Не тільки роман “Повія”, але взагалі творчість Мирного ще й досі майже зовсім не досліджена, коли не приймати на увагу відповідних розділів у “історіях укр. літератури”, поверхової ювілейної статті Стешенка 1914 р., дрібних бібліографічних заміток та некрологів. Творчістю Мирного почали цікавитись аж останніми часами. З усієї невеликої літератури про Мирного про роман “Повія” (його перші дві надруковані частини) писали такі автори: Франко в своєму “Нарисі українсько-руської літератури” цілком справедливо зауважує, що перехід Христі з села до міста до певної міри штучний: треба було батькові Христиному замерзнути в зимі, повертаючись з ярмарку, а сільському глитаєві зфальшувати угоду з міським крамарем, щоб змусити Христю йти до крамаря відробляти позичені ніби то Христиним батьком гроші (ст. 199-200). Горленко в своїх рецензіях (Київск. Стар. 1883, кн. VI і 1885, кн. І) співає дитирамби талантові Мирного. В його рецензіях немає спокійного, об’єктивного підходу й тому його висновки не мають наукового значіння. Стешенко в своїй статті (Л.-Н. В. 1914, VII), переказуючи зміст творів Мирного (в тому числі й перших двох частин “Повії”), подає такі загальні висновки, що Мирний не першорядний талант, що в його творах немає ні великої глибини думки, ні тонкої психології, ні часом викінченої форми. З методологічного боку стаття Стешенка не зовсім нас задовольняє: висновки не підперто фактами і не перевірено критичним апаратом.
Виною тому, що творчість Мирного досі лишалася без докладного наукового вивчення, був почасти і сам письменник, що до самої своєї смерти не захотів розкрити свій псевдонім і не подав жодних біографічних відомостей про себе. По-друге, твори Мирного ще не всі видано, значна частина їх ще переховується в рукописах в Полтавському Центральному Музеї.
Невидрукуваний повно ще й роман “Повія”. Перші дві частині цього роману були вміщені в альманасі Старицького “Рада” за 1883-й і 1884-й р. р. Третю частину (не всю) надруковано в Л. -Н. В. за 1919 р., в перших чотирьох книжках. Уривок з ІІІ ч. п. з. “Сумна спогадка” надруковано раніш в альманасі Липи “Багаття” 1905 р. Лишилися невидрукуваними, як видно з автографів “Повії”, що переховуються в Полтавському Музеї, останні три розділи третьої частини і четверта. Четверту частину Мирний мав поділити на дві, як це і зазначив у примітці до 3-ої частини (Л.-Н. В. 1919, І), але не встиг, очевидно, цього зробити і четверта частина лишилася в первісній редакції, що закінчує роман смертю героїні.
Автографи остаточної редакції “Повії” написано на одному напівбілому, грубому папері великого формату. Першу частину (“У селі”) написано на 61-х стор. (по оп. № ССХХVII), другу (“На місці”) на 76 стор. (по оп. № ССХХVІII), третю (“Сторч головою”) на 108 стор. (по оп. № ССХХІХ), і четверту (“По всіх усюдах”) на 148 стор. (по оп. № ССХХХ). Кожну частину поділено на розділи, подекуди з заголовками.
Коли написано роман “Повія”? З неопублікованої ще чернетки листа до Старицького 15 грудня 1881 р. довідуємося, що перші 3 частині тоді вже були написані в останній редакції, а над четвертою Мирний працював. В цьому листі він писав: “Три частини сяк-так зведені, над четвертою прихватком працюю й сам не знаю, коли скінчу. Хотілось-би й скоріше, та раз ніколи, а вдруге — скорої роботи не хвалять, правду кажучи”. Таким чином, перші три частини “Повії” закінчено в кінці 80-х років, четверту частину написано трохи пізніш — дев’ятьдесятими роками, у всякім разі не пізніш кінця дев’ятьдесятих років. Це видно з порівняння текстів: четверту частину написано на тому-ж самому папері і тією-ж графікою й чорнилом, тепер уже трохи зблідлим, що й третю частину. Графіка Мирного змінювалася в різні часи його життя.
Сюжет “Повії” традиційний в українському письменстві — це переживання зневаженої від пана дівчини. Подибуємо його і в Квітки (“Сердечна Оксана”), і в Марка Вовчка (“Одарка”), особливо часто до нього звертався Шевченко, (“Лілея”, “Відьма”, “Варнак” і т. д.), використовуючи для ідеологічної боротьби з ненависним панством.
