Архип Юхимович Тесленко належить до письменників демократичного напрямку української літератури XX сторіччя. Він виступив в літературі в період революції 1905 року, в той час, коли “...царська росія була вогнищем усякого роду гніту — і капіталістичного, і колоніального, і воєнного,— взятого в його найбільш нелюдській і варварській формі!”.
Революція 1905 року визначила життьовий і творчий шлях Архипа Тесленка, як селянського революціонера і письменника сільської бідноти та наймитства.
Доля Тесленка є характерною для багатьох представників революційно настроєної демократичної інтелігенції, яка вийшла з народу, була на боці робітничого класу і біднішого селянства, брала участь у боротьбі проти влади поміщиків і буржуазії, проти самодержавства.
В своїх реалістичних творах А. Тесленко показав нестерпне становище трудящих мас міста і села, наростання у них протесту, ненависть їх до поміщиків, буржуазії, до всього самодержавного ладу.
Про свою біографію Архип Тесленко міг би сказати словами Гліба Успенського: “Вся моя біографія переказана майже із дня в день в моїх книгах”. Значна частина його оповідань (“Немає матусі”, “В тюрмі”, “На чужині”, “Що робити?”, “Да здравствует небытие”, “Поганяй до ями”, “В пазурах у людини”) відображає окремі епізоди важкого життя письменника. Проте значення згаданих оповідань набагато ширше, бо в них автор правдиво змалював типові картини похмурої дореволюційної дійсності.
Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня (18 лютого ст. ст.) 1882 року в селі Харківцях Лохвицького повіту па Полтавщині, в бідній селянській сім’ї. Все життя над його родиною тяжіли злидні. Батьки поневірялись по наймах, на поденщині. Бажаючи врятувати сина від долі сільського наймита, вони віддають його в 1892 році вчитися до місцевої початкової школи. “Учися, — кажуть було,— учися, щоб хоч ти, як ми, не страждав, не спотикавсь по поденщинахвно (“Поганяй до ямивно).
В коротенькому автобіографічному листі, вміщеному в передмові до повісті А. Тесленка “Страчене життявно, що вийшла з друку ще за життя письменника в 1910 році, він так писав про себе:
“Не скінчивши (второкласної) церковноприходської школи, поступив писарчуком у волость, далі до нотаріуса. Кинув. Пішов на залізничного телеграфіста вчитись, лікар знайшов слабість на очі, забракували мене. Став жить дома. Книг не було, а бажалось читати. Познайомивсь з учителем одним, став брати у того. Були в його й українські книжки... Незабаром 1905 рік. Хопився в тюрму. Через місяць з днями випускають мене. Далі знов ганяють за мною. Хліб у Лаврі місив, картоплю чистив. Навідавсь додому. Заарештовують мене в жовтні 1906 р. І просидів я цим разом у тюрмі увесь 1907 і восьмин,— більше двох років. Одвідав і Вятської губ., пробув тільки мало там. В тюрмі заслання відбув. Увесь час був під судом — не пускали. Палата судила. Оправдавсь. В етапі у Вятку тифом болів. Увесь 1909 рік болів плевритом. У 1909 судив Окружний суд за (визволення) політичного. Два тижні арешту одбув на початку 1910 року”.
Арешти, суди, тюрми, заслання, нарешті, смертельна хвороба — ось короткий перелік фактів біографії селянського письменника, революціонера-демократа.
Після закінчення початкової школи А. Тесленко вступає до церковно-вчительської в с. Харківцях, мріючи стати вчителем. Але закінчити йому не пощастило. Почалося з того, що він непохвально висловився про одного з місцевих куркулів, про якого піп говорив на уроках, що на таких, як Чвир, “віра держиться”.
“— Гарна віра,— кажу, — до церкви ходить, ікони справлять, а до людей звіриною буть!” (“Поганяй до ями”).
За допитливість і неповагу до старших, за вільнодумство і безбожність піп виганяє хлопця зі школи. Він іде працювати писарчуком у волость, де наочно бачить глибоку прірву між бідними і багатими, класову суть самодержавної влади. Згодом він переходить працювати до нотаріуса, але й тут довго не затримується. Чесний і непокірний, він не міг миритися з атмосферою лицемірства, брехні, зневаги до бідних, знущання з людської гідності. “Високомір’я, низькопоклонство, хабарі!.. Остогидло писарювання мені, оселився дома. Голодний, обірваний, та сам собі пан!..”— пише Тесленко в оповіданні “Немає маїусі”.
Вступивши згодом на курси телеграфістів на ст. Долинська, він 1 тут довго не затримався, бо не догадався дати лікареві хабаря і той знайшов у нього “слабість на очі”. Комісія не допустила його до посади телеграфіста.
Після невдалих спроб влаштуватися на роботу, А. Тесленко повертається додому і жадібно береться за самоосвіту, читає художні твори російської та української літератури. Під впливом прочитаного, у нього дуже рано з’являється бажання писати, розповісти про своє життя та про долю таких, як сам. Починає з віршів російською мовою, далі, під впливом одвідування театру в м. Лохвиці, куди приїздили відомі російські та українські актори, пише драму “Не стоїть жить”. В 1903 році організовує в своєму селі аматорський драматичний гурток і сам бере участь у виставах. Свою драму Тесленко надсилає на відзив М. Кропивницькому, якого йому довелося бачити в Лохвиці.
Кропинницький у листі до початкуючого автора вказав на хиби твору, але відзначив “іскру божу” в таланті письменника і порадію працювати далі, вдосконалювати художню майстерність. В ці роки Тесленко знайомиться з творами Пушкіна, Шевченка, Гоголя, Горького та інших письменників і береться до невеличких оповідань з життя сільської бідноти, виявивши в них неабиякий літературний талант.
