(уривок)
Радянський потяг протинав морозне повітря. Лагідно хрумка’ючи — мчав до кордону. Нещедра електрика вагону навіває сон. Приятелі попростягалися на наших вагонових добрячих ослонах і пілках. Ніби сплять.
Один, час від часу, поправляє пенсне та незручну валізу під головами; другий — автоматично крутить між пальцями хризантему..
Всі мовчать. Але не сплять. Удають лише.
Внутрішнє нервуються.
— Та! — пирхає носом і крутить головою приятель візаві, одгоняючи тютюновий дим запашних наших цигарок, що безупинно зменшують своє число в моїй коробочці під боком.
— Олесь! кинь палити свої смердючі цигарки!— врешті не витерпів той, що пирхкав носом.— Здурів, чи що бач, які хмари напустив — дихати не можна... Невже всю дорогу будуть такі муки? Це-ж насильство над некурящим!..
— Чудак! Це-ж вагон для курящих. Не буду я палити, инші палять. Хіба від того легше буде?..
Приятель мовчки пирхкає носом і підложеною під головою рукою, ще нервовіше закрутив, мов флюгер, хризантемою.
Потяг лагідно хрумкає колесами. Тихо, спокійно.
В пакгаузі таможні здибалися всі закордонники. Ось четверо чоловіків і три жінки східнього типу, суворий німець, кілька радянських обличь, кілька громадян їдуть до родичів гостювать до Риги.
І нас троє.
Уважно, чемно переводиться контроль річей... Політконтроль оглядає наше книжкове добро.
“Червоний шлях” ...— “Красний путь”— перекладає голосно, “Гарт” — “Закал” ...
Чемно усміхається.
— Можна.
Знову потяг рушає. На кордоні перевірка пашпортів. Латвійська жандармерія,— перегляд річей, чомусь особливий інтерес до газет. Невже такий голод у них на пресу?.. Суперечки з латвійським офіцером службовця, що забув взяти охоронну грамоту.
За кілька верстов лишився новий світ.— Потяг врізався в старий світ, що одягнув новеньку англійську уніформу, блискучі ґудзики й назвав себе латвійською республікою.
Станція Зілупе. Буфет з латвійським мутненьким кваском-пивом, лати замість карбованців, кіоски з літературою.
Чим тут живуть люди?
“Кіоск”.
— Прошу говорити по-російськи,— лагідно шамкотить баринька в старенькому бурнусі,— бо я така латишка, як і ви, — заявляє господарка кіоску, пані з колишніх людей.
“Народная Мисль” — орган “ліберальної” єврейської думки.
Шпальти цього ліберального органу “розважають своїх обездо-лених, колишніх людей”, що мріють повернутися до керування “измученной родиной”, тим, як бідолашний король Георг V повинен був скоротити свого цирюльника, який що-раз на рік зачісував його для “параду”; розповідаючи про те, як колись “замучені графи кардинальської Франції жили в злиднях, давали останнє на визволення від змовців на Кардинальський престол”, про те, як “завідатель комінтерном” Стеклов заправляє “великою неділимою”. Брудні пасквілі цієї газетки, весь застарілий порох третьорядних бульварних публіцистів, перетираються на шпальтах дрібненькими нісенітницями, за відомостями “од власних кореспондентів” (?) з радянської росії. Все це характеризує й саму країну, що дає притулок такому органу “ліберальної думки”.
Рига — столиця Латвії. На станції повно людей різних національностей, навіть персіян і індусів. Всі вони їдуть на Захід через Латвію.
Польща вбачає в кожному, хто хоче переїхати через неї, більшовика. Цим користуються латиші й литовці, маючи з переїжджих деякий матеріяльний зиск.
Духота, тіснота. Дехто пропонує лишитися на добу в Ризі — подивитися “палац чорних” — лицарську епоху. Це підтримує й носильщик — він радий до послуг, він матиме з цього заробіток і від пасажирів і від готелю, що правлять за добу постою в три рази дорожче, як в кращому готелі Москви.
