Новела
Сіряки, саєти, лапті, лак... І сунуть вони в фанатичній нестямі лісками-перелісками з під солом’яних стріх, і кам’яними кварталами із міщанських улог; сунуть із року в рік, туди до передмістя, де під фабричними димарями хоро доживає свій вік ветха церковця. А над містом дзенькає турботний день, розмірно дихають заводи і дріжать радіо-щогли від хвиль, посланих в Європу, у світ.
Сунуть лапті, лак, як отара з пасовиська, і товсторуними баранами виглядають поміж них тіні в чорних рясах, з клобуками в руках. Там десь, коло церковці, коло “озерянської”, вони надінуть їх на засмальцьовані голови і всім нутром почнуть викликати бога.
... А над бур’яновими степами вже промайнули століття і дзвінко впали на брук міста...
Бабуся Карпиха, важко опираючись на коцюбу, поспішає й собі за чорною рясою і думає про степ, про телицю на тому степу, а питає про ікону:
— А коли-ж воно винос?
— Зараз, бабусьо, зараз!
— О, хоч би вже скоріше: нездужаю, мої голубоньки, стара вже я дуже, ніжоньки болять.
— Хіба здалеку, бабусьо?
— Ох, голубонько, здалеку... Пішки, голубоньки... Теличка у мене заслабла, дома, там—на степу. Кажуть люде “озерянській” би треба...
Трясуться ноги в баби Карпихи і спина болить: сідає баба на законі, тяжко дихає, а згадає про слабеньку теличку, згадає про озерянську ікону чудодійну і засвітиться в старечих очах далека надія, мов осіннє сонце на шкляному каміньці, тоді баба пнеться знову на коцюбу і знову шкрибе зашкарублими чобітьми порох по шляху...
Іде баба Карпиха, а думка, мов порпаючись у-попілі, поволі малює перед нею ікони, охресть малює, передмістя і, раптом, місто. Баба злякано підносить тоді до нього підсліпуваті очі, зупиняється і відчуває ще більшу втому в ногах, і як болить поперек. І хочеться бабі присісти, відпочити, але краще вже там, перед образом... упаде на коліна, створить молитву й відпочине вона, як на лоні матери.
І знову шкребе баба зашкарублими чобітьми порох на шляху і підпирає облізлими бровами лоба, аби не думати про страшне й невідоме їй місто.
За іконою йшли з охрестю до озерянської церкви, а церква на горі, і довкола ограда.
Байдуже сонце жовтінням миготить на хрестах, на банях.
Глухо долітає шум від подиху міста.
Ходить в ограді “двадцятка” старої церкви... Похожає “двадцятка”, як козаки на варті, пильно приглядається до шляху із міста і думає вслух...
— Ач, скільки суне!
Придивляється і дід Максим:
— Нехай сунуть, а ви менше, як за п’ятдесят не віддавайте!
— Добре діду! Гей там, не пускайте в ограду!
— Геть від воріт—отара!
— Чого там геть, он архирей ідуть—відчиняйте!
— Який архирей, новий? більшовицький? ідіть з ним до біса!
До воріт підходять корогви, хрести, люде: ніби море послало свою хвилю.
— Во ім'я отця...
— Та ви слухайте, не той, а як дасте п'ятдесят...
— Во ім'я отця і сина...
— П'ятдесят бомажок то й візьмете ікону, бо ми теж...
За гратами воріт, мов вітер шумить:
— За святиню?... чудодійну?
— Бузувіри!
Налітає хвиля запінена:
— Дави на ворота!...
Затріщали, не витримали, розчинились.
Відійшла “двадцятка” до паперти. Шипоче за спинами дід Максим: “не давайте”!
Знялись руки з хрестом догори, зашуміло:
— Тридцять!..
— двадцять!..
— десять!..
— Схаменіться люде, ви-ж православні... Ламай!
Налетіла хвиля запінена: затріщали, не витримали двері, розчинилися.
І в церкві:
Натовп коло налою, натовп роздратований. На налої ікона “чудотворна”, озерянська, і ще ікона “троєрушниця”.
А навколо, мов шамани:
— Не дасте,— умремо, не попустимо! Дивись там хлопці!
— Святий, владико, та скажіть же!..
Давлять, тискають владику, підняв він хреста високо:
— Слава отцю,— беріть...
Здіймається піна, шумує:
— Ку-куди?, а геть із церкви!
Гвалт, гармидер.
Пролазе бабуся Карпиха (там десь теличка в степу), норовить бабуся по-під руками до ікони молитву створить. Простягла уже губи, як пару засохлих шкаралуп, і очі засяли надійно, а над головою, як довбня—кулак. Відсахнулася баба і захистилась хрестом. Не може вона цього зрозуміти, взяти у тям.
Іще раз хтось із серцем сказав:
— Та беріть же ікону!
І в бризки розсипалась хвиля—нахрясли раптом, з молитвою:
— І си—
— на!
— Ай, ой! Назад!
Злетів з архирея клобук.
Зашумувала піна над виром: хлинув натовп назад, до притвору...
На порозі відсахнувся архирей, глянув поруч на рясу, на ікону в руках і тихо зпід руки запитав:
— Отче, Мардарію, що ж ти преш, нерозумний?
— Ікону, владико святий!
— Та це-ж троєрушниця, отче Мардарій.
Тоді очі Мардарій до неба і—дико завив: “і нині, і прісно і навіки!..”
Процесія з охрестю, мов купа осениці, спустилась з гори... і посунулись свити ликом по бруку, туди, де починається місто, де ритмично дихають заводи. А бабуся все тиснеться поміж люде наперед. їй би молитву створити прямо перед образом святим, озерянським і тоді-б може теличка там десь в степу ожила... тут би створити, до міста-б не йти.
А процесія з охрестю все суне вперед і, раптом... дихнуло місто, мов нестримний водоспад—о “училась охресть і уперто вперед.
А прямо назустріч з частками мишин грузовик, зачмихав, загремів:
— Стережіться, бабусьо!
Кидається баба Карпиха у бік, а поруч, під вухом:
— Кра-кра-кра!
— Ох, горенько, та світе-ж мій!
Метнулась коцюба на середину вулиці, а за нею стара. Мигнули над нею вікна трамваю:
— Ой, рятуйте!...
Зашкрябали зашкарублі чоботи по бруку, і кинулась баба просто на дроти, а губи бліді, мов земляні хробаки, шепочуть в смертельному страсі:
— Піду, вернусь... тільки молитву створю!..
Але раптом, і знову назустріч, авто, а в ньому смарагдові очиці дітей З надмірної мочи рявкнуло авто: охресть уростічь,— стратилась баба:
— Ой, лишенько—та, матінько-ж моя!
Не туди поступилась: дзенькнуло, зачинилась—упала...
— Ай—й!.. а-а...
Хтось наступив важким чоботом на скроню...
Мигнули над головою ризи золоті...
І рігвід ікони і... ноги, ноги...
А далі...
... Яскряво фаркнув соняшний день там, десь у степу і... раптом... згасло усе...
Харків, 1924 р.