На ясно вислиженій вузькій ковзалці бігають веселі діти.
Двоє ось біжать наввипередки, спотикаються, падають, сміються;
Мороз дошкуляє.
Діти густо стукають черевиками, труть подублі руки й весело підшморгують носами. Перемігши напади морозу, вони швидко стають у чергу і один за одним, розіп’явши лелеками руки, рівними стовпчиками легко сунуться по льоду.
Весело, радісно. Труть червоні, як свіжо пофарбований дах, вуха і часто поцокують подублими ногами... Не бояться морозу, не бояться вітру.
На приземному вікні сидить Вася й уважно з заздрістю стежить, що робиться на ковзалці. Очі, мов туманом, затягло йому слізьми. Хочеться Васі ковзатися, та мати не пускає. Немає в нього ні одягу, ні взуття. Учора він крадькома бігав, так мати за вуха в хату притягла й боляче побила. Боліло йому дуже та ще й паненята сміялися.
Вони й зараз он катаються, а він увесь день сидить у хаті. А так хочеться, так хочеться і йому покататися.
— А коньок! От коньок — так і ріже, так і ріже лід,— захоплено вигукнув Вася і, згадавши про материну відповідь, він одразу похнюпив голову.
— Коли ж у мене буде коньок? Хоч коньок і буде... черевиків чи чобіт немає... — сумно думав хлопець.
Сидячи так, він зажурено й довго ще дивився у вікно.
Потому Вася видимо щось вирішив і крадькома оглянувся на матір — вона якраз збиралася виходити:
— Тепер побіжу, поковзаюся...
Хряпнули двері. Вася вибіг на тротуар і нерішуче зупинився. По вулиці промчав автомобіль, а за ним, ніби навздогін, швидко погнали візники.
На льоду веселі бігали панські діти.
— Побіжу,— подумав боязко Вася і швидко залишив свій тротуар.
— Бережись,— наїду,— ще від свого подвір’я гукнув Вася паненятам.— Бережіться, — гукав до їх веселий хлопчик.
Вони спинилися і всі разом засміялися, а найменший Альоша, уздрівши Васю, одразу почав старанно хукати в посинілі пальці.
— Бережись!— гукав Вася переможньо і його голі п’яти легко гладили виковзану льодову смужку. І здавалося малому хлопчикові, що зараз увесь Петербург був отут на ковзалці й дивився на нього.
Вася промчав на голих п’ятах ще не один раз, і паненята здивовані розступалися, а він розганявся, вигукував щось і веселий їхав знову.
— Розійдись! Геть! Тепер моя взяла. Ви що дня катаєтесь тут,— захоплювався Вася.
Густе заплутане волосся на його круглій голові розвівав вітер і весело тріпав рямтям, що густо висіло в нього на плечах замість сорочки.
Але Вася не звертав уваги й завзято сунувся по льоду вже вдесяте, і, здавалося, мороз зовсім не тривожив його. Зате він очевидно дошкуляв паненят, що стояли й вороже поглядали на сміливого хлопчика.
— Геть звідси!— розсердився, не витримавши старший миршавий капловухий Митька.— Геть! Це наша ковзалка,— закричав він, силуючись перегородити Василеві дорогу.
— Ваша... — здорово одкопилив нижню губу Василь. — Он ваша!— показав вій на їхню хату й знову пішов ковзатися.
— Не підходь! Наїду! Роздавлю! — вигукував Вася і, розпластавши руки, кібцем летів вузькою льодовою смужкою.
Не подобалося це гордовитому Миті, розгнівався він, затремтів, зашарівся ввесь.
— Що ти будеш указувати, коли нам кататися,— і він миттю й хижо кинувся до Васі. Але той швидко крутнувся, обернувся навколо Миті і знову посунувся по льоду.
Хоч і подубли йому ноги, хоч уже Вася дрижав і вже б і в хату час, але він не хотів уступати, не мав наміру скоритися Миті.
Роздратувало це вкрай Митю. З усього розгону розбігся вій і влучно підставив Василеві “ніжку”.
Вася боляче з льоту впав і, заоравши носом, клубочком покотився по ковзалці. Він швидко підхопився — з носа поволі текла густа кров. Таранкувата вулиця розідрала зовсім обличчя, але він не заплакав. Схопившись одною рукою за ніс, Вася кішкою кинувся на Митьку, але в цю мить йому ще підставили “ніжку”, і він знову впав.