У попередніх письменників цей сюжет розвивається в умовах пансько-феодального ладу, в Мирного він має инше побутове тло — складні соц.-економ, умови (70-80 р. р.) часів після реформи.
Найбільший ідейний вплив на творчість Мирного, крім народніх пісень, мав Шевченко. В цьому признається й сам Мирний: в передмові до першого випуску своїх творів Мирний звертається до Музи такими словами:
Але крім ідейного впливу Шевченко мав на Мирного й формальний на початку його літературної діяльности, як це буде видно далі.
Вперше виникла думка в Мирного змалювати сумну долю сільської дівчини, що стає на слизький шлях проституції, року 1863-го, коли він був ще 14-літнім хлопцем. В своєму ще невидрукуваному щоденникові (по оп. № ССХСVІ) 9-го травня 1863-го року Мирний писав: “після обіду писав одну повістину віршами, як гине наша краса дівоча од паничів”... В иншому зшитку (по оп. № СХХХV) знаходимо й цю, очевидно, “повістину віршами” (ще невидрукувану), яка має назву “Продана”.
Починається вона так:
Далі Христя докладно розповідає, як важко їй жилося дома через мачуху, як її зґвалтував старий поганенький панок. Після цього мачуха прогнала її з дому. Дала притулок їй на якийсь час у місті дядина. Опинившись на вулиці, Христя стає повією:
Такий, очевидно, перший замір Мирного створити образ повії. Сюжет розвивається на тлі родинних відносин. Вірш слабенький з художнього боку, але цікавий крім сюжету ще тим, що Мирний ним по-рабському наслідує Шевченка що-до строфіки й метру. Досить порівняти цей вірш хоч-би з такими поезіями Шевченка, як “Катерина", “Черниця Мар’яна", “Сон" (У всякого своя доля ...) і инш., щоб упевнитись їх формальної подібносте.
Героїня цієї поеми, як і пізніш роману “Повія” — Христя.
Не почуваючи, очевидно, в собі хисту до писання віршів, Мирний надає сюжетові поеми “Продана” форму оповідання.
Першим таким оповіданням було “Лихий попутав” , що надруковано року 1872-го в галицькій “Правді”. Сюжетна схема оповідання така: селянська дівчина сирота Варка Луценкова йде в найми до міста. Там її спокусив міський парубок і покинув. Варка знову повертається на село, але вже не сама, а з дитиною. Це основний стрижень, коло якого наростають другорядні епізоди. Сюжет розгортається поволі, набираючи найвищого драматизму на кінці оповідання. Автор чимало віддає місця описам етнографічних подробиць селянського життя: проста селянська дівчина зустрічається з простим міським парубком не в самому місці, а в його околиці, де вона була в наймах.
Оповідання написано в манері Марка Вовчка — від першої особи. Варка весь час сама розповідає про себе. Композиція оповідання не зовсім удалася авторові: кінець оповідання — утоплення дитини несподіваний і не відповідає реальній дійсності. Характеристика перепечайки Мотрі невиразна, дочка її Галя—особа зовсім зайва в оповіданні.
В просторому оповіданні “Як ведеться, так і живеться” (образки з життя) Мирний докладно зупиняється над долею зневаженої від пана дії чини, над наслідками панської розпусти, що шкідливо впливає на декілька поколінь. Два розділи цього незакінченого оповідання (“День на пастівнику” і “Батьки”) надруковано разом з другою частиною “Повії” в альманасі “Рада” за 1884-й рік, але написано їх значно раніш. Франко в своєму “Нарисі історії українсько-руської літератури” (ст. 200) зазначає, що ці розділи надіслав був Мирний у Львів до редакції “Громадського Друга” ще року 1878-го, але їх не друковано. Мирний в иншому неопублікованому листі до Старицького року 1882-го пише, що це оповідання виникло з роману “Повія”: “З другої частини Повії — писав він —у мене є невеличкі обриски з життя. Колись малась думка у таких обрисках подати (як Щедрин у семействі Головлевих) цілу низку порочних типів від дідів аж до сего часу, звязавши їх до купи однією ідеєю”. Композиційно це оповідання не звязане з відомими редакціями другої частини “Повії”. Очевидно воно виникло з якогось невідомого первісного плану “Повії”. Героїня цього оповідання Оришка виступає пізніше в четвертій частині “Повії”.
