“Что вы плачете одинокая бедная деточка,
Кокаином распятая в мокрых бульварах Москви”.
В пивниці тихо і напівтемно, елекрика освічує тільки сцену і на ній чоловіка в чорному убранні, П’єро, він співець великого міста, хорого нервовими та венеричними хоробами, залитого цілим морем білого світла електрики, втопленого теж в ціле море бруду і розпусти, стравленого кокаїном, алкоголем, проституцією.
Так він співа велике місто, співа коханку Анатоля Лілі (по паспорту міщанку Лизавету Васильовну Відерникову), співа її міцні парфуми, змішані з духом її хорого тіла. (О, це тіло, подібне до тіла маненької дівчинки в останній степені сухоти, і маненькі порожні торбинки грудьми, не раз воно викликає в Анатолі і жалість і бридливість).
Цей блідий чоловік, співець кокаїна, і сам кокаїніст, співа богему, співа кафе, співа ці пивниці, повні парів алкоголю і запахів сосів, співа єгіпетські цигарки Лілі, просякнені порфюмами, співа підмальоване обличчя поета Ванічки його незмінну орхідею в петельці сюрдута, співа...
Але це все вже обридло Анатолю, а більш за все обридли ті твори його колег, котрими вони чогось “шукають”, шукають при допомозі зелених коней, подібних до тих “коней”, що Анатоль малим хлопчиськом вирізував з старих бабуніних карт, при допомозі синіх та масакових привидів, котрих вони нахабно рекламують людськими істотами, при допомозі ріжнобарвних кубиків, старих калош, гвіздків, шматків одежі.
На сцені красуня балерина невимовно гарна і невимовно бездарна, вона теж була коханкою Анатоля, але в неї завше несвіжа білизна і з рота пашить перегаром коньяку й тютюну. Вони розійшлись і лишились щирими приятелями. В пивниці стоїть гамір. Пивниця освітлена, гуде балачками,— балакають, зтиха співають, бряжчать посудом, стукають ножами по тарілках, кличуть льокаїв, що бігають поміж столами, вихляючи задами, людські постаті маячать в цілих хмарах сивого диму від тютюну.
Анатоль каже, що він не завше був сином цього кам’яного міста, що він, коли скінчив Академію, жив два роки в Італії, був закоханий в синє море, в пахучі пристрасні квіти троянд, помаранчів, магнолій в гаряче золоте сонце, душні зоряні ночі, а головне, шалене закоханий в чудове гармоничне тіло, в цю найвищу красу, тіло здорове, прекрасне. Він два роки працював над своєю “купальницею”, котра здобула йому славу.
Так, всі пам’ятають цю “купальницю”, цей гімн здоровому коханню і радісному простому життю, пам’ятають цю постать, залиту гарячим сонцем, котре своїм промінням осяює її через листя дерев і грає чудовими зеленими плямами на її божественному тілі, але що-ж далі? Це-ж усе таке старе, цих “божественних” тисячі, це “чисте мистецтво” таке нудне, таке всім обридле.
Анатоль згоджується. Нехай це все так, але він, Анатоль, прагне, власне, тільки для себе, знов того мистецтва, в його душі створений чудовий образ Галатеї. Тієї Галатієї, що вже ожила, що її тіло повне соняшної радости, в її крові палає огонь життя.
— Ну так що-ж перешкоджає здійснить?
Дурниця, цілком дурниця, нема натури, ці професійні натурниці тільки заслонюють чудовий облик своїми тілами, трохи заплившими жовтуватим жирком, з жовтими шиями, з руками й ногами, на котрих зовсім немає м'яз.
— “Але, мій любий,— Лілі доторкнулась до руки Анатоля своєю холодною, подібною до курячої лапки, рукою, з елегантсько відточеними нігтями, з пучками, вкритими безліччю перснів.— Ми всі це вже чули десять раз і наприкінці вже чуємо в останнє. Ти вже маєш те, що тобі треба. Вчора в лазні рядом зо мною мились дві жінки, одна видко якась содержанка, а з нею друга, руда, дуже не гарна дівчина, але в цієї дівчини тіло...— тіло Венери. О мій коханий, ти маєш доказ, що я повсякчас про тебе піклуюсь, бо завтра ввечері ця руда Венера буде разом зі мною в твоїй майстерні.
