Був день, жовтий і по-осінньому нудний, мов день відпочинку в глухому, провінціяльному місті. Ніщо не могло зрушити врочистої тиші парку, трамваї ходили якось обережніше, навіть чистильники чобіт, завжди уїдливі асирійці...
Але до чорта асирійців з їхнім кремом!
Справа досить серйозна, щоб удаватися до лірики.
Поганий був день. Головне те, що мене охопило невимовне бажання — за всяку ціну добути грошей.
Я тоді був одним з тих невдах, якими, мов листом жовклим, були вислані всі шляхи великих, культурних центрів. Просто не везло. Я навіть згоден був уже славу проміняти на гроші,— вони згодом стали для мене місцем святим, Єрусалимом надії. Але слава й гроші для мене стали порожніми словами, ідеєю нездійснимою.
І в цю саме хвилину мене пройняв приємний дріж, коли уявив гаманця свого повного й тугого, мов вареник.
Я рушив. Хіба знає голодний собака, що за тим рогом вулиці його чекає падло?
Ноги сами донесли й поставили мене перед великим, на диво охайним будинком, який гордовито й велично зупинився перед бульваром.
Кинувши бичка собі під ноги і...
Словом, опинився я у “ФКУ”, що в перекладі на людську мову, значить:— фото-кіно-управління.
Знайомі мені поети звуть це місце просто — кухнею, але з яких саме причин,— сувора таємниця. Чи тому, що ця багатюща установа без жадних заперечень гроші свої перетворює в аванси голодним письменникам, чи тому..., але відповіди годі й чекати.
А втім, хіба це так важливо?
Иноді, про це можуть сказати палкі фейлетоністи,— що їх писанина дуже скидається на недосмажену, важку на перетравлювання котлету з Нархарчу.
Знову таки, хіба це так важливо?
Ніколи не розглядай людину з середини, наперед вивернувши їй вуха, ніздрі, шлунка. Тоді не в людині копатимешся, а в якійсь смердючій, перекиненій помийниці.
Це моя філософія. Вона й гонить мене світом так твердо й непохитно, як бачите.
В цей час я увіходив до кабінету редактора.
— Ви?— сідаю у крісло, не скидаючи кашкета.
— Я,— заклопотано пише він у себе в блокноті, тоді уважно, ніби аналізуючи мій стан психічний,— дивиться просто мені в зіниці.
— Купіть у мене фото-річ!— трохи збентежено продовжую.
— Що саме?
Знизую плечима. Дивуюсь просто:— невже зрозуміти не хоче, що мені до зарізу потрібні гроші? Говорю вже з такою ноткою, як говорять специ по різних там трестах:
— Іліяда, за Гомером. Думаю підвищить вам виробництво.
Він:
—
Я:
—
Ми говорили коротко. Редактор рвав слова і кидав їх мені, як той кондуктор сонний, запрошуючи квитка.
Нарешті погодився купити “Іліяду”. Дав записку до секретаря, скласти угоду.
У другій кімнаті сідаю за стіл, тичу резолюцію секретареві.
— Складіть негайно, я чекати не можу, справи серйозні, не ваших там сценаріїв!
Виходжу. Знову на порозі кидаю:
— За 10 хвилин буду, справи негайні!
Збрехав. Справи?— крім того, щоб полаяти двірничку, що вона рішуче відмовила мені брати воду й обізвала сьогодні чорт-зна чим.— крім цього, жадної справи не було.
Але-ж я мушу виказати свою гідність перед людиною, яка ніколи не чула, як журно шелестить парк осінньої ночи, а ти лежиш на траві й мерзнеш, як сучий син! Я!
Поблукавши трохи—знову заходжу.
— Хвилинку, зараз! — зникає секретар у кабінеті редактора, і це він зробив так шляхетно, так елегантно, мов той крамар за прилавком свого модного магазину.
Чую голоси. Голос редактора низький, дзвоном мідним; секретар — тенор чистий, позолочена криця у пихвах.
Низький голос:
— Напишіть, кат з ним, може що й вийде!
Голос — позолочена криця, тенор:
— Яле-ж, він...
— Та напишіть, ви-ж бачите, нещастя!
Я нервуюсь. Я люблю низький голос і ненавиджу тенора чистого, що крицею з пихов плутає думку.
