В Коршмі, Гнат Хоткевич

Се собі жидівська коршма найпосліднійшого ґатунку, звичайне пристановище керманичів. Тут вони пожадані гості. Коли там десь на Балтаґулі, на Шибенім озері, на Перкалабі, за світами десь підіймают клявзу, Манашка зі своєв Суров студят холодці, печут хліби, готовлят всяку гуцулску снідь, бо будут керманичі сьогодня. Гуцул пожаданий гість в коршмі. Як має гріш — може увесь лишити; як не має гроша — кричить: “Шо? Ци моє слово у тебе не вартаєт?” І тоді лиш знай пиши, жиде, бо за слово гуцул тобі десять раз заплатит. Он дзьобні, тобівки, ремені, навіть сокири і швари на продаж у Манашки — се все покажчики гуцульського темпераменту.

Сам Манашка — старий сивенький жид. Страшно ґречний. З кождим так витаєть ся, як з рідним татом, мов би сто літ не видів і зрадів неймовірно. Але я бачу, що ся ґречність дорого йому коштує: всю свою ненависть до ґоя, все призирство до хама, мужика, він мусить нараз перебирати в одіж ґречности і зносити солону, часом дуже солону лайку гуцула, мусить не дочувати багато річей, мусить терпіти навіть тоді, коли ображають його людське достоїнство, і на все, на все мати лиш одну відповідь: “Ну? Чого хочете?” Бо дійсно гуцул, вилаявши ся, зараз же скаже дати собі щось—руму, ци там чого ще.

Взагалі відбуваєть ся цїкавий процес: гуцул часом відчуває попросту потребу над кимось позбиткувати ся, когось вилаяти, показати свою силу і, находючи відповідний об’єкт, позваляє собі на багато річей, але потім чуєть ся немов зобовязаним надгородити за подіяну кривду і—от чи купує зайву флєшу пива чи винаходить ще яку форму. А Манашка розуміючи ся на психольоґії, терпеливо зносить все, за те потім, як гуцул підпивши бере чарку за чарков, флєшу за флєшов, доходить навіть до потреби зафундувати приятелеви “штири—три” — (так гуцул назвав собі шартрез) — тоді Манашка пише кредков на дверох довгі ряди крисок, сам мало рахуючи кілько він їх написав. І, дивлючись, як сей ґрейцаровий торг іде собі нормальним шляхом, сьвіжий чоловік чуєть ся, що тут уже, коли не саме “дно”, то в усякім разі близько него.

Але помимо того гуцули люблять свого Манашку.

За те не люблять його жінки, Сури. Справді, вона вже цілком инакша: з видимою тяготою несе труди своєї профессиї, видимо тяжко зносить гуцульський жарт. Змовчати й вона змовчить, чому ні, але лиш тому, хто добре, занадто добре платить. З иншим—зуб за зуб і підіймає часто таку бучу, що аж шиби дзвенять. Тому гуцули її не люблять і навіть рідко звертають ся до неї, все більше до покірного і всетерпеливого Манашки.

— Манашко, курва тебе породила! Ходи-но суда. Манашка кудись вийшов; підходить Сура.

— Хіба я тебе кликав? Тебе? Забирай си пріч! Я з тобов ни маю нічьо до розмови. Манашку, на... у твоїй матери!

Віткилясь безшумно появляєть ся Манашка зі своєю незмінною фразою.

— Ти такий плохий, шо курки не загрозиш, не то свої жінки. Ти б її бив шо сабашу.

Тут же вештаєть ся похмура згорблена баба. Сиве засмоктане волосе вибиваєть ся неладними космами з-під брудної хустки; кожух смердючий, підрана чорна сорочка і запаска гірша шмати. Страшна, за серце хапаюча картина...

Се гетера була колись керманицька. Цїле житє її минуло от у сім корчемнім чаду, серед п’яних, з обнаженними почутями, грубих людей. Вони, тяжко наробивши ся, чули потребу тяжко випити, тяжко вилаяти ся і тяжко наситити себе до кінця. Сотні мужчин жадали її, отсеї старої тепер баби; жадали й здобували, а на ранок, кинувши кілька згірдливих слів, відходили назад, до своїх чистих жінок — а вона все лишала ся в сій задимленій горівчаній атмосфері, в сій духоті кріпких слів і звірячих почувань, все мусіла наливати ся до нестями, волокти ся душею по всякому бруді і що-вечера, щоночі бути готовою для нових, все нових керманичів. І так сьогодня і завтра... і так цїле житє... аж поки не прийшла старість...