Поруч з маненькою Лілі в дорогому манто, в елегантських лакірках, з дорогим еспрі на маленькому капелюші, напаханою парфюмами, з напівбожевільними від беладони великими синіми очима, з художньо підмальованим обличчям, руда дівчина справляє якесь надзвичайно неприємне вражіння. В своєму широкому дешевому пальто, висока, незграбна, пов’язана сивою хусткою—вона дійсно здавалась негарною з своїм обличчям, густо вкритим ластовинням, з занадто великим червоним ротом і сивими невиразними очима. На дорогому перському килимі, що вкривав підлогу майстерні, лягли дві мокрі плями від дешевих черевиків дівчини. Видко, в неї не було галош, вона довго ходила по снігу, але це зовсім не турбувало дівчину і вона з цікавістю розглядала роскішну майстерню.
Анатоль цілував холодні лапки Лілі і рішуче не знав, з чого і як почать розмову з цією дівчиною. Неможливо-ж, справді, відразу сказати: “роздягайся і я буду тебе розглядати, по всіх статтях”, наче коняку, що привели на продаж.
Та дівчіина сама почала розмову:
— Пані привели мене до вас і сказали, що я можу добре тут заробити. Тльки хтіла я-б знати ваші умови,— бо я працюю на маленькій картонажній фабриці і коли працюю уважно, виробляю навіть карбованець в день, чи не пошкодить це праці на фабриці?
— Але-ж чи дівчина знає: яка сама буде праця?
— Так, вона знає. Вона вже була натурщицею в одній приватній художній школі, але там було неможливо холодно, кепсько платили гроші і малювали з неї якись страшних кам’яних баб. Це все її обридло і вона кинула. А через цю справу багато втеряла на фабриці.
Анатоль сказав, що він їй буде платити по три карбованці за годину, коли дійсно вона така гарна натурщиця, як про неї йому сказала пані. Дівчина почервоніла. Вона, видко, не сподівалась на таку велику платню, зараз же згодилася і запитала, де їй можна буде роздягтися. На невеличкій естраді на тлі темно-синього аксамиту стояла осяяна електрикою жіноча постать. Так, Лілі сказала правду, це дійсно була втілена статуя Венери, але не холодна марморова, а рожева,, повна тепла, повна гарячої крови,— чисті ідеальні лінії тіла, незрівняно прекрасного біло-рожевого коліру шкіра, того коліру, який мають тільки руді люде.
Анатоль стояв перед цією красою очарований, він забув усе.
Одного разу, коли руда дівчина вибіралась додому і встигла надіть на себе тільки сорочку, Анатоль зайшов за ширми і брутально обняв її. Вона не закричала і на обличчі її навіть не було видко, що вона образилась, але дівчина дала Анатолю такого штурхана, що він звалив ширми, перелетів мало не через усю майстерню і впав, ударившись об ріг стола головою. Дівчина спокійно одяглась і вийшла. На другий день у Анатоля боліла побита голова і нога, з котрої він зірвав об гвіздок шкіру, коли падав. Крім того, він страшенно хвилювався, що дівчина більше не прийде, і його Галатея лишиться нескінченою. Але без чверті на дванадцяту прозвонив дзвоник і в дванадцять дівчина вже стояла на своєму місці.
Чудове тіло, гарний червоний колір короткого виткого волосся. А обличчя... це тривіяльне обличчя! Здається ні одна думка не скаламутить сивих очей, ні одне почуття не переріже рискою низеньке чоло, не знищить на повних червоних устах животного виразу. Це обличчя доводило Анатоля до розпуки, перешкоджало працювать. Він не раз відправляв дівчину, кидав працю, з злістю спускав на вікна важкі фіранки, лежав в пітьмі і палив, палив до одуру.
