Дарабов, Гнат Хоткевич

Береги Черемоша ворушили ся: усе керманичівське населене висипало до ріки, і стукіт сокир розлягаєть ся в повітрю, переплітаючи ся з характерним гуцульским плавачковим. “О-о! О-о”! Завтра довгожданна повінь, кінчут дараби.

От давно, ще весною певне збита дараба. Єла си вже псувати, бо розсихаєть ся повязанє. Ії тручєють у воду по двох пільгах, але щось не йде: і позаростало і пов’їдало си.

— Ґєкувать за Боже слово. Най і вам Бог помагаєт. Душ шість вовтузять ся коло дараби але гляба струтити: лиш трішить, а не посуваєть ся ні на цаль. Де ж: ціла талба на березі та ще й від весни.

Найблизший до ріки зняв кресаню зачернув нев води і почав бризкати на дарабу. Другий бив по воді цапінов, підіймаючи дощ бризків, просвітлених сонцем. Дараба була суха і всисала в себе воду, як губка.

Потім знов узяли ся за кілє, і уперлися плечьми й під командний крик “Го-о!”—разом наперли. Знехотя, скриплючи усіма суставами, здвигнула ся дараба з місця, єла си подавати, але помалічьку дуже.

Тимофій несе молоду вільху на плечьох. Зlоровенний, мов смерека, незграбний і невковирний хлопище. Бачив я його пару разів ще тогид, а се от тепер учора — на відпусті, дивлюсь — у ростіцкому кожусі.

— А віддав-сми си у Ростоки,— жартує Тимофій.

За Тимофієм шпетненько виступала гарна молодиця, поблискуючи не дуже невинними очима, і усміхалася.

Отсей Тимофій ніс тепер вільху на кілє. Цибатий, здоровенний, сєгав ногами по шєжневи. як бузьок.

— Тимофійку, Бог би ті здоровєчька примножив. Поможи, браччіку.

Тимофій зупиняєть ся на хвильку, потім легким рухом скидає дерево з плеча і підходить до дараби. Відмовити в помочі, коли аж уже просять — се не в звичаях керманичівських. Поправив ремінь, узяв кіл і став, підваживши.

— О, тепер то вже певно піде!— зажартував я, натякаючи на силу Тимофія.

Але справді: чи то Тимофій так добре наляг, чи то троха змочили ся пільги, але талба пішла тепер ліпше. За дружнім потиском, під звичний крик: “О—о”. яким повні сьогодня бероги Черемоша, сунула ся, скриплючи, й скоро плюснула в воду. Місце глибоке, хвилі рвуть — і от уже дрожить, от уже готова нестися, от уже запаморочена, охоплена. Але борзо перекинув оден з гуцулів цвайку, просилили ків. Уже закидають камінєм.

Тимофій знов узяв свою вільху на плечі, пішов. По дорозі замахнувся ударити стару жидівку, що йшла мимо, а та погрозила йому кулаком.

— А що ми жандар изробит? За жида, каут люде, гріха нима.

Я йду з Тимофієм. Він притишує кроки, бо би инакше хіба бічи за ним довелося.

— Та відев о семій вже тра рушати. А шо — до міста хтіли-бесте?

“До міста” — се означає до Вижниці. Бо то треба знати. Як фірман говорить “до міста”, се буде Косів; троха нижче по Черемошу, де судовий повіт Кути, “до міста” то буде власне до Кут, ну а от в устах керманича місто —се Вижниця. До неї йдуть усі дараби, се пункт, звідки потім уся гуцулія вертає домів по-через верхи. Тут побирають усі гроші, бо в Вижниці сидять ті жиди, що тримають сплави; тут же ті гроші пропиваються і то часом до ґрейцара, звідси вивозиться уся “культура” — оті “дзиґарі” передпотопові, оті маґнесові “сцизорики”, оті чудернацькі “анзихкарти”, що втикаються потім за образи і бачиш нараз в гуцульскій хаті обіч суворого чорного лиця Миколая французську кокоту в більш ніж легкомиснім костюмі.

Умовляюся з Тимофієм, що “паду” завтра на його дарабу. Міні справді давно вже хотілося спробувати їзди дарабов: то ж так красиво мусить виглядати, коли поміж зелено-темними верхами швидко летить вузонька зграбна дараба, увихаючися межи камінєм, а напереді гуцул мов граєть ся довжелезною важкою кермою. Бистрий, дужий, далекоокий він мов родився для сеї роботи. Справді, гуцул не знає упертої витревалости, він усе бере з налету, мов яструб. Волить весь висилитися відразу ніж крок за кроком чогось добувати ся. Дикун.

В дороблюванню, в накопичуванню дрібних фактів, в досяганню за помічу мурашиної праці є щось з машиновости сучасного віку, безіндивідуального, загальникового. А гуцул — дикий індивідуаліст, і волить напружити ся, з’їсти одразу всю свою силу, аби потім, вивернувши черево, здобувати утрачене. І дараба як не мож ліпше відповідає сій вдачі гуцула. За одень день, переїхавши “до міста”, гуцул витратить стілько енергії, стілько мускульної сили, що дійсно відтак мусить надолужати тижнями.

І потім ся небезпека, ся потреба напруження, гостре чування всіма змислами, чування знов так само ґвалтовного і одноразового. Щоб в критичну хвилину не стратити духа, щоби бути готовим кожду мить на якусь несподіванку і уміти на неї реагувати.

— Дараба—се переділи душя—каже гуцул.— Ік невїхаєш — одну половицу душі на цим свікі маєш, а другу на тим.

Отже, цілком природно, що людині, котра побувала в такій метафізичній ситуациї, вільно відтак трошка довше посидіти в коршмі, а сіно скосити лиш коло хати, а у верьху наймити. О семій рано я вже над Черемошем. Черемош сонний і тихий. Журкотитьто там то там коло каміня, плюскають ся хвилі коло кашищь, але ріка мов дрімає, злегка дріжучи на вільнійших плесах. Сідаю на камени близько-близько води — і одразу зачаровує мене чарівниця-ріка. Ще ніжить ся в пів сні, як красавиця в білому ліжку; ще лежать довгі синяві тіни від прибережних вільх. Тихо світить ся і звучить ранок. Звідкись прилинув роскішний запах трав. Могутним луком пролетів доокола голови заблуканий ранний чміль. і ростуть, ростуть крила, якась невиразна, може неістнуюча навіть мельодия кріпне, десь в душі, а уста півроскриваються, як би похлинути, вібрати в себе хотів, всіма пятьма змислами охопити сю непонятну красу. Що на мене впливає? Що ж отеє легким дрощем переходить від стіп до голови? Що підперає під груди, мов би заплакати хотілося, роскрити обійма й шепотіти, і потім молитись, упавши на коліна та застигнувши в благоговійній екстазі?

Боже Краси! Ти, всюдасущий, великий однако і в дрібній пісчиночці пустині, і в чинах могутного духа, і в русі руки прекрасної женщини, і в тоскнім поклику далеких дзвонів! Ти, що чаруєш і велиш поклонятись собі на кождім місці землі і неба і вселенної! Ти, шо приходиш, свавільний, іде-же хощеши, що показуєш своє променисте лице з лахманів базарної голоти, з ассирійських румовищ, з гидотних подій гріха і з забутої луки ґотицького будинку. Ти, що в морях так само свобідно купаєшся, як в найтихшім джерельці лісовім, що сяєш дьяментами в крилі метелика і в зірці невідомій, умершій на небозводі перед ранком—Ти! Ти, вічний, всемогутний, раб і владика, ніжний як сльоза печалі, і гнівний, мов вибухший вулькан—да приідет царствіє Твоє і да будет в нім воля Твоя!