З одчаєм беру шклянку чаю на секретарському столикові, п’ю з жадобою.
Уходить секретар, глянув на мої губи, де ще ворушився кінчик язика, облизуючись,— огидливо подає аркуш великий надрукованого паперу.
— Нате... йдіть, через тиждень лібрето принесіть обов’язково.
“Я вам принесу!”— подумалося, коли глянув на угоду, де стояло:— авансом 200 карб.
Спокійно підійшов до каси, також спокійно гроші сховав у кешеню, вийшов на вулицю, і враз-же відчув, що в мені прокинувся сам чорт.
Справді, підійшовши до чистильника і замість того, щоби сказати:— чисть чоботи, душа!— з уст моїх вирвалося, і досить гучно:— звощик!
Під самий пішоход підкотила бричка.
— Валяй на всю!— знову хтось крикнув моїми губами, і придержуючи кашкета, я бистро минав квартал за кварталом.
Я вечором, тицнувши грошима в саме лице двірничці:
— Бачила? Вік підлоги митимеш, а не заробиш стільки. Новенькі, бачиш?
Червінці справді були новенькі й приємно шелестіли в пальцях. Двірничка, трохи помовчавши:
— Я-ж нічого, Протасе Протасовичу, води инколи, ви-ж не платили...
“Не платили”, подумаєш! Бестія, тільки тепер згадала мого батька. А хто, як не я сам, води не бачив на своєму лиці вже з місяць і жив, як кріт?
На ніч гроші поклав під голови, запалив пахучу цигарку, за щоку поклав карамельку, і скептично поглядаючи на стелю, де повзали сірі мокриці,—задрімав тепло й спокійно.
А другий день налив мене мукою, яка нарешті дійшла до трагедії.
Ранком, не вмиваючися сів за складання “лібрета”, і враз почув, що під руками в мене стало холодно й вогко. Якийсь острах прошпилив все тіло,— бо ніколи ще я не приступав до роботи так серйозно, як зараз. Взагалі, я не був серйозним до дрібних явищ дійсности.
А “Іліяда” — дебела книжка й незрозуміла, мов та перекупка над корзинкою груш. Все там заплутане і рішуче вкрите таємничістю, і певно сам Гомер не спромігся-б дати сценарія за своїм твором. Що-ж я міг зробити?
Наш вік суворого реалізму привчив мене побожно ставитися до кожної копійки, до кожної літери вписаної в бухгальтерську книгу,— що міг я робити, дивлячися на “Іліяду”?
Але моя інтуїція (я часто милувався нею)! Вона, мов холодний кінчик собачого носа — вивела мене на коротку дорогу. Лишилося тільки переписати частини, розділи твору за їх назвами і “лібрето” було готове.
Я не чув свого тіла, я був радий, я... я вечором, п’яний, як китайська літера, підійшов до двірнички, і обнявши її за стан, ледве проволік язиком:
— Галочко, будеш грати у моїй Іліяді? Будеш, богине моя, Геро?— і повалився разом з нею на підлогу, щось говорив, у чомусь присягався, і тільки ранком побачив себе на ліжкові, а на руці в мене повзала гидка, сіра мокриця.
А який день був противний! Він ще й тепер стремить у моїй голові, як ніж, що полощеться в грудях годованої свині.
Ранком:— з’їв два огірки солоних, пішов до Ф.К.У. Не пам’ятаю, щось приблизно коло цього:— поклав “лібрето” перед редактором, лице своє повернув до вікна, краєчком ока слідкуючи за бровами редактора.
— Нікуди не годиться, пишіть ще!— сказав він, проглянувши.
Я мовчки вийшов. Що міг на це сказати? До кого мусить апелювати людина, яка має довгого носа й одвислі губи?
І минув день, важко й порожньо. Уперто намагаюся думати про “Іліяду”, але в голову лізе різна нісенітниця, малюються моторошні образи з мого злиденного життя, якісь недоречності спадають на думку.
Тоді з зусиллям вирішив:— геть думку!— лозунгом, як це годиться на теперішній стан речей. І коли б не пункт з “угоди”, де ясно говориться про різні судові справи,— нічого-б важливого й не трапилося.
