Це був чорний, одноповерховий будинок, що належав колись графові Роздиралові.
Пройшов час, змінилася історія, тепер будинок цей сиротливо стоїть за містом порожній і сумний. Уночі над ним кричать сови і безшумно в побиті шибки влітають кажани.
Ще не так давно, за панування Скоропадського тут містилася їдальня якогось чудного німця. Збиралася сюди вся розбещена, недобита панська молодь, сідала за столики, чекаючи, коли подадуть скупий обід у маленьких білих “генералах”.
Нарешті і цього не стало
Безпритульні побили шибки, одламали защіпки, і тільки сови заволоділи цим, колись веселим—будинком.
Инколи, пізно серед ночи, у вікні, що виходило у садок, з’являлося світло, там ворушилися якісь тіні, а на ранок щезали зовсім.
Люди тривожно хитали головами:
— Прокляте місце.
...Отут збирався гурток молоди “Чорного Ворона”.
Пізно серед ночи приходили вони в ці руїни, світили лямпу, сідали круг поламаного столу, і говорили без перестанку.
Це була одна з тої частини молоди, що зветься декадентами, п’яницями, епікурейцями,— це були люди, що з тої чи тої причини згубили грунт під собою, загубилися серед нових обставин.
Були тут дячки слав’янської церкви, куркульські сини, інтелігенти, і так собі, зайві в історії, люди.
Вже з рік, як вони міцно трималися одної ідеї:— “все на світі чорне й безперспективне. Життя — не варто цигарки допаленої”.
Але так само їли, спали й любилися. Не було тільки того чинника, що міг-би їх штовхнути на загибіль.
Так жовтий лист тримається свого зеленого сусіди, ховаючися за ним під густим, холодним вітром.
Цю ніч першим запалив лямпу молодий Коснючинський. Він похмуро сів за стіл, чекаючи на инших. Тоді розгорнув книжку з чорною обкладинкою, став читати. Це був — “Шопенгауер”.
Швидко надійшов останній гурт, з якимось похмурим, стомленим виглядом.
Помітно було, що цю ніч вони розвяжуть те страшне питання, яке так грізно й велично висить над “людиною”.
Мовчки сіли на лавах. Голова “Чорного Ворона” махнув хусточкою чорною, приклав до губів своїх пальця і, помовчавши трохи, почав:
— Друзі! — його голос тремтів і переливався ніжними, розпачливими тонами.
— Друзі мої! Чорна й непроглядна ніч зараз вкрила мятежну, безпорадну землю. Люди, такі-ж як і ми по подобі,— свою думку згубили ві сні, а з новим блиском сонця знову руками своїми здавлять “брата”, “людину”.
У розбите вікно ніжно влітав пах молодої, білої черемхи. Десь, помітно було — тріснула троянда і розпукалася дзвінко.
— Друзі! — голос промовця міцнішав, нарешті перетворився у переконаний і відповідальний тон.
— Друзі мої! Своїм мозком переборемо тіло й зрозуміємо, що народження людини,— єсть злочин. Нащо істоту ніжну вводити в розпалену, гарячу піч? І благословенний той чоловік, що без остраху порине в небуття.
На цьому він замовк, прислухаючись.
Десь на дереві пронизливо закричала сова. У вікно влетів кажан, і як той символ, знову розтав у тьмі.
Всі сиділи на лавах нерухомо. Коснючинський схилив голову собі на груди і думав. Він не чув слів промовця, він ясно перед собою бачив Ніну Одноглазову і її твердий, рішучий погляд.
“Нащо вона одіпхнула тоді?”— думав він, і йому стало боляче.
Головне, узяв її за руку, а вона одіпхнула.
— Ніч, темно, грізно, — продовжував, якось смакуючи кожне слово, промовець.
Коснючинський прокинувся. Йому стало страшно, дивлячися в гарячі очі промовцеві.
— Нехай-же ваші серця обіллються кров’ю тих людей, що зараз гинуть од руки невідомого ворога — природи! — закінчив він, сідаючи проти вікна.
Йому лице пашіло кров’ю, на лобі виступив піт.
Всі закам’яніло, мов загіпнотизовані, дивилися на мірне світло лямпи.
Було помітно,— кожний знесилився думкою своєю, що зараз пишно виросла на тлі промови.
Коснючинський підійшов до лямпи,— був черговим сьогодні,— мовчки погасив її.
Всі, також мовчки, вийшли на вулицю. У кімнаті стало темно.
Коснючинський пішов у степ, тоді повернувся назад, і тільки ранком заснув у себе в кімнаті.
Над вечір пішов до Ніни. Вона гойдалася в гамакові, а на грудях у неї лежав жмутик троянди.
Засміялася, коли підійшов. Кинула зім’яту троянду.
— Не заважайте, спочиваю!— сказала.
