Харків. Фуга.

Харків, Харків, де твоє обличчя?
до кого твій клич?
Угруз ти в глейке многоріччя,
темний, як ніч.

Угруз ти так: між. горбами
тупу на днім місці, тупу.
І раптом прорвався мостами—
І вже ти в степу!

І вже тебе вітер і віте’!
Розгони, одгони і гон!..
Ех! чергового сина,
отут уже ти невгомонний.

Отут уже (як тільки світ блисне)—
та куди той центра крик!—
гудеш, гудеш щей акордом приснеш—
аж поки прийде робітник.

Гудеш, ’деш... а як одгаснеш,
то довго ще, довго одгон...
І здається: десь там Донбасний
тобі відповідає в тон.

Відповідають з туману заріччя:
сокири і пилки і дзеньк...
Огут твоє, Харків, обличчя,
тут твій центр.

Котяться вулиці, вицокує в тьмі тротуар.
Сніг-мочар. Березневий дощ-мочар.
І тільки вгорі годинник горить над тобою,
над твоєю, над нашою головою.

Котяться вулиці, перебігає провалля трамвай.
Край степовий! Ой та й дикий же край!
І тільки вгорі горить над тобою,
над твоєю, над нашою головою.

Край степовий! Ой да вітер же дикий, рвачкий!
Як ударить—телефонні струни рве, крутить в пучки!
І тільки довго шумить над тобою,
над твоєю, над нашою головою.

Ген ярами злидні і тиф, за кущами кущі...
Хто це піц вітриною божевільно скіглить на дощі?
Обов’язок висить над тобою,
над твоєю, над нашою головою.

Над твоєю весною такий іще вітер да тьма!
Тут проскочиш—виходу нема.
Там станеш—мов справді в столиці:
дах над дахом аулиться, котяться вулиці...

Котяться вулиці, вицокує в тьмі тротуар.
Сніг-мочар. Березневий дощ-мочар.
І тільки вгорі годинник горить над тобою,
над твоєю, над нашою головою.

Мадонни, Ундіни, Гудруни,
Ізольди мої злотокосі,
любив я вас тисячу тисяч,
а жінки не знаю ще й досі.

Стрічав я вас тисячу тисяч
і все ж не знаходив по спаю.
В еротику кличуть поети,
а я її знаю й не знаю.

В я її чую й трівожусь:
здоровим зостаться, здоровим!
Ось-ось молоде на піддачу,
От-от вдолотнем, переновим!

Як бризне ласкавість, як бризне,
як крикне, як крикне про жінку—
я довго стою непритомний
в болючім замкнутім завінку.

Тоді я іду в товариства,
на площі, в театри, газету,—
шукаю не мрійного типу,
а друзів, горіння, конкрету.

Тоді я іду в товариства,
й на праці стрічаю там юнку.
Вона мені каже «товариш».
І серце торкне переструнк.
Серце говорить: сеструнк!

IV

Осінь з рухів, сонце з маси,
лист із золотону.
Вітер проситься на руки,—
звідти, ззакордону.

Осінь з рухів, сонце з маси,
тум-туман підкрався:
«не співай-співай, поете,
бо ти вже продався.

Не співай-співай, поете,
бо хто зна в чім сила?—
щоб буває твоя пісня
нас не воскресила.

Щоб буває твоя пісня
не стала між нами.
Лучче кулями влучай нас,
а не голосами.

Лучче кулями влучай нас,
та частіш, частіще!
Ой, якби ти там побачив,
що в нас за гноїще!

Я вже й сам туди не хочу,
тут близ тебе стану...»
Осінь з рухів, сонце з маси,
лист із золотану.

Прохожу кладовищем.
Ще літо за повним столом,
ще день з одкритим коміром,
а щось в природі схлипує.

Колихайтесь, тераси дерев,—
сьогодня такий на вас біль!..

вітер вітер ві
терзає дуба кле
на хмарах хмуре сон
це знов осінній ві

Ще літо за повним столом.
А в листі вже жовч.
Жовтіє.
Спать.
То тут, то там—
по всьому кладовищу.

Прекрасний сон! Терасами сон!
Лиш де в нім зміст? Мета яка?
Кому там? звідки сниться?
(А-й! Ає!)
Чи може мертвим скрізь лиш мариться?—
і кров?
і боротьба?
Хоч раз почути б тую мову,
якою вірить потойбіч!

О ні, потойбіч не всвітає.
Лиш відгук, иноді.. Неясний... долітає—
а—є... а—є...