Простеляється берегами чийсь омофор; разом зі струями ріки тече щось, прекрасне і усьміхненне, припливає он-звід-там, з тих далеких голубих гір, само голубе, і прозрочисте і сьвяте. Став би, роскрив серце і купався би, як в сонечних променях, як в ласці любимої людини, як в звуках прекрасної музики.

Он купа хлопчиків стягають платви до купи на будучу дарабу. Удають дорослих: спльовують крізь зуби сикаючи, так само недбалим рухом поправляють крисаньки на головах, повагом, хитаючися в толубі, ідуть — і сьмішно так дивитися на сих людей в міньятурі. От оден замісць, зарубавше сокиру, тягти кльоц до місця, сів на нього верхи і бовтає по обох боках ногами, покрикує як на коня. А другий, кинувши своє діло, забрів аж по пояс у воду і хоче вивернути товариша. І регочуть оба, аж Черемош будиться.

Он виходять над берег керманичі. То оден, то другий. Чухаються, поглядають на сонце і знов вертають т’хатам кому близько. А як ні, то сідають або лягають на березі, щось говорять. Потім устане який, цюкне щось на дарабі ’ от так собі, як маляр пендзлем по викінченій картині — і знов лягає у холодку.

То є шістдесять і чотири “кубіки”. Я завше лиш широко отворяв очі і безрадно, тупо розводив руками, приглядаючися до якої степени цинічно хазяіни-жиди обшахровують гуцула керманича на кождім, буквально на кождім кроці. Се щось таке попросту незрозуміле по своїй нахабности, що дійсно чоловік стає, мов дурний перед тим огромом. Мілліони, буквально мілліони зароблених, кріваво зароблених гроший переходять непомітним, невловимим шляхом в кишені паразитів, а з того воздвигаються по містах жидівські камениці, товсті жидівки їдуть “до Карлсбаду і Марієнбаду”, а гуцул — от сидить на березі, витягає букату кулеші, їсть, ховаючи свою “фатуру” за ремінь. В тій “фатурі” стоїт шісдесєкь і штири, а в дійстности дараба може удвоє більша. Всі части кубіка, хоч би їх було 0,99—відкидаються. З гуцула беруть на йкус дідчю “кранкасу”, з котрої ніхто ніколи не мав помочи ані на грейцар; з гуцула відтягають за все, а потім, як прийде до рахунку, попросту дають йому половину грошей, а як не хоче брати, кидають йому “фатуру” в очі з плюгавою лайкою і кажуть іти брати гроші де-инде. І так з дня на день, з року на рік от уже пів-століття. А розібьється дараба—сам винен, утонув—сам винен, взяли тобі кльоци пів-города—сам винен. Все, кожду дрібничку, кождий крок гуцула уміє виссати павук, наливається кровью і відпадає потім, переїздить десь до міста: “я потшебує дзєці учиць”, учити на те, аби були ще ліпшими пьявками, ніж їх тато. І ніколи нічого для того народа, з котрого жив! Ні одного Ґрейцара на якусь інституцію, ні дрібочки серця. Гуцул-хлоп, свиня, мармула, паскуда і не сьміє прийти на ґанок, коли жид визискувач уже вибудував собі будинок з ґанком. Хтось доглядає там душу в гуцулі, поезію, нужду, потребу осьвіти; експльоататор жид бачить лиш матерьял для визиску, бездушний інвентар, брудне nardezie pracy, котре треба зужиткувати до останку, а потім обгадивши, викинути й забути о нім в гляданю нового.

І коли приходять всі ті тисячі фактів до голови, коли стане перед тобою все те в великім історичнім масштабі — темніють і осувають ся гори, мрякою застиляєть ся небо, мутним стає серебро Черемоша, і Бог Краси ховає засмучене своє лице за великий зелізний кайдан народний.

Сема година давно вже минула. Я так гадаю, що повинна вже бути девьята—а над Черемошем все ще нема життя, все ще бродять мов без цїли поодинокі постаті гуцулів.

— Та коли ж вона буде? Сема давно вже минула.

Тоді я лиш зрозумів, що Тимофій попросту не орієнтував ся в годинах. Умів лаяти ся по-волоськи, умів хапати дівок, щоб пищали, умів ще багато річей, але дзигаркове лице завше було для него темним і загадковим і він дивився в нього, як корова. О зміні годин і о їх порядку не мав найменчого понятя, тому ляпнув міні першу ліпшу цифру, котра прийшла йому на ум, не пеклуючи ся о наслідках. А що сам точно знав коли ме йти повінь, видко було з його відсутности: от скілько виглядаю—Тимофія нема.

Знов сідаю на камени, очі любовно ходять по всім що доокола. Велетні гір оступили долинку, мов у горсточці її тримают. Змія Черемоша повилася далеко далеко й срібною лускою тремтить до сонця і в близьких камінях хлюпотить. На високій царинці дві молодиці скидують з островєниць сіно й розтріпують блідо-зелені його шматки під промені горячі. І чути аж сюда дзвінкі їх голоси, скочують ся бренящими струмками в долину і грають ся зі сріблом Черемоша.

Але от... мов здрігнуло ся щось по над рікою. Якась струя невидима проленула, искра якась десь народила ся і згасла, але вість о ній перелітає от якимись незрозумілими шляхами по-над оба береги—і сколихує сонність. Десь біжить уже хтось, підіймають ся дрімлючі у холодочку постаті, скорше цюкає запізнена сокира, і Бог зна звідки виповзають над Черемош постаті керманичів. Зі шварами, з кілем і вічною нерозлучницею “дорньїнков”.

Серединою Черемоша просверлюєть ся сіра струя. Вона росте й ширить ся і скоро займає всю ширину ріки. Вода стає каламітною, уже несуть ся тріски, поблискуючи білими своїми черевцями, плине всяке берегове сміття. Он зірвався перший ковбок: десь лежав коло води близько і мов чекав лиш на перший поклик—росхитався й пішов.

Що-хвиля вода стає все більш і більш каламітною, брудні кімьяхи перевалюють ся через каміне і ростуть невпинно.

Ще якихось пьять-десять хвилин і повінь прийшла!

Ріка стала грізною. Там, де ще так недавно ніжно шелемкотіли прозорі і делікатні струмочки між камінєм — рветься тепер через верх руда масса і біснуєть ся й клекотить. Уже виросла дивно, уже покрила найвище каміне, а ще росте на очах, і росте рев і злість, і шал якийсь приходить.

І берегами росте суєта й трівога. Нараз все ожило. Мов над Нілєм візбравшим. Стежкою з гори збігає гуцул з важенною кермою на плечах і кричить. На готових уже дарабах перебігають то туди то сюди люде, борзо щось роблять і перегукують ся.

От проскочила вже перша дараба. Жібьївска. Ревнивим і допитливим поглядом супроводить її сотня очей по обох боках Черемоша, а вона летить серед погусклих, мов чир, болванів, серед перехрестних моцних криків.

— Ни тручєй, я тьї кау! Мой. Я тє навчю тручєти!

І заварило ся, заворушило ся все над Черемошем. Там відчалює якась дараба, там біжить хтось з домашних, несучи страву, там плаче хлопчина, що не хотять його брати “у місто”. Крик, суєтня, дзвони сокир і те оригінальне, плавачівське:

Я скочив на свою дарабу. Маріка, жінка Тимофієва, так і спала тут, на двох ковбчіках. Миколай, властитель дараби, і Тимофій щось кінчали, порозуміваючи ся без слів. Жінка Миколаєва он перелазить через воринє з бесагами—теж іде до міста.

Дараба стояла на глубокім і то ще передом на воду: варт лиш було відвязати швару—сама піде. Миколай став на передну керму, Тимофій на березі відплутував швару.