Він не так ще давно, після великої боротьби з собою, добився того, що кинув курить опій, але тепер його знов і знов тягло до цих солодких примар, що колисали його нерви, що примушували його забути... так, так треба-ж бути щирим хоть з самим собою. Руда дівчина, дійсно вона його доводить до розпуки. Це—створіння без вищих почувань, без єдиної думки на чолі, але-ж ні, треба-ж наприкінці бути щирим, годі заплющувать очі. Чому власне його потягло на це, так зване, “чисте мистецтво”? Хіба дійсно він тільки прагнув цієї праці, тільки прагнув втілити гімн коханню, гімн гармоничному чудовому тілу? Брехня, брехня! Він в цій праці, в цьому “чистому мистецтві”, в цій красі хотів заховатись від того страшного, що невпинно рветься через важкі фіранки, через товщенні мури кам’яниці, відтіля, з широкої, повної руху вулиці, заховатися від того страшного, гидкого. Так, нема чого критись від. “гидкого жахливого”, і нема тут жадного геройства, а є тільки вбивство, грабунок, розпороті животи, страшні рани, повні робаків, зелені, гнилі смердячі трупи, гори крівавих трупів, освітлених чадними пожежами. Геройство, краса, величність, покора... о, будь прокляте!
Анатоль схоплювався з канапи і метався з кутка в куток. Так, це ясно він хоче заховатись за свою Галатею від того смородного натхненного трупом повітря, що просякується через кожну щілину в його майстерню, від тих страшних нелюдських зойків, що линули сюди з-за тисячі верстов з тих кошмарних нив бойовиськ. Анатоль замикався в своїй майстерні, кидав працю, нікуди не ходив, нікого до себе не пускав.
Дівчина вже звикла до Анатоля і навіть згоджувалась після сеансу пити чай. Правда, вона кожен раз їла свій хліб і свою колбасу, котрі приносила з собою, а коли Анатоль ставив на стіл які ласощі, вона їх брала дуже мало і церемонно, та й то після великих препрохувань.
Одного разу, коли вони пили чай, Анатоль став казати про цей жах, про ці страшні кошмари, що чиняться там на заході, на фронті. Ці німці, ці звірі. Днатоль історично доводив, розповідаючи про гунів, яка це власне звіряча раса. Дівчина його дуже довго слухала і наприкінці перебила:
— “Залиште німців. Коли там б’ються і вбивають людей так невідомо за віщо і нащо, то і німці, і росіяне, і українці, і євреї, всі робляться однакові там, у цих страшних, загижених окопах, а прийдуть додому і знов стануть людьми. Тільки мабуть будуть дуже змучені тим, що там пережили і вони, я так гадаю, ніколи вже не зможуть, наприклад, щиро сміятись чи міцно спати”.
Але це-ж такий жах. І Анатоль, хвилюючись, став казать про ті страшні картини, котрі його так без краю мучать, він ніколи нікому так повно, так вичерпуюче не казав про це, ніколи при другому не заглядав так глибокому власну душу, і разом з цим він жадібно слідкував за її обличчям. Йому здавалось, що коли це обличчя загориться відповідним вогнем, коли спалахне іскра почуття в сірих невиразних очах, йому буде легче, він знайде якісь инші почуття, котрі виправдають щось. Але ні, нічого, як і завше, ні одної думки, ні промінчика почувань. Вона спокійно з смаком жує свої бутерброди з апетитом здорової молодої людини, і запива їх чаєм. Наприкінці на слова Анатоля:
— “Я инколи схоплююсь вночі з ліжка і мені здається, що серце моє зараз розірветьтя, мені здається, що я конаю з жалю”.
Дівчина цілком спокійно відповіла:
— “Жалко, що й казать, жалко, що молоді здорові люде і гинуть, але-ж є прислів’я: дурня, мовляв, і в церкві б’ють, якого-ж греця вони воюють”?
— “Як то, а що-ж робить? Ці варвари, тевтони... наприкінці, хто несвідомий—їх же посилають”.
— Що робить? Ви-ж сами кажете, що посилають. Встромили-б багнети, замісць того, щоб в німців, в спини своїм офіцірам, тай повернулись би додому.