І тепер вже ніхто її не бере. Ніхто не частує міцною горівкою, аби запаморочити і довести до потреби тішити похоть керманичівську брудними руками; ніхто не уводить за перегородку під град жадних очей, ніхто її не хоче, нікому вона не потрібна. І от мусить за тисячу дрібних послуг просити жидівскої ласки аби позволили перебувати в теплій хаті, спати на голій запльованій підлозі, тулити ся десь в кутку тої самої корчми, якої може вона була найголовнійшою принадою колись... А може була ґаздівською дитиною... А може мріяла колись о щастю, о любови, о молодім коханім чоловіці, о діточках білоголових і тихій хатиночці десь на узгірю. І не дав того Бог нічого... От проволочив по сміттевиках, поганю заліпив душу й уста і назвав те людським житєм. Будь же ж справедливий, чистий Господе, на чистих небесах своїх—і дай же їй там иншу ясну долю!

Але ше низша єсть тут, у сій Вижницький коршмі їстота. Та доки ж низько, у яке підземелє ідуть оті безконечні суспільні сходи?

Се вже щось... щось пів-людського. Молода, ще зовсім молода дівчина, але мов присаджена до землі чиєюсь моцною злібною рукою. Чоло заросло волосєм, лице безперестанно усьміхаєть ся страшним ідиотичним усьміхом, а сама вона, дишучи, переразливо харчить і хрипить. Мабуть проклята хороба загніздила ся в ній.

Вона ще так молода, а її уже ніхто не бере, і кождий чим лиш може стараєть ся обидити, зневажити се подобіє людини. Я бачив сам, як оден молодий красивий гуцул от так собі, ні з того ні з сього, коли дівчина проходила мимо, плюнув їй з-заду на кожух. Вона тільки огленула ся і ще страшнійше захрипіла.

І так тяжко було се бачити. Він молодий, здоровий, сьвідомий того, що ще багато красивих жінок віддадуть йому своє тїло з охотою, от опльовує нещасну дівчину, на котру тепер не хоче й глянути. А звідки ти знаєш, гуцуле — може в темряві ночі шукати будеш пласких сих грудей, хотіти будеш сього Богом самим побитого тіла і не дослухаєш навіть страшного сего відтручуючого хрипіня?

Корчма наповняла ся керманичами. Мокрі, передряглі вони входили шумно, свобідно; шваркали шварами по лавицях, засідали за столами, розбували ся і вішали мокрі онучі коло печі.

Хата гула. Ішли, очевидно, в першу руку розмови про пригоди сьогодняшнього дня: кождому хотіло ся розповісти, що з ним ся трафило, як він мудро та хитро виплутався, чим йому поміг Бог. Ті, що потерпіли сьогодня, або мовчали, або зухвалили ся; їх обережно обходили і болючих питань не задавали.

Жид і жидівка і обі оті прислугуючі постаті увихали ся по-між гуцулами. То звідти, то звідти несли ся жаданя, попереду ще зовсім скромні: чарка горівки, таріль дреглів, кулеша, “штруцель”, огірок.

— Я, бра, за соленим бгирком гину. Мой, жидівко! Шо там у росолі руками бацькаєш? Та же то люде пют.

— Нно... Ту у коршмі єк си надивит чоловік на жидівське Ґосподарство, то вже му всего си відхоче.

— Наймай собі палац коли так! Дивіт ци на него — пан який! За ґрейцар хоче, аби му на золотім тарелі давали.

І шумить коршма одностайним шумом, тече невпинно ріка житя.

Але от перші потреби загріти ся й насититись заспокоєні. Досі не було жадної штуки: гуцул просить бриндзі — дай йому бриндзі, гуцул просить порцию горівки — дай йому порцию горівки. Але відтепер починаєть ся вже гра. І як зручно, як вираховано вона провадить ся!