Швара ляснула, звившися, на ковбки, дараба рвонула ся вперед, аж ледве Тимофій скочив. Миколай сильно бьє вириваючи ся на струнку—а я стою мов очманілий, не знаючи що зо мною робить ся.

Весь сьвіт зачав крутитися доокола мене! В якімось дивнім танци переплутували ся знайомі контури гір, і я не міг пізнати де що стоїть. Церква опинила ся нараз по праву руку від мене, Зарічє танцювало десь зліва, потім в одну хвилю перемінили ся місцями, гори почали кудись усувати ся взад, під ногами клекотіла вода, а ковбки греміли і перебірали ся, на каміню, як клявіші, так що трудно було стояти і утримувати рівновагу. Взагалі щось надзвичайне й незрозуміле, аж хочеть ся скочити на тверду знайому землю і віднайти себе, віднайти центр, якусь певну точку, де око могло би зупинили ся.

Потім поволи все якось приходить до рівноваги. Я зрозумів нарешті, що гори стоять на місци, а то дараба танцює й несеть ся по хвилях. Певною точкою, на котрій можна було оперти око, були от керманичі, жінки їх, сама дараба. Я глубоко зітхнув і поринув весь в відбіранє нових, дивовижних вражінь.

Тимофій мочить кілє: то ворожка якась керманичівська — кілє не може бути сухе. Миколай, виплівши на широке місце, підвисшує столец, вбиваючи клинчик. Молодиці лаштують своє фантє на сохарах, причім Маріка, турбуючи ся о своє лудінє, що хвилі знов і знов підбігає до сохара та поправляє: все їй здаєть ся, що то кожух якось не так висить, то на чоботи вода бризкає, то що сохар не міцно стоїть і готов повалити ся. А як, сидючи на ковбках. не догледїла і замочила кінець запаски у воду—бідканю не було кінця.

— Та ви розстеліт по ковбку, то воно вісхне,— радить Параска.

— Йой матіночько почорнієт, бигме почьорнієт.

— То єк би чим инчим умочив, то би ретенно почьорніло.

Се Тимофій відзиваєть ся. І усі його жарти завше такі, невковирні, як і сам він невковирний якийсь. Голос має такий, що коли б жиди під Єрихоном мали подібні труби, то би повалили стіни кріпости з двох раз. Нікого не мине на березі, щоби не ляпнути дотепом, щоби взагалі чим-будь не зачепити. Навіть дівча мале, що збирає тріски по берегу.

— Ей ти, дурлепо! Я шє маю скєгнути тобі тоту, шо стєгаєт си та покласти жеребец!

І регоче сам із себе. А як регоче, то голос ще довго дуднить, калатаючи ся об гір убоча, поки не згине в шумі збаламученого Черемоша.

Повертаючи кермою, в трудних місцях задирає одну ногу, і тоді стає подібним до величезного бузька.

Невковирний, дійстно невковирний якийсь. Та й не диво: ґєді у него не було, а неня по-межи люде валєла си та й напрєтала їх пєтьох від ріжних батьків: дві донці та синів трох. Росло то все як бурьян на толоці, бурешку по городах крало, часом фантину йку з вориня пощастило стягти. От і повиростало.

Але все инше, мабуть, в порядку у цего Тимофія, бо от Маріка все якось ненароком то плечем зачепить чоловіка, то кине якимсь словом. Упруга, здорова, жадна житя гірська красавиця грає кождою жилкою і, мабуть, не дуже перебірає самцем.

Тимофій підсів до жінки і морскає їй по виду долонею.

— Не знаю, шо то си стало, шо суда гладка, а суда — о! — і веде шаршавою долонею вверх по лици, зачіпаючи за ніс.— Але я буду йкось направєти, шоб і суда була така сама.

Маріка відбиваєть ся і шурхає чоловіка під бік. Він її, вона знов його. Він перекинув її собі на ліву руку і щось почав шепотіти на вухо. Вона лежала, випнувши ся і слухала того шептаня, а вся поза і безвладність упругих гнучких членів говорили, що часто мабуть отак лежала ця Маріка на мужеських руках і слухала шептів.

Друга пара, Миколай з Парасков—се вже инші люде. Статочні солідні ґазди. Молоді ще, але якась певність рухів і сьвітогляду, якась порядність показуєть ся з них. Миколай певно знає собі ціну.

Мабуть все, за що лишь береть ся, виходить як слід, за порєдком, по розумови; мабуть має довірє у всіх людей з котрими лиш сходиться, і поволи приходить до маєтку. І жінку собі під пару знайшов: тихо ласкава, любовно стежить за своїм Миколайком розумними очима, і щирим другом і вірним товаришем буде йому назавше. Гарний і чистий союз.

А гори за горами виринають з невідомої далені, одна краща другої, одна другої яснійша. Що хвилі мінять ся краєвиди, що хвилі нове захоплене, нова радість заволодіває душею. Танець гір під чарівним змахом невидимого жезла в шумі Черемоша й піні гребенів.

Тимофій все ж зрозумів нарешті, що занадто, мабуть багато бавиться з жінков. Пішов, узяв у Миколая передну керму. Широко почав замахувати, неначе стараючи ся відробити дармуванє. Вигляд його і без того комічно серьозний, що хвилі ставав ще серьознійшим. Як же—перед веде! Мабуть наближало ся якесь небезпечне місце, бо ось Тимофій підкотив холошні, а нам велів переходити на передну талбу та сокотити ноги.

— Ти!—крикнув Тимофій.—Кажу тобі сда йди! Не вмієш дарабов ходити, то слухай.

— І-га! Не вмію. Диви си їк файно ходжу,— і вихиляючися гнучким станом, як змійка, почала ходити по дарабі, кокетливо ховзаючи ногами.

— А я ті кажу сда йди! Ти хочеш з водов жєртувати? Дідько би ногу вхопив та й вже.

Пішла на передну талбу, але забула кожух на коцбчику.

Ллє за хвилину минулися жарти Марійці. Ковбки затуркотіли по каміню, вода з-поміж них почала бризкати вище зросту чоловіка. Десь близько впереді ревло.

— Сокотіт си! Кашиця!, що сили крикнув Тимофій.

Дарабу кидає з каміня на камінь і здавало ся що хвилі!— що вона от-от розірветь ся. Вода реве, а все біжить перед очей з шаленою бистротою.

Як стіна виросла перед нами кашиця. Дараба несеть ся прямо на неї. Душа завмерла. Я глянув на Тимофія. Він, червоний, напружений навалював ся цілим тілом на керму, широко роззявивши рот, мов хотів пожерти когось. Але соломинкою здавала ся важка керма на могутних хвилях, і дараба летіла на кашицю.

Як муха перелетів Миколай з задної талби на передну, ухопився за керму, і ще може встиг два рази ударити разом з Тимофієм, як дараба бевхнула з цілою силою в кашицю, але — на спасінє наше — не передом, а боком. Ми всі попадали, хтось із жінок крикнув. Хвіст дараби завернуло, гримнуло ним так, що вся талба збила ся в кочілце, задна керма хруснула, мов трісочка, поломився й столец, а ковбки, наче подавлені змії, повзли безладно і повагом через каміне.

Всі були бліді. Справді, удар ся дараба передом—Її би роскололо на двоє, а все що на ній помісили би ковбки на кашу.

Як завше всі необзнайомлені люде, я був несьвідомий небезпеки і почав бігати дарабою аби урятувати хоч кавалок задної керми, але Тимофій заревів на мене як віл:

Я став і тогди лиш помітив, що вся задна талба ростріпана і ковбки танцюють безладно, переволікаючи ся через каміне, налазючи оден на другий і штовхаючи ся. Іти по них було річию немислимою. Але ще на тому не був кінець, бо що-йно відійшли ми від кашиці, як дараба злізла на якусь здоровенну камінюку і вся перехилила ся, понираючи половиною у воду. Тимофій аж сплюнув.