Настає 1905 рік. Полум’я революційних повстань з Петербурга, з Москви перекинулося в усі кінці країни. На боротьбу з самодержавством підіймаються мільйонні маси селянства. Революційний рух на Україні охоплює цілі губернії, зокрема Чернігівську, Полтавську, Катеринославську.
Велику роль у розповсюдженні революційних ідей на селі відіграли робітники, вихідці з бідного селянства, які, подібно до Марка Гущі з “Фата моргана” М. Коцюбинського, повертаються з фабрик і заводів у рідні місця, згуртовують селян і ведуть боротьбу проти поміщиків та буржуазії. Один з таких пролетарів Пимін Лаврептійович Бурда, робітник Маріупольського заводу “Провіданс”, приїжджає у рідне село Харківці. Тут він зустрічає Архипа Тесленка, і між ними зав’язується міцна дружба. Вони організовують навколо себе революційно настроєну селянську молодь, читають і поширюють соціал-демократичні листівки.
Революційні події 1905 р. мали великий вплив на Тесленка. Про це він говорив:
“Як ось настав рік 1905. Заворушилися люди. Кличуть до боротьби за рівність, братство, свободу! Боже! Боротьба за рівність, братство, свободу! Так от де я знайду собі і ціль життя, і карі оченята, і щось гарне, велике! Ухопився за це я. Розказую селянам, книжечки їм читаю. Трусять мене, трусять брата. Заарештовують мене” (“Немає матусі”).
В донесеннях провокатора—сільського писаря В. Строя, Тесленко характеризується як “один из самих ярих пропаганднетов”. Ось чому його та Пимона Бурду заарештовують, як людей небезпечних “для общественной безопасности и спокойствия”. Але, оскільки доказів про революційну діяльність Тесленка було недостатньо для судової справи, через місяць його звільняють з-під арешту. Вийшовши з тюрми, А. Тесленко продовжує революційну роботу серед селянства. Він вступає в “Крестьянский союз”, читає селянам революційну літературу, бере участь в народних демонстраціях, що відбувалися в Лохвиці.
“Крестьянский союз” був організацією, яка відіграла позитивну роль у розгортанні революційного руху на селі в період 1905 року. Даючи оцінку цій організації, В. І. Ленін писав:
“Селянська спілка росла з казковою швидкістю в період революційного вихору. Це була дійсно народна, масова організація, яка поділяла, звичайно, ряд селянських забобонів, піддавалася дрібнобуржуазним ілюзіям селянина (як піддаються їм і наші соціалісти-революціонери), але безумовно “грунтовна”, реальна організація мас, безумовно революційна в своїй основі, здатна застосовувати дійсно революційні методи боротьби, яка не звужувала, а розширяла розмах політичної творчості селянства, висувала на сцену самих селян з їх ненавистю до чиновників і поміщиків, а не напівінтелігентів, які так часто бувають схильні вигадувати всякі проекти угод між революційним селянством і ліберальними поміщиками” .
На початку 1905 року А. Тесленко вперше їде до Києва із збірочкою своїх творів, в якій були такі оповідання: “За пашпортом”, “Хуторяночка”, “Мати”, “Маруся”, “Дід Омелько”. Українські буржуазно-націоналістичні літератори, що очолювали журнал “Києвекая старина”, куди звернувся зі своїми творами молодий письменник, на словах прихильно зустріли його, відзначили своєрідність ного оповідань, але на ділі не подали Тесленкові будь-якої матеріальної чи моральної допомоги і підтримки. Під час перебування в Києві він змушений був ночувати по нічліжках та монастирських страннях, а його твори, що розкривали безодню селянських злиднів, змальовували рабське безправне становище наймитів, довго лежали в редакції “Киевской старины” і побачили світ лише в 1906 р.
Одним з важливих фактів революційної діяльності А. Тесленка була його участь у повстанні, що відбулося в грудні 1905 року в Лохвиці. Разом з іншими повстанцями А. Тесленко очолює народну демонстрацію за визволення одного з керівників “Селянської спілки”. Демонстранти роззброїли помічника справника, заарештували його, посадили на сани і повезли в волость у “холодну”. По дорозі їх нагнали драгуни, кількох чоловік убили, а Тесленкові пощастило втекти. Лохвицьке повстання було придушене.
Ще з осені 1905 року поліція почала арештовувати активних учасників масового революційного руху, зокрема членів “Селянської спілки”. Після грудневих подій в м. Лохвиці, поліція влаштувала справжнє полювання за А. Тесленком, що змусило його на початку 1906 року тікати до Києва. Перебуваючи на становищі “безпашпортного”, не маючи ні документів, ні засобів до існування, ні притулку, письменник переховується по монастирях, босяцьких нічліжках.
Проте перебування в Києві не минуло для А. Тесленка безслідно. Саме в цей час, в обстановці революційного піднесення, він одержав змогу опублікувати свої твори в легальній пресі. Першим було надруковане в газеті “Громадська думка” від 15 лютого 1906 року сатиричне оповідання “Радощі”; в березні в журналі “Нова громада” з’являється оповідання “За пашпортом”, згодом там же надрукована “Хуторяночка”. В газеті “Громадська думка” друкуються оповідання “Любов до ближнього” та “У схимника”. Ім’я письменника стає відомим в народі. Влітку 1906 року Тесленко повертається додому. “Зморило таке життя мене”,— пише він в листі. Але й дома було не краще. Довелося від переслідування поліції ховатися по бур’янах. В одному з листів цього часу він пише: “Не хочеться й думать, що є на світі вовки хижі, що вони стережуть тебе... не хочеться й думать! А вони ж стережуть!”.
Про своє дальше життя стисло розповідає А. Тесленко в автобіографічному оповіданні “Немає матусі”: “Помітили мене в бур’яні,— схопили. Було!.. Допросив мене слідчий за “Союз крестьянский” й нічого б, оддав під догляд поліції. Та поліція, не довго думаючи, призначила на два годи на заслання мене, і призначила як... “анархиста-террориста, наводящего смуту на мирных жителей”...
