Вже минуло (1.VIII ц. р.) десять років, як померла Леся Українка, а й досі ще не зібрано її біографичного матеріялу, що з. протягом часу може безслідно загинути й який має велике значіння для характеристики письменниці.
Коли громадські й літературні погляди Лесі Українки складалися під впливом її дядька—М. Драгоманова, то мати її—Олена Пчілка—робила все, щоб Леся стала вкраїнською письменницею й дбала весь час про сприяючі обставини для літературної праці хворої ще з дитинства Лесі. В цьому признається й сама О. Пчілка. В листі до Ом. Огоновського вона писала: “В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки,— і з певністю можу сказати, що мені се удалося. Не знаю, чи стали-б Леся й Михайло українськими літераторами, коли-б не я?— може-б стали, але хутчій, що ні... Від батька вони не могли-б навіть навчитись української мови, бо він нею не вміє говорити. Власне я “наважила” і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найблизшою,— щоб вони з-малку пізнали єї як найбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому”.
Вчилася Леся дома під впливом і доглядом матері; під впливом матері вона почала й писати. Перші свої твори Леся писала на біблійні теми йдучи за матір’ю, напр., поезія “Самсон”, балада “Русалка” написана під впливом “Русалки” матері й т. д. Мати також виправляла твори Лесі на початку її літературної діяльности. Перші твори Лесі друкувалися в тих же закордонних часописах, де містилися й твори матері. Коштом матері були видані окремими виданнями переклади Лесі та її збірка поезій “На крилах пісень”. Взагалі можна сказати, що завдяки великій допомозі матері Леся вийшла на літератний шлях, на якому й потім увесь час щиро підтримувала її мати.
Часто мати возила Лесю до Київа з причини її хвороби, а також вживала всіх заходів, щоб Леся могла їздити лікуватися на південь. Перебуваючи другу добу свого життя по ріжних південних курортах, далеко від культурного українського життя, Леся повсякчасно зверталася до матері з листами за моральною й матеріяльною допомогою й порадою.
Оригінали цих листів, що нижче я подаю, переховуються в Драгоманівському домі, в м. Гадячому на Полтавщині. Правопис заховується.
26.Х. 1897.
Ялта, Екат. ул., д. Лощинск., кв. № 9.
Люба Мамочко!
Недавно послала тобі і знов пишу, се вже revanche за довге мовчання. Прости, на сей раз лист буде “діловий”. Напиши, в якому “положеніи или состояніи” постановка моєї драми, хто, де і коли має ставити її? Папа писав мені якось, що “ролі росписані для актьорів”, ти писала, що Стар. хоче врядити постановку в літ. тов. Що з сього всього вийшло? Як що будуть ставити, то я думаю внести одну поправку: чі не краще випустить зовсім сцену Люби з Крицьким в 1-му акті? Бо так, як вона написана “про людське око”, вона не має смисла, або ще гірше,— має глупий смисл, вертати ж їй первісну редакцію може “для початку” поки що не слід. До того ж де-хто з моїх критіків був тої думки, що сцена ся взагалі зайва. Коли ти думамаєш инакше, то я пришлю тобі первісний текст. Запевне, ти будеш на репетіціях, отже прошу тебе, вмов головну актрису, хтоб вона не була, щоб вона не передавала куті меду, с. т. щоб не падала занадто в істерику, сього елемента і так не мало там у мене, а коли його підкреслити, то вийде вже зовсім несамовитий характер, до яких моя героїня все таки не належить. В останніх двох діях як можна менше сліз, надто в пьятій, мені здається, що в такому стані люде вже не плачуть, хоч би й хотіли.
Знаю, що всі такі ради на просторіні не багато значать, та все ж може до чогось придадуться.