Але що нам Рига?— Даєш Европу! Провінцію ми й у себе побачимо, а колонії ми зможемо дослідити характернішого типу далі на, Захід... Перед нами Чехія...
Латвія таки добула десь комплекти вузькоколійових вагончиків, розхитаних, порепаних, з гостиними щілинами для вітерцю...
Сідаємо в один з них і під прохолоду настирливого вітру, що гуляє всюди — “мчимося” в напрямку Німеччини.
Наш сусід — німець, купець. Увесь час він уважно розглядає свій гандльбух, студіюючи класифікацію своїх вояжових крамів та їхню хемічно-технічну якість.
Нарешті забалакав: “Чому ви так веселі? Адже ви — росіяни? Певно тому, що вирвались з більшовицького раю?”
Ми пояснюємо: нам приємно, радісно почувати міць нашої радянської країни...
Німець кисло усміхається.
— М-да...— відповідає,— але-ж чим ваш край міцний? Ось наш (тоб-то Німеччина),— то инша справа!— І він показує нам білого металю марку.
У відповідь — приятель дзенькає коповиком щирого срібла з малюнком робітника, що б’є по ковадлу молотом...
Німець здивовано переглядає, дзенкає ним, морщить лоба. Кисло усміхається. Стає на диво говорливий, питає про торгівлю й т. и. В його словах чути, що він не задоволений гандлем в Латвії й Литві, що йому хочеться їхати з крамом до СРСР.
— Ну й чому-ж не їдете?
— Е, — пихкнув цигаркою,— Знаємо вашу свободу. Ваш неп скаже мені, як я зароблю: “А ну, лишень давай твої долари, давай твої червінці сюди”... і він зручним рухом прикащика погріб рукою в долоню зі столика порох, демонструючи, як у його будуть забирати долари... Ми сміялися з його наївности. Сміявся й він, обтрушуючи забруднені долоні.
За півдоби потяг протягнув нас через Латвію й Литву, що різниться від Латвії хіба тим, що тут носять блакитну французьку уніформу... і доніс до Німеччини.
Старий кордон Ейдкунен.
Уважний німецький перегляд річей. З когось зідрали мито за десяток цигарок, з когось за фунт ковбаси... Взагалі, німці дуже уважні. Люблять точність... Раз не можна перевозити без мита цигарки й т. и., — плати й за 10 штук, коли забув їх взяти з валізи до кешені...
Воно дрібниця — а з дрібниць складається бюджет. Хіба-ж можна ображатися через це на німецьку “точність”? Що там колись з бюджета викинеться сотні мільйонів “золотих” марок рурським підприємцям або провокаторам — це-ж дурниця для держави!.. Головне, точність щоб була й зиск з усякої можливосте.
Зате: “трах-трах-трах” і потяг рушив на Берлін... Чистенькі мініатюрні вагончики з зіпсованими електричними лихтариками в купе — зціпили колодами сидячих пасажирів, замкнули в душних коморках сплячих (хто спальні мав) і — гайда.
Правда, що вночі при переїзді данцізького району (коридору) — польські жандарі охороняли спокій пасажирів та перевіряли міць замкнених дверей — то нічого. Це-ж робиться все для спокою.
Ранок показав пасажирам у вікна мирний ландшафт Дейтшлянда. Смутні сірі хутірці, завмерлі містечка й їхні станції, прилизані нивки й гайки, рівненькі рівчачки та ґрунтові шляхи. Сніг зник. Мокрою зеленню сумує земля.
Тут використано кожний шматочок, тут доглянуто кожен рівчак.
Та й диво-б було, коли-б цю мініатюрність при капіталістично-розвиненій промисловості не доглянули! Що-ж робити тоді?
А ну — попробуй у нас доглянути ці обшири шостої частини земної кулі — при мало розвиненій на обсяг території промисловости! А проте німці ще й тепер тягають людьми на станціях вози замість наших зручних платформок. Німці й тепер (як і вся Европа) мучать людей в своїх дитячо-мініатюрних вагонах...
Далеко їм до нас.
