Земля, як баба — плодюча. Для всіх... Ось і цей ліс — без лісу земля обійдеться, а ліс без землі не виросте — плодюча.
Цей ліс волохатий і довгий, синьою п’ятою вперся в землю... простягся до плавнів, а далі не ворухнувся, бо далі плавні покотилися сизими очеретами аж до Дніпра й позагрузали очерети в багнищах та калюжах. І земля тут весела, бо зеленава вся й плодюча.
А дорога в місто — через ліс. Гостро, сіро вдариться об стовбур дуба або в кущі — поверне в бік — знову в стовбур і крутиться. Це дорога від цукроварні пана Череди. На кілька верстов лісом дорога, потім степом побіля залізниці до міста. У сивизну неба димар високий встромився — встромився і високо його видно — кам’яний, твердий.
З лісу не видно димаря й села біля цукроварні теж не видно. Тому з дядьків котрий підведеться, вийде на дорогу, подивиться й назад повернеться на галявину під осиками.
Напружено, стривожено й сторожко чекали.
Коли гілка трісне, повертаються туди. очі.
Тільки Лопуцько сидів і на всіх дивився такими очима, з посмішкою, ніби хотів сказати, що він знає більше за всіх, що він під черепом сховав щось таке, чого ніхто не знає. І всміхнеться інколи.
Він сидів під осикою, а між ногами держав напоготові обріза.
Микита встромив руку в чорну, як сажа, бороду, пошкріб її довго, засереджено, і спитав так собі Лопуцька:
— Чого, Марку, смієшся — раденький, що пани ото приїхали, чи...
Лопуцько пересунувся трохи й обережно переставив обріза. Бо він за все обережно брався, ніби й зараз біля машини. У цукроварні машиніст, майстер, учив його так, а потім звик сам. Посміхнувся очима Марко.
— Не, брат... так приятно... згадав Христю — оце якраз сьогодні-завтра сина мені приведе. Там, брат, ходе, як паровик все-дно — пузо отаке... да, первенький буде...
— Постарався, говориш.
— Хе-хе. . бушовика приведе мені, брат, потому врем’я таке а тут не охота сидіти.
І перед його очима стала Христя — дебела товстозада й коштовний живіт уперед. А в очах стільки зажури в тієї вагітної матері — крізь пелену непокою й остраху, замережана діамантовим присмерком радість нового народження. .. так...
А він Іще вчора підійщов, легенько ляснув її по животу:
— Гляди мені, щоб козак 1 такий о-о, щоб кричав, ха-ха... — Обняв і пригорнув — вона так і приросла до нього, а очі загорілися, і щоки зашаріли червінцями... мати.
У щілину між листям осоки сонце довго мацало траву, плечі Лопуцька й там завовтузилося. Бо Марко зняв кашкета й витяг звідти папір.
— Ось закуримо. Ну, й тютюн же, розсукина пелька, не тютюн, а динаміт.
Лопуцько старанно почав крутити цигарку, потім кресати вогню й дав припалити Микиті та молодому хлопцеві Хвильці з обличчям, побризканим ластовинням.
— Ач, як за горлянку хапає димом! Тут, брат, як закурю, так по всьому селу свині чхають, а горобці з льоту дохнуть. Це так говорив колись Варфоломей, коли в Карпатах були. І-і, братця, отряха був, ку-у-ди! Ідемо в атаку, а він поривається першим, та ще шуткуючи — ніколи з ним не скучно, і куля не бере... А вмер — їхали вже додому, як фронт пішов за савєт, він усе про робітничу й селянську владу, а попав під колеса біля однієї стації, тільки цурупалки зосталися...
Затягувалися димом, і він сизувато розмружувався, пасмами летів угору, покірний, мов чиясь зажура. Лопуцько так само чутливе плискувате вухо ніби нащурив, ніби слухав, як клацає машина; бо він з гуркотіння машини знав — що підгвинтити й коли підмастити. Недурно інженер усе хвалив його.
Микита дубовими пальцями попіл обтруснув і простиг так кудись убік:
— Да... правда... жисть така, сама війна ... земли, брат, не штука ... от..