Одного разу, ввечері, випивши шклянку пива, я, так собі, без діла —глянув на “угоду”. Ну, й... власно, я ніколи не був боягузом, ніколи до серця близько не приймав різних неприємностей, що дощем сипалися на мене до цього часу, але тепер сталося зо мною щось незвичне, невідоме навіть самому собі. Я просто жахнувся. Здалося, мене не сьогодні-завтра посадять до в’язниці, закують у кайдани, як спражнього великого, небезпечного злочинця.
Хто знає, що зо мною сталося тоді, але з цього часу історія посувається досить швидко, і не кожний з кіно-кадрів міг-би встигнути за нею.
По-перше:— я завів собі товстелезного щоденника. Чомусь був переконаний:— я покинений рибалка серед лютого, необсяжного моря. Я один, тільки хмари наді мною рвуться на клоччя і несуть тугу мою кудись у безвість.
Почав занотовувати що-години:—
Божеволію. “Іліяду” закинув під ліжко, нехай вік наш відповідає перед престолом мистецтва.
Аванс, уже в розмірі 15 червінців,— непорушно лежить під подушкою. Не беру ні копійки. Навіть тоді, коли дворничка просила дати на акушерку, і нарешті строго натякнула про аліменти і якусь ніч п’яну,— навіть тоді не дав ні шага, сповістивши її, що мене обікрали.
“P.S. А хмари клоччям у небі, мою тугу в густу ніч тиснуть”.
Через годину пишу:—
“Болить голова, ніби там казанок кипить і люто брязкає залізом. Не їм уже, сон одбило. У підвалі моєму холодно й вогко. Я — офіра часів інквізиції. Зойк душі моєї глухо падає на стелю, де сидять мокриці, мовчазні свідки драми покиненої людини”.
Нарешті світ почав мені молотися, ноги рішуче одмовилися носити моє і так легке тіло. Пульс — 45 на хвилину, ознака крайньої знемоги. Я упав у меланхолію чорну і потонув, мов інфузорія дрібна, у безвихідній ліриці. Став до надзвичайности сантиментальним, хоч на стіні в мене й виведено вуглем, що:— сантименталізм більший злочин, ніж на війні шкурництво.
Чомусь був певен, що фізично помру.
Коли зупинявся над цією думкою, тоді тіло моє тіпалося, мов у гарячці.
Помру? І так дрібно, як роздавлений прусак на підлозі. Зникну без жадного покоління, і моє прізвище навіть буде з лиця історії зітерте. (В я цупко тримався тоді історії, так само, як дитина мала держить полу спідниці матери своєї, щоб не згубитися в тлумі).
Вечором раз, стуливши очі,— з уст моїх чудом зірвалося:
— Еврика!
Я був переповнений радости, я не знав де дітись, тяжко було чекати ранку. А ранком... я певен був:— ранком історія здивовано своє чоло схилить наді мною і погляне очима своїми холодними в мою шорстку, волохату душу.
Мені не може бути щастя. Я винайшов останній засіб...
Власно, це був сірий, з твердого каменю, високий надмогильник. Він пожер увесь мій аванс, став перед моїм вікном, граючись літерами золотими, що на ньому були чітко видовбані.
Инколи читаю:
“Протас Протасович Інгул, упокоївся на 32 році живота свого”.
Упокоївся. Навіть чую носом глибокий пах васильок і розтопленого воску.
За цей час у щоденникові прибавилось — воском топленим:— “коли зацвіте весна росяно,— підійди до могили моєї, ти, незрима зоре, і в головах мені поклади жмуток конвалій”.
Змалечку думав, що конвалія — образ чистої, незаплямованої любови. Так мусять любити одне одного всі люди.
А надмогильник суворо й вимагаюче заглядав до мене у вікно.
було ясно,— швидко лице моє запахне землею.
І одне факт, одна дрібничка врятувала мене од загибели.
Один раз, меланхолійно поглядаючи у вікно, моє око вловило червонокашкетого міліціонера, який щось уважно робив, присівши трохи за надмогильником. Тоді вийшов звідти, поправив свою шинелю, прямуючи просто до мого підвалу.
До цього моменту голова моя була порожня, мов гнилий, видовбаний гарбуз. Зараз-же.— сила думок заворушилася в мозкові, тіло напружилося, і не чекаючи, поки постукають у двері — я прожогом, на ходу кинувши,— заходьте!— вискочив з кімнати.