Одначе, ось уже й Берлін. Туман з димом розтинає на показ сірі, приліплені один до одного, околишні будинки, що почорніли від цих постійних хмар. Сумні сірі будинки виблискують через недоладні малі вікна електрикою (це вдень), і потяг — стоп. Прийшов точно на ¾ години пізніше розпису потягів. Нічого не зробиш: європейська точність... Не нам рівня.
Одноманітні 4-5-поверхові будинки. На вулицях безупинно сновигають авто, трамваї, автобуси, гуркотить підземна залізниця. Здається, увесь Берлін їздить з одного району в другий, бо підземка, автобуси, трамваї,— все це переповнено. Куди вони їздять? Що вони роблять? Де добувають грошей?
Берлін... Центр великих технічних досягнень, центр торгівлі.
Він породжує силу-силенну різноманітних агентів, перекупців, вояжерів, акціонерів, компаній. Ці можливості дають навіть службовцю, що заощадив невеличку копійку, пустити її в рух, увійшовши негласно в компанію яких-будь “вільних” приятелів.
Так складається той дрібний капітал по мізерних компаніях, що рухають торгівлю й різні видовища. Вся ця братва переповнює Берлін з його кафе, рестораціями й всіма видовищами та розпустою.
Гонитва за легкою розвагою цих паразитарних елементів утворила у Берліні, як і у всіх великих містах Німеччини, силу різноманітних кафе, кабаре, шантанів, нічних притонів.
Увесь Берлін оплутано театрами, як називають тут “Рев’ю”. Це щось подібне до американських мініятюр, лише з вищим смаком розпусти. Зміст цих Рев’ю всюди майже один, лише з різними відтінками “французького балету”, де неодмінно закінчується виходом майже голої жінки, похабно-бульварний гумор-сатира, етюд сексуальносте — еротики: променад модного убрання (в цьому конкуренція між всіма “Рев’ю”), а ще тропіки мілітаристичного духу “салдатики-дітвора”. Навіть великий німецький театр (і ти, Бруте?) став на шлях цих Рев’ю.
Кафе, ресторації — з відповідною музикою, напоями й повіями різних станів. Все це,— не тайком! Все це узаконено,— все під захистом влади й доглядачів порядку буржуазної Німеччини.
Тут не говориться про робітництво, яке приникло в околицях, якому не до фешенебельної розпусти “вищих” верств, яке безупинно несе тягар і кує по-між себе велике майбутнє.
Після того, як провчили готелі й дали зрозуміти, що воно таке німецька “точність”, “чемність”, “акуратність” і т. и., швидко зорі єнтувавшись—винайшли собі “родной” пансіон.
Правда, це клуб всіх “обездоленних” судьбами “родной страны”.
Тут, можна здибати й найрисковитішого спекулянта. валюти, і професора, і просто собі купця-болгарина та голандця-дільця, що має півквартала будинків у Берліні й чомусь тут живе; і переселенця до Америки, що чекає другий рік на візу, і службовця, і поета, що живе на проценти від внеску до банку.
Одним словом — Інтернаціонал соціяльного стану й професій.
Привабливо й спокійно. Що часом у вашому замкненому саквояжі портфель випадково опиниться зі споду зверху та дивом буде одчинений, і з нього зникне план Берліна — то-ж дурниця: не треба було приходити додому невчасно, тоді-б було все як-слід і він-би був на місці й замкнений... а про план Берліна?— так він-же випадково зник: Ви-ж на другий день його знову там знайдете!
Проте, не треба турбуватися за їжу й т. и.: господарка—така прихильниця взагалі до людей літератури, взяла з нас дуже дешево (принаймні, так кажуть), і, знаючи звичку (не німецьку) завше являтися додому не тоді, коли це звичаями положено,— швидко замовила для нас ключі од всіх запорів, що так чотирьохкратно замикаються в Німеччині.
Одним словом — “дешевлє, лучше, чем везде”.