— “Ну вибачте, ви міркуєте як”... Анатоль зупинився. Йому хотілось сказать якесь образливе прикре слово, але він здержався і закінчив: як дитина. “Це-ж не є вихід. Але-ж і офіцірів посилають”.
— “Ну то що-ж робить, видно кулею треба прикінчить всіх тих, що посилають. А ви кажете німці. Хіба не все одно, що працювать на картонажній фабриці у хазяїна німця, чи в українця? на мою думку, однаковісенько. Навпаки, у мене є один знайомий дідок, він був у Німеччині і каже, що там робітники далеко краще живуть як у нас, і одежа дешева, вони гарно вбираються”— сказала дівчина, одягаючи пальто.
Дівчина подякувала за чай, попрощалась і пішла, а Анатоль довго не міг заспокоїтись, його нервувало, що він так відкривав свою душу перед цією грубою, нечулою істотою.
Радість, велика, п’яна радість! І як все це несподівано і так легко, майже без крови. Так швидко, як в калейдоскопі, летіли події. Докотились до Москви якісь чутки. В Петрограді робітники вимагають хліба, вийшли на вулицю, в них стріляли, військо переходить на бік робітників, Волинський полк з революційними піснями підійшов до Зімового Палацу, звеліли Державній Думі взяти владу в свої руки, Родзянко телефонуй Миколі ІІ “спасай династію”, Миколу скинено, влада в руках Тимчасового Уряду. Якось все це скоро, так легко, так радісно. Щось нове війшло в життя, і радісне, радісне без краю.
Анатоль стоїть на площі. Чи є-ж що величніше, прекрасніше за ці людські лави, заквічані червоними стрічками? Над лавами крила революції — червоні прапори, гучні, радісні революційні пісні. Яке це все нове і чудове. Анатолю трохи прикро, що він стоїть на панелі, а не йде з юрбою, що він не в цих величних лавах. Він наче зостався осторонь революційної хвилі, він не був одним з мільйонів творців цієї радости. Під ногами сновигають хлоп’ята, вони торгують листівками з портретами міністрів Тимчасового Уряду. Так, Анатоль обов’язково хоче мати листівку з портретом того молодого діяча, котрий буде далі “зберігать революцію і закріплять її здобутки”, того, хто сказав: “я не хочу бути Маратом російської революції”. Це чудово, він не хоче мити руки в крові, навіть в крові того нещасного, слабоумного і слабовільного, котрий був символом самодержавства. Ні, це йому страшенно подобається, цей чоловік не дасть росії пережить ті кріваві події, які сплямували Велику Французьку революцію. Наприклад, смерть Андре Шеньє. Але ці хлопчиськи страшенно хитрі.
— Керенського? ні, тільки його листівку не продамо, хочете, то купуйте усіх. Еге-ж, Керенського продать, а з рештою, якого-ж дідька лисого робити?
Анатоль купує всіх, вибіра Керенського, а решту віддає хлопчиську і йде далі.
Від старого кремлівського муру до вікна великого будинку протягнений над площею червоний китайковий пас і на ньому: “Війна до останньої перемоги”. Тут лави народні наче в ворота переливаються з однієї площі на другу. Спинилась юрба: якийсь стяг, чи то чорний, чи може то червоний, не хоче пройти під цим гаслом. На балконі промовець, в солдатській шинелі, рука на перев’язі, кричить хрипко,— що він каже? Так, він каже, що гасло: “до останньої перемоги” необхідне.
— “Ми, революціонери, повинні знищить цих катів, котрі залляли кров’ю Європу, котрі вбивають наших дітей, котрі гвалтують наших сестер! Коли ми їх не переможемо, вони заллють кров’ю нашу молоду революцію, вони знишуть її здобутки, вони обернуть нас в свою колонію!”— Так, так! Анатоль цілком з ним згоджується— “я фронтовик...”.