Митька й інші весело реготали, а розгніваний вкрай Вася мовчав і поспішно обтрушував сніг.
— Василю, Василю! — сердито гукала молода ше жінка й поспішала на ковзалку.
Уздрівши її, Вася ввесь згорнувся, наїжачився, посинів і злякано задрижав.
— А не ходи босий! А. не ходи босий! — ухопивши за руку, навчала мати Василя віником.
Він тяжко плакав і, ховаючись од липкого віника, що швидко лягав на його лахміття, обіцяв не ходити більше й вже в усьому слухати матір.
Паненята стояли гуртом і весело й зневажливо реготали... Верховодив над ними Митька.
— Більше не будеш! А що, попало, мурмило, — лютував, пританцьовуючи, він. — Ще будеш ходити сюди? Будеш?
— Казали, що купите черевики,— схлипував Вася, тулячись до матері.
— Купите... За що я їх куплю? Он хліба два дні немає, а ти з черевиками.
Вася голодно поглянув на стіл. Йому кортіло їсти, а все тіло дрижало з холоду. Він скоса зиркнув у вікно до Митьки, потому одійшов і мовчки став біля печі.
— Іди звідци, не мішай! Ходиш без мене, то там і грійся,— гнівалася ще мати.— Було б не бігати голому.
Він кинув пічку, підійшов знову до вікна, сів на низьке підвіконня і заздрісно й довго дивився на ковзалку.
Митька одразу помітив Васю, викликаючи став проти вікна й, передражнюючи, показав йому язика.
Вася скипів, загузав на підвіконні й ледве втримувався, щоб не вискочити на вулицю. Він міцно зціплював кулачки і загрозливо показував їх Миті.
— У, буржуйчик, я тобі дам. І в мене буде коньок, тоді побачиш, я тобі дам! — похвалявся хлопчик.
Але терпко болять йому пальці на ногах і ще не одійшли подерев’янілі п’яти. Вася хапається за них, кривиться і, не витримавши, знову починає схлипувати.
— Померзли, болять...— мимрить він ледве зрозуміло.
— Не ходи босий, не будуть боліти. А то пішов, ковзаться тобі!— гнівалася мати.
— Я ж тільки трошки, я більше не буду.
У кімнату повагом увійшов батько. Він мовчки кинув заялозеного довгим вживанням кошика і зразу ж підійшов до сина.
— Цить, Василику, цить. Це ти знову на вулиці був? А холодний який.
Батько бере його маленькі руки й починає одтирати.
Вася кривиться боляче, плаче.
— Ну, цить же, синочку, я тобі завтра черевики принесу.
— Завтра?— одразу повеселів Вася і, повіривши, одразу ж перестав і плакати. — Купиш мені черевики, татусю?
— Ні, тобі цар дасть... Завтра неділя, ми йдемо до царя. Він усім діткам черевики роздаватиме.
— Завтра підеш, тату?
— Завтра, синочку.
— І коньок цар дасть?
— Дасть, Васильку, дасть.
— От покатаюся. Тоді Митька не буде сміятися. От маладець цар. Цілий день буду кататися,— і Вася весело задригав ногами. Потому він ніжно пригорнувся до батька й тоненькими ручками обняв його нерівну шию.
— Будуть черевики й коньок, будеш кататися, у школу ходити, а зараз ходім. Ходім, Васю, вечеряти.
За вечерею батько довго розповідав матері про те, що завтра всі робітники йдуть до царя. Що він неодмінно дасть добру платню і що будуть вони жити хороше-хороше.
Вася старанно ловив кожне батькове слово, мало що міг з того зрозуміти і любовно обмірковував те, як він буде кожного дня кататися на своєму блискучому конькові.
— Стережися, Митько, я тебе тепер сім раз випередю. Хіба я так катаюсь, як ти? Я не так. Я тобі покажу, як кататися,— раділо хлоп’я.
І як скінчили вечеряти, Вася взяв великий старий лантух і пішов у свій куточок. Там він сів на коліна й ногами посунувся в лантух. Швидко вмостився: тільки голову й видно, і зовсім хутко заснув.
Батько й мати довго ще кінчали убогу вечерю.