От неприємно лише робітникам (служкам) готелю. Вони не мають спочинку. Працюють сім днів на тиждень круглий рік, при роботі на добу по 16-18 (мінімум 14-15). Вони платні не дістають, а скільки буде ласка постояльця дати за послуги, ніякої тобі проф-освіти, освіти, охорони праці й т. и. заходів і турбот.
Всюди на вулицях, в їдальнях, пиварнях, кафе, рестораціях, театрах — сила жінок. Не дивно, що їх сила, а те, що розважливо вони гають час. Чемні, навіть не нафарбовані — дивно. Невже-ж тут так багато ледащ, що животіють нf засоби своїх чоловіків й тиняються від нудьги всюди, де лише людська нога ступить?
То так спочатку. В дійсності це не ледаща,— це теж перекупки, комісіонерки, та торговки — але власним тілом... Повії.
“Чесні” жінки своїх чоловіків — ото, бач, в проходці з собаками на ремінцях — то їхня розвага в час відсутности “супругів”.
Чому така сила прогтитуції?
Умови буржуазного ладу, що творять паразитів і безробіття, зроджують, з одного боку, величезну касту згнилих розпусників, з другого — дають простір до проституції, до шукання заробітку власним тілом.
Весь цей гнійник, що в спекуляції, розпусті й керуванні животіє на тілі трудящої Німеччини, викрив і викриває своїм талановитим пензлем великий німецький художник, комуніст Георг Грос.
В своїх малюнках, які може й є незрозумілі для декого, хто не знає німецьких обставин—Грос, Шліхтер і ціла генерація молодших художників, малярів в образотворчості малюнку-штриху, викривають все паскудство буржуазного ладу й його побуту.
Тому не дивно, що уряд завів нові параграфи закону про малярів. Він садовить їх до тюрми, штрафує на десятки тисяч марок, конфіскує малюнки, через поліцію завів контролю над тим, що вони малюють, і силою різних махінацій намагається задушити їхню творчість.
Одначе цей герць по-між урядом і цими малярами не спиняє їхньої роботи. Вони в творчості своїй ще запальніше, мов у дзеркалі, відбивають класові взаємини, що існують в Німечичні, допомагаючи робітництву викривати перед трудящими масами весь той глум, паскудство, насильство й комедійне керівниче животіння, що провадять гнобителі та їхні льокаї — соціял-зрадники.
Цей бік творчости Німеччини затьмарює своєю величністю малярство дожовтневої росії та сучасної Европи разом.
“Нашу техніку й художність творів і буржуазія визнає за найдосконалішу серед сучасної Европи. Одначе нам не можна попасти ні до музеїв, ні до виставок, що влаштовують відповідні урядові органи. Зате ми серед робітництва маємо авдиторію. Я особисто не вибираюся з конфіскат і штрафів за “образу нації”, “парламенту”, за антимораль і т. и. Але це роботи не спиняє. Нас любить робітництво, для його живемо. Ми навіть не чіпаємо уряду і всього того згнилого “народу” — перекупців, спекулянтів і фабрикантів, що його тримає сучасне урядування, що й котиться до монархії. Ми тільки влучно їх змальовуємо для робітничих мас та ті умовини, що серед них живе робітництво. Отже кожен може бачити це навкруги. Чому не можна передавати це в малюнкові?”.
Тов. Грос усміхнувся.
— Ось маєте,— лагідно провадив він далі:—раз, два,три альбоми, дев’ять, десять, сорок малюнків, конфіскованих урядом.
— Одначе, хіба цим спиниш хід подій, що насуваються знову й що їх пощастило їм здушити протягом цих сіми років?
— Вже сьома година,треба поспішати на демонстрацію. Сьогодні-ж робітництво зустрічає Мюгзама.
Ми теж поспішали. Ще по шклянці чаю з тонкого фарфору чашечок, зроблених руками робітників порцелянових підприємств,— і гайда.
Євген хекає й одкапілюється, одкладаючи на бік альбом.
Валер’ян чихає носом і нервово одкидає вилами пальців волосся на голові, що пасмами лізе з лоба, подивитися малюнок на столі перед ним.
А Павло, тендітно, пальчиками поправляє пенсне, що чомусь в-час розмови зсовується з носа.