— “Сволоч ти і панський наймит” — бурмоче хтось біля Анатоля, він обертається. Старий робітник дивиться на промовця і в очах його така палка ворожнеча, він би здається був гідний кулею знять цього промовця з балкону Анатоль кида погляд далі. Поруч з робітником його руда натурниця. Вона слуха і не слуха промовця, а сиві очі такі-ж тупі, як завше, обличчя стомлене й похмуре. Анатолю здається, що він чує її слова там, у майстерні: “кулею треба прикінчить тих, що посилають”. От вони ті напівлюде, котрі ради свого шлунку годні віддать і революцію і вищі ідеали, котрі ні для чого не поступляться своєю дрібного користю. О, скільки ще треба буде сили, щоб вдержать здобутки революції, щоб уникнуть анархії!
— “Ми з вами ще не бачились після революції і я вас не поздоровив, адже ви, робітники, головним чином, зробили революцію і вам вона повинна бути дорожча ніж кому”.
— “Зробили та не доробили”.— Спокійний голос, банальне обличчя.
— “Як-то? ви незадоволені? Хоча знаєте, я вже чув, ваші робітники занадто багато вимагають, їм так багато дали.
“В тім-то й річ, що дали. Дали те, що панам з носа спало. Одержала я від дядька з Київщини листа, пишуть: яку-ж то ви там революцію зробили, що люде стали брать землю, а їх солдати як і за часи царату розстрілюють”.
Анатоль намагався з’ясувати, що це-ж анархія, що, доки установчі збори не вироблять форму користування землею, її самим брати не вільно. Безумовно, земля належить тим, хто її обробляє, але брати її так анархично—це ж неможлива річ. Селянам же самим буде кепсько, коли вони поруйнують великі майонтки. Але дівчина нічого не розуміла, і що таке установчі збори вона рішуче собі не уявляє.
— Треба-ж сіять, як же не брать землю? І, нарешті, якого-ж чорта зробили? Навіть того катюгу царя лишили живим, а він сидить з своїм кодлом та й облизує губи, чека, коли-то знов кров буде пить. А замісць його пани орудують так самісінько, як і він орудував.
Он учора в участку городовики нашого робітника Васильєва побили, зараз в солдатьонковській лікарні лежить.
— “Ну це вже дурниця, ви-ж сами бачили, як поліцаїв ловили, багатьох з них навіть вбили У нас вільна країна, республіка, і я ніколи не повірю, щоб, як ви кажете, в участку побили чоловіка. Може ваш Васильєв був п’яний, і його побили які хулігани”.
— “Але-ж ні, я вам кажу, що його били поліцаї, і я зараз розкажу, як усе було, бо я сама була де в чому свідком. Біля пам’ятника Пушкину зібралось багато народу, все більше панки. І от якийсь панок (хоч він і казав, що він син робітника наборщика, але я певна, що він це брехав) став казати, що робітники продають ради своєї користи революцію, бо вони під той час, коли треба воювать, вимагають вісім годин праці. Він казав, що солдат на війні не питає, скільки годин він б’ється, скільки годин на день йому загрожує смерть, що селянин, коли косить, сіє або оре, не питає, скільки годин він працює. Потім довго казав про те. що робітники вороже ставляться до них, тоб-то до інтелігенції, і закликав їм вірить.
— “Ну що-ж ви хочете? це-ж все цілком правдиво”.
— По вашому правдиво, а Васильєв став промовляти після панка і довів, що це все брехня. Він виявив кому і навіщо потрібна війна. Публіка його й хотіла бить і кричала, а він все-таки виявив, що панок — наймит багачів і хоче під’южити салдат проти робітників, тоб-то селян проти робітників, бо більшість солдат селяне. Але Васильєва стягли з пам ятника, заарештували і дуже побили в участку”.
Анатоль відповідав, сперечався, але й сам почував, що його докази якісь хисткі, і дівчину він не переконає.
Але коли дівчина стала кепкувать з його божка Керенського, котрий їздить в автомобілях, заквічаних трояндами, спить на царському ліжку з шикарними балеринами, упадає коло царя й його жінки, водиться з великими панами і разом з тим удає з себе ватажка селянства та робітництва, Анатоль обурився, наговорив дівчині безліч образ і вона пішла від нього навіть не попрощавшись.