Було вирішено: завтра вони обоє підуть до царя, а Вася посидить вдома.
Хлопчик зашарудів лантухом і поворохнувся. Обличчя його розійшлося повною усмішкою, він весело задригав ногами і стиснув міцно руки. Снився йому цар: сидів він на високому стільці в золотому убранні. Біля нього великою горою лежали черевики й коньки. Багато убогих дітей підходило до нього, а він брав черевики й коньки і всім давав, хто підходив.
Ось підійшов боязко Вася, узяв у царя коньок та черевики, притиснув їх до грудей і радий мерщій побіг.
Поворушився лантух, широко посміхнувся уві сні хлопчик. Снився Василеві добрий цар. Веселі милувалися з сина батько й матір і довго радилися про те, що буде завтра.
Тихий зимовий ранок. Мороз рано розмалював шибки й обіцяв не сходити з них увесь день. На широкій вулиці все кудись поспішають візники, грюкають далекі трамваї, верещать діти.
Батько поспішає залатати шапку: мороз сьогодні добрий, а йти далеко.
— Підемо,— звернувся він до дружини.— Хоч раз глянеш на царські палаци. Сьогодні з панотцем до Зимового йдемо. Казали, що сам цар буде зустрічати нас.
— Може таки й ми будемо жити по-людському,— надійно відповідає дружина.
— Тату,— раптом прокинувся Вася.— Де мої коньки?— спитав він з тривогою.
Батько незрозуміло, ласкаво подивився на сина.
Вася хутко схопився, швидко виліз з лантуха, обшарив навколо себе і дуже схвилювався.
— Де мої коньки? Скажіть, куди ви їх сховали?— ладний заплакати перепитував Вася. Він побіг до низенького столу, швидко обнишпорив під стільцями, в грубці — ніде немає. Але він не вірив, він не міг повірити, що це так трапилося. Тому знову розгублені очі недовірливо й запитуючи спинилися на батьках. Вася згубив віру, схвилювався й, нарешті, промовив крізь сльози:
— Мамо, скажіть, куди ви сховали коньки?
— Які коньки, Василику? Ми ось тільки ще збираємося з мамою до царя.
Вася раптом щось пригадав. Його заспані очі розійшлися дужче і розпачливо застигли; нарешті він зрозумів: то був тільки привабливий сон — коньків і черевиків не було. Босі ноги знову гостро шкрябали, як завжди, по нерівній підлозі, а за вікном в’їдливо мелькала на коньках Митьчина постать.
— Ти посидиш дома, а ми тобі коньок принесемо,— промовив до нього батько.
— Усе сиди та й сиди. І я піду до царя. Я не хочу дома, не хочу,— плакав Вася, звисаючи на защіпці, але батько й мати пішли.
Вася голосно й гірко плакав. Довго, скорчившись, сидів він біля холодних чорних дверей.
Мороз пробирався крізь дірчаві дошки, чіплявся за пальці, ліз за спину, за подрану сорочку, але хлопчик намагався не скоритися.
Сидячи так, Василь швидко змерз, підвівся і, хитаючись, підійшов до вікна. На ковзалці, як і вчора, весело бігав гурт панських дітей. Вони часто й старанно хукали в посинілі пучки й терли снігом руки.
Але сьогодні на вулиці було щось нове: йшли купами робітники, несли портрет царя та багато ікон, а попереду йшов здоровий у чорній рясі піп.
Вася зацікавився і швидко прохукав більшу дірочку на склі. Лід тонкими струмочками води потік на лутку, і Вася тепер вільно міг розглядати, що робилося на вулиці.
У тому гурті він одразу впізнав своїх батька та матір,— вони йшли з іншими робітниками і всі співали якихось жалібних пісень. Пісні долітали в хату й непокоїли Васю.
Робітники заповнювали всю вулицю, і Митька мусів стати під паркан — ковзалка була зайнянята. Вася це помітив і дуже зрадів з цього.
— Ага, буржуйчик, і тебе зігнали. Ідіть ще, йдіть.
Ще пройшов новий великий натовп робітників, і Вася аж підскочив на вікні. За ним, поспішаючи, бігло багато дітей.
Вася заздро подумав:
— От вони так дістануть коньки. Сами до царя побіжать. І я б побіг...— і раптом зупинився.