Чудасія! все нервується.
Площу вже запруджено людом.
Автомобіль і трамвай чи автобус, ані ткнись.— Нікуди. Звислі зі струнких стовбурів блакитні пузирі промінням електрики запалили все; тисячі робітничих голів, що над ними маячать червоні прапори, виблискуючи золотими зірками, серпами й молотами. Сотні поліціянських лакерованпх касок кінної жандармерії, щітки блискучих штиків пішої сторожі.
Мов у вулику — шум...
— Геть кровопивців. Амнестію сімом тисячам! Хай живе Радянська. Німеччина.
Перелякані обивателі, що випадково спинплися на панелі, нервово, незвично для німців кидають очима праворуч, ліворуч, назад. Але всюди — кремезні стіни сірих, змарнілих облич робітників і робітниць, очі яких блищать ненавистю, відвагою, зважливістю.
— Ми молодая гвардія робітників, селян! — несеться з протилежної вулиці. Тисячі юнацьких голосів.
— Чого-б ото я перся дивитися на якогось там випущеного арештанта? — кидає в повітря сонна, обрезкла пика одгодованого черева.
— Що? Чого? Ах ти-ж паскудо, спекулянтське стерво, мерзота! Ти, грім твоїй матері, подлюка, оце вийшов у проходку після розпутнього дня ще й мермекаєш ?
І пішло й пішло. Обличчя робітниці пашить ненавистю. Кулаки робітника її сусіда стискаються й він сунеться до панелі, до переляканого черева.
Грім Інтернаціоналу розтинає площу...
— “Хай живе робітнича революція!”.
Гам змішується в погрозливий шум прибоїв моря...
На авто повагом їдуть товариші.
Капелюхп-кепі замаячили в тисячах кістлявих рук над головами.
— “Ми молодая гвардія селян, робітників!”.
Вигукує загін юнацьких голосів в такт маршу своїх шерегів.
За часи революційного буяння в Німеччині літературні творці захоплено ставали на бік робітничого (комуністичного) руху. Одначе коли німецьким капіталістам пощастило здушити революцію — вся ця братія відійшла в табор соціял угодовців, а де-хто покотився й далі до німецьких націоналістів.
Капіталістичні бутерброди, соціял-угодовські теки й різні привілеї, що мала буржуазія, притягнули до себе й “революційних” літераторів. Пануюча класа—буржуазія тепер має з них своїх ідеологів.
Тут яскраво виявилася хитка психологія міщанина інтелігента, що хотів погратися трошечки в пролетарську революцію, а потім раптом захитався й перекинувсь до буржуазії.
Цього вимагала буржуазія й від инших творців.
— Ми хочемо творця слова — Мюгзама, але без червоної голови — писала одна націоналістична газета в звязку зі звільненням Мюгзама.
Таким чином в той час, як революційне мистецтво-малярство йде наперед, революційна література пішла назад. Толєри пішли праворуч і серед лівих лав лишилося кільки на всю Німеччину витриманих борців — Бехер, Юнк.
Німеччина творча зрадила революції й лишила пролетаріят майже без мистецтва боротьби за долю пригноблених.
Німеччина хвалилася своєю радіо-виставкою. Дійсно, вона варта того. Величезний дерев’яний павільйон з балконом другого поверху, набитий тисячами люду. Невеличкі кіоски тягнуться в кілька шерег з кінця в кінець. В кожному з них — виставлено яка-будь частка, чи цілі приладдя, машини різних вжитків радіо. Пароходів, аеропланові, аеростатові, цепелінові каюти:— з радіо, копія радіо-каюти цепеліна, якого Америка подарувала собі по версальській угоді і який того року полетів до Сполученпх Штатів, що не можуть ще й досі дати собі ради: що з ним робити?
Різноманітніші частини та всякі винаходи й удосконалення радіо. Ось тобі кіоск механічних і технічних приладь, там конструктивні моделі новітніх башт, антен; ось збоку приліпився маленький кіоск з радіо-пляшками. Весь апарат коштує 2-5 марок. Він міститься на звичайній пляшці. Зайшов до крамниці, спитав пляшку “вина з радіо”, випив Солодке, і ти маєш — пляшку з пририхтованим апаратом.
