Дядя Варфоломій прийшов на далеку, закинуту станцію, в Ортечека (там був знайомий, теж далекий, але він робив посадку поза чергою), і чекав на потяг На станції було порожньо, майже нікого: дві—три фігури в постолах, і смерділо прокисло. В залі першого—другого класу лишень буфет: дві—три сосиски, три—чотирі булки. Ще в кімнаті Ортечека шипів блідозелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застрягли на закинутій станції. І от станцію так далеко закинуло, що тільки скажеш:— “дивно!” Навіть повітовий город (маячить відціля) прокидається, насторожився, а тут і досі в “мужській уборній” лежить огризок сосиски і ручка від кулемету “maxim”.— Але іменно ця то станція і ворушила своєю присутністю почуття рішучого задоволення. Тому: тут було тихо, радісно, лишень зрідка сторож Матвій збентежить спокій перону різкими дзвонами на повістку. Потім удари одлунають — і знову тихо.— Дядя Варфоломій вийняв з кишені телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: “Приізджайте. Згодний”. Це, значить, Стефан поведе наступ на Вероніку. І слід: на то він і брат. Неможна-ж її залишити в такім становищі. І тут же дядя Варфоломій подумав: “Чудово! Божественно! приїде — курочок розведе!” А потім ще подумав (по традиції: “хто не був молодим, той не був дурнем): А літа вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта житейська”. — Нарешті потяг подали. Тоді дядя Варфоломій забрав клунок і вийшов з далеким знайомим з Ортечека. Звичайно, за дорогу (вшиву, коли вітер рветься в щілини, а пічки ще нема; коли придавлять так, що тільки охнеш; коли одноманітний стук колес заколисає і присниться все, що пройшло, що відходить — і жах, і грюк, і чорт знає що),— за таку дорогу, конче розболиться тіло — Потяг летить за гори, за ліси на північ. Дядя Варфоломій дрімає. І сниться йому це:
... Стефан. Дема. Вероніка. Вероніка кричить. Вероніка в кучеряшках (в каштанових, як каштан), і так нагадує строкатий плакат, ніби він висить на перших громах повстання.
“Ну добре! Коли тобі так плакатно, що ти забула, не хочеш знати родину, то”...
... Дядя Варфоломій хвилюється:
... — Добре. Добре. Так. Так. І кінчай, будь ласка, скоріш. Дай і мені сказати.
Змовкла.
.... — А тепер я тобі скажу. Приїзджає в наш город, провінціяльний, так сказать,... Ми-ж люде темні, провінціяльні, так сказать (іронія). приїзджає, скажемо, ваш ячейківський губерніяльний секретар, і кричить на всю горлянку: — Што тут розвєшалі разних Мазепов да Конюбінскіх!” І що ти йому на це скажеш? Ну?
Тоді Вероніка кричить, що Юрко Коцюбинський — син Михайла — живе у Відні і більшовик і, як резонно замічає Стефан, Вероніка нічого не доказує.
Дядя Варфоломій тріумфує.
І росказує ще про другого, “оні, так сказать” —
— Проєхал двєсті вьорст по Украінє і не нашол мови, но зато, правда, нашол украінськіє настроєнія.
— Ага! Ага!
Дядя Варфоломій ще тріумфує.— А на мольберт прорвалось анемичне проміння і тускло пішло до дверей. З вулиці запахло бензолом. Стефан збірає книги: через 1/4 години на лекцію. Дема натхненно дивиться на небо, відкіля прорвалось сонце.
Стефан сказав:
— І все таки я за Вероніку.
Дядя Варфоломій розмахує руками, подається корпусом:
— О, безумовно. Як же рука руку миє.
Тоді Стефан ще каже:
— Ви, дядю, учитель гімназії, і я уявляю, що є ваші учні,— мабуть, безпросвітня тупість. Ви не ображайтесь бо я звик агітувати в фабричній авдиторії. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на річі? Хоч би посоромились цього-ж Коцюбинського. Як ви гадаєте: який обсяг між вашим політиканством і автором “Він іде”?
Дядя Варфоломій хвилюється:
— Софістика! Софістика!
А Христина, що випадково зайшла сюда каже:
— А ти б чого хотів?
— Як чого?
— Якого хвістика?
Христина сіда бабуся і мудрих слів не розуміє.
Тоді, звичайно, тріумфує Вероніка. Дядя Варфоломій розмахує руками і —
—бац!
— побіг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцію, в ортечека приїхать і випити там з далеким знайомим чаю, а потім уже до-дому, на заняття.
