Сонце на обіді стояло, було тепло, з сусіднього “Ларка” несло смердючими ковбасами, у проїзді ідіотично кричав барахольник, а ви, як чорт зараз.
Просто, стоїте чортом таким у себе серед кімнати, вирячуєте очі, і стукаючи кулачками своїми сухотними об стіл — шипите:
— Босва, повішати мало!
З вашого рота бризкає слина, на голові розпатлалося волосся, а на щоках з’явилася хвороблива фарба.
Взагалі, ваш вигляд зараз не досить естетичний, навіть черевик ваш розв’язався і звідти визирає брудна, спітніла онуча. Аж сумно, дивлячися на вас. Просто, ка-зна що.
Знову стукнули кулачком, крикнули:
— Босва!— і вже безсило падаєте на ліжко ниць.
Хвилин через п’ять схоплюєтеся, курите довго, з насолодою відчуваючи, як у грудях ваших щось болить і кигоче чайкою сиротливою.
Уже ви не роз’ятрений звір, навіть підходите до дзеркала і там бачите на очах своїх сльози.
Стало, нарешті, жаль себе. Кулачки болять, у скронях ціла кузня, а губи пелюстками трояндними під вітром,— дрижать, складаються в тихий, здушений плач.
Несвідомо запалюєте другу цигарку. Ворушите своїм лобиком.
Це значить:— думаєте.
А коли думає людина,— тоді згадуються їй минулі дні.
Ви — людина. Перед вами, — ваші-ж прожиті дні.
Ворушите своїм лобиком.
Значить: — думаєте.
Ви — тимчасовий виконавець обов’язків секретаря “енної” установи. Так і стоїть у домкомі, навіть, ціла графа для вас одведена податної книги: — “громадянин Полікарп Калістратович Плюньорилов, тевео секретаря”.
Маєте утримання 178 з копійками на місяць, носите “джімки” і крокодилячого портфеля. Думаєте купити окуляри з чорним обіддям,— тепер мода, думаєте, щоб то не стало придбати велосипеда з мотором, тоді... словом, мало хіба над чим думаєте?
Зараз життя збудовано так, щоб мислити, і більш нічого. Думає-ж свою думу білокору самітня берізка над кручею?
От.
Ранком п’єте каву з медом і козячим молоком, тоді одеколоном мастите собі тіло, робите кульбіта, нарешті йдете на посаду.
О 4 годині в їдальні “Ideal”.
У “Нарпіт?”— що за дурниця, хіба ви не варті того, щоб шлунка свого задовольнити з комфортом?
Пиво, глибоке крісло—рококо, за сусіднім столиком дві молоді панянки, що очима своїми підведеними влучно стріляють вам у потилицю. Потилиця тоді терпне, озираєтеся й роблено червонієте. Це зав’язка до майбутнього роману. Не дарма ви читаєте Бальзака, він став провідником вашим серед смердючої, чадної пустелі, що зветься — життям.
П’єте.
Надходить приятель ваш. Валяйголова, сідає перед вами, таємниче посміхаючись.
Значить, приніс нового анекдота або щось подібне до цього.
Запитує, своє лице сіре нахиливши до столика:
— Що таке Неп?
Крутите головою.
— Не підмажеш — не поїдеш!— і захлинаючись випиває шклянку.
У нього очі по злодійському бігають, увесь час вертиться у кріслі, як сучий син.
Ви дивитеся на нього, тоді кричите на офіціянта пронизливо й дико:
— Ей, рило, рахунок!
“Рило” підносить на тарільці синього папірця.
— Червінець!
Байдуже витягаєте гаманця, платите гроші, наперед зазначивши:
— Ти побанився-б хоч коли, смердиш, як скотина.
Офіціянт посміхається, злегка схиливши голову, і як побита собака відходить.
Ви з Валяйголовою виходите на вулицю.
— Ну, як?— запитуєте.— Дістав?
Валяйголова схиляється вам до вуха, шепче:
— Одна вже єсть, через тиждень візьмемо!
Ви кривитеся на лиці, прощаєтеся з приятелем. Ідете темним боком вулиці.
Не сказали Валяйголові куди саме поспішаєте, бо це ваша інтимна справа.
Не всім-же розляпувати, що у вас, як у сучого сина, серце горить од... на цьому — ваш пульс б’ється дуже швидко, а очі робляться великими й зеленими. У них теж горить білий огонь.
Словом, ніхто, крім вас, не знає про цю історію.
Уходите в садок, становитеся перед одноповерховим будинком, сторожко дзвоните.
Прочиняються двері...
