В зоряні ночі в дзвоні рухливої тиші, коли омліяний місяць до нестями цілував окації в уста, товаришеві Олегу ввижались степи, левади і срібні дороги в імлі... Омріяна Слобожанщина.
І ніби чулись солов’ї.
А вдень на вулиці:
... “Солов’ї? і в Курщині солов’ї і, кажуть, ще й кращі... а Гончаров був закоханий у білі ночі...”
— Чому ж Слобожанщина?
— Дурниця: краса без тавра, краса космоса на землі під землею!
І очі впивались у велетенський будинок стилю: “електрична доба” (так Олег): Дикий камень п’єдесталом, а вище сплетення арок та рейок творили просвіти, карнизи, кронштейни, а за ними й над ними легкий глинець, дроти, стріли і щогли у саму блакить.
— А був такий стиль?
Зупинився.
— Буде!— і пішов далі.
І знову підносив очі до сірих будівель, до чудернацьких химер над могутніми фронтонами, величними вітринами.
І раптом:
Поміж гранитними глибами, над ростопленим асфальтом чутко дріжала молодими листочками яснозелена березка.
Згадав (колись товариш по камері):
— Як іконостас!
Зір пройшов мури й далекі простори і роскинувся над левадками Слобожанщини...— Зелено, зелено, бучно, молодо!..
Авто рявкнув під самим вухом: порхнули гаї, але по тілу відчулась утома, і думка вітром із-за рогу:
— Треба додому, хоч елексиру зеленого напитися.
А ще через час:
—...і вчора і сьогодні... П’ять років топтати оце остогидле каміння. Треба поїхати обов’язково!
Ця думка засіла в голові й водила зір по селах і степах.
Ступив на поріг партклубу. Гам базарю, шум водоспаду. Стрепенувся—і хутко відчув, як по жилах йому потік ніби метальовий шум, а зелений (його дрімливих гаїв) остався за порогом.
... Говорили про Плєханова. Коли скінчив свою доповідь Олег, очі горіли йому дубовим жаром. Товариші мовчали, тихо роскладаючи думку на прості елементи, лише один юнак:
— А я коротко скажу: Плеханов був “вампіром”. Пам’ятаєте отаку казку у Богданова, так отож.
Олег до дискусії не мав охоти, а глянув і помітив, що юнак сидів з чобітьми на столі й лузгав насіння, плюючи на часописи. Обвів кімнату: і другі сиділи в кашкетах, плювали на підлогу і кидали туди ж недокурки...
— А десь: зелено, зелено, бучно, молодо!..
Скривився:
— Кажуть, клуб — розуму камера. Навіщо ж насіння, навіщо цей бруд? Потім вилаявся.
— Три роки не мішало, а сьогодні... чорт! нерви?
А десь:
“Зелено, зелено... бучно, молодо!..—там, а тут — харкотиння, недокурки плюють на підлогу, щоб хвилину відпочинку просидіти в багні... Гидота!
Злість пінилась, а в левадах зеленіли холодочки.
Коли заговорили про виїзд на провінцію, Олег твердо, навіть сердито сказав:
— Цей рік і я поїду, і поїду до себе в житню республіку.
Містечко Зелені Могили, бо зелено: і в гаю, і в садках, і зелений ставок.
Жили по сонцю і старому календарю, а святкували й десяту п’ятницю.
Хто приїздив із партробігників — ахав:
— Нора! Болото! Трясовина!
Йому вказували на квартиру в благочинного, або в крамаря:
— Добре годує!
Через місяць він знову ахав:
— Нюра, ти глянь, яка чудова галява у лісі, ах, Нюра!
Нюра опускала очі:
— Ви мабуть хочете туди, а як побачуть нас?
А ще через місяць у “Загс’і” вписували в книгу актів шлюб товариша (ім’я рек) з дочкою благочинного Нюрою.
І був зелений шум, рожевий серпанок і герані на вікнах.
...
Олег виїхав із Зелених Могил ще колись на німецький фронт палким сепаратистом.
А дома, на гачку й досі: стрічка жовта, сива шапка і жупан, а зверху — “надворного совєтніка” батьківський мундир.