Правда, тобі треба буде побачити в другому кіоску ще наушники, а далі штепсель, а там хатню антену, щоб знати, як все це прилаштувати ... бо кожен вигадав якусь частину, без якої часом з пляшки не почуєш нічого, а господар пляшки чи продавець її — повинен купити у винахідника друге відповідне приладдя...
Але гримнула музика... З пририхтованих на горі двох різнобічних рупорів — лунає симфонія Вагнеровського “Лоенгріна”. То пустили через рупор радіо музику... Одночасно й на вулиці з пририхтованих на даху цього величезного дерев’яного ательє рупорів — на кілька вулиць навкруги гримить музика в дрібніших згукових деталях...
Коли хочеш зайти в кабінку радіо-концертів (яких розплодилося скрізь по Німеччині), візьми каталог, надінь наушники, включись в любий №, що тобі хочеться слухати. Навіть до театру не треба. Або поставив собі в дитячій кімнаті радіо-рупор—і дітвора, лежучи в ліжкові, засипатиме під приємне оповідання казочок, що там десь хтось старечим голосом розповідає в певний час для сотень тисяч діток.
Наш проводир, член комуністичної партії Німеччини, сам був механик радіографії, працював все життя з хлопчика на механічних заводах, де залишив свій слух. Це, а також його активність як комуніста, що в свій час відмовився йти на імперіялістичну війну — не сприяють можливості до праці “вільного найму”. Тому він почав майструвати сам. За останні роки він удосконалював радіо... Врешті він винайшов,— як можна вживати радіо, як механічно-технічну силу з перадачею й захопленням радіохвиль. Він вигадав апарат, що може без вжитку спеціяльних машин одночасно бути в пригоді як радіо-апарат для слуху, депешування, музики й як механічної машини грамофону. Чотирі моменти вжитку радіо. Цей невеличкий апарат коштує на наші гроші 20 червінців.
Він одержав патент. В компанії з другим своїм товаришем — одкрив майстерню й тепер виготовляє ці апарати для торгових підприємств. Він з К-о теж мав на виставці свій павільйон. Правда, його павільйон і мав всього, що апарат на столику...
— Ну, а як ваше підприємство, ваша К-о чи не перешкоджає вашим партійним переконанням і роботі... бо якось дивно: винаходець, підприємець, так-би мовити акціонер (К-о) — і разом член компартії ...
— Нічого. Не забудьте, що ми фабрики не маємо, а самі вкількох працюємо й заробіток ділимо по-між себе, заробляємо ніби від “хазяїна”. А коли й буде настільки грошей, що будемо поширювати підприємство до фабрики — то щож?— вона буде комуністична фабрика... Це буде добре... Все одно нам колись треба буде будувати свої фабрики... Різниця лише буде та, коли візьмемо владу, а ми її таки візьмемо... то свою фабрику не доведеться націоналізувати — вона вже буде сама собою націоналізована... Чи може боїтеся, що це схибить мене з комуністичного шляху?.. Ого!— він весело усміхнувся й потер руки.
— Я вже 20 років комуніст, не соціяліст, а комуніст. І хоч не був на війні, а володіти рушницею добре вмію... Та й радіо в тім часі не пошкодить...
Візьмемо! Хай хоч як крутиться буржуазія... а візьмемо!
Якось дивно було слухати таке від “фабриканта”...
Прокидався син сенатора, верховного прокурора одної республіки Німеччини, комуніст, поет, літератор, що активно бореться з “татом”, і перманентно пересиджує в тюрмі... Згадується професура — люди науки, що теж ділять разом долю революціонерів робітничої класи в умовах жорстокого поліцейського режиму монархо-буржуазно-“соціялістичного” уряду.
— Такі умови країни розвиненого капіталізму, досконалої технік! й великої промисловости. Вони утворюють таку диференціяцію різних верств громадянства — яка мимохіть тягне, або, туди або сюди. І розумніші, чесніші з них ідуть в робітничі комуністичні лави.