Діставши вирок про заслання у Вятську губернію, Тесленко і далі лишається в тюрмі. Місцеві куркулі фабрикують вирок громади про адміністративне заслання учасників повстання в с. Харківцях, в тому числій Архипа Тесленка. Більше року продержавши по тюрмах, Тесленка десь аж в 1908 ропі відправляють на заслання у Вятську губернію. Поневіряння його по етапах та в засланні змальовано в оповіданнях “На чужині” та “В пазурах у людини”. Не встиг він прибути на заслання, як знову приходить виклик на суд. “Пожив у Вятській щось з тиждень, подивився тільки, як жнуть там, і знов на етап, на суд у Лубни. Ще місяців коло двох попойшов. Вже і на суді я. Тільки що встиг”.
Суд виправдав Тесленка, але залишалось ще добувати адміністративне заслання, і його знову відправляють етапом у Вятську губернію. (У Вологодській губернії, всупереч твердженням деяких біографів, Тесленко ніколи не був.) В дорозі він захворів на тиф, півтора місяці пролежав у лікарні московської “Бутирки”. “На перший день різдва прибув я на місце. А на другий — засланню кінець” (“Немає матусі”).
Лише на початку 1909 року, після кількарічного перебування “в пазурах у людини”, Тесленко повертається додому тяжко хворий на плеврит. А дома — холод, голод, злидні. На початку 1910 року вмирає мати, і Тесленко залишається в нетопленій хаті з старим немічним батьком-калікою.
В жахливих умовах письменник продовжує наполегливу творчу працю. За останні два роки життя він написав понад десять оповідань і трагічну повість “Страчене життя”. В листах цього періоду, описуючи важкі умови, в яких йому довелося жити, Тесленко повідомляє і про свої творчі успіхи.
Стан здоров’я письменника дедалі гіршає: плеврит переходить в активний туберкульозний процес. В кінці 1910 року Тесленко повідомляє в листах: “А мене це звалило уже. і не топлю. Встать з постелі ще таки можу, так уже з трудом, з трудом. Не знаю, що звалило мене, чи хвороба, чи голод. Боюсь, щоб не лежать довго. Нікому ж мені й води піднести...”.
“Життя моє справді таке, що треба звірячого організму, щоб я перетяг за тридцять років”.
Справді, письменникові не пощастило прожити й тридцяти років. За кілька днів до смерті його поклали до лікарні в селі Луки, де він і помер 28 (15 за ст. ст.) червня 1911 року. ’ Похоронили Архипа Тесленка в рідному його селі Харківцях. До багатьох інших прибавилося ще одне страчене життя.
Архип Тесленко — співець сільської бідноти і наймитства. Його улюблені герої — це селяни на грані пролетаризації або вже спролетаризовані; його улюблені ситуації — драматичні, головний об’єкт спостережень — життя села і міського “дна”.
Крім образів наймитів, бідняків, сільської інтелігенції, письменник яскраво змалював типи куркулів, ліберального панства, попів, чиновників, босяків, З оповідань Тесленка перед читачем постає ціла епопея життя селянських трудящих мас, трагедія бідноти та селянської інтелігенції, процес класового розшарування і гостра класова боротьба на селі, з одного боку — зростання класу сільського пролетаріату та напіппролетаріату, а з другого боку — зростання класу куркулів-експлуататорів.
Теслснко е одночасно і автором і героєм багатьох своїх творів, бо його власне життя було типовим для молодого покоління сільської демократичної інтелігенції початку XX сторіччя.
Виразна демократична спрямованість, критичний реалізм у зображенні життя — такі основні ознаки творчості А. Тесленка.
Протест проти суспільно-політичного ладу царської росії становить основний зміст і спрямування його творів. Оповідання Тесленка побудовані на актуальному життьовому матеріалі, показують типові характери у типових обставинах. Своїх позитивних героїв — бідняків, знедолених — вій малював з глибоким співчуттям, а до визискувачів ставився з ненавистю і огидою. Письменник не ховав своїх симпатій і антипатій — для нього художнє слово було перш за все викривальною силою, було зброєю класової боротьби.
Більшість оповідань Тесленка побудовані на різких соціальних контрастах, у них талановито, з великим чуттям висловлено мрії простих людей про краще життя. Все сильніше в темних і забитих наймитів, бідняків — героїв творів Тесленка — росте почуття людської гідності, прагнення добитись кращих умов існування, усвідомлення того, що багачі не віддадуть свого “місця під сонцем”, що його треба здобути в боротьбі.
Ось сільський парубійко, що з дитинства поневіряється по наймах, вирішив покинути остогидлу роботу у папа та йти десь шукати кращої долі. Повернувшись до рідної хати він бачить голод, пестатки, чує сварки батьків, плач дітвори. Батько, дізнавшись, що син покинув роботу у пана, проганяє його з дому. Хлопець іде у волость за пашпортом і тут зустрічає селянина, який малює йому картину привільного життя на Чорноморії. Хлопець захоплюється перспективою вирватись із злиднів і нужди, вирішує йти в далеку, але привабливу Чорноморію на заробітки. Та ось приходить старшина і на прохання парубка видати йому пашпорт відповідає:
“Що?.. Грищенко, кажеш?.. Нікаких же пашпортов!.. Твій барин заявленіє дав: не видавать такового. Ти самовольно пішов од його... Свиня!.. Роби ступай!” (“За пашпортом”).
В цьому коротенькому малюнку прекрасно і правдиво розкрито жахливе безправне становище сільського наймита та показано класову суть представників влади, які були покірними виконавцями волі буржуазії та поміщиків.