... І знову кімната. Десь проходять вітри, десь стоять пругкі сніги. І от раптом за вікном димить туман. На сивім фоні, в імлі, маячить постать. Це Дема. Дема стоїть біля мольберту і з мукою дивиться на лінії. Він каже!— “Коли я нарешті напишу картину?”.. А далі проходить міська ніч, десь трівожно б’ється калатушка нічного сторожа. Потім калатушка змовкла. Йде світанок анемічний, матовий, зажурний. Дема стоїть біля вікна, здавивши голову, під очима лежать синці і погляд його блукає.— Дядя Варфоломій питав: “Стефане, чи не збожеволів він?” “А Дема підійшов і написав: “Мане, факел, фарес”...
... Десь закричала Вероніка.
...
Дядя Варфоломій прокинувся.
Чорт знає що лізе в голову! Це ж було так давно! Хіба Вероніка та? Дядя Варфоломій каже тихо, ледве чути:— “І слава богу!..— Потяг мчить” — У дяді Варфоломія одна радість: сестричі, і він давно вже ховає теплу надію, що змовкне нарешті дзвін шабель і тоді — засвітить хтось своїм сміхом в цім домі, що на Тарасовій вулиці, вище гімназії в тихім повітовім місті... Чудово! Божественно: в кімнаті музика — це співає тиша свої тихі мелодії, за дверима садок і пищить птичка: “чик-чирик! чик-чирик”! А хтось каже: — Дя — адя! — нароспів і тьохкає солов’єм серце. Дядя Варфоломій ще згадав телеґраму. Ще раз вийняв її з кишені, полапав пальцями в темряві вагону і зітхнув з полегкістю.
...Потяг мчав на північ. Стукали одноманітно колеса. Знову дрімалось. Тра-та-та-та... Тра-та-та та... І тут смерділо прокисло, а вітер рвався в щілини.
...І сниться все, що пройшло, що відходить,— і жах, і грюк, і чорт знає що.
...Потяг мчав на північ.
Дядя Варфоломій приїхав. На порозі стрічає Стефан. Дема спить, хропить. Посередині мольберт і роскидані пензлі.
Дядя Варфоломій каже:
— Нарешті. От доріжка!
Стефан дивиться скрізь сині окуляри тихими, розумними, як у оліня, очима і мовчки розвязує клунок. Дядя Варфоломій спитав:
— Ну, як діла?
— Нічого.
— Добре. І ми нічого, живемо — хліб жуємо. “Красную Ниву” виписую. £сть і віршики і “техника” — все як полатається. А то иноді після обіду політичний огляд послухаєш, і недорого, і гарно, і промовці приличні.
...Вузлик розвязаний. Пахне свіжим хлібом, ще чимсь смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речі, бо як раз вийшли продукти і живе з Демою на сухарях.
...— Як же Вероніка? часто буває у тебе?
— Два тижні не бачились.
— Два тижні?
— Так, не знаю де, бо жила раніш за раднаргосом, а тепер треба шукати...
Дядя Варфоломій перебиває:
— Так ти з нею досі не говорив???
— Ні.
— Нехорошо. А викликаєш телеграмою.
— Я написав тільки про згоду...
— Нехорошо.
Дядя Варфоломій має вигляд конче ображеного, і це для того: завойювати Стефана. А в душі він зовсім не ображений. В його душі співають зараз Олесівські соловьї і пахнуть там вкраїнські троянди,— знаєте: пелюстки, що в альбом провінціяльній баришні.
...В холостяцькій кімнаті поетичний розгордіяш. Наприклад, на столі: “Капітал”, тараня, калоша, повидло, фарби, Мікель-Анджело і — чого тут тільки нема!!
В кутку бліді плями шумного міського дня. В коридорах крики мешканців, чути кричить, гримає брук. Город підвівся, щоб жити — і летять мотори і біжать тротуари. Дзвін, грюк, рев заполонили кождий заулок. Над городом нависли велитні південно-західніх хмар.
..От. Значить дядя Варфоломій приїхав, скинув пальто і капелюх, поговорив і з Стефаном і сів на кровать. Тоді — одхиляє ковдру і лоскоче п’ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:
— В драмі був?
— Ні, на концерті молодої філармонії.
Дядя Варфаломій ще лоскоче:
— Ах, ти, ячейко!
...— і от Республика У.С.Р.Р. Коли подивитись на південь крізь сині масиви весняних хмар туди далі — звичайно його не видно, а він єсть, на півдні: маленький городок і біля нього закинута станція. Колись Вероніка казала:
“Це мій милий степовий край і по ньому тікають, біжать дороги на Донеччину”. А Дема казав з патосом — “Ой, ти краю мій трівожний,— виконкоми й сум!..
