій, але тепер сказати це про всіх загалом, і навіть про нього — не можна, бо, як не дивно, але й у нього почався великий злом (див. “Ганнуся”, збірка “Тринадцята весна”).
Ми переживаємо таку епоху недосяжно величну в історії людства, що і “камні глаголят”, не то що заговорять кам’яні чуття співунів для власного співу!
Далі:
Чи можна віднести неокласиків до творців другого гатунку,— до тих, що хочуть повернути колесо історії назад в його інтернаціональних проявах, хоча-б і в національній творчості, виявляючи тут націоналістичні тенденції (т.-т. те саме гальмування, але з другого боку). Чи прагнуть вони до збереження старого, в його протилежності визвольному рухові нашого часу?
Ні, категорично не можна їх причислити й до цього.
Вони вже згубили це, коли мали його в таємницях свого розуму й чуття, як більшість людей, що зрозуміли необхідність нового, т.-т. того, що є. Нарешті, по свойому інтелектуальному складу вони повинні стояти вище над минулим, поскільки намагання зберегти старе суперечить їх потягові розуміти соціяльні життьові основи людськосте і розвитку культури.
Але-ж вони не є третьої категорії, т.-т. тими, що всотили у все своє єство необхідність перебудови життя.
От тут і заковика: вони стоять на роздоріжжі й щиро намагаються в своїй творчій роботі йти разом зо всіма борцями до нового суспільства, активно, в своїй творчості прагнуть вести ту частину роботи, що їм належить.
Певне, вони розуміють аксіому, що “всякий будь-який талант незмірно збільшить свою силу, коли перейметься великими визвольними ідеями нашого часу”. Вони, певне, хочуть теж не ридати, чи сміятись, а розуміти.
Коли-б вони належали до першої категорії, коли-б у них не було нічого, опріч свого “я”, то вони-б навіть не стали грати ролю спокійного літописця великої борні, що точиться в нетрах сучасного світового суспільства, бо й тоді-б їм заважало оце “я”, котрому все земне байдуже.
А неокласики стали літописцями, ба, вони є частиною творців в галузі нової літератури, критики, матеріалістичного розуміння історії культури.
Справа лише в тім, що вони ще не цілком пройнялися розумінням тої взаємної боротьби класів, що точиться в теперішнім суспільстві.
Але “хто не дає собі справоздання в боротьбі, багатовіковій і ріжній, процес якої складає історія, той не може бути свідомим художнім критиком” (курсив О. Д.), хоча-б і мав він титул академика.
Неокласики прагнуть до цього розуміння і певне ним будуть пройняті. Вони в своїй критиці намагаються навіть прикладати соціологічного методу в спектрі діялектичного матеріялізму.
Та знову треба пам’ятати, що “хто хоче вивчати ідеологію в суспільстві, поділеному на класи, тому треба уважно слідкувати за явищами в ньому. Инакше він нічого, не зрозуміє. Тому той, що цього зрозуміти не може, або не хоче, краще хай не береться за тлумачення мистецтва”.
Це стосується не лише до неокласиків, але й узагалі до всіх критиків. Коли ми говоримо тут про недосконалість критики з боку культурних сил, то що-ж ми можемо сказати про халтуру критичну? Для цього досить поглянути на більшість бібліографічних розділів всіх наших журналів.
Проте, неокласикам, як художній генерації, що переходить щойно зі старого світу до нового, треба це мати на оці в першу чергу.
Справа в тім, що цей інтелектуально розвинений елемент може зрозуміти все це надто швидко. І вони до цього йдуть.
Але-ж у чім річ? Як класифікувати їх в теперішній час розвитку нової літератури, інтернаціональної культури в національних формах? Що вони являють собою в сучаснім радянськім суспільстві, як творчі одиниці? Чому М. Хвильовий “орієнтується” на них більше, як на “молодих чи молодикуючих” дорослих з “ідеологічною” лівизною?
Як бачимо, неокласики в своій більшості не належать ні до одної з категорій по нашій класифікації, але вони наближаються до останньої. Вони хочуть зрозуміти класову боротьбу, що становить історію, й починають її розуміти крізь призму революційного марксизму. А це головне, що треба.
Вони не згубили звязку з сучасним суспільством, але, певне, умови життя, що були до того часу, не давали об”єктивних, а може й суб”єктивних, можливостей зміцнитись цьому звязкові.
Неокласики прагнуть бути співзвучними з сучасною епохою, з сучасним суспільством. Нині є можливості їм осягнути це.
Бо ще Комуністичний Маніфест накреслив нам: “В ті періоди, коли боротьба класів наближається до розвязки, процес розкладу в середовищі пануючого класу, в середині усього старого суспільства, досягає такого сильного ступня, що деяка частина пануючого стану відокремлюється від нього й прилучається до революційного класу, що несе прапор майбутнього”.
Тоб-то, можна припускати, вони—та частина, що теоретично зрозуміла хід історичних подій. А “збагнути це можуть тільки ті, що метекують, уміють думати”.
Неокласики, яко творча інтелігенція, не були абсолютними ідеологами буржуа, а лише класовою прослойкою, що хутчіш переймає завдання тої класи, котра прагне до безкласовости, до знищення цієї прослойки, що завше тяжила над нею, як теж над частиною наймитів, хоча й інтелектуальної праці.
Тому нема рації вішати собак, на кого доведеться, при всякій нагоді. Такий елемент, що сьогодні вже всім єством переймається теоретичним розумінням революційного марксизму, не є наш ворог.
Потрібне лише товариське оточення, в якім ті ідеологічні кострюбатості, що тяжать на них, в умовах творчо-літературного ідеологічного оточення сами зітруться з часом.
Тоді навіть яскравіше буде видно — хто з них безнадійно розладжений з сучасним суспільством, а хто цілком пройнявся сучасним життям і його рухом.
Так говорить діялектика, цього вимагає розвиток класової інтернаціональної культури, хоча-б і в національних формах.
Вапліте Зошит Перший, 1926.