В оповіданні “Хуторяночка” А. Тесленко створює привабливий образ сільської дівчини-наймички, яка мріє одружитися та жити по-людському, але за те, що дала одкоша домаганням розпусного пана, втекла з роботи від нього, суд, що був так само засобом класового гноблення, присуджує її до штрафу за самовільне залишення роботи. Забрали у Маринки на покриття штрафу останню кожушаночку, забрали й надію на краще життя та віру в честь, совість і справедливість. В безнадії та розпачі дівчина кинулася в ставок. Правдивістю і невимушеністю розповіді дівчини Маринки це оповідання справляє разюче враження, викликаючи в читача почуття ненависті до визискувачів.
В цьому оповіданні А. Тесленко протиставляє дві моралі — чисту й благородну мораль хуторяночки і огидну, вовчу мораль розпусного пана. В неї жило прагнення до кращих людських почуттів — любові, материнства, до сімейної злагоди, а пан Селезньов не тільки жорстоко експлуатував свою наймичку, а й намагався штовхнути її на шлях розпусти.
Геніальні слова Т. Г. Шевченка “возвеличу малих, отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово” можна було б взяти епіграфом до всієї творчості А. Тесленка.
В одному з кращих оповідань “Школяр” показано, як злиденне, безрадісне життя вбивало кращі мрії і поривання дитини, як гинули за умов царизму талановиті діти трудового народу.
В хлопчика Миколки величезна жадоба до знання, до навчання. Але дома такі злидні, що ні в чому його послати до школи, нічим нагодувати. На цьому грунті виникає одна з тих щоденних драм, які переживали мільйони бідняків за царизму. Миколка мріє стати таким, як його вчитель, грати на скрипці, книжки читати... Батько хоче віддати сина у второкласну школу, відкрити для нього шлях до кращого, світлішого життя. Але всі ці мрії розбиваються жорстокою дійсністю. Захворів батько, здібного хлопчика забрали із школи, віддали в найми, а потім — в поводатарі до сліпого старця. Через рік приходить Миколка в друге село і потрапляє до свого колишнього вчителя. “Двері в світлицю одхилені були. Стіл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...”
В оповіданні “Радощі” вже чути відгомін революції 1905 року. Бідний селянин Кирило Хоць кожного дня ходить до міста шукати роботи, але знайти не може. Сім’я сидить голодна в нетопленій хаті. Кирила охоплює розпач, почуття безвихідності. Приходить кум і потішає Кирила тим, що скоро вже не будуть вони так мучитись, бо обиратимуть виборних у Думу, а вже “Дума ж таке буде видумувать, значить, щоб... щоб, значить... холодно оце у хаті в вас, то щоб не холодно було”. Автор показав, що Дума була своєрідним маневром царського уряду, пряником, показаним народові, щоб його трохи заспокоїти. Земський саме так і трактує указ про Думу: “Потерпіть,— каже, — ось Дума скоро... не гірко буде”. Та й пішов у другу хату. Коли ось знов виходить, лист виносить якийсь. — “Ось, каже, що цар пише”... І там як зачав читать нам, як зачав читать... і все про те, що... хе-хе, і нам жить добре буде. Та й каже: “Бачте... це ж і Дума на те... потерпіть”...
Кирило спочатку скептично ставиться до звістки про Думу, але під впливом розмов кума у нього також прокидається надія на краще: “А звісно... А воно як ведеться в нас? Тому небо й земля, а тому... ані писни... У того є й переє, а в того... хоч пропадай... У Чмеля ожереди й гниють, а в мене... крига в хаті... У Чмеля діти, а в мене цуценята. Ех!.. — похнюпивсь Кирило, а сльози кап-кап йому...”
Мрія про краще життя, про те, що “і ми люди” спричиняє наївні “радощі” в родині Кирила. Від самої назви твору, взятої в лапки, у тоні всього оповідання відчувається Іронія, глузування з Думи, розвінчується марне сподівання на Думу. Письменник показав також, що “значна частина селянства вірила в той час у можливість через думу дістати землю”. Віра в божу поміч та в царську милість ще мала місце в свідомості значної частини селян.
В 1906 році, перед арештом, А. Тссленко закінчив комедію “Патріоти” і, надсилаючи її Б. Грінченку, писав: “Розгляньте, будь ласка, комедію оцю, чи не погодилися б вона в “Нову громаду”. Спрямована проти української буржуазії, комедія “Патріоти” не “погодилася” на смак буржуазно-націоналістичних літераторів і потрапила в архів. Вона була опублікована лише в 1928 році в повному зібранні творів Тесленка. Цю комедію буржуазно-націоналістичні літератори зараховували до числа юнацьких творів Тесленка. Але ні за часом написання, ні за важливістю теми комедія “Патріоти” не виглядає юнацькою спробою і свідчить про швидке визрівання революційної свідомості автора.
У п’єсі, незважаючи на її певну драматургічну невправність, дуже вдало і виразно показано реакційні сили, на які спиралося самодержавство в боротьбі проти революційного народу. Українські поміщики, крамарі, куркульство, а також декласовані елементи, під виглядом “патріотів” допомагали царському урядові придушувати революцію. На грунті казенного “патріотизму”, зоологічного шовінізму, який поєднувався з розпалюванням національної ворожнечі, брудного антисемітизму, сходяться міський голова Залужний, крамар Олексенко, пані Калтинська та Кучуриха, становий, прикажчик, босячня. Всіх їх об’єднує звіряча ненависть до робітничого класу та біднішого селянства.
В п’єсі “Патріоти” Тесленко вдало і правдиво показав наступ реакції.
Царський уряд з метою роз’єднання сил народу “організував ряд кривавих єврейських погромів, під час яких загинули тисячі і тисячі людей, а для розправи з революцією створив бандитські поліцейські організації: “Союз руського народу”, “Союз Михаїла Архангела”. Ці організації, в яких значну роль відігравали реакційні поміщики, купці, попи і напівкарні елементи з босяків, народ охрестив “чорною сотнею”.