Одяг картуза Лопуцько й упіймав соняшне око в руку — ну, звичайно, воно враз і вистрибнуло і втекло. Підняв свою зброю.
— Правда, говориш... От тобі правда! Оце ось гвинтівочка, з самої Карпатської гори віз, із фронту думаєш, мало вона австріяків уклала, а завіщо... Що там земля. Я от майстер, а чого тут сиджу, не хочу, нам усе, а не їм, панам. Думаєш, ото козаки з паном мало зараз у селі нароблять... Отож-то воно й є. Що ж, ми не такі. От ніхто не знав Марка Лопуцька, а будуть знати, з повітів усі взнають — для людей боремося... Бушовицьке життя таке. Приїхав, Христю взяв — одна вона, баба, а почуваю... да...
Він би ще говорив про Христю, але хвилина — всі думами поринули на дно своїх сумлінь.
А Лопуцько вже враз знов думами з Христею з животом. І так би взяв він радісно серце людське в руки й пестив би, милував!
І душу б пригрів, обхекав — отак би пустив її, сказавши: йди, живи, тільки, як слід, понашому, для нас . Мабуть, вона, душа, така, як оте мале, первеньке, що народить йому Христя... А воно кричатиме — от де, і мале, з кулак, як рожево-прозора цяцька, а кричить, розуміє.
Косі очі його застрибали, і заграли губи під твердими, дротяними рудими вусами.
Хутко підвелися всі юрбою й пішли до шляху, і, разом поспішаючи, розповідав Пилип про те, що робиться на селі, що там панують козаки під орудою самого пана Череди. У кого знайшли щось із заводу або економії — забирають усе добро й тягнуть у завод, замикають — так багато набрали вже. Сам пан командує, очі аж бризкають злобою. Нагаїв давали. А Любка, дочка панова, теж приїхала, бо вона, говорять, молода отого офіцера-командира, через те він і лютий за їхнє добро. Так побачив Пилип, що Череда з дочкою виїхали вперед, а козаки збираються — наздоженуть. Він і побіг навпростець сюди, може, встигнуть перейняти, а там нехай шукають, де вони — здаєтся, і не знали, що в лісі переховуються. А пан лютий став, горло б гриз дядькам, а тільки в морду бив.
Лопуцько йшов позаду Пилипа, підганяючи його, щоб не спізнитися. Микита мимрить щось під ніс — він звик думати вголос. Так і зараз, промурмотів щось, а потім голосніше промовив:
— Доведеться порахуватися з паном, хоч і не дуже кортить... да. Одним кроком не переступиш лісу, не переступиш степу одним кроком — ну що ж, не журись.
Зацупив п’ятернею бороду чорну й шумно позіхнув.
Дорога виверталася поміж кущів, стрибала кривулями. Чекали недовго. З-за кущів підстрибувала тачанка з паном і дочкою. Череда щось говорив дочці, розмахуючи руками, капелюх затуляв йому лице, вже старувате, але червоне, як цеглина.
— Стій!
Разом кілька голосів — руками за вуздечку коней. Двоє стрибнули на тачанку й потягли коней у кущі. Пан з ляку трохи не зсунувся вниз, крикнула дочка — чепурненька, тоненька, миршава панна, в сірому капелюсі. За кущами стали:
— Злазь.
Заговорив низенький зляканий панок:
— Марку, ти ж працював у мене,ти ж.. Марку...
Лопуцько наїжачив вуса й підсмикнувся, а Пилип штовхнув пана ззаду між лопатки — ніби рушниця аж застряла там:
— Працював, а ти даєш працювати? Що робив зараз із козаками?
Пан підхопився й вислизнув з тачанки, моргаючи безпомічно очима:
— А коні чиї?
Візник спокійно вказав назад на село й відповів:
— Їхні.
— А ти ж чого ото зв’язався?
— Я служу, що ж мені. наше діло таке — сказали відвези, ну й... я з Водолажного.
Він ніби байдуже цвьохнув батогом. Лопуцько чітко по-військовому наказав:
— Хвилько, виведи його за ліс та подивись, щоб не той, нічого там такого.. коли що, в спину.
Візник здвигнув плечима:
— Та чого, додому піду і все, що мені.