Анатоль дуже радий був, що здихався цього створіння. Галатея, крім обличчя, вже скінчена. Як натурниця вона йому вже непотрібна. Тепер після революції так легко буде знайти прекрасне жіноче обличчя, запалене вогнем нового життя. Хоч Проте він все-таки їй дуже вдячний: вона допомогла своєю красою створити річ, якою він зробите, вклад в скарбницю мистецтва.
Але опій довелось таки вживать. Ці залузані насінням вулиці, ці солдати розхрістані, неохайні, грабунки, розпуста, піяцтво!.. Ні, нічого не вдієш. Опій, опій, хай він труїть своїми примарами, хай веде в країни мрій.
Ранком Анатоль прокинувся від вибухів гармат. Раз-у-раз десь близько пролітали над дахом набої. Почалось. Він був певний, що це буде так, що хвиля анархії заллє місце. Революція, ха! Революція з цими дикунами, котрим, окрім набитого шлунку, нічого не треба. Чи вистарчить же сили, щоб спинить цю анархію?
Увійшов у майстерню. Великі шиби бряжчать, певне повипадають від вибухів гармат. Десь такають кулемети. Якоюсь занадто порожньою великою пусткою здається майстерня і він в ній такий самітній. Треба тікати туди, де рух, де люде.
На сходах, у вестибюлі сила мешканців, істерично плаче жіноцтво, більшість простоволосі. У мужчин обличчя зелені, з синцями під очима. Де-хто виходить на подвір’я, але зараз же вертається, як тільки чмокне куля в мур або ворота. На подвір’ї челядь, хлоп’ята. Повз ворота проходять якісь військові частини.
— “Чи то ті, що йдуть рятувати революцію і спокій, чи вони розбишаки?”
— “О, безперечно не перші! Хіба-ж можливо, щоб—ці розбещені скоти йшли так гарно? Але де ж офіцери?”.
— Що ви кажете?—рятувати спокій, ви цього чекаєте від такого бидла, он хіба не бачите: за совіти”.
О, не всі-ж такі боягузи, онде старий вояка, полковник Петров, метушиться, бігає в кутку подвір’я. Він уже зібрав чоловіків з двадцять молоди, роздає їм зброю, патрони.
Правда, цей вояка, з червоним носом, давно вже відомий усім мешканцям, як шулер. Усім відомо, що він краде і потім продає доброховних собак і що він вигнаний з війська ще за Олександра ІІІ, але в цей час Анатоль рішуче його поважає. Цей чоловік єдиний не губить голови, командує, не ховається від куль.
— “Панове, самооборона... Medames, прошу не хвилюваться. Треба призначить чергових... Запевняю, бунт завтра буде зліквідовано”— хрипить Петров, і знов його стара кавалерійська фуражка маячить біля його озброєних юнаків.
А гармати бухкають, такають кулемети, чмокають кулі.
Електрика не попсована, але її в цілій кам’яниці не світять, бояться. Крізь спущені фіранки пробивається червоне проміння пожежі, освітлює в кутку п’яніно, на котрому біліє розгорнений зшиток Шопенівських вальсів, перескакує на маленький столик, вихвачує з темряви кришталевий келих з білими лілеями, горить в йому червоними рубінами. Привидом біліє завішена простирадлом Галатея. Такі все звичайні речі і такі зараз зайві й чужі. Дзінь!., сиплеться шкло, свистить куля, впивається в протилежну стіну. Звірячий жах обхоплює Анатоля, він уже в темному передпокою сидить на стульці в кутку під телефонним апаратом. Через де-кілька хвилин нагло розлягається дзвоник апарату, але хіба-ж можна встати зараз, коли гарячі кульки впиваються в стіни майстерні і бухають гармати?