Типи реакціонерів у п’єсі “Патріоти” показані реалістично, виразно. Значно слабіше показаний позитивний персонаж — член городської управи Петренко — постать бліда 1 невиразна. Робітники, що діють у п’єсі, не могли побачити в ньому свого проводиря. Це говорить про те, що й для самого Тесленка ще не була ясна провідна роль робітничого класу в революційній боротьбі.
В цей же час А. Тесленко пише, досі ще мало відоме, оповідання “Істинно-руський чоловік”, де також змальовує класові протиріччя та дає викривальний образ “істинно-руського чоловіка” — пана-чорносотепця. Свідомий селянин-заробітчанин Василь, вислухавши його погромницьку промову, відповідає:
“Чорносотенцю ти, чорносотенцю. Так би уже й сказав прямо, що, мов. ми “Істинно-руські” усіма своїми чорними, лихими силами стаємо на тім, щоб і надалі по-“істинно-руському” салом обростать з вас “мужланів”.
Всі симпатії письменника на стороні селянської бідноти, що добивалася людських прав, рівності і свободи.
Архип Тесленко відбив події революції 1905 року з позицій революційного демократа, викриваючи визискувачів, чорносотенців, з захопленням вітаючи боротьбу пролетаріату та біднішого селянства.
Однією з провідних тем у творчості Тесленка е тема викриття експлуататорської суті релігії. В оповіданнях “Любов до ближнього” та “У схимника” він виступає як пристрасний борець проти брехливості і лицемірства попів та ченців, у яких на словах — проповідь братерської любові до ближнього, па ділі — здирство, жорстокість, безжальне ставлення до “меншого брата”. Хворий і знесилений сільський парубок знаходить у монастирі замість допомоги — знущання та наругу. Протиставляючи слова і діла служителів церкви, Тесленко показав їх справжнє обличчя. Герой оповідання “Любов до ближнього” слухає в церкві проповідь. Але це не просто виклад християнського “вчення”, ні, це войовнича чорносотенна проповідь експлуататорів, жандармів у рясах, спрямована проти революційного руху, що тоді спалахнув по всій країні.
“Послухав проповіді. Розказував її батюшка, чернець-таки ж.
Розказував зразу про блудного сипа, потім і каже:
— А є люди що й тепер блудять. Хто ж ті люди? А то,— каже,— невіруюші усякі, як-от соціалісти. Ці шибеники,— каже,— зовсім забули бога, церкву святу, зблудплись і ідуть гріховною дорогою. Під приводом волі вони встановляють своє право на світі. Вони убивають людей, граблять, однімають у їх... Як можна посягать на добро на чуже, пк можна однімать у ближнього?!” (“Любов до ближнього”).
Наївний парубок ладен повірити цим брехливим словам.
Друзі йдуть у монастирську чайну — їх звідти виганяють ченці: “Босячня нещасна... З вас користь монастиреві... Тільки місце займають”, йдуть ночувати у сгранню — там вимагають платні за ночівлю, а коли виявляється. що заплатити нічим — ченці кличуть поліцію. “Божа поміч” була останньою надією хворого парубка. Тим гостріше почуття розчарування охопило ного, і в пориві безнадії та протесту проти брехливої попівської проповіді хлопець тут-таки на дверях церкви повісився.
В оповіданні “У схимника” автор ще з більшою гостротою виступає проти релігії. В особі схимника він зображує типового святенника, ситенького і байдужого до людського горя. Ставлення ченців до простого народу показано властивим для Тесленка засобом контрасту. В той час, коли схимник читає віруючим молитву, з прихожої чути голос якогось ченця: “Не товпися, свинота!”.
До схимника приходить бабуся, щоб викласти свої болі й жалі, і розповідне, шо єдиного синочка “прибили в поліції”. — “Заробив, значить”,— відповідає духовний пастир. Коли ж бабуся говорить, що синок завжди посилався на спасителя, отець схимник почав кричати: “Крамольники... До спаситсля вони? Їх діло до спаснтеля.... Мужва!” (“У схимника”).
В цих образах і картинах, що мають характер гострої соціальної сатири, письменник викриває облудну, антинародну суть релігії.
В літературній спадщині А. Тесленка значне місце посідають твори, спрямовані проти куркульства. З великою художньою силою і майстерністю письменник показав звіряче обличчя куркульні. В. 1. Ленін говорив, що: “Куркулі — найлютіші, найгрубіші, найдикіші експлуататори, які не раз Підновлювали в історії інших країн владу поміщиків, царів, попів, капіталістів. Куркулів більше, ніж поміщиків і капіталістів. Але все ж куркулі — меншість у народі...”
Постаті куркулів — Чвира, Гливи (“Поганяй до ями”), Чміля (“Радощі”) змальовані письменником у всій огидності їхньої зажерливої натури. “А прийде зима, біднота ходить купувать хліба, соломи до його. “Оте, — каже,— заплати, так продам, а ні, то хай краще погниє воно в мене”. Такими рисами змальовує він куркуля в оповіданні “Поганяй до ями”.
Куркулі — не тільки жорстокі експлуататори бідноти, а й підпора реакції на селі. Вони цькують революціонерів, зводять на них наклепи, допомагають поліції, ловити їх, фабрикують вироки проти революційно настроєної бідноти, висилають її па заслання, виступають як убивці і провокатори. Куркулі ненавиділи А. Тесленка, як захисника інтересів бідноти, і приклали немало зусиль, щб знищити його фізично. В одному з листів до газети “Рада” А. Тесленко розповідає про озвіріле цькування його з боку “багатирів”, коли він повернувся із заслання.