Коснючинський машинально витяг свого гаманця, мовчки кинув їй на груди.
— Що це?— крикнула вона.
Але він був уже далеко від неї.
Йому стало неприємно. “Хоч-би поговорити дозволила”. “Кинула троянду”.
Була маленька надія:— піде до неї по гаманця. Жартував,— мовляв,— з тобою.
Уночі не чув промови на “Чорному Воронові”.
Сидів і думав.
За вікном стояла темрява, як той вісник смерти. Десь над містом горіли огні, грала музика.
Сухорлявий промовець, витираючи собі лице, говорив з якоюсь люттю. Шипів крізь зуби.
Він говорив про те, що життя не варте докуреної цигарки, що все міраж навколо, і вдаватися до якоїсь боротьби — просто безглуздя.
— Зараз час смерти!— вигукував він.— Ми стоїмо над прірвою. Одно з двох: — чи перекусити горло один одному, і думати, що добув щастя, чи тихо скотитись у безвість.
Гомін задоволення почувся з уст присутніх.
— Так що? На чому мусімо зупинитися?
Коснючинський байдуже глянув на його.
Не розумів навіть, чому саме всі посхоплювалися на ноги, тісно обступивши промовця.
Відчував, що сказані слова глибоко запали кожному в душу, не могли вони позбутися їх, були як на похмілля.
Щось гомоніли, стихали, і знову галасували разом.
Уже на вулиці Коснючинський запитав обережно свого приятеля:
— Так значить вирішили?..
— Завтра вночі нас не буде!— сказав той хрипко.
Коснючинський не розумів, тільки чув, як з міста лунко долітала музика.
На небі упала зірка. її довгий хвіст таємниче горів синім огнем, нарешті погас тихо й байдуже.
Десь збоку пахла черемха.
На другий день до Коснючинського прибігла маленька дівчинка й подала невеличкого, рожевою стьожкою обвязаного, пакунка.
— Од Ніни!— сказала. Він розвязав пакунка, витяг звідти гаманця свого, поглянув у середину, і побачив там жовтого, дубового листка.
Без хвилювання, без будь-якого тремтіння сховав гаманця в кешеню, сів перед вікном, байдужо розглядаючи мертву муху на шибці.
А вночі пішов за місто, де стояв поколупаний, суворий будинок колишнього графа Роздиралова.
Він не міг не піти на збори “Чорного Ворона”. Його тягло туди щось невідоме, був, мов загіпнотизований ідеєю, що так глибоко вросла в кожного члена цієї оригінальної групи.
Всі уже сиділи за столом. Чекали на Коснючинського.
Було щось тривожне і разом з тим — святочне у всій постаті голови “Чорного Ворона”. Він глянув на всіх, тоді з кешені витяг великий аркуш паперу, і махнувши чорною хусточкою, сказав:
— Друзі! В-останнє послухаємо думку нашого чуття. Зробимо підсумки нашої роботи.
Всі напружено глянули на його. Були всі подібні на древніх жерців забутих катакомб.
— Друзі!— голосно почав читати голова.— Наша робота в коротких словах.
Пункти.
“Підсумки роботи” тремтіли в його руках.
— Перше:— людина — фікція, міраж. Друге:— чорна рука природи тяжіє над людством. Третє:— нащо сповняти дім для божевільних, що зветься життям?
Він довго ще читав страшні, нерозгадані слова.
Було помітно, всі були в якомусь тяжкому чаду, не розуміли жадного слова з уст голови “Чорного Ворона”.
А він читав.
Коснючинському стало страшно. Він сидів біля вікна, і здавалося йому, то не вітер ворушить йому волосся на голові, а якась волохата рука охоплює пальцями кістлявими його шию.
Він бачив, як на столі з’явилися револьвери, як голова підняв одного з них і таємниче мовив:
— Найчесніше причастя.
Тоді всі взяли по револьверу, мовчки стали круг столу і запитливо й строго глянули на Коснючинського.
Він собі взяв у руки зброю, не розуміючи, що робити з нею. Слідкував за иншими.
— Раз, два...— на третьому разі плюнемо в лице гидкої, непотрібної дійсности!
Всі притулили собі до лоба страшну зброю.
Коснючинському пригадалася та хвилина, коли, так само холодно, як ця зброя до тіла,— поцілувала його Ніна.
“Тепер гаманець з дубовим листком”.
І стало боляче йому, стало жаль себе, такого покиненого й нелюбого “Дубовий листок! Ах!”
Голова “Чорного Ворона” рахував.
Несподівано, на другому разі, змовк. Всі прислухалися.
З вітром густим, у вікно влетіла музика. Десь співали червоноармійці.
— Три!— зойкнув високий, смуглявий голова.
Почувся різкий, єдиний постріл.
Коснючинський лежав з пробитою головою.