— Мені ж тато сказав принесе.— Але знову якийсь неспокій промайнув йому на обличчі і викликав нові побоювання.
— А що, коли всі коньки заберуть? Вони швидше, аніж тато, прибіжать до царя. Він роздасть усе, а татові й не дістанеться.
Вася сердито позирнув на вулицю. Дітей уже не видно було, а перед вікном знову стояв на коньках Митька й зневажливо передражнював його.
Вася, розуміється, сердито одвернувся і спинив свій погляди на календарі з царем, що висів тут же на стіні. Він обережно зняв його, втішно повертів у руках і став ніжно гладити маленькими пальцями, щось тихо шепочучи:
— Маладець, от маладець... — іноді долітало звідти щире зізнання. Потому він кинув гладити, поволі почіпив календар і знову сів на вікні.
Вулицею ще пройшов натовп робітників, і за ним ще побігли діти.
— Хоч якої купи, так не вистачить. Розберуть геть усе,— злякано вимовив Вася сам до себе.
— І я піду — і за цим! Вася вже біжить до ліжка, лізе під нього, нишпорить по кутках, перериває, ганчір’я і за кілька хвилин він озброєний вибігає на вулицю.
Уздрівши його, Митя узявся в боки і став весело реготати, але Вася не звертав уваги й поспішав за дітьми, які вже ховалися за рогом. Тоді розлютований Митька хутко взяв змерзлу грудку і з реготом, показуючи на материні опорки й свиту, що були на Василеві, жбурнув йому в спину.
Василь спинився і зпогорда промовив:
— Я йду до царя. Тепер і в мене буде коньок.
Митя злісно засміявся, а Вася, як і попереду не звернувши на нього жодної уваги, побіг наздогоняти дітей.
Він швидко біг вулицею, густа пара виривалася клубками з його рота й хутко зникала в повітрі.
Але нарешті мороз досить швидко кинув докучати Василевим ногам, і він веселий уже наздогоняв товаришів..
Ще здалеку Вася побачив, як раптом спинилися робітники. Він довго дивився й стежив, нічого не розуміючи. Потому до нього несподівано долетіла суха тріскотнява і швидко залящали гострі постріли. Густа юрба похитнулася назад, а діти враз одхлинули від неї і кинулися до парку.
Вася знявся й побіг разом з ними. Ззаду чулися ще постріли і тривожні, розпачливі зойки людей.
Діти вбігли в парк, і швидко оголені морозом дерева парку густо зарябіли ними.
Вася теж умів добре лазити і жнво був серед рівних йому товаришів на найвищому дереві.
Тривога невідомого й страшного залазила в його розум, а думки не йшли ніяк далі конька. Він обмірковував:
— Чи тато вже одержав коньок, чи ще? Може він уже дома. Треба побігти. Сьогодні ще й покатаюся.— Але його мрії враз було порушено вигуком, що ясно долетів здолу.
— То цар звелів стріляти... Немає у нас царя...
Вася тривожно подивився на дядів, що швидко бігли через парк і щось невідоме й нове примусило його здригнутися. Швидко почулися ще постріли і на деревах голосно полохливо заверещали діти.
— Диви, диви, як стріляють.
Вася швидко підняв очі По вулиці з площі хутко тікали робітники — жінки й чоловіки. Падали на брук, важко корчились, кричали щось, силкуючись звестися на ноги.
— О! я б йому дав, тому цареві,— гукнув хлопчик, що сидів поруч з Василем. Він міцно зціпив дрібненькі кулаки, і очі його зайнялися помстою.
Вася боязко подумав:
— А де ж мій тато?— І знову його очі вп’ялися на брук.
Ще блимнув блідий вогонь.
Над парком зірвався новий гострий вітер. Затріщали віти, захиталися злякано дерева і діти сипнули додолу. Вася бачив, як товариш, що сидів поруч з ним, звільна випустив з рук гілля, посунувся й важко впав.
Стріляли по хлопчиках. Вася з іншими швидко скочив додолу. Тут корчилися поранені й забиті, а вгорі на вітах ще зривався олов’яний вітер і ще долітали сухі постріли. Вася зрозумів:
— Робітників розстрілювали. Хіба ж він такий, добрий, може, — крадькома думав Вася про царя.