Ах, який ви зараз незграбний і невихований! Нащо вам звірем таким кидатися на темну, жіночу постать у сінцях, жменями хапати її за груди й промовляти:
— Нуна, Нуна...
Кашкет ваш злетів з голови, розвязалася “джімка”, комірчик чудно якось піднявся і повис на ушах.
У кімнаті вже кажете, незадоволено:
— Стільців наставила, пройти ніяк!
(Мовляв, стільців наставила в сінцях!)
Курите
Помічаєте: Нуна хоче вас обняти і в самий лоб встромити поцілунка. У неї очі великі, зіниці огнем чорним горять. Уже простягає руки до вас.
Застерігаєте:
— Годі вже, я тобі не кріль який!
Ображено зідхає.
— А це що навішала?— повзете очима по стінах, де був маленький портрет Котовського.
— Не лайся так, через нього живеш!
Ви,— в “дурнях”, ви пронизливо курите.
Кинувши недокурка на підлогу і розчавивши його чоботом, помітили, як щось заворушило вами гостро й пекуче. Підскочили до Нуни, обняли її за шию і цю мить прохололи, бо на дверях задзвонило рішуче й розпачливо.
Пильно дивитеся на Нуну. Шепочете погрозливо:
— Не я один?
Вона схлипує. Нуна безпорадна й безвинна, як боже ягня.
А дзвоник на дверях допитливо-рішучий.
Тоді хапаєте примуса, що стояв у куточку.
— Хто?— прочиняєте двері.
— Старих вєщєй нєт?— голос барахольника діловий, як друкарська машинка.
— Вон, вон, тобі говорю!— упираєтеся коліном у живіт чоловікові.
Настрій вам зіпсовано.
За-для обов’язку, так, аби,— цілуєте Нуну, і сплюнувши огидно, мов проковтнули гробака, ідете додому.
Спите до 8 ранку.
Жити-б вам, зривати квітки щастя, і більш нічого. Та ні-ж! — ви сами собі поставили стовпчика на довгій ниві історії, спіткнулися об нього, упали й Боляче схопили себе за груди.
“Зійшли з рейок”, як говорять серйозні люди.
Тепер розмахуєте руками, кричите й курите довго й уперто.
Було так: —
Живете у Радянській країні, ходите на посаду, їсте, ’, радієте инколи і все там инше
Але цього не досить.
По-перше:— ви не дурень який, щоб жити в Радянській країні й не марити про щось краще.
По-друге:— хіба можете забути той день, коли вас вигнали більшовики з великого маєтку, і рушницею вдарили по потилиці? У вас тоді виріс гнів у грудях, що нарешті перетворився в ціле огнище.
По-третє:— але й по третє, ви не який-небудь провінціял. Ваш брат живе закордоном, пише листи й кличе вас до себе. Чому не плюнути на все і не схилити голови своєї перед розкішним, таємничим, як сама думка людська — Парижем?
Ах, чому не схилити?— і ваше волосся на голові в’яне од задоволення.
А одного разу, ввечері, як виростали зірки на похмурому небі — вирішили виїхати зовсім закордон.
Порадилися з давнім приятелем Валяйголовою.
— Я й собі теж!— сумно сказав він, колупаючи у себе в носі. — Грошей треба.
Після того ви думали три дні. Власне, не думали, а мучилися, як той пророк забутий — у череві риби мучився три дні.
Нарешті таки. З Валяйголовою пішли за місто. Сіли на зеленій, пахучій траві. Почали:
— Гроші єсть, на двох,— і не кінчили, бо приятель став на коліна перед вами, радісно скрикнувши:
— Єсть, де?
Помовчали трохи й поважно, ніби од цього доля людська залежить, продовжуєте:
— У нашому місцевкомі стоїть каса залізна, багато грошей...
— Розумію!— перебив Валяйголова.— Коли саме?
Ну, й договорилися. Треба дістати одмичок і маленького ломика.
— Гм...— думаєте ви.
— Гм...— примружив очі приятель.
А навколо, куди не глянь, цвіте весна. Все убралося в зелений колір, пахне земля своєю ніжністю, а вгорі високо співає жайворонок, і його пісня дуже подібна до світлих, мудрих очей людини.
Десь далеко прошумів поїзд.
Вам зробилося противно. Взагалі, вам робиться неприємно, коли бачите, що в Радянській країні єсть фабрики, заводи, а як у небі загарчить літак,— ви тоді шепчете, а коли приятель буває, — говорите:
— Цікаво, якої держави. Напевно Франція. “ Цим хочете підтримати думку свою, що Радянська країна не має ні одного літака, все фікція.
Одного разу висловили думку цю перед знайомим. Він сказав, трохи подумавши:
— Ти прав, як дишло.
