Сіра нудота залізла до класу і ніяк не хоче вибіратись. Мов спрут з непорушними страшними очима, простягає вона навколо свої липучі і лаби.
Поволі тягнуться вечірні “занятія”. Шостий богословський клас майже порожній. Три висячих лямпи під абажурами одкидають своє жовто-каламутне світло на стіни і відбиваються в полакованих парточках. Під іконою позіхає одчиненими дверцятами шахва. і в вій купою, завалившись в куток, дрімають церковні книги.
Важко приймається богословів за науку. Вчора був у семинарії храм і чомусь, по логиці семинарів, повинно бути свято сьогодня й завтра, З цього приводу навіть нічого й турбуватись, бо так ведеться в семинарії здавна. Прийде на лекцію вчитель, побалакає “по душі”, себ то перезве всіх по журналу, запише щось у свою, як кажуть семинари, “бакалійну книжку” і почне читати на катедрі собі газету. А ти хоч дубала ходи, або в гилки гуляй.
Василь сидить біля одчиненого вікна і латає черевика.
Мов глечик, з якого визирає мишачий хвостик, стоїть біля нього другий черевик і в ньому шило. Василь набиває цвяхів в підошву и висвистує “Ойру”. Згодом одводить руку з черевиком і, схиливши голову на плече, задоволено оглядає свою роботу.
— Хе! ще й як підлатав. А то... Ех, життя наше мотузянеє!
Він мацає дірку на другому черевикові і свистить уже так щось, не добіраючи мелодії.
Мов примара з того світу ходить по класі Макар і зубрить догматику. Сам він миршавенький, маленький, штани обтріпані, чоботи нечищені, мов гірчицею намащені. І чомусь, дивлячись на його, не віриться, щоб він був здатним ще до чого-небудь крім цвілих текстів.
— Отселѣ узрите Сына человѣческаго, грядущаго... ага, так значить Сына человѣческаго... отселѣ...
Жалібно, одноманітно, мов над помершим, читає Макар. Заплющує очі, як кіт, у котрого за вухом почешуть, часом загляне в книжку по якесь забуте слово і знову зубрить, зубрить.
Гопіньки (його так продражнили за те, що куховарського кота навчив плигати “гопки” через руки) сидить у кріслі і, витягнувши ноги на катедру, і намагається заспівать “Догматикъ, 1-го гласа”. Він ніколи ще не мав по співам тройки, а завше два, або навіть півтора. Та й то ставлять йому ці нещасні два або півтора за те, що Гопіньки мимоволі якось розсмішуе своїм голосом вчителя. Але тепер він хоче виготувати на три і тому за діло і взявся серіозно. Великий обтріпаний “Обиходъ” лежить між його ногами. Гопіньки одбиває такти правою рукою і до неможливости плакучим деренчливим голосом хоче таки перемогти цей “гаспидський” глас.
— Все-е м-і-ірную — починає він, але зупиняється, задає собі нижчий тон, стягає гнівно брови і знов гуде, як здається йому, басом, одбиваючи такти там, де зовсім їх не треба.
На задніх партах Нафтан і Корній грають у карти, підославши під себе “Карту путешествія св. ап. Павла”. У чого вони грають—це певно й самі б вони не сказали.
— Ди—хо!— кричить Корній, держучи свою карту напоготові.
— Можна—Нафтан спокійно ходить якусь семьорку.
Корній накладає десятку й приказує:
— У попа була собака.
Нафтан провадить далі:— Він її любив.
— Вона вкрала шматок мьяса.
— Він її убив.
— Де убив? А оцього не хочеш?— Корній кладе “кралю”.
Але у Нафтана ще “король” в запасі.
— Хм. Ну чорт з тобою.— Корній удає із себе пригнобленого, побитого, але, лукаво посміхнувшись, потихеньку-потихеньку кладе туза і солоденько промовляє:
— Ну що-ж, нате вам і ще ось чого.
Нафтан чухмарить голову й сміється.
—Го-го-го!—й собі регоче сипучим басом Корній, аж парточка під ним ходором ходить. Потім витягає з кишені цигарки й подає Нафтанові.