Всі важко зідхнули, немов прокинулися од страшного, болючого сну.
Голова пустив зброю. Всі стояли нерухомо.
Під вікном пахла черемха.
Хтось звалив лямпу на підлогу. Світло погасло.
— Сірника!— заклопотано сказав голова.— Може врятуємо!— нахилився над мертвим Коснючинським.
Над містом вився ніжний, чарівний вальс.
Черемха.
На другий день, до старого будинку графа Роздиралова прийшов якийсь техник, палицею залізною поколупав стіну, тоді в книжечку собі записав:
— На злам.
Пані, з трояндою на пишних грудях:
— Не розумію! Чомусь тривога якась, і більше нічого. Не ясно. Щось єсть, правда, Лідо?
Ліда:
— Можливо, але це не важно! Ти зрозумій, мій Пусік сьогодні купив мені сукню. Це вперше з ним, він такий сердитий завжди. Ти помічала?
Пані: —мовчить.
Тип, з розпухлою щокою:
— Мені ще гірше зуб болить, коли уявлю, який жах — самозгубство молодих, здорових людей.
Тип у брилі:
— Чорт зна що! Де воно буває? Це неправда. Між иншим:— грушова есенція дуже хороша в горілку, сьогодні робив спробу.
Тип з розпухлою щокою задоволено мурчить.
Двоє військових. Один високий, другий нижчий.
Високий:
— Ти розумієш? Група молодих, дужих людей. Раптом, ні з того, ні з сього виникла думка:— помирать!
Нижчий:
— Зовсім ти не розібрав. Тут грунт инший! Незадоволення людською психікою, сприймання життя крізь чорні окуляри.
Високий:
— Правда. Але-ж зовсім не оригінально. Це філософія стара як світ.
Нижчий:
— Ну, це дурниця. По моєму, їх попобити різками й дати якусь фізичну роботу. Іду на парі,— будуть, як шовк. Подумаєш, — стрілитися. Дітлахи!
Ідуть до касарень.
Комсомолка в чоботях:
— За якусь дівчину, що вічно гойдається в гамакові,— губити життя? Гидко стає.
Комсомолка боса:
— А через тебе Ваня-ж пішов у бандити! Давно хіба?
Обоє регочуться.
З проїзду вискакує двоє молодих людей.
Один, що з люлькою в роті:
— Я беру просто, без різних там теорій:— гурт людей, усі вони чимось постраждали од революції, чи то матеріяльно, чи як там. Це одбилося на їхній психіці, і призвело, ну, до божевілля. Просто жахнулися перед дійсністю, капітулювали.
Другий, з книжкою під пахвою:
— Але-ж...
Той, що з люлькою:
— Ти хочеш сказати, що тільки один з них вистрілив собі в голову, правда? Ну, от. Дуже просто:— коли ти заглядаєш комусь в очі,— тоді робиться страшно. Так і тут. “Чорні Вороненята” в одну мить зрозуміли, як страшно глянути в очі дійсности. Це дурниці, що вони ніби розуміли й плювали на дійсність. Вони побачили її тоді, коли постріл звалив мертвого товариша. Все-ж таки, кожна молекула прагне зайняти якесь місце у світі, кожна істота цупко, мимоволі навіть, тримається життя. А людина,— хіба божевільна.
Другий:
— Але-ж...
Той, що з люлькою:
— Гаразд, ти про того, що застрілився. Я скажу: — ясно-ж, він був пасивним членом своєї організації, навіть не розумів, що вистигає драма. І будь певен, коли-б не його нещасливе кохання, — він-би живий був. Будь певен. Всі почули, як над містом вилася музика, а музика,— один з тих чинників, що годує, підтримує свідомість. Ніхто-б і не вистрілив. Ясно тобі? Це-ж просто, ніякої трагедії нема, бавилися хлопці.
Другий:
— Значить, їх кликало життя...
Той, що з люлькою:
— Те саме. Життя тягло їх до себе, на свій щасливий, радісний бенкет. Вони прийшли, тільки один з них... ну, це його нещастя, що повірив дівчині.
Другий:
— Правда.
Два художники.
Перший:
— Занадто стисло, і головне — нема зав’язки. Події випливають раптово, так само, як скалки олії на салдатській страві. Мені здається, що...
Другий:
— Нічого. Тема широка, потребує роману, але чи ти читав-би його? Був-би на це час? Тут на увагу бралася думка й уява, чи то фантазія — читача, і більше нічого. Коли в усіх людей капуста замість голів, — тоді инша річ.
— Я, особисто, уявляю історію яскраво. Дефекти? — єсть. Але без цього не мислима жадна річ . . .
...
Стає на перехресті вулиць чорно й глухо, ніби тут пройшла чума.
Далеко десь почувся пронизливий постріл вартового.