З того часу ви не розмовляєте з ним, а коли й доводиться,— тоді рішуче на “ви”.
У вас прокинулося оте “homo”, таке старе й стоптане, як салдатська підошва.
Увечері повертаєтеся до міста з Валяйголовою.
Ніч. Темно й сумно. Иноді прошумить трамвай, або ходою своєю ламаною перейде вулицю п’яний люмпен.
У небі стремить місяць жовтий, сипле іскри на землю пахучу, тоді хмаркою затулиться, немов жартуючи і знову надуто дивиться униз, на землю.
Вам здається, що дивиться він на вас особисто, через це робиться лячно. Тісно ідете з Валяйголовою. Од нього смердить горілкою і гнилими огірками. Мовчить.
Ідете тихо, зрідка позираючи на вартового, що на розі.
Темний проїзд. Знайомі двері.
Валяйголова риється щось у себе в кешені, тоді брязкає чимсь, нарешті двері тихо прочиняються, увіходите в глуху, сувору кімнату. Черкнув сірник.
Вам стало чомусь легко, коли побачили свого канцелярського столика.
Вяляйголова в цей час порається біля грубої, залізної скриньки. Щось різко тріснуло і знову стало тихо, тільки чулося ваше важке дихання.
— Забирай!— здавлено промовив Валяйголова, черкнувши сірником.
Ви обома руками схопили все, що було в скринці, поклали собі за пазуху, і торкнувши приятеля за рукав, вийшли, озираючись на вулицю.
Всю ніч здавалося, ніби до вас стукала у двері міліція; сховали гроші у грубку, самі з головою вдягнулися у ковдру.
На другий день пішли на посаду.
Там усе було догори коренем.
“Небувалий злочин”. Касу пограбовано.
Ви також і собі хитали головою, розводили руками, нарешті говорили, сідаючи переписувати папери:
— Дивно. Тут без контрреволюції не обійшлося.
На цей раз ви стали пророком.
Увечері прибіг Валяйголова, з корзинкою і великою булкою.
— Ну, я зібрався. Будем рушати!
— Куди?— здивовано промовляєте.
Справді, ви були здивовані,
— Закордон, гроші-ж єсть?— він також і собі не розумів вас. — Дурню-дурню!— хитаєте головою.
Тоді уже серйозно доводите, що зараз їхати небезпечно, можуть подумати на нас, і зловлять, як святих.
Мовляв, треба переждати, ну, тижнів з два, приміром, а тоді прощавай, Україно!
Просто, ви розумна людина, навіть Валяйголова здивувався.
— Правда, ну, тоді нехай це полежить у тебе!— поклав булку й корзинку в куточку.
Ви переможно глянули на грубку.
Там лежали...— словом, глянули переможно й гордовито.
Минуло, як у криницю впало, два тижні. За пограбовану касу всі забули.
Ви зустріли Валяйголову, одійшли з ним у бік од людей, тихо сказали:
— У вісім будь у мене. Ідемо.
А на другий день вас двоє сиділо у вагоні першої класи швидкого поїзду.
Їхали. Цокали колеса, у вікнах соталися телеграфні стовпи, клаптями дим слався по полю і гуло, гуло навколо.
Ви пильно вдивляєтеся в лице Валяйголові, з насолодою помічаючи, як його губи заворушилися, склалися в посмішку, а з-під білих вій на вас глянуло двоє сірих, каламутних очей.
— Ідемо?
— Ідемо,— відповіли ви, запалюючи дорогу цигарку.
У вікнах миготіли стовпи. По полю слався клаптями білими дим.
І — прощай місто, прощай, Україно, Нуно тривожна, прощай, і все і все.
Ви, як Наполеон зраджений, — схилили голову.
— Братці, рятуйте! Миленькі мої, рятуйте!— кричите, як та свиня, коли її ріжуть.
Просто, неприємно чути ваш пронизливий голос.
Біжите що-сили, спотикаючися об грудки землі. За вами важко поспішає Валяйголова.
— Братці!— кричите, аж дух з вас випирає.
Гоней за двоє перед вами непорушно стоїть румунська прикордонна варта. Рукою подать, а сили вже не хватало.
За вами уперто й грізно бігли червоно-армійці.
— Рятуйте, миленькі!
Ось уже невтральна смуга, ось кордон, ви помираєте, з вас останній дух вилітає, млієте нарешті, і раптом бадьоро й рівно стаєте на ноги.
Хтось з усієї сили ударив вас по потилиці, і цей удар, як нашатир гострий протверезив ваш мозок.
— Куди, бач, задумав!— крикнуло люто, схопивши вас за коміра.