Теперь ще про драму. Один мій новий знайомий, що був тут літом у Криму — я писала тобі про нього в свій час — Сергій Констант. Мержинський, дуже заінтересований моєю “Трояндою”, яку я йому читала, написав мені на сих днях з Мінска, де він постійно живе, що туди має приїхати Кропівніцкий з трупою і що я добре б зробила, коли б послала йому, Мерж., свою драму, а він би дав Кроп. для постанови і наглянув, щоб мої умови, які я поставлю, були достотно виконані. На се я ще нічого не відповідала, бо одно, що у мене тут єсть, тілько черновка, сама переписувать я не можу, укр. переписувача знайти тут не лехко, друге ж те, що я не знаю, яка тепер труппа у Кроп., чі не партацька часом, третье, що я не знаю, які умови матеріяльні треба ставити і в якій формі. Я дуже прошу тебе, наведи справки про Кроп., зваж сама, чі варто розпочинати се діло, а коли варто, то напиши мені, які умови звичайне бувають між автором і антрепренером, а “Троянду” (переписану, чі цензуровану?) пошли на адресу Серг. Конст. Мержинського!), в Мінск, в Контроль Либаво-Роменск. Ж. Дор., Г умови ж моральні і матеріяльні я пошлю від себе. Кроп. буде в М. в початку ноября. Ну от і всі діла. Ні, ще одна увага: мені все таки хотілось би, для слави козацької, дебютіровать в Київі, але ж я не знаю, на скілько серьозний там замір ставити “Троянду”, а коли серьозно, то все таки, коли власне се має бути.— Все се має такий вид, наче я набиваюся з своїм “дѣтищемъ”,— правда ж так? А факт тим часом той, що я страшенно боюсь сеї постановки, і в Київі більш ніж де, malgrés tout!..
Все таки, зверни увагу на мій “діловий” лист і відпиши мені скоріше, бо слід же мені щось відповісти людині, що так дбає про росповсюження (от іще слово!) моєї слави—а врешті може й неслави, хто знає...
Жаль мені, що я не можу ще раз умити свою дитину перед тим, як пускати її на позорище, боюсь що в ній виявиться багато промахів при репетіціях. Ет, що вже про се говорити, все одно не поможе! Часами у мене зьявляеться якесь дуже скептичне і суворе відношення до сеї драми і мені здається тоді, що в ній більше промахів, ніж чого доброго. Дуже се гірка думка, а приходить вона мені все частіше й частіше...
Врешті годі! Се погана авторська звичка отак безконечно базікати все про одно.— А propos драм, читала я сьогодні в Русск. Мислі рецензію на “Вову” і “Пашеньку”, панійські драми,— щось то вони мені не конечне... “Пашенька” могла б бути доброю драмою, та коли рецензент правду каже то пані наколотила там всього чимало, а до купи не звела і виходить, що діло не в тім, що Пашенька міщанка, а її чоловік князь, а в тім, що вони обоє дурні, або принаймні, і то безперечно, Пашенька дурна і скажена, а від сього звісно княжеський тітул не ратує: quand on c’est bête c’est pour toujours,— давно відома правда.
Позавтрому тут в театрі Гарик і Станюкович мають читати прилюдно свої “уліти”, піду послухаю, які то літературні вечорі “у здѣшняго государя” бувають, воно ж до речі й розривка буде. Не знаю тілько, де вони публіки наберуть, бо “сезон” скінчився, саврасна москва розїхалась, а лишились тілько — пропріетери Ялтинські (з них “взятки гладки”), та де не де такий “залітний гість на чужині”, як я. Мені добре ходить, бо я живу напроти театра, а хто забрався напр. так як Надсон у гори або яри, то вже сидітиме увечері тихо і не рипатиметься. Тут бо тепер так: ранком всі, от і я теж, ходять по літньому, в палеринках і часом під зонтіками, а ввечері напинают тепле, хто що має. Ранок сьогодня був чудовий і море роскішне: синє, рожеве, зелене, опалове, яке хочеш, а тепер чудова місячна тілько дуже холодна ніч і я не одважуюсь піти подивитись на море, хоч воно певне цікаве, таке як учора.— Ну се все зайва мова, вибачай, тут якось ще більш привикаєш, писати безтолкові листи. Добраніч! Міцно цілую тебе і людоньків наших. Кому варто, тому кланяйся від мене, т. є. тому, хто мене добрим словом згадає.
Твоя Леся.
29.1. 1903.
Сад. і М. Ф. кланяються всім вам.
Люба Мамочко!