— Добрі би ми були—тільки й сказав Миколай.

— Та єк завидїв, шо суда струнка добра, та їк узєв махати, їк узєв...

— А що? Тепер знаєш єк дарабов ходити? Знаєш? і звертав ся до мене.— А то вна мене напастує, єк чєсом прийду без нічого: ти, каже, по дурному ходиш. Я тепер знаєш?

Маріка була переполохана і мовчала. Аргумент переломленої керми промовив до неї дуже переконуюче. А як же — така деревина, шо не піднести,— а вгоріла мов тріска!

— Ає! То так може бути, шо всі керманичі прійдуть, а я оден ні. Всі! А я лишь самий ні.

І справді. Очевидно тут, на ріці панує якась инша льоґіка і якісь инші закони. Як їдуть десь дорогою вози та трафить ся випадок — скілько лайки, скілько сварні, скілько взаємних обвинувачувань. А тут — от же, властиво кажучи, вина вся по стороні Тимофія: забалакав ся занадто з жінкою і не відвернув в пору, наслідком чого занесло зад на кашицю і вломило керму. Потім прийшла йому фантазия йти по-через камінь, не минав його здалеку — і знов мало не впали в біду. А Миколай не сказав ні слова докору.

Бо тут, на воді все відносить ся на рахунок Божої волі. Дійстно: в такій роботі як ся, де від одної секунди залежить часом житє людське, дуже трудно вимагати від людини, аби вона власне в сю хвилину заховала всю притомність і гострість всіх своїх почувань. Чоловік може бути дуже розважним в усі инші секунди, може завше орієнтуватися дуже добре, але власне в цесу хвилю шос му си стане, якесь помраченє хвилеве — і от уже по всьому. Був добрий керманич, стодараб звіз і навіть о камінчик не черкнув, а от прийшла така хвиля якогось затемніння — і готове нещіськє. Очевидна Божа воля. Тому гуцул не каже ніколи, що добре йшов дарабов, а все зараз покличеть ся на Божу волю, бо то лиш вона, а не людське умінє тут важить.

Але задної керми нема, а вперед! ще стілько небезпечних місць, а дараба “в четверо талбий”. Настрій на дарабі стає пригноблений. Оба керманичі похмурі, і ми, пасажери, вже боїмо ся їх зачіпати.

Треба ловити си. Але береги все неприступні, ріка вузька.

От трохи поширшало. Берегом ростуть лози, полого. Керманичі направляють дарабу на берег і вона тикаєть ся носом в каміне. Миколай сканує зі шваров на сухе, обплутує смерічку—і, натягнувши грубий шнур, дараба поволи завертає.

Але таки за вузько й тут. Дараба стала поперек ріки, упершися в оба береги, і загатила ріку. Вода наперла, затріщало, заклекотіло... Знов небезпека!.. Або розірве дарабу збо, як витримає, налетять другі дараби—і готовий гайташ.

В одну хвилину Миколай уже на дарабі. Розвязує грубий гакар. Тимофій возить ся коло другого. Десь, не знати задки, взяло ся якесь хлопья, вирнуло з лозовин, хотіло розвязувати й трету, останну звязь, але Тимофій як гавкнув на бідне, то воно з переляку мало не впало у воду.

Два гакарі розвязані, талби тримають ся лиш на однім. Дараба згинаеть ся, ломить ся—і зад її заносить вода на місце. Керманичі тримають за гакарі з усіх сил, аби не далеко розігнало; потім підтягають талби на місце, вьяжуть знов гакарі і—сідають.

Сидять так спокійно, так безмятежно, мов-би давно вже прибули на місце і не мають анічогісінько до роботи. Тимофій зробив собі “циґаро”, вийняв сірку і шукав по гачьох найсухішого місця. Найшов десь не в дуже приличній околиці і чіркав там сірником. Миколай сидів мовчки. А вода плине і плине мимо, уходить животворна сила, от та, що тягне сі дараби “до міста”, годує сих гуцулів і їх експльоататорів. Ще пів-години—і вже по повени, вода спаде, повитикаєть ся сховане каміне, і тогди би вже дарабов не пішов. Збирай своє фанте, вьяжи дарабу і йди до дому спати та чекай другої повени за три дни.

А керманичі сидять, неначе їм нічого й не грозить. Спокійні, поважні, як сфінкси. Навіть не порозумівають ся за поміччу слів.

— Та там лежит,— нараз буцім-то ні з того ні з сього гсворит Миколай, але се лиш відповідь на ту гадку, що однаково займає тепер голови обох гуцулів: де взяти задну керму.

— Та там лежит,— каже Миколай—і в тім уже і запит, і відповідь і все. Миколай, при тій фразі киває головою в лози. Я іду—дійсно лежить готова-готовісінька керма, але як міг її аж тут, в гущавині, досить далеко від берега помітити Миколай, що був усе занятий—се для мене остаєть ся загадкою.

І в сій фразі “та там лежит” була вже й відповідь: лежить, мовляв, але що з того. Коби ґазда до неї був, то може можна би спитати, а так самим узяти—як же таки? Може чоловік збив уже собі дарабу, керму налагодив та й пішов, в надії, що все готове, а ми мали би заробок його знищити? Все те і багато ще де-чого иншого було в тих двох словах, і я подивував ся, які то бувають змістовні слова на сьвіті.

А на березі в лозах давно вже стоїть мале хлопья. Великий драний кожух укриває усе дрібоцьке тільце зашкарублим чотирокутником, та’як би дахом телятко прикрили. Маленьке гарне личко без єдиної виразної риси—наче розведеним чорнилом хто помалював недбало брови, очі, смужечку рота. Стоїть, аборіґен, і дивиться, а в очах стілько спокою й поваги, як у семидесятлітного старця.

Сказано се було надзвичайно поважно. Я думав, що керманичі або розсміють ся або в найліпшім разі з'іґнорують сю чотирокутну повагу, але на моє здивоване Миколай, сам Миколай цїлком серьозно спитав.

— Ає. Тут нимож си ловити. Вин сам ме скоро пускати.

— Ми нічьо, хло, ни зробимо,— вмішуєть ся Тимофій,— ми лиш си направимо та й йдемо.

А міні сьмішно слухати, як двоє здоровенних гуцулів, з котрих кождий міг би роздавити се хлопьятко на нігті, от виправдують ся. Мабуть тут серед гір людину починають поважати ще в дитині. І треба було бачити, як поважно тримало ся те хлопья, яким сьмішно серьйозним тоном давало поради, а в додаток нарешті, аби запевнити всіх у своїй власти, росказало випадок:

— Йік ото колис імили си тут ікіс, а я прибіг тай кау: а хто вам тут велів ловити си? А вни збештали. А я пішов тай-сми исказав Меренчюковому. Та вин нічьой ни робив, лиш зайшов позад смерек, тай перекєв швару. А вода була май-май. Дарабу єк ухопило тай понесло гет-геттай ади-генде посадило на каміне. То вни по кавальчикови розберали дарабу та й збивали наново.

Хлопчкик серьозно говорить, керманичі серьозно слухають, а повз нас біжут дараби одна за одною. Керманичі перекликаються з нами односложними фразами.

— Де?— кричать нам, питаючи ся де власне стало ся нещіскє. Миколай розуміє і відкликуєть ся.