Про те, що Олег приїздить додому, в містечку знали й ждали не без цікавости. Де які говорили:
— Невже ж таки нічого не залишилось від минулого?
Другі додавали:
— Може й не признається до нас. Хіба Андрій не пристрелив торік Гриця: були ж приятелі... партія, дисціпліна.
... Вокзал. Метушня. Вохкий асфальт. Потім у вікна густе повітря, як опахалом. Перед очима сунули барвисті картки, кружлялись дерева, а Олегові й досі ввижались справи, теки, папери й папери, мов метелики на лугу, а серед них у сизих хвилях товаришки з папіросами й фарбовані панночки.
Летіли по-під вікнами з шумом дерева, а йому — справи, рукописи, книги й книги. Назви, малюнки, обкладинки мигтіли, як у калейдоскопі. Цілі зграї порхали в простори, а на стіл зліталися нові...
А тепер і сам він, завагітвидавництвом, ніби летів за своїми птахами.
У вікна пахнуло вохкістю, блиснула крицею річка. Зринув (там десь) в туманах зелений ставок, потім містечко й колишні приятелі. Посміхнувся:
— Сепаратисти!
А вчора в газеті:
“Бандитизм і вчительство на селі...”
— Не вірять друкованому, потрібне живе слово із уст златоуста.
Вагони хитались і ритмично відбивали:
“Це так, це так, це так!”
Олег помислив: — “Може й так: що ж, треба логично довести всі етапи й шляхи... Хіба влаштувати мітинг? ні — товариську бесіду!”.
І малював уже собі образи, як на прилюдному зібранню він хитне своїм словом стояче болото, струсить дрімоту з очей зелено-могилівців і засвітить в їх головах яскраві смолоскипи...
Так було у вагоні.
Потім поле. Дорога від залізниці до містечка, і обіч хвилею під ліс жита й під ноги — квітобарвний килим.
Тиша—і зелений говір, зелений дзвін.
Всі логичні шляхи і етапи заплутались в клубок, потім ніби тінню росплескались над ланами.
Не мислив нічого—не хотів, не міг. Розстебнув комір сорочки, скинув капелюха і, як телятко до ласки, підставляв лице й груди легенькому подихові вітерця.
...
... Кожне містечко на Поділлю — це старий єврей у панчохах, а повітове місто на Слобожанщині — псаломщик з глухого села. (Це так Олегові).
Повалені паркани, обідрані стіни, сміття дюнами й мов осінні дні, серпанком пиль: “Зелені Могили”.
Проходили люди сонливо й апатично. Корою здавалось їхнє вбрання. (Забули вже назви мануфактур). Олегові хотілось уздріти кого-небудь знайомого, а назустріч все чужі, нетутешні. Нарешті таки побачив:
— Максиме, здоров!
Постать верблюда зупинилась, повернула засмоктану морду й засяла рудим клоччям:
— А-а-а, Олег! Скілька літ, скілька зім? Як ся маєте?
Потім злякалась.
— Ізвіняюсь... вибачаюсь той...
— Заходь!
І проїхав. Я потім обернувся й до візниці:
— Що він хорів, чи що?
— Максим Григорович? Ні, не чути було, а хіба що?
— Який тось труп ходячий.
— Ех, Олег Петрович, за цей час і каміння посіріло. Он і ви — від’їжджали пуп’яшком зелененьким, а зараз і у вас скроні сивіють.
— Та-ак. Я як мої батьки?
— Папаша ваші плохенькі, а все-таки школи не кидають.
... Приїхав. Мати перехрестилась і заплакала, а батько:
— Теє-те, як його—добре, а я вже думав — відцурався. Надовго?
— Як поведеться, може й місяць побуду.
— А ти хіба й по ділові якому?
— Усе діло, батьку, навіть і відпочинок—діло, та ще й потрібне. От задля цього я й приїхав...
— Ну латайся, синку!
— Буде нагода й працею не погребуємо, чому не поінформувати людей.
Мати слухала (голову набік), потім скинулась.
— Олечко—уб'ють! Не роби цього, синочку, хоч ради нас.