... І значить в цьому городку жила-була сім’я: папа, мама, брат, сестра і т. д. Це Стефанова родина і от вийшло так (із драми батьки й діти) папа прокляв дітей — Стефана й Вероніку, тому що вони пішли... Потім папа й мама сіли на корабель і не пішли, а поїхали в Болгарію. Дядя Варфаломій очевидно, не прокляв.— Між иншим: Дема иншої фамилії, просто товариш..., І от городок (крізь сиві масиви весняних хмар, на півдні), закинута станція, спогади, революція. І кричить революція над ухом: Бундззз! Бундззз! І лежить в просторах ціле провалля віків і Достоєвський, і Рафаель, і глибина глибина
— а в домі за раднаргосом жила з Веронікою Христина (робітниця, бабуся). Вероніка перейшла на другу квартиру — і бабуся перейшла. Тепер Христина каже:— Що з моєю Веронікою зробили? Не знаєш, Стефане?
Стефан мовчить...
...Дядя Варфоломій ще полоскотав:
— Ах, ти, ячейко!
Потім дядя Варфоломій сказав до Стефана:
— Гляди: я чоловік не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?
Тоді йшла весна.
Зачалась дико, божевільно, надзвичайно—по жарами. З далеких курганів республики на лоні сизої безвісти палахкотіли заграви, а потім небо тануло і по вулицях проходив сторожкий, запашний весняний шум. Ночі клекотіли, кипіли і зачаровано блукали по кварталах. Иноді проходили неясні сни. На прозорій чистій блакиті зорі творили нечувану загірню симфонію.
... І от сидить Вероніка і робітниця Христина.
Це з тих Христин, що можна бачити на сторінках “Комунарки України”. Це та, про яких кажуть: “без хреста на груді і—з чим в грудях?... Це з книги дум народніх: “Ой, вмірав Бармаш та вмірав старий”.
— Із другої книги дум народніх: —
прийде гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселі. Забармашить земля.— “Ой, вмірав Бармаш та вмірав старий”. І як музика польових просторів ллється ця надзвичайна агітація. Ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірнього сонця:
— ... Слава в верхів’ях революції і на землі радість.
... Отже сидить Вероніка, а Христина підбірає своє сиве волосся. І каже Христина:
— ... Так, прийшла я в призидум Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе, нема нікоторої правди? Буржуй ти — і больш нічого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацкоє собрання. Должон за правду стоять.
... Вероніка сидить, нахиливши голову.
На каланчі горить огонь, відтіля чути неясний клекіт із Слобожанських степів, що оточили город. Весна.
І лине сторожкий клекіт по туманних шляхах.
І співає боян вечірню молитву,
і каже слово “о полку” людяности:— за морями, за лісами, за широкими трівожними ланами лежать золоті піски і блукають там отари здійсненних бажань,
і чути вже шум — то зграями линуть на захід.
І кажуть з тоскою:— Чи скоро, горлице? І розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість. — Боян змовк...
... Вероніка сказала:
— Бабусю, мені хочется ласкати ваше сиве волосся.
— Христина сказала:
— Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім. Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе.
Вероніка сіла біля Христини і перебірала її сиве волосся.
... — Знаєте, колись в дитинстві у моєї мами були обмороки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілось її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї і так щільно, що хочеться влізти в її тіло, злитись як одне тіло... І от приходив доктор, мама була мертва, бліда як смерть, і її одкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину і потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. І тоді, знаєте, мені було лекше. Це радість терпіння, бабусю!
Змовкла, і ще сказала:
— Це радість терпіння, бабусю.
... На Поярних посьолках темрява. Зрідка виють пси, зрідка прокинеться брук.— В кімнаті вохко, жевріє каганець.
... І в цей час на другому кінці города, за рікою Дема стоїть біля мольберту, потім підходить до вікна і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрівлями. Навпроти в кабачку “Дайош” раз-у раз одчиняються двері і випускають і впускають (як це в Горкого?) — “безпокойних і іних”.
Дема знову підходить до мольберту і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав:— “Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти”. Стефан сказав:—“Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фаховець".— “Ахто-ж ти?” Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався і ліг спати.— Спить.
... Стефан, як і завше після роботи, спокійно читає газети і щось заносить в щоденник.— Повернувся. Тихі розумні очі, як у оліня, уважно дивляться крізь окуляри.
... — Демо, покинь! Лягай спати.
— Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от — мої пензлі лежать.
Стефан усміхнувся:
— Знову за своє. Чудний ти, Демо.
Тоді Дема кидається до столу і жагуче говорить:
— Образливо оце: от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл...
— Дякую за комплімент!
— Дякуй не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети а потім говориш про глибину... Що це? Стефан ще усміхається, підводиться і дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями.
... — Я, Демо, бувший математик, фізик. І я знаю, скажемо, ціну Декартової системи координатів... Лягай спати Я теж. втомився.
.. Проходили шумно по вулиці натовпи — з опери,— і зникали по-одинці у вохких масивах весняної ночі.
... — Слава в верхів’ях революції і на землі радість.
... Гряде весна. І повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар.
Дядя Варфоломій пішов в город.
... Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема росказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів, про шахи: королю мат! про смерть. Іще росказував з Кіплінга, з індійського життя чудову казку: “Рікі-Тікі-Таві”. Дема пішов. За стіною хтось уїдливо, одноманітно, повторював:
— Суб’єкт в об’єкті.
Стефан подумав, чогось згадав старого Єврея-ортодокса з Полісся. Ad literam.
... А вчора прийшов з Поярних посьолків, був на заводі Стругаль і Кo. Тоді тихо конав синій міський вечір. Мле гули — трамваї, собор, брук.
... — Вероніка не приходила?
— Ні!— це Дема.
— Варфоломій казав, що бачив її.
...Дема стоїть біля мольберту і знову падає тоскний погляд на мольберт. “Тільки лінії”. Більш нічого. “Тільки лінії”.
...Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефану про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Тоді похилилась на старе серце радість. Вероніка йшла з наркома. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню. Радість так лоскотала, що прямо чудово. Вероніка росказала, що живе тепер на Поярних посьолках. Перебралась з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала...
— “Ну, не кажи”. І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив:— “Чого-ж ти така неплакатна?” Вероніка сказала;— “Не вік дивиться плакатно, треба, Стефан каже, подивитись і глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина”. Дядя Варфоломій глянув на неї і раптом зрозумів: “Вероніка жона”, (згадав якийсь портрет з Трет’яківсікоі галереї...
...Це було вчора...
...А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно:
— йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальто. Йшла похиливши голову, біля бюсту. Артема по пустельній дорожці сада. Покликав: — Вероніко,
— Я.
Коли увійшла, обняв, довго держав у обіймах і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя і сувору складку на чолі,— Синій весняний вечір танув.
...— Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси?
Сказала, хворобливо усміхнувшись:
— По твоїй проповіди живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
— Ну, як говорила з ним?
— Знаю.
— Що ж ти?
— Нічого!
Стефан сказав:
— Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потім нахилився під кровать і дістав чоботи.
— Надягай.
Вона одхилила його руку.
Стефан незадоволено подивився:
— В ролі страдниці?
— Так.
Хотів переконати, говорив переконуючи, агітаційно:
— Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого у робітників антагонізм — до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять в чоботях? Помилка. От до кого: до тих що ниють, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: “я —і нтелігент”,— працюй щиро, — і маса буде поважати тебе.
Вероніка зітхнула і сказала:
— Стефане! Це риторика Фразерство.
І тут же скинулась:
— Проте, я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але ріжні доріжки. Я йду по цій, ти по тій — десь зійдуться.
— Вероніко,..
— Ні, Стефане, ти мене не переконаєш... У тебе єсгь чай?
...Стефан вийшов Вероніка сіла и дивилась на портрет Мікель Анджело.— Прийшов Дема.— І чути було, як ростуть дні і хотілось слухати вітра.
...А вітер на арфі грав:
Як в книзі “Золотий гомін”. За городом шуміли слобожанські степи. Степи творили буйну весну, і щастя їм, як вагітній матері, що рожає в перший раз.
...Дема сказав:
— Коли я намалюю цю велику річ, в якій відчую “сьогодня?” Як легко було писати картину на тему “повстання”.
Стефан сказав:
— Ясно. Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято.
Вероніка сказала:
— Демо! Ти митець революції, а от “сьогодня” ти й не напишеш, тому що “сьогодня” є зовсім не те, що каже Стефан. Не героїчні будні, а героїчне терпіння. Зрозумієш— напишеш. Стефан сказав:
— Це патетика... Це твої босі ноги в калошах, Вероніко!
— Може.
... Розмову кинули — увійшов дядя Варфоломій. Він прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Він конче був радий, що нарешті і Вероніка тут, бо завтра як раз йде потяг на закинуту станцію. Дядя Варфоломій був певний, що Стефан умовить Вероніку, і він жартував.