— Пид кащицев—і дараба пролітає. За пару хвиль з-за закрута беззвучно виховзує друга, третя. Як на картині! А вода йде та й іде, а мої керманичі сидять мов на храмі й нічого, от нічогісінько не предприймають. Я дивуюся й не розумію. Коли ж ми поїдемо, і чи поїдемо взагалі, і що вони собі думають?

От мчиться, мов поїзд поспішний здоровенна дараба, в сім чи вісім талбий. На дарабі ціле село народу, лиш церкви бракує. Передних кермій дві, задна одна та й ще одна лежить на дарабі в запас.

Мої керманичі прокидають ся мов від електричної искри.

— Та бій си Бога, Палійчику, давай керму!— кричить не своїм голосом Тимофій. Миколай теж щось кричить. На великій дарабі счиняєть ся метушня. Крики.

— Мой наперед! На середину! Упопереки давай, упопеоеки! Та не туда, бій си Бога!

Все треба було зрозуміти й зробити в одну хвилю, поки дараба не пролетить нас, бо инакше керма пішла би на зоду і там уже з неї нема ужитку.

Але Палійчук в одну мить з’орієнтувався. Забіг з одним кінием керми на середину, а за другий почав пхати на воду. Важка керма сунулася і скоро плюхнула у воду троха повисше нас. Палійчук ще попхнув її ногою, і вона, пересікаючи воду, понирала у хвилях. Тимофій весь звис над водою.

— Наша!—крикнув він, коли запевнився, що керма вже не втече. Скоро витяг її на дарабу і почав прилагоджувати з Миколаєм.

— Се брат Тимофія, Палійчук,— казала Маріка і стежила очима за упливаючою дарабою і чомусь усьміхалася. Палійчук мабуть щось кричав, бо вимахував подертою своєю крисаньчиною.

Керманичі вовтузять ся коло керми, щось підтесують, ладнають. Тепер тільки зрозумів я олімпійський їх спокій. Мовчки, не сказавши оден одному ні слова, не поглянувши навіть оден на одного —вони вже порозумілися; “там ззаду ще має плисти велика дараба, а на ній, і ти і я, бачили ми запасну керму. От будемо просити, аби дали”. І все. По що ж були слова?

І преклонився я перед великим Словом труда землі. Перед тим, що от зводить десь, звідкілясь, з ріжних країв трудящихся людей—і дає їм можність порозумітися, пізнатися, обходитися з мінімумом слів. Як часто в житю доводилося міні дивуватися. От іде прохожий. Він з иншого села, иншої держави, иншої народности навіть. Кплять собі трошки з него парубки урви-голови якась жінка порсне сьміхом з дивного капелюха, дітвора здійме вереск, а дорослі люде з удаваною рівнодушністю і погано схованою цікавістю поглядають на чужинця. А він іде, мов не чує дотепів і сьміхів—сам же так висміював чужинців у своїм селі.

Потім стане, скине тягар з плечей, обітре піт.

Той мовчки, той з вітанєм підходять господарі, баба з відрами стане, дітва, поприщулювавши очі та висолопивши язики, обсяде. Розглядають, мовчать. Але коли сей чужинець — труженик, коли окружаюча товпа відчує в нім свого брата — за хвилю ви не пізнаєте ситуациї. Десь якісь спільні інтереси навьяжуть ся, доконче вишукається серед оточення хтось, хто був втих краях, а то й у тім селі; баба якась буде питатися, чине знає прохожий її чоловіка, що пішов саме у ту сторону, може не цілком у ту саму, але взагалі десь, не знати де, занесла його лиха година. Підійдіть сюда за півгодини—уже забрав хтось до хати, зійшлися сусіди, слухають як у якимось незнанім краю так усе вигоріло, що від сірника, от який є сірник малий, горять цілі ліси, а у другім незнанім краю хороба є на скотину, що лиш перейде скотина травою—і вже! Ратиці пухнут, у яснах діри пороблять ся, ні їсти товарина не може, нічо в світі.

— Ой Господи, Господи, Боже мій, Боже мій,— зітхає вже якась баба і похитує головою—а ти дивиш ся і віриш в брацтво всіх трудящихся.

І тут, в сім гуцульськім єднанню без слів, в сім моментальнім порозумінню з пролітаючою мимо дарабою, в сім послусі невідомому начальникові великої всемирної Армії Труда я відчув туж саму гармонію і преклонився.

Керма прилагоджена, Миколай ударив пару разів по воді, пробуючи—добре. Можна йти. — Пиду троха висше подивити си, ци не йдут дараби, та й будемо повертати,— і Миколай направляєть ся йти.

— А не повернете си тут,— авторітетно заявляє хлопья.

Миколай шурнув у лози, але скоро вернув, біжучй. Значить дорога чиста, можна йти.

Скочив до передної керми,— “Пускай!” — крикнув. Тимофій відвязав швару, і дараба поволи почала завертати ся.

До остатної хвилі дійсно не можна було сказати, чи повернеть ся щасливо чи ні—і лиш, як ударився передний кінець у протілежний берег—тоді тільки ясно стало, що ми знов ризикуємо загатити собою ріку. Хлопья казало правду.

Знов розвьязуванє гакарів, знов переломлена дараба вихиляється на всі боки, знов підхоплює її сильна хвиля. Тимофій гребе, що аж мускули тріщат, стараючи ся випрямити дарабу в просту лінію, але вода не пускає і рве дарабу на дві части. На однім лиш гакарі тримаєть ся все.

Я ухопився за середний гакар, з усіх сил тягну д’собі, але моя поміч на сій воді важить тілько, що й комаха. Другий гакар далеко, і нема змоги ухопити ся за него та притягти талбу на місце. І уже весь зад почало заносити на берег, дараба викривилася, одним-однісінький гакар тріщав і що хвилі міг тріснути, уже наближалася катастрофа — як Миколай скочив у воду і підставив груди.

Мов у скалу вдарила дараба у ті гуцульскі груди, нелюдським напруженєм сил Миколай здержував напір всеї води і за дну часть дараби. Передна талба тим часом вирівнувала ся, молодиці і я змогли нарешті ухопити ся за лівий гакар трохи притягти. Миколай скочив ид’нам, засилив гакар, засилив другий, потім почав прикручувати. З него текла вода, був аж по плечі мокрий.

Але біда не ходить одна—нас доганяла друга дараба. Була з довгого дерева, ішла рівною стрункою і тому швидко почала нас здоганяти.

— Гамуй, браччіку, гаму-уй!—кричить Тимофій.

На тій дарабі старенький гуцул з хлопчиком. Гамує, тоб-то направляє дарабу то в той бік, то в той, лявіруючи між камінєм, але було вже запізно, і дараба нас помітно доганяла.

— Направєй в середину мо-ой!— кричить Тимофій, але і в середину направляти пізно вже, тай вдарити в бік небезпечно, бо можна одірвати — і старенький гуцул, борзо бючи кермою, пускає свою дарабу побіч нашої.

Ідуть тепер разом дві дараби, заповняючи усю ширину ріки. Ні та ні та не користає з правдивого фарватера, і тій і другий що хвиля може трафитися катастрофа.

— Йой браччіку солоденький, дав би тьї Бог шєстя... Тручєй, браччіку, тручєй... Йой тручєй, браччіку, тручєй...

А Миколайко й без того вже тручеє: майже ліг на дарабу і одпихує оту другу взад. Дараба поволи-поволи починає одставати, от уже передом уперлася в зад нашої. Миколай ухопився за передну керму тої дараби, а старенький гуцулик за задну нашої і відтручуються взаємно.

От уже можна потроху бити кермою. Старенький гуцулик з видимим трудом ворушить тяжкою деревиною, але гамує і поволи починає відставати.

А чому ж ми його не пустили вперед?— питаюся я. Міні дивно, чому будучи в однаких умовинах, от власне ми пішли вперед, а гуцулик проти того не протестував, а навіть помагав.