Батько нахмурився:
— Да, партія—річ гарна, теє-те як його, тільки шкода, що вона життя назад не повертає.
— Ну, тату, про це потім. Як же ви тут оці часи проживали? Мабуть скрутно приходилось?
— Скрутно, кажеш? Доки вас не було, може й крутенько приходилось, за тебе все синку, а як ви прийшли, так зовсім гарно стало.
Мати качає головою:
— Торік пухли з голоду, як колоди були... ну, та що там згадувати — ти вже мовчи, старий.
— Чого ж мовчити, хай знає, яке він благо готує для людей.
Олег посміхнувся:
— Торік, батьку, пухли не тільки вчителі, а й ті, що владу держать у руках, бо то ж лихоліття було. Ну, а тепер, гадаю, стан покращав?
— А як же! То я раніше був звичайним педагогом, мовляв: “человеком в футляре”, або Петром Івановичем, ну, а тепер ми: “товаріщ Бондар”... Товаріщ Бондар, ви должни будете сдавать екзамен по політграмотє!
— Ось їм політграмота!
Скрутив із трьох пальців і ткнув до дверей:
Ви попереду нагодуйте, а потім — екзаменуйте.
Мати занепокоїлась і почала робити йому якісь знаки:
— Петю, ти забув?
— Ніякого чорта я не боюсь: я з партійним говорю!
Останні слова вигукнув за вікно.
Олег підняв брови.
— Олечко, тут не треба, або вікно зачиніть на вулицю... Он Григорій Васильович.
Олег зрозумів:
— Дурниці, мамо, все має свою причину. А проте, я їсти хочу..
. — І-і, голубчику, я ж і думала спитати...
— І вмитися треба!
— Хоч би ти, старий, штовхнув, зараз, зараз: іди на кухню.
... Увечері — захід, потім посиніла блакить і місяць, як із кабіти люк. Олег виходив на галяви саду й зачаровано обводив навкруги: через балку на схилопологім килимі темно-кущились левади: були місяшні плями й чорна, чорнявая тінь.
І понеслось:
— Гі-гі-і-і!...—трепітно й жадібно. І десь далеко, далеко відгукнулось владно:
— Агі-гі-і і!..
Чулось бажання, чувся жадібний заклик життя.
Нісся відгук сивої дичини, чемов у джунглях скликалися самиці, або в безмежних степах іржали вільні скакуни.
А пахощі хвилями, а блідорожеві зорі усмішно жмурились на сході.
Олегові в туман повивалась голова. Підходив до куща ясмину й утопав у ньго лицем, а з левадок в хороводі журилось високе сопрано. Тихо й лагідно луною відзивалось і з других кутків.
А з водопою неслось жадібно й владно:
— Агі гі-і-і!...
Іще співи:
і там, і там,
і там.
Олег плавав у згуках і здивовано мислив:
“Відкіля ці пісні? Ще так не-що-давно—“Хаз-булат удалой”...—і більше нічого... А голоси! а гармонія! Та це якесь чарівне коло, це дивовижний концерт!
... За садком доріжкою йшло двоє й говорили голосно:
— Чула, Марійко, Олег Бондарівський приїхав?
— Ти бачила хіба?
— Аж двічі... симпопончик настоящий.
— Він же камуніст.
Друга щось сказала тихше, потім обидві гучно зареготались і... раптом заллялися піснею.
А з двору мати:
— Олег, до тебе прийшли й чай уже наспів.
— Іду! Над головою злякано тьохнув соловей і замовк.
Надійшов до двору. Від берестків до верби, як трамвай, жуки:
— Гу-у-у!
А по-між білими кужелями жар-птицею стрибав ясен місяць...
Олег відчув, як щось невідоме поширило груди й електричним током пройшло по тілові. Хотілось співати, декламувати або кричати, як на водопої:
— Гі-гі-і-і!
І вирвалось:
— Чарівнице моя, вродлива країно! люблю тебе до божевілля, люблю твій первоцвіт культури й дикунства скалки! Хто посміє сягати на твою незайману красу, тому я груди протиставлю!.. хто?..
У вічі вдарило світло з галєрії, Олег тряснув головою і чари шугнули в садок.