В своїх творах, написаних в 1904-1906 роках, А. Тесленко з великою художньою силою показав думи і прагнення селянської бідноти та наймитства. Його твори викликали почуття ненависті до панів, попів, ченців, представників буржуазно-поміщицької влади, викривали буржуазно-націоналістичні “теорії” про безбуржуазність української нації, підносили класову свідомість біднішого селянства.
Він змалював життя і настрої українського селянства до 1 після революції 1905 року з позицій революційного демократа. Художня майстерність і пізнавальна цінність творчості А. Тесленка — величезна. Однак, для нього, палкого обличителя “свинцовых мерзостей капитализма”, ще не зовсім була ясна провідна роль робітничого класу в революційній боротьбі селянських трудящих мас проти самодержавства.
Понад два роки тюрми, поневірянь по етапах, заслання зовсім підірвали здоров’я Архипа Тесленка. В оповіданнях 1909—1910 років посилюється туга, прориваються мотиви розпачу. Більшість героїв його творів цих років кінчають життя самогубством. Це був час, коли буржуазна інтелігенція, злякавшись революції і народу, отруювала атмосферу суспільного життя проповіддю песимізму, розпачу і зневіри. В літературі розгулялись декаденти, представники міщанства, ідейні агенти української націоналістичної буржуазії. О. М. Горький в статті “О цинизме”, говорячи про розкладницьку антинародну діяльність циніків і міщан, з обуренням говорить: “И как скажешь, что в этой их работе нет смутного желания стравить победителя, привив ему все болезни своей души и тела?”.
Безперечно, коли ми говоримо про наявність настроїв зневіри у творчості Тесленка, ми підмічаємо зовсім інші, ніж у декадентській літературі причини їх появи. Похмурі роки реакції, хвороба, тяжкі матеріальні умови життя, цькування з боку куркулів і влади — все це не могло не позначитися на його творчості. Ось чому, в надзвичайно сильному і щирому протесті Тесленка проти потворних явищ суспільного життя в добу реакції, в частині пізніших творів письменника відчувається не тільки викривальна сила, не тільки туга за новим І кращим життям, але й відчай людини, затравленої старим світом — світом несправедливості і зла.
В оповіданні “Тяжко” письменник показує, як робітник Грицько Куделя, якого вигнали з заводу за те, що шукав правди, опинився в безнадійному становищі. Він ходить по місту безпритульний і голодний. В душі його кипить ненависть до багатіїв, до ситих і безтурботних: “У, багачі чортові,— зі злістю шепоче”. Голодуючи і поневіряючись, Грицько приходить до висновку, що він зайва людина в житті:
“— І це зветься життям!— думає. Про дівчину думає, про себе, пригадався ще тут і катеринщик йому. Так-то життя йому жалко зробилось.— І це ми люди? Бідні, нещасні ми! Животієм... для чого? Не краще б пак там на кладовищі лежать?! А, пішло ти к чорту, життя!” Зробивши такий висновок, Грицько Куделя кинувся під поїзд. Рішуче протестуючи проти суспільного ладу, який прирікав мільйони трудящих на голод і безробіття, протестуючи проти безжурного і ситого життя представників владущих класів, Тесленко, на жаль, не завжди робив вірні висновки. Настрої зневіри знизили реалістичну силу і виховне значення частини його творів.
Найвищим художнім досягненням Архипа Тесленка е його повість “Страчене життя”, написана в 1910 році. В основу сюжету повісті покладено дійсні факти, імена і події. Письменник змалював сумну долю своєї двоюрідної сестри Зіни Строй, що, вивчившись на вчительку і не діставши змоги прикласти свої знання в житті, вкоротила собі віку. Однак, це не значить, що він просто описав дійсну подію. Як художник-реаліст Тесленко узагальнив, типізував явища життя і зумів подати типовий образ талановитої людини з народу та показати, як таланти, яких в народі — невичерпне джерело, капіталізм м’яв, давив, душив тисячами і мільйонами.
В сім’ї бідного селянина Михайла Панасепка росте здібна дівчина Оленка. Навіть черстве шкільне начальство в особі отця Полієвкта відзначило її здібності і після закінчення початкової школи послало вчитися далі, у вчительську школу. У церковно-вчительській Оленка теж виявила неабиякі успіхи в науці. Але разом з освітою зростало її розуміння соціальної нерівності, почуття людської гідності і відраза до темряви, до злиднів, бажання боротися проти них. Починається конфлікт між мрією і дійсністю, між книжками і життям, між приписами християнської моралі і вовчою мораллю ситих та багатих “господарів життя”.
В повісті накреслюється кілька таких колізій. Перший конфлікт виникає між родичами — між її батьком Михайлом і дядьком Василем. Дід залишив у спадщину дядькові на сажень городу більше, ніж Олепчиному батькові, і це спричинилося до сварки між родинами, до дріб’язкового судового процссу. Оленці забороняють ходити до дядини Оришки, до брата Сергія, примушують писати до суду брехливу заяву на дядька.
Дівчина мріє про прекрасне ідеальне життя: “Я — було пише в щоденнику,— з грязі вилізти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти; бажаю людськості, правди в житті, про віто так пишуть в книгах”.
Хто ж стає на перешкоді цим прекрасним мріям і прагненням Оленки? Перш за все ворожа народові самодержавна система, опорою якої були пануючі класи та церква; далі — отой ідіотизм сільського життя породжений приватною власністю, який робив рідних братів ворогами за сажень землі. Це кляте оточення, як іржа, роз’їдає вразливу душу дівчини.
Куркульський синок, учитель Федір Грищенко, в якому Оленці бажалося бачити свій ідеал любимої людини, супутника в житті, виявився тупою і нікчемною людиною, у якої немає ніяких моральних принципів, виявився кар’єристом і підлабузником, якого цікавлять тільки кар’єра, мундир, карти.