—Курим—за?
—А що-ж, як закурим, то й закурим.— Нафтан охоче бере цигарку. Курять, мов після якої роботи, заклавши ноги і смаковито цвіркають на підлогу.
—Тюн-тю брий-до—ліниво промовляе Корній.
—Чудесний тютюн,— згожується Нафтан, бо почуває, що чужу цигарку курить. Може ж таки та ще коли-небудь дасть.
Корній любить говорити по своєму і до цього всі вже звикли в класі. Він хоч яке довге слово вмент може прочитати навпаки, або букви попереставляє так, що й вік не доберешся.
Макар на мент перестає зубрити і підходить до Василя попитати, що таке динарій. Бо в підручнику не дуже щось зьясовано.
—Динарій? Хм...—Василь проколює шилом дірку для цвяха, спльовує і починає думати. Треба ж щось виду мати, раз ця овечка вважає його за кращого учня.
—Динарій—це... ах, чорт... уколов руку...
Але Корній кричить уже з свого місця:— Та на півпляшки вистачить, не бійся, Макарушко.
Нафган в подяку за цигарку надто голосно сміється вигадці Корнія. Корній лиш позирає самозадоволено й гладить своє, як корж маком, борідкою засіяне воло.
—Все е... мі... ні, це дуже вже низько. Все... все... о, отак добре буде.
Гопіньки вибірає більш-менш “підходящий” тон, але даремно, тон йому не допомагає нічого...
—Все-е-мі і-ірну ю...— розноситься по класі, і нікому воно так не надопікає, як Корнієві.
Корній скидає з цигарки попіл і вороже дивиться на підошви Гопіньки з прилиплими до них недокурками, заякими видніється наморщений ніс, тупо-жахливі очі й вузенька трохи (скривлена щілина рота, мов дірка у карнавці. Так би підійшов тай вкинув туди копійку, аби лиш не співав. Опудало горохове! Ще й воно береться за ноти. Корній не любить співів.
— Чи ти довго ото будеш пріть над ним?— не видержує з злости Корній. Але Гопіньки не чує, і це ще більше дратує Корнія. Чортова малпа! Так захопився співами, що хоч стрель.
— Сла а...—щось застряє в горлі Гопіньки, і його голос комічно розгублює но класі кінець слова—ву-у...
— Трр... держи, держи його. У-гу-у!—перекривляє його Корній, і всі мимоволі сміються.— Ти ж не туди заліз, Гонко. Чуєш ти, чи ні?
— Не перебаранчай—сухо відказує Гопіньки.
— А ти не деренчи—також відповідає Корній.
— Мазниця чортова!— раптом кидає Гопіньки, але сам зараз же лякається, що таке сказав. На всяку пригоду приймає ноги з катедри.
Корній довго дивиться на його й повагом одвертається.
— З таким бараном балакать...
И — Ох, ти у нас цяця—з ненавистю в очах пускає колючку Гопіньки. Економова Наталка уже ляпнула по пиці, щоб не приставав, піди ще хай ляпне.
Всі в клісі сміються крім Макара. Кудиж ж пак, такого Голіафа та якась там Наталка по пиці ляснула. Що ж це з Корнієм, га?
Корній не хапаючись злазить з парти і прямує до катедри, але Гопіньки і слід запав.— Ну, щасливий чортів син. Знав би ти. Роздратований повертається на своє місце. Де-хто посміюється нишком, але зачіпати Корнія зараз не зважуються. Будь він неладний.
— ...Грядущого... мм... грядущого на облацєх небесних—зубрить спокійно Макар, мов навкруги нічого й не було. Він хоч під який гомін може зубрити.
“Нудно в цій семинарії, чорти б її драли—думає Василь, обуваючи черевики. “І чорт його знає, що воно за життя таке. Щось росхитане, неохайне. Той туди йде, той сюди, ні в кого не питаються, горілку пьють... Іч, а один цвях таки вискочив... Кажуть, в гімназіях не так, ну та що там мені гімназії... О, і цей цвях здається хоче вискочити!