Без кінця нудно тягнуться дні й ночі в предпокойчику. Скільки їх? може п’ять, може тридцять, може сто. Анатоль в предпокойчику вже не сам, разом з ним переховується якась зовсім йому не знайома товста пані з скрофулевою дівчиною років дванадцяти і його сусід, завше безробітний актер, з фарбованою головою і з одутим жовтим обличчям. Від пані неможливо воня козою, вона увесь час топчеться по передпокою, сопе, молиться, хниче і буркотить на дівчину. Актер розказує без кінця якісь пригоди, котрі починаються і кінчаються реченням: “коли ми були в ресторації Кюба разом з Мамонтом Дальським”. Актор певне не почуває того звірячого жаху, бо він ходить у помешкання пані, приносить відтіля потрібні їй речі, позносив у передпокій усе травне, що було у пані і в Анатоля, носить з пекарні воду і навіть ходить у двір і на вулицю,— відтіля він приносить відомості, що до нас іде підмога з фронту, що приїхали по Олександровській залізниці “казаки” і що вже більшовиків ліквідують.
Одного разу приходили якісь солдати, робили трус, забрали срібні речі, зламали англійський замок в дверях передпокою і пішли.
Скоро стрілянина затихла, пані з дівчиною пішли в своє помешкання, актор десь зник. Стало відомо, що “більшовики” перемогли.
Знов на складах і в вестибюлі мешканці, жіноцтво з жовтими ненафарбованими обличчями без кокетових зачісок, мужчини злі, з палаючими ненавістю очима.
В предпокойчику розлігся дзвоник апарату.
— Хто?
— Це я, Ніна. На бога, я вам вже звонила, Лілі отруїлась кокаїном. Що? Так. її душа не знесла цього нападу дикунів. Я не знаю, що робити. Скоріше приходьте, треба-ж ховати.
Ще дотлівають пожежі, де-не-де лускають, як горіхи, поодинокі постріли, вибиті вікна, пробиті мури, поваляні афішні стовпи, на вулицях порожньо, проходять загони солдат, червоно-гвардійців, по бруку гримлять грузовики, ощетинені багнетами, повні робітників і солдат. Проти “Праги” на бруку кров.
— “Здорово юнкера стріляють з гармат, з Кремля своїх покришили”.
Розбитий “Метрополь”, вкриті пішоходи, вкритий брук шклом з вибитих вікон “Нових Рядів”, зграйки хлоп’ят щось шукають між шклом, весело сміються.
Маленька, жовта, воскова лялька, замісць того, що звалося Лілі.
Замок солдати попсували, Анатоль, коли йшов, лишив помешкання незамкнутим.
У майстерні хтось лежав на килимі, з-під чорного пальто виглядали грубі, розбиті, брудні черевики. Анатоль підійшов ближче і в несподіваному гостю впізнав свою руду натурщицю. Вона спокійно спала, підклавши під голову подушку з канапи. Біля неї стояла, прислонена до бюрка, рушниця.
На душі в Анатоля була така порожнеча, він почував страшенно втомленим морально і йому здавалось, що нема нічого вже на світі, щоб його зацікавило чи здивувало.
Руда дівчина встала. Вона дуже чемно прохала їй вибачити, але склалось так, що вона останню ніч зовсім не спала, та й взагалі увесь час не прийшлось і разу добре поспати. Адже-ж вона була на Воробйових Горах, а там були головні сили артилерії.
— Але чому-ж ви були там, чи ви-ж там мешкаєте?
— Як-то чого?— але-ж я робітниця, де-ж я повинна була бути? безумовно я була в червоній гвардії. А рушниця,— і дівчина залилась веселим срібним сміхом—там був старий робітник, він лаявся, о як страшенно лаявся, казав, що козі дали рушницю певне горобців лякати.
Анатоль раптом повернувся до дівчини і весь білий суворо і знервовано запитав:
— Що ви зробили?
Дівчина здивовано на його подивилась:
— О, ми багато зробили. Ми зробили головне, ми взяли владу в свої руки. Чи ще ж мало?
— Але ні, не в тім річ! Яку там владу. Ви дикуни, зруйнували здобутки культури, ви зруйнували святощі, ви викупались в крові захисників революції. Там, у Петрограді, в Зімовому Палаці ви бродили в ній. А тут у Москві... Я пройшов містом... Ах, я не можу вимовити!..