Вже й Сура не огризаєть ся, нікого не лає, а коли їй в лице говорять образливі речі, то лиш сьмієть ся та жартливо хіба ударить гуцула по кожухови. Вся річ в тім, аби керманича підохотити, аби він когось почастував, відчув потребу когось пригостити. Віками вироблена коршемна практика дає певні для того способи — і скоро в коршмі не стає рук для подавання. Бігає Манашка, бігає Сура, бігає низенька, з сина-червона їх дочка, бігає стара гетера, бігає молода, і ще якась дрантива баба, що дрова принесла — і та бігає. Дим від гуцульських люльок стелеть ся хмарами, шум невиразний стоїть в повітрю від гамору — приятельських бесід, покриків на жидів, звуків поцілуїв. Ледве блимають у задусі дешеві лямпи, стає ховзко і брудно.

— Ой Тимофійку, браччіку, бери-ко флоєру! І Тимофій лізе довжелезними своїми руками за вікно, витягає штук шіст флоєр. Манашка кричить з другої хати:

— Там то-та, шо хрестом помічена, то має бути найліпша.

Тимофій перепробовує їх усі, і ориґінальне гудінє разом з тихими жалібними якимись звуками приєднуєть ся до всепоглощающого шуму. Щось є в гуцульській флоєрі. Хто-б не взяв її до вуст — а мусить грати тужно, мусить по гуцульски говорити про скорбний спокій полонин пожовклих, про негоди осінні, про потоків немовчний шум і вічне глядінє в небо непорушних просторих верхів.

Якийсь низенький, підхмелений уже гуцулик дріботить сьпіваночками; то той, то той збоку підтягнуть, хтось засмієть ся. Але скоро вже перестають задоволяти звичайні слова, співаки починають добирати щось моцнійшого — і при вдатнім присоленім римі вибухає коршма реготом, мов десь вистрілили з гармати поблизку.

Маленький гуцулик — він розсипав дарабу сегодне, тому чув незвичайну “охоту” — уже на середині коршми і гуляє, мягко притупуючи постільцями, дрібочучи трикутно. А в кутку двоє приятелів щиро признавали ся оден другому в вічній приязни і цілували ся моцно. Менше з тим, що за хвилину може увалить оден другого в писок, але поки що — приязнь і медяні слова.

— Пара! Пара! Ану-ко, ну-ко, — частує Василь Миколаєву жінку.— Знаєш шо? Одразу би хлопця вчінила, коби сеї си горівки напила.

Параска регоче. Сей Василь якийсь кревний далекий, від него жарт можна приймати.

— Ци чюєш, Миколайку? Ци чюєш?— термосит Параска чоловіка, але Миколай занятий поважною розмовою і лиш відмахуєть ся рукою.

— Та ци чюєш шо Василь говорит ? Шо я би одразу хлопця вчінила, коби лиш сеї горівки си налила.

Миколай усьміхаєть ся і мовчки простягає пугар Василеви. Бо Василь знає єк жєртувати: Миколаєви з жинков Бог не дав дітей і се є жура їх гарного гармонійного подружжа.

А Маріка, як тільки Тимофій куда відвернеть ся, заводить фіґлі з його братом, Палійчуком. Палійчук, се кучерявий, повногубий хлопец, типовий сільський дон-жуан. Він жадних заходів коло жінок не робить, не ловить їх ні на гарне убране, ні на причісане волосе, а просто знає, що вони самі зловлять ся от на буйні, хоч і ростріпані кучері, на моцне хоч і давно немите тіло і взагалі на справність цілого молодого інвентаря.

Палійчук витяг з бесаг колач і простягає його Маріці, але сам не пускає з рук, тримаючи на пальці. Маріка собі зачепила палец і тягнуть колач аж поки розломили. У Палія лишила ся більша половина.

— Х-і-хі... А ек ми при слюбі ломили колач з Тимофієм, то в мене бирша половина си лишила.

— То з Тімофієм, а то зи мнов,— підморгуючи каже Палій і відходить від Маріки, хоч саме тепер нема Тимофія і хвиля спосібна. Се якась тонка природна вирафінованість, рахована на жіночу психольоґію.

І доч єви робить так, як роблять усі дочери єви.