Василь скидає патинка знов і починає щось міркувати над ним.
В одчинене вікно підкрадається теплий вітерець і лоскоче йому за вухом, перебираючи волоссям. Глибоке, синє небо задумливо дивиться до класу.
— Разбойника, разбойника благоразумного—враз затужили три голоси в вечірньому повітрі. Це над шостою клясою співають молодші богослови — регент і два його тенори. Їх молоді гнучкі голоси то роспачливо росходяться, то сходяться, падають в обійми один одному і плачуть, плачуть.
— ...Во єдином часе раєвви сподобил єси, Господи.
В шостім класі всі стихають. Навіть Корній, що не любить співів, і той овертає голову до вікна. Але слухають не довго, бо з „старого корпусу" хтось, висунувшись у вікно, настирливо кричить:
— Петре-е!.. чуєш ти, чор-те-е!
— Гов-гов!— Чу-у-ю,— десь із боку кричить Петро, уставщик семинарський.
— Як читати у неділю кано-он, на вісім чи де-сять?
— Качай на двадцять чотирі!— кричить Корній з шостого класу.
У вікнах сміються. Але “вопрошающій” не зважає на це і терпляче чекає відповіді Петра. Він знає, що Петро десь там звіряється по книгах і зараз скаже. Бо у неділю випадає якесь свято і тому канон осібливий.
— ...І мене древом крестним просвіти и спаси мя—ридають, обнявшись, три голоси.
Бас на хвилину зменшує свій плач і мов задумується, чи кінчати, чи ні, але робить одвід, два тенорі ще з більшим болем приєднуються до його і разом тяжко тяжко ридають, благаючи у Господа порятунку.
— Просвіти і спаси мя.
І слухають їх високі тополі, журно за похитуючи верхами.
І слухає їх глибоке сумне небо, впустивши свою діамантову сльозу над привиклим семинарським садом.
Одинадцята година ночі. Несміливо зазирає ніч у вікна. Горить лампадка. В спальні старших богословів не всі—душ десять, а останні... то ранок знає, де вони бувають і відкіля повертаються запаскужені, бліді. Притаїлась по кутках дрімота і сумує за своїм стар- і тим братом-сном.
Хвасон тільки шо прийшов з хрестин у своїх знайомих і дуріє, лежачи на ліжку.
— Ой, рятуйте, щось у кишки ж бо залізло... Ой-ой!
— Та ну тебе к бісу—кидає з свого ліжка Чубатий.
Але це ще більше розохочує Хвасона, і він, тарабанячи ногами по матрацу, реве як бугай:
— О-ох! О-ох умру, люде добрі... о-о-ох!
Корній грізно підводиться на ліжку.
— Хвасоне!
Одно одно лиш слово, і Хвасон уже стих. Він досить знає Корпія. Не дай йому заснуть тільки сьогодня, він тобі цілий рік тоді не дасть.
— Що, прикусив язика?— посміюється Чубатий.
Та я... та що там... чорт...— незадоволено бурчить Хвасон, але по голосу його чути, що він говорить це в останнє.
Навспинячки проходить по спальні тиша.
Чути, як на коридорі хтось чвалає в калошах. Певно хтось надів на босу ногу, обкутався ковдрою і йде по своїй потребі. Сонно пищать двері — довго-довго і сердито стукають об одвірок.
Макар лежить у своєму кутку і дрімає. Але тексти не дають йому спокою. Десь виринає в голові текст про “князя власти воздушныя”. То пролине шматок з якогось малозатверженого текста. А й справді, думає Макар, засипаючи, які оці тексти бувають гарні. Тут тобі й “прієм чашу” й “воздав хвалу”... ех як гарно.
Поруч з Мйкаром на свому ліжку ворочаеться Гопіньки. Йому ніяк не виходять з голови ноти. І тож, бодай йому добра не було, повидумують таке й співай. Немов і так неможна жити. Гопівьки заплющує очі й хоче б спати, але ноти—то чорні по білому, то червоні по зеленому—так і плига- т ють перед його очима, мов блохи.