Я забула пояснити, що в моїй замітці місця, відчеркнені олівцем, можна виключити, якби замітка була признана занадто довгою, але більше я нічого не згожуюсь виключати і прошті редакцію не робити ніяких “поправок”, бо се не статья звичайна, а “письмо в редакцію”. Я цітату з делле Граціє не приклеїла, бо може вона не придасться; коли “довгість” не завадить, то приклей, а коли то не прийдеться, то відішли мені. Я буду хутко писати статью до М. Б. про делле Граціє, то мені придасться.— Я не памьятаю, як ти хотіла: чи треба тобі назад прислати статью Ефр.? ніяк не можу знайти твого листа, що відноситься до сього. Напиши, коли треба, то відошлю.
У нас за сі два дні нічого нового не сталося, хіба, що весна почалася: засівають город і поливают завзято, у нас і в наших сусідок, французьких манашок.
Я ще забула тобі написати: я начитала у Вістнику,— що видавцям Віку докоряють (між иншим, Славінський у Мірі Бож.) за непоміщення моєї і твоєї біографії і за нероскриття наших псевдонімів. Я не знаю, як ти до того відносишся, але я за саму себе (не згадуючи нічого про тебе) послала коротеньку заміточку до Вістника, Міра Б. і Кіевск. Ст., що я сама не хотіла уміщення біогр. і роскриття псевдоніму без жадних дальших раз’ясненнів, як і чому то сталося, бо думаю, що всю історію виволікати на світ не варто, та я й не знаю гаразд її деталів. Зробила я се тим, що мені тепер надто не хочеться, аби за мене в чім би то ні було відповідали видавці Віку—я стою на пункті педантичної корректности що до них, власне ще тим більше, що певне прийдеться прилюдно і виразно ворогувати з ними. Тай справді ж, самий факт неуміщення біогр. і т. п. залежав не від їх. Може тобі неприємно, що я се зробила, але я иншого виходу для себе не бачила, а тебе я думаю, то нічим не обов’язує, бо я тілько про себе в замітці споминала, а про тебе не згадувала нічого. Не послала ж раніше замітки тобі через те, що у Львів і Петерб. кружно і довго було б, а вже й так часу багато минуло, а в К. Ст. текст замітки той самий, що і в М. Б., то ти можеш її там побачити і додати що, коли схочеш, від себе за своїм підписом. Мені приємніше почувати, що я нігочісенько, навіть формально, невинна видавцям Віку, таким способом я маю цілком вільні руки в разі дальшої “війни”.
Не посилаю тепер дальших приміток до ст. Ефр., бо сьогодня не маю часу їх писати, зібралося скілька листів пильних, тай инша робота є. Але хутко надішлю. Обридають уже мені потроху сії звади, та що робити!
Чом то ви всі покинули м€ні писати, а так тілько самими картонками та бандерольками размовляете? Я не кажу, мені і те мило, а тілько вже хочеться “довшого слова”.— Цілую тебе міцно, моя мамочко, пиши мені довше слово.
Твоя Леся.
25.ХІ. 1904.
Люба Мамочко!