—; Чорт знає що, омана якась... а патос!
Ступив через поріг, коло самовару гість: колись учитель гімназії, а тепер — семирічки.
— А-а-а, Олег Петрович!— запнувся:— ви вже мені вибачте: по колишньому звертаюсь.
— І добре, а ви все молодієте?
— Жартуєте? за ці роки одні гроші молодіють, а ми стільки нервів попсували...
Батько Олегів буркнув:
— При радянські владі замісць нервів—дроти будуть протягати!
Гість підморгнув Олегові:
— Недовольні Петро Іванович: бурчать, хе-хе хе!.. Батько іржаво зашамотів:
— Чого ж недовольні? Почитайте наші резолюції, ого! на кожному слові — віват! віват! просто — іс пола еті деспота. А ви—недовольні.
— А хто їх висловлює, оці резолюції?
— Ми слухаємо мовчки, а жевжик який-небудь читає.
— Ну, а голосує хто?
— О, в нас це просто робиться: “Хто проти?.. Ага, ви, а чому? а де раніше?” Ну, кому охота? Всі—за і завжди—за.
Гість глибоко зітхнув:
— Да, багацько ще кривди на місцях. Нема державного ума, нема того почуття, як от у дорогого Володимира Ілліча. Я сам комуніст у душі і глибоко поважаю цю ідею, але, вибачте мені, коли наросвітою буде відати якийсь-о швець, то — pardon,— я такого комунізму не поділяю. Уявіть собі, являється й говорить:— учителів, доки вільні, треба використати в податковій кампанії.
Олег вставив:
— Хто відчуває себе громадянином, той сам зрозуміє...
Гість улесливо і руку до серця:
— Я то розумію, бо знову таки — в душі я комуніст. От хотіли націоналізувати мій будиночок,— це несправедливо, доки я живий, а вмру, забирайте все, дітей немає... Я не пожалію, бо співчуваю власті. Я розумію, що від цього залежить добробут держави, так поговоріть же з ними, коли вони лише ’дне знають: “дай гроші — піду!”
Олег підвівся й вийшов: не хотілось ні слухати, ні говорити.
Мати здивувалася:
— А чаю, Олечка?
— Я скоро вернусь!
... За хвірткою глянув по вулиці: сплетення гілля творило зелену печеру, ясною оздобою світилися тини, золотою мережею заткались шпорищі.
Праворуч—поле. Пішов туди.
Коло левади, назустріч Андрій.
— Я я до тебе, здоров!
— Добре, а я до млина.
— О, це місце й я люблю: знаєш—млин, поле, а кругом гаї ніби зажурилися.
— Та ти поет: “...примружились гаї”. Читав “Квітчастий луг”?
— Квітчастий, квітчастий, гм... а що це буде?
— Вірш, голубе!
— Я-а, не чув, вірш, кажеш?..
— Я про “живу” чув?
— Ну, звісно!
— І так мабуть скрізь у цих нетрях: іржавіють мов залізо в багні і не хочуть цього помічати.— Це так Олег.
Андрій зніячився:
— Я, признатися, думав, що тепер нікому й писати. Та де ти тут і дістанеш тую книжку, та ще й українську.
Дійшли до млина і посідали на бігуна у смугляву тінь.
... Та чи були ви літньої ночі під млином, коли кожна стеблина млосне в місяшному сяйві, а довкола—сади, левади, гаї замріяно шепочуть над полями? А там он по-під лісом нишком пробирається шлях і хтось нерухомо повзе, або привидом маячить!
Тиша. Сама земля прислухається! І в тиші гулом гуде гомін, співи, гук.
І непотрібними здаються мотори, трамваї, велетенські будинки й бруковані шляхи. Хочеться сидіти отут на бігуні і мовчки бовтатися ногами в шовковій траві.
Андрій запитав:
— Не думаєш дома зостатися?
— Хотілось би... он, бач, як гарно тут, і праці, праці непочатий куток, а придивишся—моторошно... І робиться ніби зрозумілим, чому повні зотруєні міста, повні курорти людом, а тут, де на кожному кроці природня краса, лише ластівки перегулюються. А чим оцей куток гірший за якусь там Ніццу? та й співи, співи послухай!