Миколай оповів міні цілу теорію—чому наша дараба має йти борше, отже значить однаково ми знов подогонили би того дідочка, хоч би й пустили вперед, і знов я дивуюся—як вони з дідом те порозуміли обидва відраз, без слів.

Тепер плилося уже спокійно. Очі вже звикли до безпереривної зміни берегів, до непостійного краєвиду, до шуму води і фонтанів перед лицем. Тимофій із жінков сідают їсти, я теж витягаю свої припаси, щось краю ножиком. Відкраявши кладу ніж собі на коліно. Дараба гоцнула на камени, ніж сховзнувся з коліна, порснув між кльоци і булькнув у воду.

У мене була мабуть дуже глупа фізіономія в сю хвилю, бо Маріка почала реготатися. І довго потім не могла заспокоїти ся. Коли бачила кого на березі, кричала:

— Утопив, а не згубив,— поправляв її чоловік.— То на дорозі си губит.

Черемош стає спокійніший, не так уже реве і можна розмовляти не кричучи. Між жінками йде розмова, все на ту ж тему, однакову для всіх станів, вічну як сама женщина — про убране. На жінках були ріжні кіптарі: на одній росгіцкий, а на другій криворивський, отже Парасці було цікаво, кілько платиться кіптар у Ростоках.

— О! Лиш девїть? Я у нас по дванаціт і по тринаціт.

Тимофій тим часом уминає кулешу з бриндзьов, плямкаючи як праником по воді.

— Шо? Ци я тї маю давати ци ти мині?— і Тимофій ірже з власного жарту.— А вна таки раз си відважила та й мині дала. Ги-ги-ги!

— Та й шо?— задерикувато перекривляє Маріка.

Дараба йшла в якихось сутках з каміня. Тимофій перестав їсти та так, з букатою кулеши в руці та з роззявленим ротом і застиг — дивився. Дараба черкнула кінцем задних бервен об камінь. Тимофій покрутив головою.

— Мику!— крикнув до товариша.— А я йк йду тут, то в мене зад ни бєт. Бо я йду вусом, а потому перетинаю та й завертаю. Ніколи зад ни бєт хучь би йка довга дараба.

— Але ж бо не широка, спокійно відповідає Миколай.

Устє ріки. Справоруч надпливає Білий Черемош. Справді його вода якась яснійша, і довго видно, як вона, не змішуючи ся з водою Чорного Чоремоша, іде разом.

Води стає багато, береги роздвинули ся, навіть мов гори понижчали.

— Ци тепер ни буде вже бирше бити?— питає ся котрась з жінок, але керманичі лиш відмахують ся руками: мовляв, ще на вашу долю вистане.

Он впереді, оголена червона гора. Висліди польської господарки: вирубати гет ліс до найменчої деревини і предоставити вітрам повну свободу звіяти тонку верству землі нанесену віками на каміне. Ідучи горами, часто можна подибати такі сліди польського Господарювання в краю. Там, де рубали ліс німцї, чужі люде — там ліс росте і через ЗО літ можна знов рубати; там же, де торкинулася братня рука — мов дикі номади або сарана пройшла.

І гуцула очевидно болить отаке руйнуванє, бо от Миколаєва жінка, дивлючись на кріваво-оголену гору, зітхає чомусь сумно.

Вільно вже йде дараба. Не гоцкає її, не тріпле, минула потреба напружувати ся всіма змислами. Тимофій вважає за обовязок пояснювати міні всякі особливости краєвиду. От величезний камінь при березі. Ударяючи ся об него, вода викрутила дно, і там тепер глубоко. Тихо стоїть вода у тім місці наче озерце темне посеред брудно-бурхливих хвиль Черемоша. Яж дивно дивити ся.

— Ту така глибінь, шо пуду дає,— пояснює Тимофій.— Икос я таки умисневі готуваз-сми сім шіжневу латку, жертюґу. Тай-сми пускав тут. Тай шош-оннаково дна ни досєг. Лиш так десь трішьки.

— А ж бо брешеш не ладно,—чутно чийсь голос зберега. Там куриться віковічна гуцулська ватерка, сидять якісь постаті в камяних непорушних позах.

Де-б не сів гуцул, хоч на пів години — зараз кладет ватру. Часто вона зовсім і непотрібна йому, от лиш аби люльку закурити — а кладе. Якийсь культ вогню.

— То бреши сам, коли міні не даєш,— огризаєть ся Тимофій.

На березі мовчать. Дараба тихо пропліває мимо великого каміня... Хтось сплюнув на березі, винявши люльку від зубий.

— Сімнаціт!— протяжливо кричать з берега, бо наша дараба вже просунула ся гет далеко.

Якась втома від навалу вражінь. Стілько їх. Трошки би замкнути очі, трошка би відпочати, аби уміти знов тішити ся повно. Я то шкода. Дивна красота, море її —а очі переховзують ся напів-рівнодушно і стомлений мозок каже: ну і нехай, ну і нехай.

— Товарница!— пояснює Тимофій. Йому дуже подобала ся роля Черемошового чічероне. Товарниця — се малесенький доплив Черемоша, от ніби трошка більший потік.

— Звіци отакі мацюцькі дарабки йдут. То йк питают — звидкив то таке мале, то кажут: “з Товарници”,—і якесь призирство до тих мацюцьких дарабок чуєть ся в голосі Тимофія, що от іде великими дарабами на великій ріці.

І Марійка також відчуває потребу щось міні пояснити.

— Я он з тої хати ґазда то вбив чоловіка, жінчиного брата ніби.

— Чим же він його?— питаю ся і самому міні дивно — чому я власне се питане задаю. Хіба не все одно, чим убили людину?

— А шо хіба чоловіка трудно убити? Йо! Плюнути!— відзиваєть ся Тимофій. Він уже перейшов на передну талбу і поволи, лінивими рухами перекидує кермов.

— Засов!— кричить він звідтам.— Ото-то си називає засов. Нахта там, сировица, силь, олива — все!

Миколай перейшов до жінки на ковбок, сів обіч.

— Ше б ни було слабо, йк цїлу дарабу грудима спер на такі воді. Миколайку — взми кожух на себе,— і ластила ся і заглядала в очі. Потім, понизивши голос, говорила, що в усім винен Тимофій. —Коби був Лєччінов бирше тримав... Такий з него керманич.

— То на одно би вийшло—ци я би тримав ци Тимофій. Бо йк пішов зад тай завертає тай завертає.

Скоро Ростоки. Маріка лагодить ся уже злізати, бо то її родиме село. Стала знов веселою і говорить-говорить без кінця. Що лиш на око впаде.

— А то-то видите йка дорога йдет по-над сам Черемош: тут тогид чоловік так і влетів у саму воду.

— А вин їхав возом, мав муку, силь, вовну, все. А тут бачите йке бердо. А йкийсь чоловік идет тай кае: дай я ті, каже, коні зведу, а то тут страшно. Тот кричіт — не руш! Най сами йдут!— а цес таки до коний. А вни си злєкли та в Черемош.

— Та вин штрик из воза та й си врєтував. Витак суд був з тим чоловіком, шо коні тримав.

— Половину коштів виддав, а половина так і пропала.

Уже Ростоки. Маріка перегукується зі своїми ростіцкими людьми, причім не забуває оповісти про кожного всякі детайлі.

— А ото-то, ото-то дивіт ци, дивіт ци — онтот чоловік, шо сидит онтам на кашици, то йк був парубком, то такий був пєниця, завадій, шо страх. Усєкого зачепит, вібє. Он там на дорозі, дес пид Риздво ци коли, то за малим шо не вбив стару жинку. Такий був поганий на-світі чоловік, шо страх. А витак узєв та й си вженив з одовицев, що мала аж шестеро ґітей.