Палійко підходить. Вона починає йому щось шепотіти на вухо, аж він сьмієть ся і бє її по грудях. Потім знов відходить, хоч вона тягне його за рукав.

Мене, очевидно, ся Маріка не вважає навіть за людину. От як древні матрони рабів. На дарабі, поховзнувши ся, вона ухопила ся аби не впасти за мене, а потім, не випускаючи руки, питала — ци пан жонаті?.. Я з сумом відповів, що жонатий і то ще моцно жонатий. Ся відповід сильно Маріку розчарувала і вона пустила мою руку. А коли відтак на друге питанє — ци й жинку зи собов куда-сте узєли у гори?— відповів потакуючо — відвернула ся і більше мене не помічала.

І тепер, заводючи фіґлі з Палієм, не звертала на мене найменчої уваги.

— Ой чоловікови искажу! — пробував я вийти з нірвани.

— Невілно! — кокетливо усьміхаєть ся Маріка і грозить пальцем.

То й добре, шо брат. Не все одно — шо Тимофій, шо йога брат? Одна кров,— регоче, здорова свобідна самиця.

Зимним, надзвичайно здивованим рухом здвигає Маріка плечі, абсолютно не розуміючи о що чоловікови ходит і недбано, крізь губи кидає:

Але він уже трошка підхмелений і його дратує красота його жінки, його власности. Жадними очима він дивить ся на червоні губи, на роспалахкочені щоки і чимось нетерпливить ся. Потім приймає солідний, діловий вид і поважно звертаєть ся до товариша.

— Ну, браччіку Міха. Онтам у кутку бесаги мої, сокири. Посокоти, браччіку.

Маріка підіймаєть ся і мовчки йде. По се ж і віз її Тимофій аж з Ростик, наражаючи на небезпеку. І вони уходять, молоді, сильні, здорові, й гуцули роблять вид, що ніхто нічого не помічає, ніхто ні очім ані на ніхоть не догадуєть ся.

Лиш хтось, нахиливши ся: — “Кгм”!— кахикає в пугчар собі, й з другого кутка другий хтось: “Кгм”! “Кгм”!— відкашлав ся двічи. й третий хтось зробив підозрілий якийсь звук, а Палійко весь освітлений від здержуваного сьміху, ледве промовляє:

Але на тім і конець. Скоро всі о тім забули і загуділа, загомоніла коршма одвічним своїм шумом історичним. Так само гуділа вона і за часів Володимера Святого, коли жид першу коршму створив у Київі; так само гуділа під час татарського нашествія, коли Батиєві орди звалили ся на коршемну Русь; і в козацькі часи так само гуділа, а козак висьпівував до неї:

Ой коршмо княгине!
Чом у тобі добра козацького багато гине?
І сама єси неошатно ходиш,
І нас козаків-нетяг без свиток водиш.

Ось вони, сі козаки—нетяжища. Сидять в тій же самій коршмі, так само одурманюють ся і той сам жид прислугує їм, що прислугував триста літ тому назад. І вони ті самі, такі самі, і були, і єсть, і будуть іще багато часу.

На ріжні голоси гуде коршма. Ніч тікає звідси і ніхто не знає яка пора тепер на дворі, тут так шумно, так весело, що не хочеть ся знати щось о часі.

В двері просовуєте ся якась дивовижна фіґура. Щось цибате, в довгій аж до пят свитині невиразного якогось кольору—от неначе Злий Дух середновічних траґедий. Капелюх обвис, в руках величезний костур і певно під полою тримає засвічену ліхтарню. Підійде до вибраної жертви, замогильним голосом скаже: “Іди за мною” — і поведе до якогось підземелля.

Я не дуже помилився, бо се була дійсно страшна особа — поліциян! Але він був в якимось добрім гуморі і нікого не освітлював ліхтариев і нікого не тяг в підземелє. І овшім—се була дуже мирно настроєна власть, хоча підсівши до мене і старався він запевнити мене в безграничности своєї могутности.

— Шо я можу, то я можу, а шо я не можу, то я не можу. Бо є припис. На всьо є припис. Сказано, шо світло мусит си гасити о девєтий годині—най си гасит, хочь би там не знати шо.