Автор починає оповідання з панського фаворитизму кріпацьких часів, жертвою якого є ключниця Оришка. Панські впливи шкідливо відбилися й на Оришчиній дочці від пана Присці, що не хотіла працювати й безсоромно горнулася до панів, для яких вона була, як і її мати, лише забавкою. Свого сина від Судового панича Приська віддала до школи, сподіваючись бачити його колись паном. Та й син її ще малим хлопцем вже мріє про панське життя.
Оришка сумує за минулим веселим пансько-двірським життям, бідуючи на панщині після смерти пана. Довелося їй тепер злиднувати і з лихом знатись. Воно-б може й нічого, коли-б не було у споминці того добра, що зазнала вона колись у панському дворі.
Ця сама Оришка виступає і в четвертій частині “Повії”, що з своїм чоловіком Кирилом доглядає панського маєтку “Веселий Кут” Колісника. В “Повії” її симпатії до старого ладу змальовано повніше, яскравіше: “що тепер у їй (Мар’янівці) гарного — каже вона Христі. Побачили-б ви її літ тридцять назад, коли ще панщина була, пан сам жив на селі. Що за весело було у панському дворі,— хліб свій, горілка, музика своя... їж, пий, хоч розпережися, а гуляй — скільки твоєї мочи! І людей тоді менче було і люди — кращі. Усе в купочці, одно одного держалося. А пішло що на криво, коли хто почне одлучатися — пан зараз на сторожі. І вже винувате не просися і не молися”.
Отже, маючи в цьому оповіданні за вихідний пункт кріпацтво, Мирний одначе зупиняється не над ним, а над наслідками його — над шкідливим впливом панської розпусти не тільки на сучасників, але й на пізніші покоління.
В оповіданні “Морозенко” сюжетна схема та-ж, що і в “Лихий попутав”: селянська дівчина Катря йде до міста в найми. Там її одурює вже не міський парубок, як Варку (“Лихий попутав”), а панич. З дитиною повертається вона знову на село. Коло цього ядра об’єднуються побічні епізоди. Динаміка в оповіданні набуває надзвичайного напруження, доходячи до найвищого пункту на кінці — замерзання в лісі голодних Пилипка й його матери Катрі. Новим прийомом автора в цьому оповіданні проти “Лихий попутав” є портрет і пейзаж. Оповідання поділяється на три розділи і іде не від першої особи, як у “Лихий попутав”, а від самого автора.
В рукопису оповідання “Морозенко” датоване січнем 1885-го року. Можливо, що це дата закінчення оповідання, написано її мабуть року 1884-го, а можливо й раніш, у всякому разі до закінчення четвертої частини “Повії”,в якій Мирний використовує сцену замерзання Пилипка.
В оповіданні “Морозенко” сцену замерзання Пилипка в лісі змальовано в дусі романтичної фантастики : замерзаючи, Пилинко ніби заснув. Він почув, що в йому наче що стрільнуло. Голова ходором заходила, посипалися з очей іскорки, і раптом все перед ним освітилося. Вся поляна загорілася якимсь сизим світлом. Серед того сизого сяйва почали ворушитися сніжинки, почали підніматися, вставати і т. д. 2).
В “Повії” (4 ч.) сцену замерзання Христі Мирний подає без фантастики, в реальних фарбах, з глибоким психологічним освітленням. Замерзаючи, Христя бачить дивний сон: ніби ходить вона влітку по широких ланах та степах, запитує захожого чоловіка, що зустрівся з нею, кому належить це поле, той відповідає, що Христі: “за муки тяжкі Бог їй талан послав—розбагатіла. Оце скільки оком не скинеш все її. Там і ліс стслітній? А в Мар’янівці—дом панський. На всю Мар’янівку дом! І в йому повно дівчат та покриток. Оце яка прошпетиться — вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерства научає, школу таку відкрила. І дивно: зовсім непутяще що запопаде, а дивись год —другий побула, — такою невсипущою хазяйкою робиться і усе знає і все вміє. Звідти, коли хоче, і заміж виходе, а не схоче — до віку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то і хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить!”