Не написала я тобі одразу і до сьогодня через те, що була в чималій агітації. Твій лист розбудив в мені такий порив, що ще хто зна, чим він скінчиться. Звістка про “оскудѣніе” України аж до Матушевського-редактора вразила мене так, що я подумала, подумала — тай смальнула телеграму Славінскому, щоб рекомендував мене в редактори “Южных Записок!”... Даремне представляв мені Кльоня весь ріск сього проекта: переїзд зимою в Одесу (бо як би діло зладилось, то може прийшлось би і не ждучи весни їхати), одиноке життя, поки вдасться йому переїхати в Одесу, масса роботи не зовсім привичної; просив, нарешті, хоч не посилати телеграми, поки він вернеться з суда, та ще раз порадимось. Але я зарвалась і таки послала. Потім прийшла маленька реакція і сумніви вступили в свої права, та я вважаю і тепер, що коли діло зладиться, то я таки мушу їхати. Мені досадно, щоб вважалось, ніби українців-літераторів “просто нема”, і досадно, щоб і такий, хоч не український та все ж сприяючий і, поки-що, єдино можливий орган зовсім уплив з наших рук. Нарешті, манить мене мрія хоч який час пожити зовсім самостійно, при виразній і відповідальній роботі, роботі активній, як не як орґанізаторській. Як бачиш, не одна “сліпа богиня” владає мною, і те, чого я ні за що не зробила б ради конвенансів або фальшивих гордощів, я можу зробити ради того, чому служила ще з дитячих літ. Я не скажу, щоб мені се було лехко, я почуваю, немов дві великі сили тягнуть мене в різні боки і розривають, але, як не вмішається ще одна “велика сліпа” Доля, то я таки піду за давнішою богинею, літературою. Зрештою, ся жертва не така вже велика: Кльоня каже, що коли я переїду в Одесу, то і він постарається як найшвидче переїхати туди, хоч би прийшлось починати знов усе спочатку, себ то з безплатного “кандідата”. Значить, розлука наша недовга буде, а прикро мені те, що справді я сим способом можу значно попсувати йому матеріяльний стан. Та що робити — c’est plus fort que moi —і Кльоня має благородство не докоряти мені за се, тілько все повторяє, що він “має надію, що в Ю. 3. редактор вже є”. Ти, я думаю, не огорчишся ні моїм планом, ні тим, коли він таки виконається. Навпаки, се повинно тобі бути приємно, що твоя дочка не така вже “рабиня” як, ти думала, тому я і не боюся сповіщати тебе про се, хоч може з того ще й справді нічого не буде.— Оце отримала телеграфічну відповідь від Славінского: “Извѣстіе ваше сомнительное пишу”. Се, значить, він думає, що вже хтось знайшовся на редактора. Може... Ну, нічого, пождем.— У всякім разі ся телеграма трохи бризнула на мене холодною водою; mir ist weiss nicht wie...
Не здивувало мене і навіть не огорчило, що на мою книжку нема отзивів. Положим, один був, в “Одесских Новостях”, глупо зложений, але з добрим заміром. Може через те іменно там був отзив, що Комаров конечне намігся послати в ту газету примірник “для отзыва” від себе. Може тому в инших не було, що ми не схотіли піти за сим звичаєм, а се, кажуть, конечне потрібно, коли хочеш, щоб про книжку знали. Може знайомим і ніяково писати отзиви про “авторскій подарок”, а хто небудь чужий з редакційних людей і написав би. Зрештою, я ж і не покладала рожевих надій на свою “славу” — недарма тепер поети французські йдуть... в прикащики! “Fais-toi chroniqueur, mon ami Gringoire, fais—moi chroniqueur”, згадую я пораду іронічно-меланхолічну автора La chèvre de M-e Seguin і—марю вже про хронікерство хоч в Южн. Записках, чей ше тоді хоч лаяти будут! — Але будь тепер справедлива до галичан — вони не мовчали ні на одно моє видання і власне в тім краю, можу я сказати, nennt man die besten Namen, so wird auch der meine genannt.
Будь ласка, пришли мені “1001 ніч” і “Оповідання” — я їх не маю і дуже ними інтересуюся. Мені т. Еля теж писала про мою книжку, спасибі їй, я дуже порушена її листом. Писав мені теж і Грінченко подяку und Complimenten genug. Ну, а в печаті — мовчання. Та щож, поділю сей фатум з Шевченком, в його компанії і се не сором.
Я теж хутко писатиму ще, не ждучи відповіди. А тепер кінчаю, піду слухати оперу “Борис Годунов” поки там що.
Мамочко, дорогая, держись і будь здоровенька. Все буде гаразд, аби ти була здорова. Цілую тебе і всіх наших міцно.
Твоя Леся.
К. кланяється всім їм.
10.ІХ. 1907.
Люба Мамочко!