— Але я щось виджу,— діссоную я,— шо воно щось — довше ся світит троха...

— То правда, але на то-то дивит си отак о!..—і він розставляв перед лицем пять пальців.— Світит си доків я позволєю. А як скажу—гальт!— мусит погасити. Мусит, хоть би там ни знати шо. А якже! Мусит, бо я маю рехт. Шо вин гадає шо мене за два леви місячно купив? Чи як він собі гадає? А як у тебе шо станеть ся у коршмі? Кого тоди будут зараз чіпати? Мене!— і він гордо бив себе в груди.— Мене зара‘, будут чіпати! Мене!— “Ти, скаже, був тої ночі там і там?— Я!— А докив си світило? Ага!”

Дико і неспокійно ставало в коршмі. Оден молодий сильний гуцул, уже зовсім пяний, підходив до кождого і буквально кождого задирав. Але то не гонір тверезому з пяним заходити, тому всі його збували як будь. Се ще більше непокоїло Франчукового, бо йому хотіло ся бити, рубати, а не було кого, не було що. І він ходив від стола до стола, тяжко відсапуючи, зачіпаючи ся до кождого. Десятки очей непомітно, але уважно стежили за ним, але ніхто спровокувати не дав ся. Мов згода мовчазна зайшла у коршмі — не дати Франчуковому ні до кого вчіпити ся.

От він підходить до якогось молодого, менше розважного гуцула. Хапнув його одразу за поперек і підніс д’горі. Се образа, отак хапати людину, як ковбок, але молодек не вириваєть ся, не хапаєть ся топорец, а висючи в повітрю, виспівує коломийку. Франчуків ставить його на землю і, безсмисленно поводючи очима, відходить.

Бойко сидить на лаві. Смиренний тихий бойко. Чомусь гуцули взагалі не люблять бойків і навіть вважають за лайку, коли обізвати гуцула бойком.

Бойко поводить по всій коршмі очима, але коршма не помічає його. Коли б що стало ся — ніхто за бойком не стане. Сама гуцулія пєт.

І бойко покірно встає,, пересідає на другу лаву.

— Ну, я вже й пішов. Шо з того шо я бойко? Як бойко то вже не людина?

Франчуків важко кидає мокру швару на те місце де сидів бойко, а сам іде знов крутити ся коршмов. Щось мов ирве ним, щось в нім нуртує.

Казав дати собі порцію горівки. Тримаючи чарку в руках, підходить до Василя і стоїть кілька хвиль, важко сопучи і поводючи безсмисленими очима.

Василь робить вид, що не помічає, і говорить з приятелем.

Франчуків підносить чарку до уст, Половину випивав, а половину випліскує Василеви на кожух. Я бачу, як того всього пересмикнуло, але він стримав себе.

— А шо?— Франчуків відповідає борзо, мов не маючи часу чекати. А ніздрі у него вже роздувають ся і ріт півроскритий важко дише.

— Та я вже знаю, шо я тьї зроблю, лиш ти мині скажи, шо ти до мене си чипаєш?

— А шо ти ми зробиш?— і налізає на Василя усім толубом.

Відчуло ся напружене в коршмі, от як перед бурею. Мимоволі всі якось притихли, хоч кождий старав ся показати, буцїм-то він зовсім тим не цікавить ся.

Але Василь потрафив стримати себе і відвернув ся. Його слова були такого рода, що його не понижали, а між тим не давали ворогови зачіпки. Відвернув ся і говорив до приятеля мов би нічого не зайшло. Навіть не обтер горівки на кожусі.

Франчуків ще стояв кілька секунд в вичікуючій позі. Потім злісно рвонув з лавиці всі свої причандали і вийшов пріч, хрьопнувши дверима.

— І жидови не заплатив,— почули ся окремі репліки.

Я глянув на Василя і — здивував ся. Я попросту не пізнав сього лагідного лиця. З хвилею як Франчуків ударив дверима, все лице Василя перекосило ся, він скрипів своїми дрібними зубами і так ударив по столі кулаком, що шклянка упала і розбилась. Шипів, блискаючи очима:

— Падло смердюче... Та шо ти варт, спитати тебе, шо ти варт? Та я ж ті зуби вірубаю...