— Подобаються?
— Надзвичайно, відкіля це?
— Наша праця. І так-о по всьому повіту: від хору нашого, як тут кажуть, пішло.
— Олег аж викрикнув:
— І тут поле для праці! Праця, праця й праця!.. Ціла симфонія звуків і рухів, і в цьому ритмичному поступі від брукованих шляхів до стежок в лопухах, prima — ми: homo sapiens!.. Д’ех, дивовижний хід, героїчний хід!..
Олег оголив груди й сильним баритоном гукнув:
Пристав і Андрій.
Олег махнув рукою:
— Ну, й чорт з ними! А ти, Андрію, що тепер поробляєш?
— Хазяїную, та й у церкві регентую.
— У церкві? Ти ж, здається, був кандидатом партії!
— Був, а тепер розбувся.
І під “сєнь благодаті”?
— Та то дурниця: по-перше—кошти потрібні, ну, а по-друге — автокефальна.
— Вибачай, це так і грабіжництво можна виправдувати.
— Ех, Олег, прильпне язик мой к гортані...
— Чому?
— У нас так уже й гадають, що комуніст, то й чекіст.
— Не шкодь, то й тобі не будуть шкодити, а коли ти лише своїми сумнівами ділишся...
— Як би ж так і всі дивилися.
— Не треба було тікати з партії, то й менше було б инших.
Андрій схопився.
— А ти знаєш, чому я кинув партію?
Олег очима:—Чому?
— Мені здається, що Богдан Хмельницький збочився на коні в той мент, коли глянув на Русь з висоти монументу... Отак і я уздрів її, тільки знизу, й—зіскочив:
— Святая Русь! Вседержітєльная!
— І стрибнув у автокефальну Україну?
— Коли другого нема шляху, то й цей добрий: рідна культура!
— Мета виправдує засіб,— іронично сказав Олег,— цілком по-єзуїтському...
— Ох, голубе, самі себе висічете: умовно, брате, все це!
— З такою філософією можна й до монархії дійти!
— Краще мати українського монарха, ніж федеративного товариша!
Олег виструнчився:
— І ти був у партії!?
— Побував, а зараз поринув у оцю зелену юшку і хай усі партії йдуть під три чорти!
Олег подивився на цю кострубату постать і пішов на дорогу.
Андрій наздогнав.
— Олег, так я ж тобі по-товариському, я ж нічого, це власні думки тільки!..
— Ти куди йдеш?
— Та в цей же бік.
— Ну, а мені назад. Бувай! Повернув і пішов, а серед дороги залишилася кострубата постать Андрія.
На другий день. Олег повернувся додому над-вечір.
Мати охала:
— Цілий день голодний, та хоч, щоб те здоров’я було.
А батько:
— Теє-те як його... ти хоч би перші дні відпочив... не вовк — у ліс не втече.
Олег хмурився, а піт бронзив чоло.
— Тут не відпочивати треба, а працювати 24 години на добу, бо це не робота, а дрімота зелена: в паркомі пусто — десь купатися поїхали, в клубі—павутина по всіх хатах... і книжки годами не розрізані... Та всі якісь пилом прибиті чи сміттям затрушені.
Батько хіхікнув:
— А правдивіш: із-за вугла мішком.
— А кругом селянство, кругом глина — бери й ліпи дивовижну статую... а ми ніби в гості на годину, на дві!..
Батько знову:
— Або в експедицію по золоте руно. Бачиш, синку, тепер сам, що тут за людці.
— Бачу! І вас добре розглядів!— Олег дратувався: —Раніше ви сиділи по футлярах, як слизняки в шкаралупах, а зараз повисунули голови й сичите, мов гадюки, та один перед одного ніжку підставляєте. А коли падає вам же на голови, лементуєте: “караул! нема порядку!” Та й до яких же це пір буде?
— Горбатого, сину, могила виправить.
— Будьте горбаті, але не калічте молоді!
— Вони вже й так каліки. Де їхні устої?
— В партії!
— А потім: “пилом прибиті?”
— Це горбаті росправились!
...