Сюжет розглянених творів Мирного розгортається в широку картину в романі “Повія”, для якого попередні твори були лише ескізами, підготовчою роботою. З художнього боку ці перші спроби не зовсім удалися авторові. Форму перших двох ескізів запозичено в Шевченка (поема “Продана”) або в Марка Вовчка (“Лихий попутав”), композиція проста, розтягнута, з романтично-фантастичними епізодами на кінці. Побутове тло, на якому розгортається сюжет — це зустріч міста з селом: селянська дівчина-сирота під тиском нових економічних умов іде до міста в найми, а за кріпацьких часів силою її береться до панського двору (“Як ведеться, так і живеться”). Зведена від міського парубка або пана, повертається вона знову на село, але вже не сама, а з дитиною. Далі злидні, тяжка праця без кінця й краю (“Лихий попутав”), або голодна смерть (“Морозенко”), або ледарство та безсоромне залицяння до панів, як наслідок панського фаворитизму кріпацьких часів (“Як ведеться, так і живеться”). Тут ще немає ні глибокої психології дієвих осіб, ні аналізи нових соціяльно-економічних відносин. Вар’їрується все один сюжет, художні образи повторюються, окремі епізоди попередніх оповідань входять у “Повію”, як складовий елемент.
“Зустріч” міста з селом повно й яскраво змальовує Мирний в романі “Повія”.
У викинутцх варіянтах до “Повії” Мирний подає докладний опис етнографічних подробиць, напр., опис досвіток на селі (1 ч.), або опис вечері в святий вечір у панів у місті (2 ч.) й инш. Христя не сама йде в найми до міста, її одводить батько, що живе в страшних злиднях. Зветься він тут не Пилипом, а Петром Притикою.
В останній редакції автор поодкидав ці етнографічні подробиці, звернувши більше уваги на психологію дієвих осіб. Четверта частина ’Повії”, яку Мирний хотів поділити на дві частини, має цілком закінчений, але не викінчений характер. Про це буде мова далі. Розміром вона трохи більша за третю частину й поділяється, як і инші, на розділи (15) подекуди з заголовками. В цій частині Мирний иноді плутає ймення дієвих осіб, напр., у другій частині Колісника звуть Констянтином Петровичем, а в 4-й — Кононом Федоровичем. Оришчиних дітей звуть у першій частині: хлопчика — Миколкою, а дівчинку — Оленкою, в четвертій частині хлопчика звуть Іванком, а дівчинку Маринкою. Це давній гріх Мирного, про нього нагадував[1] йому ще Ів. Білик, коли вони висали роман “Хіба ревуть”... ” Манера писати в 4-й частині, стиль і мова такі самі, як і в инших частинах. Є відміни в змалюванні природи. Природа в 4 частині збуджує в ньому соціально-філософські думки. Ось малюнок вулиці в місті ясного та тихого осіннього дня:... “По улицях—наче плав пливе! Кишить по їх народу всякого: і старі, і малі, і той, хто пожив або ще жити починає; багатий і убогий, пишно наряжений чи латками вкритий — всі перемішалися між собою, збилися в купу, сказати-б — порівнялися... бо на всіх їх однаково сонечко світе, усіх їх однаково тихий вітерок обвіває, усім однаково хочеться дихати, жити. А проте —як не однакова до людей доля, то таке поміж ними і єднання. Бийся, кажуть, кінь з конем, а віл з волом! Отак і тут: не дивлячись на те, що всі збились в купу, ходили одно біля одного — плече з плечем, а проте кожний вишукував товариша по своєму пір’ю: пани віталися тільки до панів, купці—до купців, заможні — до заможніх, убогі—до убогих. Одні тільки старці віталися до всіх, хоч їх і ніхто не вітав, та мала дітвора радо обзивалася до всякого, хто їй кидався в вічі, або чим-небудь вражав, не дивлячись на те, чи то був знайомий чи незнайомий, багатий чи убогий, рівня чи не рівня”...
Роман “Повія” поділяється на чотирі частини, що мають свій епізодичний сюжет крім головного й відповідають окремим етапам у житті центрального образу роману селянської дівчини Христі.
З приводу такої композиції “Повії” Мирний писав у листі (не-опублікованому ще) до Старицького 15 грудня 1881-го року: “Тепер, скінчивши з діловим боком своєї праці, познайомлю Вас, шановний добродію, і з самою системою або планом роботи, маючи надію, що Ви прихильно приймете мою немудру сповідь. Головна ідея моєї праці — виставити пролетаріятку і проститутку сего часу, її побут в селі (1 ч.), в місті—друга, на слизькому шляху —третя і попід тинню—четверта. Гуртом усю працю я назвав “Повія”. Цією назвою народ охристив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток... Кожну частину маю надію виготувати так, щоб вона мала свою самостійність або цільність.