— Ні, це брехня, він не стрілятиме.
По вулиці бігали на конях салдати і всіх, хто не встигав утекти, вони ловили й били тягнучи кудись через майдан.
Схилившись до паркана, Вася не знав, куди йому йти, і все думав про батьків.
Коли останній козак сховався за рогом, Вася вийшов з парку і пішов боязко вулицею. По ній несли забитих і поранених, тяжко поранених везли на санках, несли на руках.
Злякано крадькома іноді зазирав Вася в мертві обличчя і все думав про батьків. Ще везли, несли й вели поранених. Всюди розлягався липкий стогін, прокльони й благання.
Вася хвилювався, полохливо кидався з одної вулиці на іншу, сам не знаючи, куди він прямує. У голові йому роїлися важкі думки і всі сходилися на одному: “За що їх так дуже побито! Аджеж вони не лазили на деревах, не сміялися”. Так думав Вася і, заховавши жах, він шукав вогкими од сліз очима своїх батьків. Хлопець довго ходив так, боязко дивився, як робітники й робітниці швидко, озираючись, переходили вулиці й хутко тікали, раптом ховаючись у двори, коли з-за рогу з’являлися салдати.
Вася знав, що його батьки йшли теж з цими робітниками, а зараз їх немає.
— Де вони?— пнулася й все зростала тривогою думка.
Довго ходив так, шукаючи, і, нарешті стомився. Він сів на розі якоїсь невідомої йому вулиці й гірко заплакав. До нього, побачивши, підійшла огрядна висока пані.
— Хлопчику, чого ти плачеш?— спитала вона.
— Немає тата. Вони пішли до царя, і я пішов, а тепер їх немає
Вася мало промовляв на її запитання і, не перестаючи схлипувати, довго мовчав і потому ще повторив:
— І я пішов, а тепер їх немає.
Пані спитала, де він живе, і дізнавшись, що Вася заблудився, уважно розказала, куди йому йти. Він зрадів і, не чуючи під собою ніг, мерщій побіг додому.
— Ось ріг і площа, де я зустрів хлопців. Он парк той.
І раптом щось холодне притулилося до Василевого серця. Під деревами на снігу лежали трупи дітей й боляче корчився під парканом поранений робітник.
— Тато, мабуть, уже дома. Треба йти швидше,— і, більше не озираючись, він побіг.— Дома все розповім татові. Він не буде битися... А може він і сам бачив усе,— і Вася знову здригнув і важко замислився.
— А може тато й коньок приніс.— Остання думка примусила Васю озирнутися — він безнадійно шукав очима ковзалки, що була біля їхньої хати.
— Може, тато ...— далі обличчя йому гірко скривилося. Він розгублено, злякано озирнувся навколо. Безсило впали закляклі від морозу руки, і хлопець тільки відчував, як в черевиках танув сніг, що насипався в дірки.
Вася знову заблудився, а мороз усе збільшувався та й ніч була зовсім близько.
Зігнувшись, він довго стояв на вулиці, не знаючи, куди йти, бо навколо не було ні душі. І тільки на протилежному розі маячило дві постаті городовиків, але Вася їх побоювався... Вони були з рушницями й великі дуже.
Вечоріло вже.
Сонце слало холодні передвечірні поцілунки хмарам. Мороз, здається, вилазив з кожної крихти землі й міцно зо зла щипався за вуха, ніс, щоки, найбільш дошкулюючи ногам. У дротах завивав пронизливий вітер, він лягав на посинілі хлопчикові стегна, влітав і вилітав у дірки його порваної штанини.
— Бр...—задрижав хлопець.— Холодно, — вимовив він голосно.
Лягала вже сіра ніч. Боязко було ВасІ і хоча й боявся та все ж він вирішив іти на ріг, щоб розпитати поліцаїв. Вася намагався рушити з місця і йти, але ноги не йшли. Він скривився, дужче наліг на праву, а тоді потяг вже й ліву.
— Дядю, чи ви не бачили тут мого тата,— несміливо підійшов він до городовика.
Той скоса оглянув хлопчика, не відповів нічого і не бажаючи розмовляти, закутувавсь дужче в башлик...
— Тато пішли до царя, — продовжував тремтяче хлопчик, чекаючи на відповідь.— Я не знаю, куди до дому йти... Ми живемо отам...