Раз з радянської країни — значить більшовик. Раз більшовик — значить червона пошесть. Раз пошесть — значить на фабрику капіталіста попасти зась: слуги капіталу вхід забороняють... Знаємо, що ви там будете робити. Знаємо, що тут не оглядом пахне й т. и. і т. и.
Соціял-демократи, що стоять на чолі кооперативного товариства великого споживчого підприємства — трохи вагалися ... Потім стало соромно. Подумали, не сказали: “так соромно-ж буде одмовити” — подумають, що ми боїмося комунізму... Адже-ж ми теж прагнемо до нього. Але зиркнули до контори, чи нема кого з охранки з заготовленим наказом не пускати. Ні, не було.
Тільки швиденько, швиденько. І чорняві вусики а la Wilgelm , з вертлявими рухами фармазонщика, виявляючи чемність — повели...
Фабрика годує що-дня хлібом і иншими споживчими виробами півмільйона берлінського населення. Правда, білий хліб, бісквіти, цукерки, вино, мінеральні води, сир, масло — не вживають робітники, навіть ті, що на фабриці — зате “населення” Берліну годується...
Механізовано, машинізовано чудово, навіть один робітник на авто - вагонетці перевозить що-години до склепів і звідти до фабричних цехів до 15.000 кіло різного продукту... Добре мусить робити... Зате кваліфікований робітник дістає 80-100 марок місячно, звичайно 45 —60.
Робота 9—10 годин.
— От тільки життя трохи дорогувате: кватиря (без світла, опалу) мінімум 13—18 марок за містом, переїзд забирає до 10 марок, обід ЗО марок, так що на вечерю й сніданок, хоча-б на картоплю, та на світло, паливо, одежу і т. и., не вистачає, а хто має родину, зовсім кепсько, нема, хоч тут що... Тяжкувато! та й на випадок хороби чи що. Тоді просто заріз. Безробітному краще,— той, принаймні, має всі підстави десь кинутися сторч головою в канал чи ще яким способом позбавитись цих мук, а робочому, хто має “щастя” робити, гірше: — і роби до нестями і все - ж голодний, холодний, а дивлючись на родину, що пухне, або йде на шлях повій, просто жах бере...
— Ох! ні таки, що не кажіть, а безробітним краще ... А тут, як на гріх, що-дня куди не кинь, пики з трьохповерховими шиями, мов у бугая, ресторанчики з ними, театри, по вулицях скрізь все вони... ну просто диво з чого вони живуть... їм не до каналу...
— Так це-ж кооперативна фабрика, соціялісти керують нею... — Чому-ж вони того ... Так погано коло вас ходять...
— А грім його з блискавкою забий. Кажуть, що иншим ще гірше. От кажуть, знаєш, що в Берліні завше до 70.000 безробітних... Тим ще гірше... Будь задоволений з цього, коли не хочеш серед їхніх лав опинитися...
Машиніст боязко спинив машину, тяжко зітхнув, подумав щось, кивнув головою у бік сусіда, що мовчазно усміхався й безперестанку шарудів рогачиком в кав’ярняному заслоні — й стиха промовив:
— Той те-ж каже...— і не договорив. Сусід на момент одхилився од свого заслону, ляснув по спині машиніста — весело промовив:
— Ничефо!— й додав по-німецьки до нього:— ти брат тільки з нами тримайся ... всі ці бугаї до чорта полетять.
— Капуста!— ніби рекомендуючи приятеля додав він нам, мотнувши головою у бік машиніста й кивнувши нам вітання, взявся знову за свій рогачик...
Переходячи без денного світла контору, освітлену електрикою, у вічі кинулися десяток голів і їхні зігнуті спини над величезними столами, запруженими статистичними картками, книгами... Деякі мовчазно підвелися, зиркнули сонними, виснаженими безмисними очима й знову похилилися до роботи...
Ці теж працювали. Чи вони думали взагалі. Тяжко сказати. Але що вони не хотіли опинитися в шерегах армії безробітних, це — ясно.