Інтонациї голоса були дивні і від них мороз ішов по-за шкірою. Я пробував якось заспокоїти:

В відповідь на се Василь крикнув що було сили. Аж дзенькнуло:

І довго ще потім втягав повітрє в себе кріз зуби і руки його дріжали. Стара гетера закахила ся коло порога. Се мов прорвало Василя.

— Мой! ти, курво свинєча! Не кахикай, на... у твоїй матери в лице! Тебе сто волохів на ніч... , а тепер кахикати?

Приятель теж заспокоював Василя, звертав розмову на те, як вони завтра, єк Биг поможе вернут ид’хаті, але Василь відповідаючи додавав:

— А хтось нехай тогди ид’хаті зайдет, йк моя мама з гробу встане.

Тимофій вернув ся з жінков. Став посередині коршми і здрігнув ся усім своїм тілом.

І було в сім русі задоволене, повне задоволене самця, ситість якась. А вона, Маріка, ще жадна, ще більше росчервонена шукала блискучими очима по хаті і, причепивши ся не знати чого до Палія, лаяла його такими паскудними словами, що Сура, вже про-то обізнана з гуцульським диялектом, а спльовувала на бік і кричала на свою доньку по жидівськи, аби виносила ся пріч. А Палій регоче молодим роскотистим реготом: чує в тій огидливій лайці зовсім инший підклад.

І знов флоєра, гуцулки, тупіт мягких постолів, і чад, і хмари міцного тютюнового диму. J так довго-довго, до пізно! ночі.

Жидівка стеле. Витягає десь з-під запічків таке страшне запаскуджене лахмітє, що на нього і дивити ся боязно. Гуцули протестують, але для форми; жидівка їм відповідає, але також для форми. І та і друга сторона знають, що так буде, так мусить бути. Не одна сотня керманичів уже переспали свою ніч на сих лахміттях, не одна сотня й ще проспить. Бо руснак хам і свиня.

Дочка Манашчина, узброєна в “луфко” пише прізвища всіх гуцулів в мельдункову книгу — і так якось смішно виглядає ся поліцийна печаливість в сих передвічних стосунках. Коли жидівочка питає гуцула як він ся називає, гуцул ображаєть ся.

— То ти не знаєш, як я си називаю? Не знаєш? А гроші брати вид мене знаєш. Чкай — будеш ти мене видїти у свої коршмі на другий раз.

Тимофій кладе жінку під стіною, сам лягає коло неї і обіймає під сорочкою. Палій лягає коло брата, а далі покотом, голова коло голови усе керманичівське населене коршми.

Розмотують онучі і дух стає неможливим. Чухають ся немилосердно, кладуть усе своє добро під голови, але чересів не здоймають.

Я лежу на якійсь скрині—упрівілейоване місце, але сон не береть ся голови. Половина коршми ще не спить і бай іде на всі заставки. Чорний дух середновічної трагедиї підсідає до мене і завертає міні голову балаканєм о своїй всемогутности. Киває головою на Тимофія з Маріков і, широко посьміхаючись, каже:

— А можу! Я лиш потрібую одно слово сказати—та й авс. Фертик.

Я вже ледве дочуваю, що він міні туркоче, а він не вгаває і просторо оповідає, як то у них у поліції все мудро вираховано і на все єсть свій спосіб. Чому, наприклад, не дают молодого, недосьвідченого поліцая туда, де є тільки коршми і такі инші подібні благозаведеня?

— Бо молодий—дурний. Йому хто скаже слово, а він зараз тєгне. А то по що? І собі й другому робота. А який розумний, то він отак-о дивить ся, отак-о.

Я уже дрімаю тяжко, бо то неможна назвати сном. Кріз дрімоту ніби чую, як дійстно поліціян хоче фактично доказати свою силу, приказуває гасити сьвітло, але його ніхто не слухає; потім здається троха його не били та скінчило ся лиш на тім, що викинули його за двері. Він іще бомборосить щос за дверима, стукає палицев, взиває в імени права, та я вже того не чую добре. Тяжко дрімлю. Коршма жиє, і під звуки флоєр, дзвін чарок, гуцульскі співи я потонув десь на якесь дно, ще низше ніж ся коршма.