Поліцай миттю обернувся і зо зла шарпнув Васю ногою.
— Пішов геть! Цуценя!— Потім, очевидно задовольнившись, він швидко підняв піхву і з усього розмаху штовхнув нею хлопчика в спину.
Вася вже тікав од поліцая і тільки тому скажений штовхан піхвою не збив його з ніг.
— Тата йому... Тут замерзнеш скоро на такому морозі, а він тата,— бурчав поліцай, оддираючи з вусів лід і дужче закутуючись у білий башлик. — До царя їм. Цар тепер не вами зайнятий,— гнівався поліцай, загортаючись з очима й швидко бігаючи на холодному розі.
Вася дуже злякався й, зовсім розгублений, він швидко, не озираючись, тікав вулицею. Скрізь було мовчазно. Лише салдати, швидко бігаючи на конях, часто перегороджували хлопчикові шлях. Тоді він кидався до паркана і, притаївшись, сидів, доки вони не зникали з очей, потому він знову пускався бігти що є сили, думав про батьків, хвилювався.
Нарешті Василь зовсім стомився. Серце йому швидко стукало й густо дрижали коліна, прохаючи відпочинку. І як тільки Вася трохи зігрівсь, він зараз же міг роздивитися, куди зайшов. Вася не знав сам, куда потрапив, але з того, як його погляд загорівся радістю, можна було зрозуміти, що він знайшов домівку і що перед очима були знайомі будинки й вулиці.
— Пробігти за ріг, там ковзалка, а тут і мій цім, — подумав він.
Вася негайно рушив і тут же почав дуже старанно обмірковувати, як виправдатися перед батьками.
Йому страшно було з’являтися, але й дуже кортіло. І як вийшов за ріг, Вася злякано озирнувся — він помилився, вулиця була чужа. Віконниці чисто скрізь були позачинені, бо всі боялися стрілянини, і вже зовсім вечоріло. Надії Василеві зразу згасли. Треба було шукати дому. Він стояв, не знаючи, куди йти, і може б довго б так простояв, коли б якась незнайома жінка не вказала йому дороги. Вася зрадів, дізнавшись куди йти і, хутко побіг додому. Голод і мороз та бажання побачити батьків гнали його так, що він спинився тільки тоді, як його стомлена рука упала на холодну защіпку дверей. Не відпочиваючи, Вася полохливо вбіг по східцях до підвалу, рвучко одчинив двері і мерщій кинувся у кімнату.
Глянув і тяжко вразився. Підвал був порожній. У сирих від холоду кутках лягли чорні, вечірні тіні й зустріли Васю неприємною, страшною тишею.
— Немає їх... Може вони там лишилися,— подумав хлопчик, і з цією думкою щось тривожне притулилося до серця й владно потягло Василя на вулицю.
— Іди, шукай, вони там,— промовляли до нього тіні з чорних кутків.
Вася заплакав.
— Немає ні тата, ні коньків,— стогнав він...
Пригадав парк... тікали від куль люди... падали...
— Цар то стріляв,— ударило у вуха, мов уперше там у парку, — дядя казав, що то стріляв цар.
— А де ж мій тато? Значить у мене тепер коньків не буде.
— Так, цар стріляв,— ще лізло в мозок.
Вася хутко схопився з місця, добіг до стіни, спинився. Похапцем зірвав календар з царем. Глянув на портрет, потім узяв його в руки й став немилосердно шматувати. Він рвав, кидав клаптями його на підлогу і щосили топтав і бив драними черевиками.
— Ось тобі, ось тобі, поганий.
Хлопчик зітер усе в порох, розігнувся і, піднявши очі, безпомічно подивився сумним поглядом навколо й важко заплакав. Почуття одинокости й беззахисности гнітило його. Він не знав, що робити, де шукати порятунку і в сумі схилився на низьке, холодне підвіконня і за хвилину все його маненьке тіло стало стрибати од тяжкого ридання.
Різкий гуркіт за вікнами незабаром підняв його й кинув нову крихту надії: “Може тато й мама”,— подумав Вася. Він одразу кинувся до вікна і швидко одхилився.
Козаки гнали по вулиці робітників. Проти вікна один з робітників став сперечатися й не хотів іти. Козак звівся на сідлі й загрожуючи наставив на нього револьвера.