В цей час, десь з боку почувся безпорадний голос Валяйголови:
— Пропали, брат, як миші.
Вам зробилося погано, коли побачили біля себе сірі шинелі й звязаного приятеля.
Ішли до темних хат, де стояли гармати, топтали траву зелену, вдихаючи терпке, ранкове повітря.
І драстуй, країно Радянська, драстуй, Нуно тривожна, і все і все,—драстуй.
Вам дійсно стало погано.
Вас понесли.
Ви хитрий, як сам сатана. Коли поставили вас перед високою, з військовими ознаками, людиною,— ви удаєте з себе божевільного.
Рація. Військовий пильно глянув вам у зіниці. Ви стулили очі й хрипко замололи язиком щось нерозбірливе.
Просто, ви хитрий.
Вам кешені вивернули, звідти випала хусточка й шматочок оливця. Тоді роздягнули вас, як мати вродила, ви пручалися, кричали, але люди тільки сміялися, і водою бризкали вам у лице.
— Ось який, божевільний!— грізно скрикнув військовий, зриваючи з голого живота вашого повного гаманця.
Ви ахнули. Все загинуло.
— Одведіть його! — був наказ, але це як довбнею вас по голові.
Ви уже не божевільний, а знищена, залякана людина
Увечері вас зачинили в темному, товарному вагоні, поїзд рушив, ви лягли на дошки, руки підклавши собі під голову.
Довго щось думали, нарешті губи склалися в посмішку, у грудях виросло непереможне бажання жити, і подумавши ще трохи,— тихо промовили:
— Фікція.
— Штани, а не фікція!— в унісон проказав грубий голос збоку.
Ви підскочили з несподіванки. Ви в сірій темряві помітили велетня людину, що простягає до вас руки.
— Штани скидай, тобі говорю!
Ви безапеляційно лишилися в одній білизні.
Чуєте, як штаненята ваші тріснули, а велетень прошипів люто:
— Криса чортова, не налазять!
Він ще довго щось ворушився, говорив сам з собою, нарешті підскочив до вас близько.
Політ, чи скок?— запитує.
— Не розумію!
— Злодій, чи політичний?— чомусь вам у груди вчепився невідомий.
— Шпійон!— злякано вириваєтеся.
— А, царизму хочеш, гад! — уже дійсно страшно крикнуло.
Ваше тіло піднялося кудись високо у темряву, тоді упало на дошки.
Ви боляче ойкнули.
— Кавчиш? Через вас і я страждаю! — примовляв сердитий велетень, а ви знов опинялися десь у темряві, і знову падали на дошки.
Сальто продовжувалося доти, доки на губах ваших не з’явилася кривава піна.
— Сволота!— промовив “інквізитор”, приклавши вухо своє вам до грудей.
Ви здрігнулися тілом, витягли ногу, як жаба, і прошепотіли ледве чутно:
— Фікція...
Унизу дзвінко вицокували колеса.
Стояв поїзд. Двері вашого вагону прочинилися, зазирнуло туди веселе лице молодої людини, і крикнуло, озирнувшися назад:
— Двоє! Один божевільний!
Там задоволено зареготалися.
— Ну, вилазьте!— наказало вже рішуче.
Ви ледве змогли стрибнути на землю. Велетня, вашого сусіду повели кудись до міста, а вас пхнули у спину, зазначивши:
— Це не важливий! Ідіот!
Ви в самій білизні опинилися на якомусь смітникові. Там сидів Валяйголова.
— Це ти?— крикнув він зареготавшися.— Ну, брат і діла!
— Дурень!— кинули ви.— Штани дістань.
Приятель ваш качнувся з реготу, тоді простиг до вас руки, ніби в благанні.
— Дурниця! Світ широкий, не помремо!
Вам зробилося прикро й боляче.
Було ще рано. На сусідній завод збиралися робітники.
Десь далеко й глухо вив гудок.
Ви схилилися на коліна, руками обхопили лице своє, і почули, що на пальцях ваших виросла гаряча сльоза.
Минуло з тиждень.
Як ви вдягнулися, яким чином дістали собі кімнатку,— невідомо Це був просто сон.
Ви сами навіть очам своїм не вірите.
Сьогодні пішли до свого місцевкому. Власне, він колись був “ваш”.
Запитали:— нема, часом місця, посади краще.
— Вшивайтеся, і швидко звідци!— сказала там відповідальна людина.
Ви опинилися дома.
Зараз кричите:— босва, вивішати мало!— падаєте в знемозі на ліжко, і курите довго й розпачливо.
Тоді не було й ніколи не буде чогось важливого.
Фікція.