Скочивши у трамвая — їхав до Ф.К.У.
Було ще рано. Служниці мили підлоги, підозріло поглядаючи на мою збентежену постать.
Нарешті дочекався. Уже скинувши кашкета, став перед редактором.
— Прошу, я не зможу написати сценарія!
— Гаразд, було й так видно. Поверніть аванс! — і, мов нічого не трапилося,— увічливо зачинив за мною двері.
Який сонячний день сьогодні!
Коли-б редактор був не таким заклопотаним,— я поцілувавби його в лице.
Головне,— який день сонячний!
Біг додому, нічого не помічаючи.
У підвалі байдуже курив міліціонер, тоді підвівся, неловко посміхнувшися.
— Пробачте я покурити зайшов, сірника не було!— сказав він, і вклонившися трохи,— вийшов.
Я здивовано глянув йому слідом.
Яка тепер гарна міліція. Головне, який день сонячний!
Цілий день думав, а вечором вулицею їхала підвода з сірим надмогильником. На ньому верхи сидів сам я, соромливо поглядаючи на крижі коростявої коняки. За нами бігла зграя безпритульних, кидалася камінцями, раз влучивши мене просто в щоку.
Додому йшов я з 10 червінцями й поганим намулом на душі.
(Половини “авансу” бракувало).
Лежав на ліжкові, старанно думаючи. Опівночі постукав до двірнички. Прочинила двері, простоволоса, в руках держала велику, щербату сокиру.
— Свої!— трохи одступивши, скрикнув я.
— Ну, йди...
“Свої” сіли на ліжко, а вона знову вкрилася ковдрою. Не довго вишукуючи слова, майже в одчаї,— починаю:
— Галько, мені сумно, я одинокий!
“Галька”, спершу глибоко позіхнувши:
— Женись, як рукою зніме.
— Справді?
— Ну-да, я теж сумую!— уже дійсно сумно промовила вона.
Тоді ворушуся, тру лоба, і ніби вловивши щось надзвичайне, впевнено кажу:
— Слухай, Галочко, давай жити... разом!— і зробилося чомусь противно, ніби губами притулився до зеленої жаби.
“Галочка” схопилася, присунула лице своє до мене і здушено, здалося,—з ноткою погрози в голосі,— прошепотіла:
— Женитися, ну-да?
— Женитися... — мені аж страшно зробилося.
Але вона не дала думати. Схопила мене за шию голими руками, здушила так, що з очей іскри посипалися, і губами притулившися до мого рота,— стала цілувати,— смоктати, пити краще. Нарешті одірвалася, вкрившися ковдрою.
Я вичікував, і витерши долонею піт з лоба, роздумливо ніби сказав:
— От борги, 10 червінців, коли розплачуся,— тоді й у “загс”.
— 10?—посміхнулася.— Завтра у “загс”, і розплатися.
Цю ніч я ночував разом з двірничкою.
На другий день прийшовши з “загсу”, моя Галька стала на коліна в куточку, одвалила камінчика в стіні, і з просторої схованки витягла жмутик грошей.
— На, плати!— не дивлячися скільки там, подала мені.
Я побіг до Ф.К У.
Я як був здивований, коли касир, довідавшися, яким чином добуто грошей, — обізвав мене ренегатом, ідіотом і ше чимось дуже лайливим і непристойним. Мені стало погано, здалося, ніби на шиї в мене зашморгнулася петелька.
Похиливши голову, пішов додому. Моя кімната була порожня й непривітна. У куточку лежала розтерзана “Іліяда”. Я підняв її і сховав за пазуху. Увійшов до “дружини”.
Вона сиділа на моєму ліжкові, щось уважно обмірковуючи, иноді рахуючи на руках і ногах пальці. Тоді запитала:
— Знаєш, що думаю?
— Що?
— Коли буде в нас хлопчик,— назвемо Марксом, а коли дівчинка,— тоді Розою!— і засміялася дрібно й пожадливо.
Я кинув кашкета на вікно:
— Гаразд!— і Марксом і Розою, буду спати!
Ліг, стуливши очі. За пазухою муляла дебела “Іліяда”.
На лоба мені лягла шорстка, мов тертушка, долоня.
— Спи...