Я отримала твого листа і саме в той день, коли вже хтіла посилати телеграму з запитом про твоє здоровья, через те подвійно була рада з того листа. Але звідки се така халепа — от уже іменно “на гладкій дорозі!” Все таки добре, що се хоч не перелом, бо хоч ті розтягнення і вперті, а все ж перелом гірше і небезпечніше. Тепер тілько треба витримати, щоб нічим не надвержувати ноги, а за це то я боюся, знаючи що ти не дуже то вмієш витримувати до кінця скілько небудь затяжну курацію, але надіюся, що може Ліля не так ще хутко виїде, то вона вже догляне. Я не писала сії дні тобі на відповідь, бо дуже була занята “улітами”. Під впливом “осаждающих” мене просьб від усяких редакторів збірників (очевидно, мода на альманахи вернулася) я заходилась кінчати не тільки ту драму, що сей рік почата (“Руфін і Прісцілла”), але й давно почату та відлежену в довгий ящик драму про скульптора серед пурітан і взялась до неї дуже ретельно, бо щось мені чується, що як не скінчу тепер, то так вона вже й залишиться, а мені її шкода — es ligt mir doch etwas daran. Тілько оце на скілько день зважила зробити перерив, бо почала було перетомлюватись, а там знов приймусь. Тут час і обставини дуже сприяють такій роботі, бо клопоту з господарством не маю ніякого, маючи обід і вечерю від хозяйки, до того ж і К. не потребує “ухода”, бо настілько зміцнів, що все собі робить сам, та ще й мені часом де в чому (напр., в переписуванні) помагає. За цей місяць ні крові ні підвисшення темп, у нього не було та й кашель дуже зрідка озивається, бувають такі дні, що й зовсім не кашляє. Ми се поясняємо собі надзвичайно чистим повітрям нашого теперішнього мешкання, бо різко замітно зменшився кашель, як тілько ми спровадились на сю дачу. Тут хоч не дуже тепло, за те пороху зовсім нема і нема тої тісноти, що робить “центр” Балаклави таким загаженим і противним. Навіть часті переломи погоди — се ж тепер теє “равноденствіє” — досі не зробили видимої шкоди здоровью. Тілько втому К. досі переносить дуже погано, як тілько попише, або почитає трохи більш ніж слід, зараз перестає їсти, блідне і якось прив’ядає. Та все ж потрошку хоче щось робити. От просив запитати тебе, чи не придались би до “Рідного краю” критичні замітки про новітні збірники народніх укр. пісень, се мав би бути ряд нарисів (на скілька номерів) під спільним заголовком; мають бути розглянуті збірники галицькі (Людкевича, Ів. Колесси, Філ. Колесси) і видані в россії (Ліньової, Конощенка і т. п.) — матерьял чималий, публиці мало відомий, а досить цікавий. Виклад має бути популярний (як в тій рецензії, що так було сподобалась тобі). То ти напиши, чи воно придалось би (може часто друкувати щось про музику та етнографію “Р. краю” не до програми або що, а “як що той”, то хутко й отримаєш якийсь “матерьял”. Я тепер в періоді викінчування, то певне докінчу і давно обіцяну “Р. кр.” поему — досі не зробила свього не з браку охоти, а з браку відповідного сій темі настрою. З коротших віршів якось не знахожу “достойного”, може згодом що небудь кращого напишу, то надішлю.
Чи ти, мамочко, не знаєш адреси Олеся (vulgro Кандиби)? Мені б хотілось щось йому написати, та не знаю куди.
Що до постійних співробітників, то чи не попробувала б ти списатися з Капельгородським (адреса є на “Просвіті”) — з нього виробляється нічого собі публіціст і може б він навіть міг в Київ переїхати, як би мав там постійну роботу — щось він наче натякав про се в листах до земляків.
Чи приходив до тебе Пахаревський в справі “Блакитної Троянди”? Він з товариством хоче її ставити і писав до мене, просячи ценз, примірника або виправленого тексту. Я його направила до тебе, щоб попросив тих корректурних аркушів. І що вже мусят буту готові у Кульженка. А propos як там з тим дальшим друком? Я б хотіла, щоб росписувалися з друкованого, а то там чепухи якої небудь понаписують, не розібравши гаразд, та так і вивчать. Дуже хотілось би знати, як з тим справа стоїть.
Як же в нас дома? Чи вже знов хто куди поїхав—Ліля. Оксана? На коли призначено Микасевий шлюб?
Міцно цілую тебе і всіх наших, хто є при тобі. Кльоня кланяється і вітає всіх вас. Поправляйся ж, люба мамочко і пробі не спішися виходити з хати!