Хвилька й візник зникли за кущами.
Дядьки огидливо поглядали на тоненьку Любку й на пана, що трусився, ніби він стояв голяком на морозі. Лопуцько заметушився:
— Ведіть його туди й там мене ждіть, а я коні в Синициній балці припну й з оцією кралею... сам прийду...
Обступили пана, і він пішов у гурті, озираючись на дочку. Панночка почала схлипувати й крізь сльози говорити щось, а тачанка стрибала на корінні кущів стежками, що їх знав тільки сам Лопуцько. Інколи він озирався до Любки.
На невеликій галявині, у балці, він припнув коні віжками, підійшов до тачанки:
— Ходім!
У цю мить один за одним два постріли докотилися поміж дубами від кладки, з того боку, куди пішли з паном повстанці. Любка вся напружилася:
— Це, мабуть, мабуть... батька.
Лопуцько дивився в бік і нічого не сказав, а вона знов почала схлипувати:
— Марку, ти ж у нас був за кучера... тоді... ти ж мене знаєш ... — І вона почала прохати його крізь сльози — вона ж невинна, вона жінка.
— А ти думаєш, я розбійник, . злодій ... Горить у мене отут, та тільки ви... експлуататори робочої крови.
Він шарпнув себе за груди, поглянув на неї — дійсно, чим вона пошкодить, таке тоненьке та ще й баба — ну, що з неї. Таке — чорт зна яке, ще спідниця вузенька. Коли б Христя штовхнула ліктем, вона б і дуба дала.
І сам усміхнувся... Та от і Христя, а що вона винна, що він тут, проти панів, — ясно ні — баба, — і невинна. Баба — дитину привести. ... Може, й ця кому дитину приведе, та тільке мале само воно, і дитина буде завбільшки з горобця, голуцманка. Христя — ота... Стояв, копирсав передком чобота траву, землю й з посмішкою мовив:
— Добре.
Умовилися, що вона сидітиме в кущах, поки він за нею прийде, або, коли хоче, нехай іде до стації. Він був певний, що козаки вже поїхали, а їй нагадав, щоб не думала ще кого в село насилати, а то...
Йшли мовчки до дороги — залишив її під кущем.
— Гляди ж, на очі нікому не попади.
Повернув у ліс. За деревами дотлівала остання рожева іскра зорі. Починало темніти. Ішов назад до своїх, пролазив під кущами, навпростець, до хатио лісничого, що стояла недалеко від кладки. Йшов — настирливо повзла в голову якась дума. З дверей розчинених вилетів йому, назустріч сміх і вигуки. Найголосніше реготав і кричав Хвилька:
— А я говорив, конєшно, буржуєм назвать, ради такого діла.
Микита сперечався басом:
— Буржуй лінивий, він і собаки не вартий, назви собаку — так і він не захоче нічого робити... гавкати не буде, а буде на перині спати та булку з салом їсти, хай йому чорт!
Почали сміятися знов. Лопуцько вступив у хату, і враз. звернулися до нього, от нехай він свіжа людина... Справа така. Переходили через кладку, і ото пана в річку кинули. Коли виходимо на берег — цуценя мале, мокре, ніяк з води не вилізе. Мабуть, хтось утопити хотів, а воно випливло і вже на мілкому лежало. Микиті жалко стало, взяв його за пазуху, відігрів оце в хаті, а воно таке втішне стало й зле, так він його собі бере, бо немає в нього собаки в дворі. А як назвати, не знають — Хвилька говорить “буржуй”, а Микита не хоче, а то ще, каже, буде ліниве, як пан, тоді хай воно здохне.
Лопуцько засміявся самим ротом, без голосу, вищіривши з-під вусів перемелеті дрібні зуби. Нахилився до цуценяти, а воно ткнулося мордою холодною йому в руку.
— А, яке. песик... а, яке назвать його бушовик... З нами ж воно, значить — бушовик, настоящий.
Він узяв його в руки, відтулив рота й глянув на піднебіння:
— О, брат, чорне піднебіння — зле буде... ясно бушовик... будеш, говори, панів гризти, га? Понімає, бач. Конєшно, бушовик...