— А вна ґрунт мала. Тай си вженив, то присєг вид горивки на пєть літ. А єк минуло пєть літ, то вже присєг амінь вид усего. Та тепер такий господар, шо нема на цїлї Ростоки по-над него.

— А он мама моя! Мама моя!.. Тимофійчику, срібний! Лови си тут де. Лови си. А то міні далеко буде т’хаті.

Вона не вимовила останнього слова, але всім на дарабі ясно, о якім предметі йде річ, і всі сьміються. А Маріка все говорить, говорить. І про то, що у них у селі жінка мала вісімдесєкь і сім років та й привела детину; і про то, що їх сусіда має дваціт і троє гітей, а дваціт і четвертим кєжка.

Тут, в Ростоках Черемош повний, тече в низьких берегах. Вибравши спосібне місце, ловимо ся. Тимофій збираєть ся помочи жинці нести фанте та якісь дрова: кавалки поламаного стільця, керми то що.

— Та не бари си, хло!— перестерігає його Миколай і сідає з жінкою шос похарчювати троха.

Група молодиць на березі. Вибухи реготу роскочують ся звідтам і вереск. Якась стара баба водить перед.

— Ей пане! Пане!— кличе мене і вимахує руками і вся рух та живість.

— А шо пане — ци би си ни здала вам іка молодичька. От цеса повненька.

— Та йди, дурна. Хіба ти ни знаєш, шо з паном то найліпше. Бо наш руснак скребет дуже.

Молодиці регочут, аж за боки беруть ся. А баба звивається поміж ними і вже оповідає, як чоловік приходить зі сплавачки.

— Та вже віпостит ци, віпостит. Жинка му вечерьїти лагодит, а вин сарака, все коло постілі. Промітат!.. “Та я, кае, ни хочу вечерьїти”...

А потім знайшла довгий вузький камінь — і що вже вона з ним не показувала: і квітками квітчала, і слова найласкавійші промовляла. Молодички аж з реготу падають, а сами то одна, то друга додадуть такого перцю, що за малим гори не регочуть.

— То вни на старість то-то шєнуют, шо за молоду полюбляли.

Ідуть дараби рікою. Баба, розшалівши ся, підбігає до берега, виставляє камінь, і кричить до керманичів. Молодиці заливають ся реготом, що дзвенить і купаєть ся в хвилях. Впрочім одна пробує зупинити.

— Шо-шо вже, а так робити невільно. Бо то, знаєте, раз так було, шо показувала отак одна молодиця керманичам. А вни си борзенько зловили до берега та усі за нев. Та дотив вганєли, дотив вганєли, докив піймали. Та взєли зі собов на дарабу та то оден, то другий, тс третий, то четвертий, то оден, то другий, то третий, то четвертий. Шо з неї вже й сукровиці течют, а вни свої, ає.... Жєртувати мож, але так, то вже ні.

Та баба не звертає на се уваги. А я дивую ся... Що за жарти, що за розмова. Десятої долі того при других умовинах було би досить, аби викликати найгіршу огиду, обридливість. А от тут, на тлі сих зелено-синих верхів, під шум Черемоша, в сих простих, природних відносинах — то все було таке ж само просте й природне. От хіба тільки, що з більшою веселостею та запалом говорило ся про одну з функций людського орґанизма, але зараз же по тім розмова переходила на телиць, курей, на господарство, відтак знов за ініціативою веселої баби вертала до передної теми. Все переплітало ся сьміхом, живою потребою сьміяти ся. Просто все.

Баба пішла. Молодиці, почали вихваляти її веселість та охоту уділяти тої веселости усім.

— Вони такі завше. А ек, кажут, були молоді, то не було по-над них дівчини у в селі.

— А кіко я си наплакала через них — Божечьку сєтий! Бо я ни тутешна, нікого тут чи знала, нічьо в світі. То йк зійдемо си, було, до роботи і баба з нами, то вна шо-будь укнет, всі си сміют, а мині все си здає, шо то з мене, бо я чужинська. Та зайду за хату та плачу, плачу. А богдай же бесте уночі так си смієли, їк отце у днину!— було кажу, бігме шо не брешу.

А он і Тимофій вже вертає. Але диво-дивненьке! Не сам, а з жінков! По що бере жінку зі собою? Чи то справа яка у місті? Чи може сама Маріка захотіла?

Так ні, бо гнівна, аж кипить. Іде, рвучи ногами, нікуда не дивить ся. Що за комбінация — не можу догадати ся.

Але молодиці прозорливійші від мене і Гордієв вузол рубають відразу влучними словами. Показало ся все дуже просто.

— Дивіт ци, дивіт! — шепотят одна другий. — До міста зі собов берет.

— Я шо не любю до міста йти,— задерикувато вставляє кирпатенька,— І виспати си з чоловіком нема де.

А ще дві молодиці то вже схилили ся одна одній до вуха і шепочуть. Та не дуже по-тиху, не дуже.

— Йой, люде!.. Та де то видане — три тиждні єк си пибрали — а вже жінку бити.

— А то було? Шо вна собі шош там ис шандарем? То-то лиш Госпіть без гріха. Ніби то вже ви, Анночько люба, ни маєте парубочька на розвагу.

— Такі то вже сі Ростоки. Вільно любитися тут. Вітри таки віют з гір...

Пора рушати. Керманичі вже на місцях, Тимофій розмотує швару.

— Ей! Пане!— кричить Миколай до мене. Я біжу на дарабу.

Маріка лиха на весь світ. Сидить на ковбчіку і гризе тріску зі злости.

— Ає! Я би го шє порубала на маленькі чічки. Пху. Тимофій, видимо, одержав піррову побіду. Щось лащить ся до жінки, заходить з усіх боків.

Але Маріка відвертаєть ся капризним рухом і сопе. Мабуть рахувала на відсутність чоловіка з села.

І знов плинуть береги, нешумним танком окружають ся гори, вода плеще поміж ковбками.

І бє керма, тихо занурюючи ся у хвилі, і якийсь спокій, і втома. Уже притупили ся нерви на вражіня, уже минає краса неоцінена — хочеть ся чогось нового.

І Черемош підіймає рукавичку. Він все повний несподіванок і ображаєть ся, коли йому докоряють в недостачі.

От берегом іде жінка і кричить щось. Я не розбираю слів та зрештою не звертаю уваги: мало хіба іде жінок дорогою і кожда з них може кричати.

Але керманичами, бачу, заволодіває неспокій і — нараз — несподівано для мене ми — ловимо ся...

Гуцульський телеграф в руху. То була баба, а се йде чоловік шляхом.

— Ци є пид Сокильским загата?— кричать керманичі.

Чоловік довго щось викрикує, але голос ростріпуєть ся по хвилях, зрештою попросту не вмію слухати. Як-не-як порозумів лише одно: що загата, правда, була, але тепер нема, прорвало.

— Як то ні? Адже чоловік каже, що нема вже загати.

Стоїмо під берегом. Вражінє таке, мов перечікуємо дощ. По-при нас летить дараба.

Дараба переганяє нас і теж ловить ся. За нею друга, трета — і скоро весь берег засіяв ся дарабами. Керманичі позіходили ся, позакурювали. Хто лиш іде дорогою, усіх питаються—чи є загата під Сокильським. Але відповіді такі ріжнородні, що нічого не розбереш: одні кажуть, що загата є, другі, що нема, треті знов, що є, лиш за Сокильським. Керманичі все то вислухують, але роблять свої виводи з того, якесь середнє аритметичне. Де-хто рішаєть ся іти, і ми в тім числі.