Твоя Леся.
11.ІV. (28.ІІІ) 1910.
Твого листа, писаного з Гадячу, я отримала. Цур їй тій машині! От іще халепа!
Egypte Helouon Yilla Continentale.
Люба Мамочко!
Пора вже мені умовитись, де ми зустрінемось, як буду вертатись “во свояси”. Був у мене проект заїхати пожити до Лілі з тим, щоб і провадити далі ін’єкції туберкуліну, що їх, здається, не вдасться тут скінчити. Але з сього проекту певне нічого не буде, найперше через те що навряд, чи буде Ліля сама в Катериносл., по друге, через те що все ж боюся довго de tour на Катериносл. бо не стілько я поправилася, скілько слід би, а як ще й ту поправку розтрушу по дорозі, то мало що більше довезу до дому проти того, що вивезла... З тої ж причини (другої) страшнувато мені і в Київ їхати, хоча і дуже хочеться,— у Києві ж, окрім подорожньої втоми, ще матиму метушню, від якої можу втриматись хіба в тому разі, як що роскисну так, як було при проїзді з Берліна, чого, звісно, не дай Боже. Найобачніше було б для мене спинитись в Одесі і просити тебе і Лілю (Дора певне буде занята екзаменами, а Микасеві либонь не до роз’їздів) приїхати. Однак, як се для Вас обох ніяк неможливо, або можливо на дуже вже короткий час, то я таки приїду в Київ, бо не можу ж я бути на українськім березі тай не бачити своєї родини. Тут тілько одна маленька “загвоздка” є: надіючись на гонорари від тебе та од “Вістн.”, я не запевнила собі завчасу висилки додаткових грошей з Кавказу (тай взагалі се дуже трудно зробити з такого trou, як Телав), а приймаючи на увагу, що звідти й звичайні листи йдуть не раз цілий місяць, рахувати на те, щоб отримати грошовий лист (в Телаві ж банків нема) до початку мая ст. ст., коли я думаю виїхати, тепер уже неможна. Тим часом, гонорарів моїх щось не чуть, заробітки мої тутешні зменшились бо учеників тілько двоє лишилось, а то всі повтікали від хамсіну (alias самум) так само і ті міліонери, що давали мені перекладати торгові контракти, тож фінанси мої тепер у такому стані, що їх либонь хіба дуже в обріз стане на поворіт до дому. Взагалі мене се “підрізує” — от навіть одежі літньої не можу собі як слід справити, бо вже ж “лічебного” бюджету скоротити ніяк не можна, то треба вже на чомусь иншому натягати. Я, правда, може й сама винна, бо відмовилася в свій час від “авансу”, до якого мене призволяв “Вістник”, та я непевна була, чи справді коли “излѣзе на свѣтъ” моя поема, а при таких умовах аванс скидається на “подачку”, — я ж ще до таких злиднів не дійшла. Може б тепер написати, щоб прислали за той шматок, що вже видрукуваний у III кн., та трохи ніяково й се робити. Однак, як що ти не можеш прислати мені тепер за “Йоганну”, то будь ласкова передати ред. Вістника сю просьбу про скоре надіслання частки гонорару. Не пишу поки що про се просто до “Вістника” бо, натурально, мені лехше писати про такі речі тобі, ніж чужим людям, Хоча взагалі, мушу признатись, неприємно про се писати до кого б не було — така вже моя вдача зроду. Я б таки й на сей раз нічого не казала, як би ти не написала якось, що справи “Р. кр.” поліпшали і що тобі не дуже трудно буде заплатити мені. Тепер може ти просто думала, що скоро побачимось і що неварто до того часу посилати, але я тобі пишу по правді як стоять мої діла, і буду вдячна, коли ти звернеш на се увагу. Щоб уже раз скінчити з грошовими темами, я нагадаю і ще про одну справу, не з тим, щоб просити тепер її залагодити, а тілько для того, що як не мати на увазі сього тепер, то може потім воно трудніше буде для всіх. Річ власне про ті гроші, що папа не міг мені додати до повної суми, як продав землю. Власне то не 