Вася злякано припав до вікна, чекаючи, що буде. І за кілька секунд хлопчик побачив, як з чорної дірочки револьвера раптом вискочив маненький клубочок диму, і робітник, захитавшись, упав.
— Деж тато? — прорвалося в голові.
Вася залишив вікно, швидко зачинив двері і по східцях вибіг на вулицю.
Сонце вже зовсім збиралося ховатися за містом, коли Вася знову дійшов до площі та парку. Він тепер ішов шукати батьків.
Тут, як і раніше, несли поранених і звозили забитих. Перед ними ще слалося широке поле. Далі он міст, а біля нього трупи... трупи.
Вася нагинається над кожним, розглядає їх, пізнає. Його вже кілька раз проганяли студенти, але він не слухав...
І ще довго того дня його маленька обшарпана постать тужно хилилася від одного трупа до іншого, уважно розглядаючи білі виснажені обличчя.
Але, дійшовши кількох трупів Вася раптом злякано зігнувся. Він зробив несміливо один крок, і очі врізалися в чоловічу постать, що, розпластавши руки, лежала на снігу.
Він дужче похилився, зробив ще кілька кроків до неї і безсило сів на снігу.
— Тату! Тату, вставай! Я сам боюся,— сіпав він за холодну батьківску руку.— Тату, вставай!
Але постать не ворушилася.
— Вмер... Убили.— Думки важко билися в маленькій голові і, не знаючи, що тепер йому діяти, Вася заплакав. Потім він ліг близько біля батька й обняв його шию рукою. (Вася обнімав його так щодня, коли батько повертався з роботи).
І довго б так пролежали син із батьком, а може лишилися б і назавжди, коли б хтось з поранених не почав боляче гукати.
Вася побачив, як недалеко між трупів підняла голову якась жінка. Придивившись, Вася боляче здригнув, але вже не злякався: підвівся й швидко пішов до неї.
Голова тої жінки тільки трохи затрималася зведеною і, безсило хилитнувшись, важко впала на сніг, а її пальці стали боляче шарпати повітря, мов силкувались когось зловити й обняти.
Вася підійшов ще ближче і, впізнавши жінку, одразу став, ніби завмер. Це була його мати.
Обличчя її було бліде і з голови по ньому текла тонка червона смуга. Кров замерзала на обличчі й тому здавалася тонкою червоною корою.
Вася дивився якусь мить, але довго не міг триматися, обернувся й злякано побіг до батька. Він розумів уже, що батька немає, але Вася його не лякався. Батькове обличчя було спокійне, руки його тихо лежали на снігу, а мама ворушилася.
Він сів біля батька і тихо й довго дивився туди, де була мати, не одриваючи очей й не блимаючи повіками. Його погляд, здається, назавжди замер і був якимсь надприродно холодним, льодовим.
Труп матері важко здригнув ще раз, і до Васі ледве чутно долетіли її останні благання. Вона вмирала. Він це знав, і безнадійна туга стиснула йому груди.
Стежачи за тим, як помирала мати, Василь знову схилився до батька, взяв його руку, притиснув до себе і так змовк. Холодне сонце, не кваплячись, повагом осіло за будинки й поклало на них і на трупах лякливі тіні.
Але Вася того не бачив.
Далі постріли збільшилися. З вузької вулиці вибіг натовп робітників, за ними скажено гналися на конях козаки.
— Тікай, тікай?..
Вигуки й постріли розбудили й злякали Васю, а тупотіння кінських ніг враз підвело його на ноги.
— Тікай, товариші? Тікай,— кричали робітники, перестрибуючи через трупи.
Не знаючи, що йому діяти. Вася схопився на ноги і злякано озирнувся навколо. Він бачив, як на площу хутко вилітали козаки, наздоганяючи робітників, що тікали, як вони вимахували шаблюками й били людей. Боячись потрапити до них, Вася зірвався з місця і теж побіг з робітниками за міст.
Важко здригається вулиця. З різким стогіном падають підпилені телеграфні стовпи. Їх швидко забирають, і робітники кладуть упоперек вулиці. Вони хутко скочують бочки, несуть столи, ящики — будують барикаду.
Вася добіг до цієї барикади і в ту ж мить почав працювати. Він теж швидко бігав, котив, як і інші, діжки, носив обаполи, дошки і навіть важку червону цеглу.