Коли у селі (1 ч.) давить Притиківну свій дука Грицько, то у городі (2 ч.) не легче пригнітить городянський крамар Загнибіда. Дякуючи йому, вона улазить у таку напасть, котра згоне її матір з світу. А без матери, що її принаджує до села?.. У городі і служити краще і робота легче. Притиківна наймається у городі до пана (третя част.). Инчий побит, вищі звичаї міські захоплюють її зовсім з тілом і душею, і Притиківна, закохавши панича, ступає на слизький шлях. Раз ступивши на хистку кладку — вона не здержиться і мчиться далі—сторч головою. Про це розкаже 4 частина—попід тинню. Спершу вона співачка у городському саду, потім содержанка колись... крамаря, тепер члена Губ. Зем. Управи. Жити-б у розкошах, та раз член сам жонатий чоловік, а друге й старий. На лиху годину вона знову стрівається з паничем, теж жонатим. Старий ревнивий підслухав її розмову — і Притиківна знову на улиці. Поти молода —вона ще не подається своїй недолі —і (гуляє?) де попало і з ким попало, поти догулюється до шпиталю, а там і до безнісся. Далі вже нікуди йти ... й замерзає під своєю колись хатою, а тепер жидівським шинком.
Такий мій, добродію, план”.
За цим планом і написано “Повію”.
Великий розміром роман “Повія” відзначається й складною “генеалогічною” композицією. Художні образи подається не готовими, вже виявленими індивідуальностями, а in status nascendi, в процесі розвитку—автор починає характеристику їх з батьків.
В першій частині “Повії” головна дієва особа — Христя стоїть ще на другому плані, на перший план виступають її батьки — незаможні селяни Пилип і, головним чином, Приська Притики й зборщик податків, глитай Грицько Супрун.
До композиційних хиб роману треба віднести його розтягнутість. В 4-й частині психологічно не пояснено метаморфозу Христі з звичайної наймички на видатну співачку в міському саду. Неправдоподібною також здається в 4-й частині сцена, коли Христя з бабою Оришкою після церкви заїхала до Оришчиної небоги Горпини, дружини Федора Супруна. Христі там не впізнали й зверталися до неї, як до незнайомої панночки. Не можна повірити, щоб 7-8 років відсутности Христиної й панське вбрання змінили її так, щоб її не можна було впізнати Горіпині, колишній її подрузі й Федорові, що був у ній закоханий.
Центральний образ роману “Повія” — селянська дівчина Христя, внутрішній розвиток якої подає автор на тлі розвитку соціальних взаємовідносин усього суспільства пореформеної доби.
Покинути свою хату і йти до міста в найми Христя змушена була під тиском нових економічних умов, пролетаризацїї села й жорстокої класової боротьби на селі.
Життя наймички — це тяжка праця вдень і вночі, з обваркою киплячими самоварами, з погрозою насильства, биттям, страшними обвинуваченнями з боку хазяїна і, нарешті, вулиця з голодом і холодом і проституція.
В романі “Повія” Мирний уперше так глибоко освітлює кошмарне життя наймички в капіталістичному суспільстві після невеличких спроб Марка Вовчка (“Сестра”) та Нечуя-Левицького (“Бурлачка”)
Вперше також тут Мирний освітлює так глибоко психологію жінки-проститутки, жертви економічної нерівності! та станових забобонів, оцінюючи проституцію не як наслідок розпусти окремої людини, але як явище соціяльне.
Безсоромна експлоатація хазяями своїх наймичок розбуркує в останніх класову свідомість, що ще, правда, не набрала організованих форм. В голові наймички Марії, з якою Христя служила в панів, снують такі думки: “А ти думала, нами дуже дорожаться? Спитала покійно та (Марія). Я давно тобі казала, що мц гарні, поки нужні, а перейшла нужда — хоч з голоду здихай — ніхто шматка сухаря не кине. Оце знай та учися. Не дуже падай. Не дуже рук прикладай. Нас не буде — другі будуть. Добре тільки тим, хто сам нічого не робить або за гроші чужу роботу купує. А робітникам всюду однаково. Така вже наша доля, таке наше щастя трекляте!” (III ч. IX гл. недрук.).
Побутове тло в романі Мирний подає різноманітне. З особливою увагою малює він життя українського села й міста пореформеної доби з страшним, безмежним насильством представників капіталу над беззахисними трудящими людьми.