... Дядя Варфоломій говорив:
— Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нічого: у нас все “благонадьожно”. Більше. Скажу по щирости — матеріялізм. Як у свій час носили винниченківські сорочки, так тепер наше глухе місто поринуло в матеріялізмі. Якась пошесть. Підеш в гімназію — матеріялизм. Підеш в просвіту — матеріялізм. Навіть в автокефалії про матеріялізм чуєш. Словом, цілком “благонадьожно”... А наша, так сказать, Генерація старих зубрів, що ведуть свою родословну від Грушевських, Петлюр та инших, — цих, знаєте, елегантних панів та панночок з орієнтацією на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дінуться — бог його знає. Напевне тільки це: незабаром станем іхтіозаврами, матеріялом для археологів... Ідемо, Вероніко — цілком “благонадьожно”.
І тут же дядя Варфоломій подумав про курочок; “гарно-б завести!... І вся ця суєта житейська... Охо хо”! Позіхнув і ретельно перехрестив уста.
Тоді Вероніка сказала:
— Демо, сюди не заходила Христина?
— Ні.
— Ну, так мені треба йти. Сьогодня на Поярних посьолках спектакль.
Дядя Варфоломій скинувся:— щось закричав заверещав.
Вероніка мовчала. Дядя Варфоломій покликав у сіни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг? І рішили йти з нею.
... Вийшли всі на ґанок. Небо відходило вдаль. Зорі творили нечувану загірню симфонію. — Пішли до ріки. Дядя Варфоломій проводив до берега, останні — з Веронікою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.
... З городу сунулись вози. Перекликались у вохкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далені густо роскидані були заводські огні. Дема творив сентименти:
— Це не від Луки, а від повстання. З нього одна глава на мотив: “гей, долиною, гей, широкою козаки ідуть”. І це тому, що я чую далекій тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце свою голівку малюсенька дівчинка, і я бачу народження нового життя.
... Вероніка мовчала.
Тоді промовив Стефан:
— Вероніко, тобі холодно в калошах. Ти хоч би чулки наділа.
Близько підійшла, подивилась в очі і тихо, але чітко і суворо сказала:
— Брате! Не глузуй. Я з тобою не буду стрічатись. Стефан подумав і кинув:
— Добре. Але скажи мені: ти чула що небудь про аристократизм духу?
Вероніка сказала:
— Чула.
... Підійшов Дема.
— Про що ви говорите?
Стефан:
— Про цінности: Евклідову на площині і Лобачевського на сферичній поверхні.
— Ну, це не про мене писано.
... Нарешті й ріка. Підійшов і дядя Варфоломій.— Десь чиркнув сірник — у весняній ночі стояли два цигаркових огника. Далеко на Поярних посьолках співали дівчата. Поїдуть туди, до Христини.
... З тих Христин. Це з книги дум народніх: ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірнього сонця:
— “Слава в верхів’ях революції і на землі радість!
І чути ще боянову молитву під тихий акомпанімент земного хору — весняного шуму. Стоїть чітка Віфліємська зоря. Боян дивиться в даль і тихо каже: —...твоє життя, ти, твої рухи, твій кождий день — це агітація невідомих комун. Чого ж вони хочуть від мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар”? І пише діва — жіночий ватажок — наказ на 11 пунктів і наказ на 14 пунктів. І звичайно вона добре знає, що Христина і без неї це знає і мабуть у неї теж горить серце, коли бачить Христину і вона не може погасити пожар своєї творчости.
— “Слава в верхів’ях революції і на землі радість!
Боян сказав:— “Можна згоріти, як свічка перед образом моєі мадони Христини”. Але не втихала боянова молитва під тихий акомпанімент земного хору — весняного шуму”.
... Сказав дядя Варфоломій:
— Стефане, йди сюди!
Підійшов.
— Ну говори по правді — вламав?
Стефан нічого не відповів, одійшов і сів на кайору.
... Сплеснули весла.
... Стояла тиха вохка темрява, і вабили поярські огні, і брів зелений запах із Слобожанських безкраїх степів.
... Сплеснули весла.
... Дядя Варфоломій подумав — не то з іронією, не то так:
— Ячейка!
Потім подумав про потяг, про закинуту станцію, Ортечека. І про далекого знайомого з Ортечека.
Потім дядя Варфоломій уважно дивився в синяву запашної ночі, туди, де стояли поярські огні, де маячила кайора і силуети цих чудних, невідомих людей.
28/2 23. Харків