Вже остаточно виголосив він. А Микита зацмокав губами:
— Бушовик... і-і... стерво... правильно, кусай ... гарчить, окаянне, бач.
Хвилька й собі погодився:
— Ясно, ідьот... співай, песику, ну:
— Правда?
Песик підняв до нього голову й загарчав.
— Хо-хо-хо, маладець.
Насувалася ніч.
Хтось плямчаючи їв окраєць, а другий спав на долівці біля лави.
Стемніло. Вікна провалилися в яму темряви й нічної тиші. Десь за річкою кричала хрипко якась невідома птиця, і луною летіло поза очеретами.
Марко підвівся.
Пора й додому... Мабуть, уже там тихо...
Двері плямкнули дерев’яними губами й випустили всіх у темінь.
Кущі чіплялися за ноги, ласкаво ловили за плечі, за шию. Тиша заплуталася в кущах, у траві, повисла на вітах дерев. Інколи скавчав песик у руках Микити, та Хвилька насвистував і гукнув:
Ну й темно, чорт, хоч у пупа вистрели.
— Зараз вийдемо до степу.
Підходили вже до кінця лісу. Дерева постелилися верхів’ями. Там десь у темряві село низько до землі припало, присіло напружено, ніби збиралося стрибнути на когось і люто, хижо насісти, придавити, вп’ятися зубами в горлянку ворогові.
Та села ще не видно було, а потім ураз із того боку, де село, щось блиснуло величезним вогнищем.
Зупинились... Ніби завмерли... За деревами світло вдарило... Відірвали ноги від землі... Побігли й побачили, що горить кілька хат з того боку, де живе Марко.
Притихли...
Металем блищала трава, дерева. Якісь вигуки летіли інколи й вили пси. Дерева за шепотіли сторожко верхів’ями, цілувала трава землю нагинаючись.
Хвилька кинув захекано, задушено:
— Ніби в тебе, Марку.
Та Лопуцько вже не чув, він зірвався і мчав до села навпростець, через хліба, городи. Бачив, як скаженими гарячими зміями підкидався вогонь і впинався в густу чорну пустку неба, захлинався там і рвався знов у прірву. Гостро колов небо вогонь хвостами полум’я, а воно стояло непереможно байдуже.
Біг Марко... Трава чіплялася йому за чоботи, а він не чув, і вітер полохливо сичав у вухах. Перебіг через вигін — так, горить його хата, тріскотить солома, а люди стоять і не рухаються.
Переліз через тин на город — голосний регіт полетів з двору, від хати чи з вулиці. Ще кілька стрибків, але надлюдський зойк жіночий враз гостро вибухнув у повітря.
Марко витяг револьвера й вилетів з городу у двір з-за кущів. Віяло гарячим від хати, мимоволі мружилися очі від світла, вогню. Вибіг на вулицю до юрби, що стояла нерухомо, і побачив — па землі лежала гола Христя, а замість живота якесь криваве шмаття бовтається в гарячій пилюзі. Козак витирав шаблюку полою черкески, а Христя корчилася, хапала суху землю закляклими руками, зубами, хрипко стогнала з животовим криком.
Хтось з гурту козаків, що оточили молодицю, засміявся, але тут підскочив Лопуцько з розпатланим волоссям і гострими, як клинок, руками. Голос тоненької панни в сірому капелюсі, що стояла з офіцером, дзвінко гукнув у гурт:
— Беріть, це Марко ... жінка його ото ... батька він забрав. Прибіг сам.
Кричала Любка. Лопуцько здивовано туди глянув, але всі повернулись до нього, загомоніли — наказ, і кинулися кілька душ, щоб схопити. Та він тільки мить дивився, а потім хутко підняв револьвера і вистрелив у голову, у скроню Христі. Ніби придавив вагою до землі — не поворохнулася. Тільки постріл обпалив вогнем і ліг.
Ззаду його вже стояли козаки, збоку двоє цілилися в лоб, чекаючи, коли командир накаже стріляти. Глянув Марко в землю, на Христю, раптом вставив дуло револьвера собі в рот, і куля вилетіла в потилицю, бризнувши мозком. Упав на суху землю.
Полум’я рвалося гарячими зміями в пустку чорного неба.