Барикада швидко росла. Василя помітили робітники й вирішили одіслати додому.
— Іди, синочку, спати. Ти малий, а вже вечір,— говорив до нього літній робітник.
Вася підвівся навшпиньки й ображено заявив: — Мені вже одинадцять років.
Високий чорнявий робітник узяв його за руку й привітно всміхнувся. Другий, зацікавившись, підійшов, і погладив його по голові й спитав, як звати.
Вася підбадьорився, виправився і, веселіючи, рішуче випалив:
— Василь, а по-батькові Артемович.
— Маладець, а де твій тато?
Вася на це не сказав нічого і, тільки скривившись, показав рукою туди, відкіля зараз прибігли робітники. На очі йому навернулися непрошенї зрадливі сльози.
— Цар убив?
Вася нічого не відповів і тільки з очей почали текти важкі солоні сльози.
— Товариші, кінчай швидше роботу, подав хтось наказа.
Робітники ще ретельніше взялися до праці. Знову важко з потроєним завзяттям заторохтіли діжки, залущали телеграфні стовпи і боляче залящав розірваний дріт.
Робота кипіла.
Далеко десь почулися гострі, знайомі постріли і знову змовкли.
Падаючи з ніг, Вася не переставав підносити важкої червоної цегли. Барикада хутко росла, а на неї, мов до безпечної фортеції, підходили все нові й нові робітники. Усі бігали, нервово готувалися, і ось незабаром почулася команда:
— Готуйсь! На барикади всі!
На шлях прудко вилетів кінний загін козаків і тупо став проти робітників.
Вася пильно стежив, як вони підскочили зовсім близько, швидко позлазили з коней і враз полягали на снігу. Він напружено чекав, не зовсім розуміючи, чого їм падати на землю.
— Плі!— скомандував офіцер, і кулі пороснули на барикаду.
Тепер Вася зрозумів.
Робітники відповіли козакам пострілами, камінням, лайкою і важкою цеглою.
Вдруге вирвалася команда, і знову на барикаді лягла десятками смерть.
Робітники відповіли з більшою силою.
— На барикаду,—командує офіцер.
Козаки зриваються з місць і біжать. Сотні куль стеляться на барикаді, рясно кладучи її оборонців. Ще постріли... Постріли без кінця. Каміння...
Вася швидко підносить цеглу. Він би й сам стріляв козаків та не вміє.
Ось гримнула ще сильніша сальва, і робітник, що стояв біля Васі, раптом упав. Рушниця випала йому з рук. Василь хапає її, міряється, націляє на козаків, але вона не стріляє. Він жнво несе її іншому робітникові. Той кидає останньою цеглиною й бере рушницю.
— Я ось його зараз здійму,— цілить він в офіцера, але в цю ж мить куля попадає йому в голову і він, як і перший, падає мертвий.
Роздратований ворогом, Вася кидається до рушниці.
— Я ось тобі дам,— зціплює він маленькі кулачки й пробує витягти рушницю.
Дружний постріл та цегла з потроєною силою полетіли на козаків.
Вася не бачив, як козаки посхвачувалися із землі й, підбігши до барикади, лягли зовсім близько. Він старанно вовтузився над забитим робітником, силкуючись витягти з-під його важкого тіла велику рушницю.
— Ану. бомбу їм! — командує офіцер.
Велика бомба вилітає з козацької лави й падає біля Василевих ніг у ту мить, коли він ділить в офіцера безнадійно смикаючи за цинґель.
Страшний вибух на мить приглушив й сховав усе.
Барикада гостро затріщала й одразу запалала. Дошки й бочки із стогоном розскочилися й далеко розлетілися по брукованій вулиці.
Робітники, що лишилися живими, лишилися беззахисними І, одстрілюючись, швидко тікали вулицями.
Над барикадою, застилаючи вогняні язики, піднявся важкий, сизий дим.
Козаки перескакували через барикаду й добивали тих, хто не міг тікати. На ній мужиьо боролися ще одиниці й важко стогнали поранені, благаючи про допомогу.
За годину все змовкло.
З-за будинків вирвався холодний вітер і там, де ще хвилину тому стояла загрозлива барикада, сумно знялася вгору хмара сірого попелу...
1924