Закінчивши школу, Оленка бачить себе у мріях вчителькою, яка буде сіять добре, розумне, вічне. Вона йде до отця Полієвкта просити місця вчительки і зустрічає там Грищенка, що улесливо просить місця у второкласній школі. Його, не гідне людини приниження, вразило дівчину: “Цуцик ти, цуцик,— думає.— На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч і начальство ж отець Полієвкт, а він же чоловік, як і ти”.
Оленка вирішила не принижуватися перед отцем Полієвктом, не взяла благословення, не поцілувала руки. Піп по-своєму відплатив за цей прояв людської гідності — відмовив їй у посаді вчительки.
Розбивається ще одна ілюзія: “Так он воно що!— про Полієвкта думає.— Ось яка любов до ближнього!.. “Дбать у проповідях”., а в житті... слова одні... Значить, єсть любов тільки до честі од ближнього! І за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! І ви ще служителями христовими себе вважаєте!”.
Викривати брехливість релігії, змальовувати душевний стан людей “принижених і зневажених” — це була справжня творча стихія письменника, його найщирішин пафос, бо й самому йому довелося зазнати немало горя і наруги.
Оленка вирішує звернутися з проханням влаштувати її на роботу до земського діяча, ліберала і “народолюбця” пана Кочури. Йдучи до нього, Оленка хапається за останню можливість, бо “жити так бажається... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике...” Ідеали її ще досить невиразні, але вони світлі і благородні. Тим більше розчарування чекає її й цього разу. У пана Кочури вона зустрічає презирство і байдужість, зневажливе ставлення до себе, до брата Сергія.
“—Та невже це така інтелігенція,— думає Оленка, дивлячись на панів,— такі люди освічені... високомірні, байдужі!”
Насправді це були пани, міщани, що не могли й не бажали ховати свої класові і кастові забобони: для них Оленка та її брат були лише “кухарчиними дітьми”.
Цей тип “діячів” був прекрасно відомий Тесленку ще з часу його роботи у нотаріуса Кисловського, І тому він з великою втіхою та майстерністю здирає з Кочури машкару “народолюбця” і показує його справжнє обличчя експлуататора і хама.
Почуття власної гідності не дозволяє ОленцІ просити місця у пана: “Та що я, собачка яка, щоб прохати місця в таких ситих, байдужих, діло мать з такими”.
Два виходи бачить Оленка зі свого безпорадного становища:
Перший — назад до природи, до простих людей: “Жить дома, співать так у неділю, а в будень на городі чи в полі робить... Квіточки, сонечко... І все так просто, до природи так близько. Ніяких “освічених”, ніяко? Інтелігенції тобі, тупої, нікчемної Пішла вона!..”
Другий вихід — поганяй до ями, вихід з життя.
Був ще третій вихід — “борітеся — поборете”, шлях класової боротьби за свої людські права, але до цього, єдино вірного висновку, Оленка, на жаль, ще не прийшла. Вона розгубилась під ударами долі, і єдиним засобом протесту вибрала самогубство. Це велика трагедія людини, що, відчувши свою відчуженість в світі визиску та неправди, ще не усвідомлює — де і з ким шукати правди, і тому великим болем звучать її останні слова: “На цьому світі, де зло, неправда, нікчемність панують, чомусь гарному, світлому, немає місця...”. На другий день знайшли Оленку під вербами у воді.
Такий кінець цієї сумної і правдивої повісті з життя інтелігенції. Тесленко не відійшов від правди життя, але не шлях покори і виходу з життя напрошувався з повісті, а ненависть до того соціального ладу, який призвів Оленку до сумного кінця.
А. Тесленко правдиво показав процес зростання людської гідності у представників трудящих мас. Про його героїв, як у певній мірі і про самого автора, можна сказати словами В. І. Леніна про Льва Толстого: “Його устами говорила вся та багатомільйонна маса народу, яка “же ненавидить хазяїв сучасного життя, але яка ще не дійшла до свідомої, послідовної, провадженої до кіпця, непримиренної боротьби з ними”.
Приблизно такі ж думки та ситуації, як і в “Страченому житті” висловив автор і в оповіданнях: “Що б з мене було?” та “Прощай, життя”. їхній автобіографічний зміст прослідкувати дуже легко.
У бідного сільського хлопця є талант, але всі умови життя, все оточення спрямовано до того, щоб не розвинути, а убити цей талант. 1 ось який висновок робить хлопець про цей світ: “Почуваю; не дурно б прожив на йому І.. Ну, та нехай...
Нехай живуть на йому товстошкурі, тупі,— він для їх”. Але, коли б були інші умови — “що б з мене було?” — запитує герой оповідання. Запитання лишається без відповіді.
Важке становище сільського вчителя показано в оповіданні “Що робити?” Над учителем висить постійна “опіка” попа, інспекторів, що слідкують, аби вчитель не розповсюджував ніяких крамольних думок. Він постійно терпить матеріальні нестатки. “Отаке вчителювання буває, така праця, освіта. Нудьга, марно, марно час Іде”. Що робити? — запитує сільський учитель Яків Петрович.
Одійшли в небуття чорні картини минулого, якими сповнені твори А. Тесленка. В дореволюційний час вони будили в трудящих почуття протесту, ненависті до буржуазно-поміщицького ладу, породжували співчуття до героїв його оповідань. Зараз ці картини сприймаються як різкий контраст до світлого сучасного життя. Вони підсилюють бажання ще більше працювати, віддаючи всі свої сили 1 здібності на користь радянського народу, який під керівництвом партії здобув усе те, про що лише мріяли герої Тесленка — і радісну працю, і велику мету, і можливість проявити всі свої таланти та здібності, і доступ до культури, яка лише при радянській владі “здобула широкі можливості свого розвитку і стала справді народною, соціалістичною культурою”. Саме цим настроєм радісної творчої праці на користь народу пройнятий лист учительки із села Харківці — батьківщини Тесленка — Насті Наливайко:
“Як змінилося все тепер у наших Харківцях! Оленка не могла найти собі місця вчительки, а тепер сорок три дівчини з нашого села працюють вчительками, п’ять — агрономами та лікарями. Всі діти — дівчатка і хлопчики — вчаться в школах.