— О. які дурниці! Побили якісь вікна та дурацькі дзвіниці, сами ми їх збудували сами й побили. Невже-ж ви навіть не почуваєте, що ми вчинили? Ми ж збудували нове життя. Кров... Ех ви! А нашої мужичої крови що-ж вже не шкода? Пам’ятаєте, вас же колись так жахало, що ця вонюча хамська кров ллється річками. Як би ми не взяли владу—то лилась би ще без краю. Захисники революції! Цікаво! які ж то захисники революції? Генерали, офіцери, поміщики, буржуї, попи тільки й були проти нас, може у вас і цар революціонер? Але, між иншим, ми вже мало не рік знайомі і ніколи не порозумілись.
Анатоль сидів мовчки з похиленою головою. Він з підлоб’я дивився, як дівчина варила чай на спіртовці. Це була зовсім инша людина. Де дівся похмурий погляд! Вона так весело по-дитячому сміється. Де її незграбні манери? Вона так легко і граціозно рухається і, головне, де вона навчилась балакати? Це-ж зовсім не її важка шаршава розмова.
— Ви знаєте, Лілі, та пані що вас сюди привела, отруїлась, кокаїном, вона... її душа не знесла цього жаху.
Він жадав, щоб дівчина пошкодувала мертву Лілі, пошкодувала його, адже для неї не були таємні їхні відносини.
— О так тепер певне багато людей підуть з світа, непристосованих до життя, бо тепер прийшов такий час, що всім треба жити, не можна вже сидіти, як жуки по щілинах, та бавитися дурницями.
Ні, ні, дійсно вони ніколи не порозуміються. Сіли пити чай.
— Але кепсько те, що багато районів були цілком одірвані від центру. Зате як мені пощастило! Ви,— певне, як і я,— нічого, нічого не знали тоді, як (пам’ятаєте?) ми з вами говорили про війну. Адже-ж там, на фронті, вже були такі люде, котрі всіх об’єднували і готували сили, щоб здійснити те, про що ми тільки думали, та де там думали, навіть і думать толком не вміли. І, от слухайте, я мало не увесь час була разом з Двінцями, вони були ув’язнені тимчасовим урядом в Бутирській тюрмі, вони йшли в тюрму з червоним прапором і співали “інтернаціонал”. О, скільки я від них почула нового, “більшовики”...
Дівчина засвітила електрику, Анатоль подивився їй в обличчя. Але що ж це? Він схопився здивований. Як же він до цього часу гадав. . що вона негарна, що в неї банальне тупе обличчя, що в неї сірі негарні очі? У неї чудові очі! Очі, котрі горять, як зорі... У неї те обличчя, про котре він мріяв для своєї Галатеї, прекрасне, запалене вогнем нового життя, оживши під променем революції! Анатоль хвилюючись скрикнув:
— Сидіть так, сидіть і кажіть, кажіть далі... про все, про бої, про червоні стяги, про кулемети на дзвіницях, про темні жовтневі ночі, освітлені пожежами і вогниками пострілів, про нові пісні.
Анатоль похапцем, тримтячими руками хапав фарби, пензелі, палітру, кидав, хапався за вугіль. Почав писати обличчя Галатеї. Бігли хвилини і він з холодом в душі почував, що він не може писати, на полотні, під його пензелем, лягали риси рудої дівчини і тільки. Минуло півгодини, година. Запал пропав.
— Не можу! Не я скінчу цю Галатею,— як блискавка промайнула думка.
— Ні, годі! я не можу! З розпачем озвався він до дівчини. Вона взяла свою рушницю, попрощалась і пішла.
Анатоль кинув пензель і палітру і з розпачем заридав.
Об чім? він сам не знав. Можливо об маленькій восковій ляльці, котра колись звалась Лілі; можливо за своєю нескінченою Галатеєю, можливо тому, що, як він думав, загин “культури” надходить, а можливо тому, що ніколи не скаже, так, як ота дівчина, “ми” і не піде певним шляхом, а буде йти за тими чи за другими. А чи він же знав об чім він ридає з таким розпачем. Чи він же знає за ким піде?
А на порожніх сходах чулись читкі кроки розбитих черевиків, і біля жахливозачинецих, мовчазних дверей лунав веселий дзвінкий дівочий голос:
“Чуєш сурми заграли:
“Час розплати настав”...