Правда, соціально-економічні явища переформеної доби Мирний в романі “Повія” освітлює ще як народник, він вороже ставиться до міста — осередку капіталу, що руйнує побут села, висмоктує економічно й підточує його моральні основи Свої народницьки погляди Мирний яскраво виявляє словами соцького Кирила в четвертій частині. Кирило звертається до людей, що везли хліб до міста й зайшли до шинку, під яким лежала задубіла Христя, такими словами:
— “У город! глухо забубонів Кирило. Все у город! Ту ненажерливу прірву нічим не загатиш: скільки не давай, усе мало, все переведе. Оце бач, що зробив город,— указав він на Христю,— що за дівка була—і здорова і красива. А попала у город, висмоктав все з неї, що можна було висмоктати, та й викинув каліку у село змерзати”. Таким чином, традиційний в українській літературі сюжет — переживання зневаженої від пана дівчини — в Мирного вар’їрується в ряді творів, що є першою, підготовчою роботою до роману “Повія”, в якому цей сюжет розгортається в широку картину класової боротьби на Україні в другій половині XIX століття.
Ставлячи перед собою певне завдання, певну тенденцію — “просто й правдиво відтворювати буденне життя рідного краю”, відкидавши “голосні— обжинкові пісні”, Мирний менше звертав уваги на форму своїх творів, ніж на зміст їх.
Для Мирного, як і для инших письменників тієї епохи, важніше було в мистецтві не як, а що. Ніколи було дбати формою творів, коли життя вимагало “з слова живого кувать самопали”.
Плеханов пише в своїй відомій праці, що бувають такі виключні епохи, коли або форма одстає від змісту, або навпаки. Такою виключною епохою, епохою великих громадських рухів, у нас були 70-80 р. р. минулого століття, коли форма в літературі одставала від змісту. Українська література протягом тієї доби ставила собі дидактично-громадські завдання, вона стає, як каже Дорошкевич, “учительною”, “публіцистичною”, виконує завдання агітпропи.
Таким чином, в творах Мирного, який був продуктом своєї епохи, ми маємо тенденційну повість з народницькою ідеологією радикального відтінку. З мистецького боку розглянуті (й инші) твори Мирного не бездоганні: всі вони розтягнені, часом образи в них змальовується побіжно, народня мова, стиль майже не змінюються. Епізоди попередніх оповідань входять в “Повію” (і в пізніші твори), як складовий елемент, з деякими лише змінами. Опис, напр. земського з’їзду в “Хіба ревуть”... пізніш входить в “Повію”. Художні образи повторюються, вар’їруючись та поглиблюючись психологічно. Навіть імення иноді лишаються ті самі, напр. Христя — в поемі “Продана” і в “Повії”, Оришка — в оповід. “Як живеться, так і ведеться” і в “Повії”, глитай Грицько з першої частини “Повії” зустрічається раніш і з таким самим ім’ям в “Хіба ревуть”... Матеріяли для своїх творів Мирний часто бере з конкретних фактів громадського життя, напр. єврейський погром в оповіданні “За водою” взято з газети “Киевлянин”. В основу роману “Хіба ревуть”... лягли вражіння П. Мирного, що виніс він з подорожи від Гадяча до Полтави. Можна припустити, що й для “Повії” матеріал взято з народнього життя. “Повія” має такий підзаголовок: “роман з народнього життя”. Иноді Мирний точно зазначає час написання твору, напр. 4-ту частину “Повії” написано через ЗО років після кріпацтва (слова баби Оришки в 4 частині).
Таку шаблоновість літературних прийомів, окремі мотиви й сюжетну схему в українську народницьку повість перенесено з російського письменства натуралістичної школи.
Проф. Замотин нараховує декілька таких сюжетних шаблонів з народницькою ідеологією в письменників “лівої групи” (Шеллер-Михайлов, Федоров-Омулевський, Хвощинська, Слєпцов і инш.), що виходять з традицій Чернишевського (“Что делать”). В неопублікованому ще щоденникові Мирного є вказівки, що він захоплювався романом Чернишевського “Что делать”, перечитуючи його по декілька разів.
Ось один з таких шаблонових сюжетів: передовий різночинець входить учителем або лікарем в родину поміщика або в який-небудь громадський осередок, розпочинає боротьбу з консерватизмом старого покоління, захоплює молодь, знаходить собі дружину й живе з власного заробітку, або гине в тисках адміністративної кари.
Такими народниками (окремий мотив) в “Повії” є Проценко й Довбня.
Цю сюжетну схему подибуємо і в инших укр. письменників тієї доби: в Левицького (“Хмари”, “Над чорним морем”), в О. Пчілки (“Товаришки”), в Грінченка (“Сон. промінь”, “На розпутті”) й ин.
[1] Іван Ткаченко. Літературна спілка Панаса Мирного та Івана Білика