...У Харківцях тепер чотири колгоспи — “сталінський шлях”, “Імені Жданова”, “Імені Кірова” та “Імені Тесленка”. Велику роль відіграють в них жінки. Значна частина з них — до 40 жінок — працюють ланковими, бригадирами.
Село наше цвіте тепер радістю, піснями. Прийде вечір — дівчата і хлопці збираються до сільського клубу, де вони готують нову виставу. Збирають коло себе гурт учителі. Всі вони — агітатори... ” ...Ні, не глухе, не темне тепер село наше Харківці. Прийшла до нас і наука, і культура. І темна колись селянська жінка немов побачила новий світ — привабливий, прекрасний, чарівний”.
Архип Тесленко створив свій художній стиль, особливістю якого є простота, невимушеність розповіді. Найчастіше оповідання в нього ведеться від першої особи, причому письменник майстерно індивідуалізує мову своїх персонажів. Манеру розповіді від першої особи розвинула своїми “Народними оповіданнями” Марко Вовчок. А. Тесленко продовжив цю традицію.
Розповідь у Тесленка звучить вільно і природно, має завжди схвильований, емоційно-паснажений характер, ніби людина розповідає в час найбільшого душевного зворушення.
Для стилю Тесленка властиві коротка, уривчаста фраза, лаконізм викладу думки, через що деякі дослідники навіть називали цей стиль “телеграфним”. Письменник завжди прагне висловити свою думку якнайкоротше:
“Взяли мене, укинули в яму якусь. Вогко, поночі, тісно. Сюди повернись — стіна мокра, вонюча, туди — теж. Діл кам’яний, холодний, як лід, а одежі на мені — одна чумарчина. Топшоюсь. Прийшла ніч. Прилягти ніде, присісти хоч би — піде” (“Поганяй до ями”).
Користуючись такою манерою розповіді, Тесленко уміє в невеличких за розміром творах сказати дуже багато. Мова його персонажів завжди індивідуалізована. Ось, наприклад, зразок бюрократичної мови сільського старости: “Нікаких же пашпортов!.. Твій барин заявленіє дав: не видаьать такового” (“За пашпортом”).
Зовсім Інакше звучить лагідна, задушевна мова наймички: “А я... куди!.. Я з тринадцяти літ у найми пішла... зараз же як батько вмерли... Як же? В матері, окрім мене, ше зосталось тройко...” (“Хуторяночка”).
Загалом мова Тесленка дуже близька до народної, з відтінками, характерними для полтавської говірки, із зменшено-пестливими формами.
В портреті персонажа письменник подає не тільки уявлення про його характер та зовнішність, але її виражає своє позитивне чи негативне ставлення до нього: “Заплющив очі, і ввижається йому: Козолуп Дмитро, клишоногий, високий, в піджаці рипсовому; Сич Яків, очі сірі, рудий, в жильотці синій. Стоять перед становим у зборні: “Бунтувавсь, ваше благородіє, пожить землю нашу хотів, — теревенять йому.— Заберіть ного, будь ваша милость.” У, пики!” (“В тюрмі”).
З одного цього речення перед читачем виразно вимальовуються огидні типи сільських куркулів, їхня ненависть до селянського демократа Омелька, як і ставлення Омелька до них.
Природу Тесленко змальовує завжди з поетичним, трохи сентиментальним замилуванням та любов’ю. Він ніби говорить: яка розкішна і ласкава ти, при інших умовах ти могла б бути матір’ю, а зараз ти — мачуха для простої трудящої людини.
В цілому стиль А. Тесленка реалістичний. В змалюванні різних болячок і огидних сторін тогочасного життя інколи письменник вдавався до натуралістичних образів.
Українські революційно-демократичні письменники XX сторіччя, в тому числі й Архип Тесленко, є прямими попередниками української радянської літератури. Вся творчість Тесленка пройнята пафосом заперечення капіталістичного ладу. Про революційно-демократичну спрямованість творчості Тесленка і зневажливе ставлення до нього буржуазних націоналістів — правдиво сказав Степан Васильченко в автобіографічному оповіданні “Мій шлях”:
“Пам’ятаю розмову поміж значних грошових українських громадян в той час, коли перед смертю в злиднях і недузі борсався Архип Тесленко: “Талант у людини є, можна було б його, звичайно, витягти, коли ж людина зовсім без освіти,— і його талант багато все одно не дасть. (Може, тут примішане щось інше: Тесленко-бо співець сільської голоти)”.
Цей висновок С. Васильченка цілком правдивий і слушний, бо представникам буржуазно-націоналістичної літератури не до душі був письменник, кожне слово якого сповнене ненавистю до визискувачів, до якої б вони нації не належали, чия творчість справді була голосом української сільської бідноти.
Для героїв А. Тесленка,— селянської бідноти і наймитства,— був один шлях до кращого життя,— шлях, визначений В. І. Леніним: “У селян нема і бути не може іншого виходу з того становища жахливої нужди, злиднів, голодної смерті, в яке їх ставить уряд, як масова боротьба разом з пролетаріатом за повалення царської влади”.
А. Теслепко своїми творами сприяв пробудженню класової свідомості широких народних мас. Він любив народ, вірив у його краще майбутнє, боровся словом і ділом за наближення с праведливого соціального ладу, і за це наш народ любить і шанує його як справді народного письменника.
Киів, 1950.