Особливо ота дівчина з червоно жовтим прядивом волосся й смугами під очима. Вона, напевне, не здає позиції перед страшною бідою, а її шовковий контуш каже, що вона вміє боротися за життя й знає не одно “кафе”, не один готель, не одну вулицу осяяну яскравою електрикою ночи...
То теж боротьба..:
...
Карл Лібкнехт був не лише великий революціонер-політик і стратег робітничої класи: це була універсальна людина, марксист, історик і знавець мистецтва майже всіх культур. Він вивчав їх, накидаючи шерег критичних заміток; він слідкував за всіма літературами, намагаючись читати їх в оригіналах. Він вивчав мови й зі-словни-ками здолав труднощі філософічно-літературні. В одному листі до сина, що ще не увійшов в друковані збірки, К. Лібкнехт пише йому про одну зі стародавніх книжок, яку він радить, на запит сина, прочитати, даючи оснівну критичну оцінку їй, з якою треба підходити при її читанні.
Велику залю обставлено зо всіх боків шафами, наповнено книжками не лише всіх соціяльно-економічних та філософічних наук, а й світової художньої літератури.
Немає їхнього господаря...
В покоях Лібкнехта тихо й вдень і. вночі,— дружина його, донька й мати, постійні володарі господи, рідко дарують себе усмішкою. Якась приголомшена горда тиша панує тут. І часті гості теж мимохіть переймаються цим оточенням смутної пошани. Тихо... Якось болісно.
Багато матеріалів розібрано й зложено дружиною К. Лібкнехта, Софією Лібкнехт, велика сила матеріалів ше не розібрано, не зредаговано... Багато часу треба, щоб привести їх до друку.
Карл Лібкнехт більшість матеріалів накидав на малесеньких-малесеньких папірцях дрібним-дрібним письмом (особливо його замітки). Треба багато часу, щоб їх підібрати, приготувати до друку, над чим безперестанку й працює Софія Лібкнехт. Час на це вона уриває по-між службою й родинними турботами. Праця в представництві СРСР забирає багато часу. А дома—стара мати й донька Лібкнехта...
Великий смуток опанував чолами цих трьох жіночих істот, повних любови, доброти й ласки...
Далекі від обивательського животіння “нормального” громадянина, завше одні, бо звиклі до арештів Карла Лібкнехта й, нарешті, покинуті ним,— сумні — й лише певні в великій справи свого дорогого, тіло якого лежить там на кладовищі, а справа якого живе серед мільйонів трудящих Німеччини й світу.
...
Німеччина. “Deutschland”. Німецький край, Німецьке царство. Навіть не республіка.
...
Настирливий фотограф намагається неодмінно вас сфотографувати на фоні музею, ратуші чи Ельби. І щоб одвязатися од нього, ваш єдиний аргумент може бути те, що ви їдете на годину з Німеччини. Тоді він дає вам спокій, лише купіть у нього пару гарних листівок, або чудово виконаних порнографій. Ви мусите хоч листівки купити, бо вам дорога кожна хвилина, а в’їдливий торговець все одно буде увесь час вимотувати вам кишки.
Краса Дрездена примушує вас іти пішки, до вокзалу.
Нарешті, ви купуєте квиток до Праги. Забуваючи, що вам доведеться знову корчитися на своїх місцях у потязі й проклинати всю цивілізацію Европп, ви, в надії на відпочинок, поспішаєте до вагону. У ваше купе набивається комерсантів, з залізними, до верху набитими рюкзаками, що неодмінно будуть намагатися в час руху випробувати чи міцна у вас голова й шия,— і потяг рушає.
“Непомітивши”, як ви одсиділи ногу, і через це почав ваш ревматизм тягнути жили в ногах — ви чуєте голосні, різкі покрики, що вже Баденбах — кордон до Чехії.
Поверхово переглядають ваші речі, а за кілька хвилин ви вже п’єте чеське пиво, заощаджуючи на кожнім кухлі цілих 12 німецьких пфенігів.