Вечером — садок і жуки, мов трамвай в морозяну ніч:
— Гу-у-у...
А з Болюбашівки жагуче й млосно дівчина:
— Гі-гі-і-і!..
І з водопою луною владно й дужо:
— Агі-гі-і-і!..
Виходив на галяву й жадібно пив густі пахощі с-під яснооких зорь. І хотілось упасти на зелений килим і вічно слухати, як срібно журиться сопрано в левадках.
Згадав, як Андрій:
— ... Поринув у цю зелену юшку й хай усі партії ідуть під три чорти!
... Промайнули велетеньські будинки, трамвай, клуб, кабінет і... ростанули на серпанковім схилі.
— Е-е-ех!— Згріб пасмо шовкової трави й вирвав з корінням.
...
— ... Ну що там,Олег Петрович,— сусіда за чаєм,— як там нащот земельки?
— Закріпляють у кого була.
— А прибавки не буде?
— Як збудують другий поверх землі, тоді буде й ще по стільки.
— Та то правда, з пальця не висмокчеш... Бувало на польському фронті... А що, як тепер молоді там служать?
— Хіба ви газет не читаєте?
— А де їх візьмеш?
— У клубі! Буваєте ж?
— У клубі? хе-хе... колись у армії тричі на день бував... Ну, так там всі разом, одна сім’я... а тут — те є...
— Отак люди й мохом обростають!
— Я це й сам відчуваю. А винні товариші: нема в них військового духу,— сусіда вип’яв груди,— отого нема, щоб сам: “голову вище, грудь вперед!” і другим: “р-р-равня я-йсь!”... А то десь копаються собі в бомажках.
Увечері буде зібрання, а вдень сонце, мов рихва, вихвачена з горна, млявило людей і вони тинялись по містечку, як мухи по комені. Дрімали вулички та завулки під похилими парканами, а на площі цілим загоном свині й самотні кози...
Містечко ніби їла якась іржа і ця іржа, здавалося, починала вже чиплятися й до Олега.
І він мислив:
... Не люди, а трупи, і це в той час, коли ми на порозі всесвітньої революції... Треба слова, огненного слова, щоб розбудити ходячу дрімоту!
В голові складалася блискуча промова, від котрої, як йому здавалося, мусять каміння здрігнутися.
... А потім — вечір. У вісім початок. Прийшов до клубу за п’ять хвилин — пусто. Пройшов далі — двоє товаришів совали шахи. Запитав:
— Що це у вас завжди так збираються?
— А котра година?
— Вісім, пора починати.
— Рано. Годин у десять надійдуть, а зараз на цвинтарі гуляють!
— Погана звичка!
Взяв газету (вчорашнє? ні, прошлого тижню...), почав читати лише очима.
... Промайнули велетенські будівлі віку, електрична доба, радіощогли й блискавиці на захід... На вікнах павутина, павуки боязко визирали з кутків, а за вікнами, на захід, блискавиці.
... Через годину з’явилося ще двоє товаришів. А в десять Олег покинув клуб — зібрання не відбулося.
Він лютував:
— На цвинтарі гуляють! Іржу обтирають з похилих хрестів... А я зі словом, огненним словом без черги й без штампу!..
І над поснувшими хатками знову вирисовувались сірі масиви, трамваї, авто, мотори...
... Олег не чув уже, як у левадках журилося срібне сопрано, як тьохкав соловей.
Він поспішав і боявся озирнутися назад.
... Коли сідав уже на воза, мати слізливо докоряла:
— Хоч би на храм зостався, не добрий ти, Олечка!
А батько:
— Теє-те як його... тікаєш, синку? Ну тобі видніше, а тільки ж і горбатих не забувай.
Олег похапцем підтикав сіно й кидав:
— Робота там у мене... я тепер частише...
Стрибнув.
— Ну, бувайте!
... Через годину він був знову між зеленою шерстю хлібів. Нудно торохтіли похряпані колеса й дирчала шальовка. і було тоскно, ніби там десь небіжчик...
Він знав, що їхати ще годину, а то й дві, а хотілось запитати візника:
— Чи скоро вже залізниця?
Червень. 1923 р.
Валки.