Дараба зриваєть ся з місця і відразу летить—ловили ся бо під крутим берегом. Але керманичі не зовсім спокійні і всіх питають ся, навіть товаршів своїх, що стоять ще при березі дарабами.

Вода велика, дараба іде борзо, керманичі як орли поглядають вперед: чуєть ся напружене:. На небо наскочили хмарки, одразу похолодало, і Черемош зробив ся чорним. Непривітним чимось дихнуло все доокола, ворожим.

І нараз, Бог зна звідки і яким способом, стало ясно, що загата таки е і що ми летимо прямо на неї, без усякої можливости запобічи. Береги високі, неприступні, всюда каміне, ловити ся нема жадного способу, бо би розбив ся гірше як у загаті.

Серце починає трівожно завмирати. О тім Сокильськім стільки наслухав ся чоловік, стільки людських жертв узяло божище тих скель, що стріча око-в-око та ще при услівях загати ставала гостро цікавою. І цікаво було дивити ся на керманичів. Несли ся зі своєю дарабою вперед. Як випаде удар, що станет ся з їх дарабою, що зрештою станеть ся з ними самими і з їх жінками — нічого невідомо. А може бути все найгірше... І тому впивають ся очима вперед, ловлять найменші ознаки будучої небезпеки і готовлять ся відпирати. Всіма жилами свого мускулистого тіла, всім скупленєм своєї уваги...

Височенна скеля. Обриваєть ся в Черемош. Ріка робить тут закрут і бьєть ся цілою силою в скалу, ревучи по каміню, що повиставляло свої спини геть на цілу ширину. Під самою скалою аж чорно.

Так ось він, Сокільський! Ось місце те звязане з історією усієї Гуцульщини, з опришківством, з іменем Довбуша! Ось місце, де, утворений уявою поета, стоїть “на саміськім скруті біломаймурний леґінь”.

І гуслі маймурні тримає
У маймурових він руках
І грає він на них... а грає,
Що сум збірає тя та жах.

Дійсно, тут може розбужувати ся фантазия, звідси може зачерпнути натхнення і нарід-поет і артист. Звідси близько до якихось тайн природи, звідси так ясно чути ті голоси, котрих може ніде більше не учуєш. Бог-Творець тут колись говорив. Прогреміли його глаголи давними віками, воздвигли гори, піски по пустинях розсипали, снігом і ледом укрили кінці землі, але відтак позаростали травами, позамощували ся камінєм в улицях міст, затихли в нових заглушивши ся шумах. Але тут ще чуєш предвічний той голос Господень, і клонить ся дух твій в покорі і смиряєть ся бунт.

Так ось він Сокільський... Скілько жизней гуцульских, скілько жертв! То відвічні лови Княгині Севільської.

Як сонце за Діл вже сідає,
І мракнуть всї гори вже сном,
Лиш той ще Сокільський сияє,
Мов з золота кутий шелом—

тоді виходить на сам-верх вічно прекрасна княгиня і стоїть, мов викута з мрамору.

І коси, як золото ясні,
Пустила вітрам на роспліт.
А долом жасний та глубокий
Той Черемош дикий гутить,
Як сокіл, як той бистроокий,
Що совма на лови летить.

Кедровою дарабою по тім Черемоші плине молодий керманич. Вже пора-б йому зупиняти ся, десь, вже пора-б йому приставати на ніч—але що-ж як тая княгиня, там, високо на горі

Почала косу чесать,
А чешучи косу, як море,
Чудесних пісень співать.

І керманич забув і про дарабу і про цілий світ—дивить ся на ту княгиню, не зводить очей.

А Черемуш, братя, глубокий,
А Черемуш дикий як біс,
А Черемуш, братя, по скоках
Розбиту дарабу поніс.

Я, признаю ся, тої княгині не бачив; зрештою може вона там і стояла, на горі, але тут не до того було, щоби розглядати ся за княгинями.

Дарабою гримнуло об каміне, бризки і піна застелили світ, нас почало шарпати в усі боки — і як ми вискочили з того пекла, чому ми там не розбили ся на тріски—того я не в силі зрозуміти.

І зараз же за закрутом, де ріка росходить ся троха ширше — очам представила ся надзвичайна картина.

Вся ріка була загачена дарабами та ковбками, кільки око сягнуло. Дараби повбивало в берег, покрутило, поломило, поростріпувало; окремі кльоци поставило сторч, позахарастрило ними кождудіру. Вода реве поміж тими всіма загатами, а люде мов мурахи бігають і кричать і суєтять ся в якійсь смертельній тревозі.

Жінки перестрашені. Параска, як на Бога, дивить ся на свого чоловіка, вірючи, що з ним їй нічого не станеть ся, Маріка починає русти.

— А не перестанеш мой!—ревнув на неї Тимофій, але так ревнув, що Маріка відразу вмовкла.

Наша дараба летить з невтриманою силою в тоту кашу з ковбків.

— А циє по під Волошінов струнка?— кричить Миколай від задної керми.

Тимофій лиш крутить головою на знак, що нема.

— Бий в середину! Бий!—і Миколай в одну мить перелітає на перед, а мині кричить на бігу:— На Бога дайте зад на воду! На воду зад!

Я гребу кільки сили заднею кермою, а передна ще дає два-три модних удари, відтак звинним рухом вихоплює деревину з гнізда Миколай. З розгону бьє дараба в загату, аж всі ми ледве не падаємо. Миколай знов уже коло мене, бє кермов, “даючи зад на воду” — і ми стаємо.

Якось дивно... Отже й по всьому? І нічого важного не сталося? І не довело ся рятувати житя ні собі ні кому иншому? І в тім вся небезпека? Я не розумів того, що наш випадок — оден з найщасливійших і що не всі, далеко не всі кінчають ся так лагідно.

На ріці був надзвичайний шум, вода реве, сокири торхкотять як град, гуцули перегукують ся, кричать. Якийсь хлопчик перебігає дарабами і, поховзнувшися, падає у воду. На щастє встиг схопити ся руками за ковбок, але однаково би не врятував ся, бо тягло ноги під дарабу. Хтось поміг.

А Миколай десь уже там, напереді. Мабуть є надія розібрати гайташ, бо всі гуцули там, на передних дарабах. Миколай належить до людей з ініціативою, Тимофія уживають як силу.

— Тручєйте, браччіки! Тручейте!— кричить аж під небеса верескливий чийсь голос. Се мабуть вириваєть ся перша дараба. А скоро вирветь ся — може піти вся загата, як лід, і потім йоже знов захряснути, ще гірше.

І все збило ся, все змішало ся в купу, і нічого вже неможна розібрати.

Але на щастє загата наша була так щасливо скомбінованою, що за першою ж дарабою всі пішли рівномірно, одна за одною. Напростували розломані члени, скриплючи неймовірно, і поволи-поволи, дараба за дарабою счезали за поворотом. Тепер, дав би Бог, другої загати не зробити, коли так багато рядом іде.

Але Бог милував, милував. Вийшли на широке — нема небезпеки. Куда не глянеш, чи взад чи вперед — дараби, дараби, дарабн, дараби... Жовті подовгасті рухливі плями на темній воді.

Тимофій знов відзискав охоту пояснюваня. З серьозним видом оповідає міні, що.—

— Прускударабу ліпше везти. Довіз—добре, а розсипав — ніч отобі за те не буде. Бо тоті ковбки не пропадут — оннаково їх визбірают. А жидівська — кола му онного не привезеш — мусиш штраф платити.

Сонце зайшло. Порозгублювали ся дараби і ми самі пливли серединою широкої почорнілої ріки. Були ми всі мокрі, троха перемерзли. Так хотіло ся усім тепла і сьвітла.

Дарабов

Гнат Хоткевич

Ранок.