1000, а 900 р., хоча папа казав мені в Ялті, що хоче мені “для круглости” 1000 згодом прислати. Я тії “круглости” не вважаю обов’язковою, а що то було саме 900 р., то тямлю з того, як папа писав, посилаючи мені 8000 після продажу, що він взяв з моїх грошей 500 р., щоб дати заставу за Мих. Вас. (саме тоді був той арешт), 250, щоб послати екстренно Оксані за кордон, і півтораста пішло на домашні потреби в Києві. Се саме папа повторив мені в Ялті, обіцяючи вернути “кругло”, як будуть гроші, а я тоді щиро казала, що се справа не нагальна (хоча, звісно, вже і в той час, через “лічебні бюджети” мої фонди потерпіли вже чималу аварію:— майже два роки життя в Ялті без заробітків, Євпаторійська санаторій, Берлін... ну, а тепер долучився ще й Єгипет...). Не напосідаюсь я й тепер, але як що пізніше се буде для вашого спільного бюджету важче, ніж у ближчім часі, то може б ми її залагодили тепер у маю, як побачимось. Через те й пишу заздалегідь, щоб ви могли зважити, як для вас вигідніше буде, та щоб уже потім нетреба було ні писання, ні розмов на сю тему.
Тепер ще друга тема мало чим приємніша: моє здоров’я. Щось таки з ним нема справжнього ладу. Може даремно я одважилась робити ті ін’єкції туберкуліну (препарат “епбоїіоп”), бо від коли їх роблю, оце вже два місяці, то мала тілько 19 день нормальної температури, а то все “реакція”, та ще до того обізвалася було й моя нога (sic!).— Либонь там якийсь недорізаний баціл ще від Бергмана лишився — і так мені цілий місяць без перестанку обридла, що часом і до плачу доходило... ja, des war etwas! Тепер, чи вже звикла до туберкуліну, чи може хамсін та сірчані купелі її подолали, але вже схаменулась і ні спати, ні ходити не заважає, хоча ще часом озивається. Скоріш таки хамсін та сірка помогли, бо з туберк. ми зробили на якийсь час велику перерву та зайнялися вже ногою. Пробували було “соняшну ванну”, та з тим вийшло щось чудне: to підскочила (в мені) до 38o, пульс до 115 і поки що якось мій лікарь боїться повторити сю пробу. Чи не розсердився се мій бог Ра на мене за те, що я крім його небесної сили вдаюся до нечестивих земних ліків, усяких тих endotion’ів... Ну, та вже “le vin est tiré il faut le boire”, скінчу вже той “курс”, а як що аналіз не покаже серйозного поліпшення в нирках, то будь він проклят той endotion від нині і до віку. Хоча лікарь і каже, що ті “курси” треба від часу до часу повторяти впродовже двох років, але з мене буде досить і одного курсу— “себѣ дороже стоить”. Після сього, чи маю ще пояснити, чому не написала Перуна? Яке вже там було мені писання (тілько й могла писати контракти, а то навіть листи не писались). За останні дні хоч воспрянула духом, та під впливом хамсіну могла тілько на єгипетські теми писати: “Хамсін”, “Дихання пустині”, “Афра” (се такі мої вірші). Ох, як би ти бачила того рудого демона хамсіна, як він світ у жовтий кошмар зміняє! Справді злий дух — Тіфон!.., А потім уже “тихий хамсін” без піску та каміння летючого в повітрі, тілько з жовтим колорітом та з + 30o R, “у холодку”, а потім ще було “дихання пустині”, з тою ж to, але вже без жовтого колоріту, а потім була “афра” — мертва тиша з білим від спеки небом (to все та сама), нарешті північний вітер і—дощ. Тепер маємо to гомерового олімпу і роскошуємо. А то були такі “єгипетські ночі”, що ми мало не подуріли. Гелуан наполовину спорожнів від масового панічного втікання наїздних. Але я вдоволена, бо хотіла знати, що то є справжня Африка. Тепер знаю.— Ну, годі вже. Будь здорова, мамочко” поцілуй наших, хто при тобі. Цілую тебе міцно.
Твоя Леся.
Подав І. Ткаченко.