Не спиться чогось і Василеві. Він лежить горілиць, заклавши руки під голову і думає. От він уже і в шостому класі. Якось аж не віриться. Чи давно зубрив “В началє сотвори Бог небо і землю”? А тепер ось... яких-небудь девять місяців, і він скінчить семинарію. Куди тоді він піде... Ет, звісно куди—на попи. Не йти ж йому в москалі. Жалко кидати тільки семинарію. А проте, що буде...
Снують на стелі, на стінах тіні. Довгі, загадкові. Десь вродившись у світлій плямі над лямпадкою, вони величезним віялом розбігаються по стелі і, несподівано упавши на стіни, снують. снують. Мов павук-велетень, засипаючи, мляво перебірає ногами.
Ніжний вітерець повіває в одчинене вікно. Шелестять тополі й стихають. Світла пляма на стелі раптом похитнулась в бік, мов думає, що їй зробити, потім починає хвилюватись— мляво, сонно, безнадійно. А павук все перебірає ногами, немов на муху павутиння намотує.
— Кати його батька, не спиться чогось.— Волохата голова Чубатого підводиться і він сідає на ліжку, спустивши ноги. Довго чухає спину, піддержуючи лівою рукою правий лікоть і захриплим голосом питає, немов би хто стояв перед його очима:
— Василю, закурить нема?
Ніхто не відповідає йому, тільки Якименко, повернувшись на спину, виводить носом немудру мелодію. Дві ноти одноманітно, як пилка, рвійно пильгучать тишу.
— Ух-фрр... ух-фрр... Аж моторошно чогось стає.
— Глухий ти, чи що? Василю... чуєш?— ніяк не заспокоїться Чубатий. Він повертається назад до ліжка Василевого і починає нишпорити під його подушкою, але не знарошне ліктем штовхає Василя.
Той здивовано росплющує очі—чого тобі?
— Цигарок... їй-бо так захотілось, хоч пропадай. Де ти їх ховаєш?
Василь перекидається на другий бік і позіхає.
— А-а... щось снилось таке... а-а... та забув.
— Цигарки де твої?— мало не плаче Чубатий.
— Та отам на вікні, під тужуркою, я ж тобі хіба не казав? Сірників тільки нема. І тож, чорт його зна, таке сниться...
— Сниться?— машинально перепитує його Чубатий і, злізши на комод, закурює з лямпадки. Хвилину стоїть там, пихкає цигаркою, мов не йме їй віри, що горить, нарешті плигає додолу і, з цигаркою в зубах, укладається знов.
Якименко, зтурбований стуком ніг Чубатого, на мент перестає свистіти, довго плямкає губами, мов пробує їжу, і заводить свистіти знов. Тільки вже з більшим завзяттям і з якимсь здивуванням. Иноді хропе, мов хто напхав в йому повний рот і ніс холодного кисілю.
Сон налягає. Десь далеко, аж в кінці семинарського саду, хтось співає “Се жених грядеть во полунощі”. Певно набрався якийсь бідолаха і ніяк не потрапить до спальні. Тахи-тахи, тар-рахта-та... тахи-тахи...—калатає дід Виктор коло ректорських покоїв:
Спати!— зітхає вітрець у вікно і, спочуваючи йому, шумлять тополі. - Шумлять і затихають.
Сонно кліпає лямпочка на коридорі. Цвірчить цвіркун десь під дверима, і його золоте брязкання заливає весь коридор. Певно росказуе дзвінкій тиші свою улюблену казку, і тиша його уважно слухає. В самому кінці коридора, в темряві, хтось розмовляє з вартовим, що цілу ніч сидить там на табуретці. Насторожена тиша з усіх закутків хапливо накидається на їх слова і радісно розносить їх вузькими, довгими коридорами.
— О-а... а-а-і-о...— гучно розкочується в тиші.
— Де?— хтось промовляє голосніше, і ця нота довго стоїть в повітрі, не спіймана тишою. Нарешті зникає.
Спить богословіє.
1913 р.