Місто скулилось накрите чоним рядном ночи і спало — не спало —слухало. Напівсліпі лихтарі безсило гойдались і не знали, чи дочекають до ранку. А ніч — змобілізувала всі сили і не знати було, хто з ким змагається.
Головною вулицею промчався автомобіль, і полісмен, що ховався за бетонним рогом будинку, навіть не пробував записати номер за скору їзду. Він ховався в цератовий мішок і не міг дочекатися зміни.
Ніч все більше розбухала темрявою, гнівливо супилась, а небо бурчало, клекотіло, черкало іскрами як в кремінь і з великанських відер лляло дощ. А знизу, з порожніх проулків, вулиць — виривався буйний вітер і по-п’яному розкидав хвилі дощу, бив ними в стіни, вікна.
Не здержуючись, вирвався з міста останній трамвай з синім світлом позаду і кинувся по залитих рейках на фермерські хуторі. А там, на волі, на просторах —
в бестямі вхопили зубами одні одних і рвали, кусали, гарчали. Порожній трамвай з синім світлом придавлено бренів, як заблуканий комар за дротяною решіткою вікна і що сили мчався. А довкола його — в сліпучому фіолеті — п’яний вітер вчепився придорожніх дерев і гнув їх додолу, бив дощем в обличчя аж листя розліталось і був байдужний, що —
блискавка золотою стрілою пробила груди насупленої ночи, вернула в чорних зморшках і раптово —
затріскало, гримнуло, вдарило, а у відповідь з жаху чи дикого буяння заморгало все небо і застогнала земля закривавленими грудьми, пораненими деревами, пшеницями...
Трамвай закліпав заплаканими шибками і останками сил рвонувся вперед, як би хотів проскочити небезпеку. А за ним, в погоні, розчіхраний вітер загув, завив і не стямився, як напереді, там, де в фіолеті блискавки зарисувались контури великої будівлі серед піль — розрізала чорну шкаралупу неба сліпуча стріла. Слідом —
важким стогоном покотились громи, загоготіли, затермосили безсилою темрявою і — як оклик найвищої люти або розпачи —
гаркнули, затріскали, бабахнули...
(Комусь смерть!)
Трамвай здригнувся, кліпнув мокрими шибками, в розгоні просунувся ще трохи і став біля високої темної загороди.
Вітер з божевільною радістю накинувся на сліпий вагон і бив його дощевими хвилями, гукав, свистав, вривався в середину. А на передньому містку кондуктор черкнув сірник, глянув на годинника і кинув позад себе.
— Десять хвилин після дванадцятої...
— Ну, й ніч же!— відповів з темряви другий.— Якщо не затихне, то доведеться заночувати тут. Десь грім перервав проводи...
— Ще й біля такого місця зупинились... Джек! Як ти думаєш, чи в наш ...
Але Джек не почув, бо над ними розкололось небо і землю сповнив пекельний регіт нових громів. А за вагоном застогнав, завив розлютований вітер...
— Асуар зняв руки з обличчя, випростав спину і здивувався, що довкола темрява. Десь внизу дзвонив телефон, а на коритарі гупали метушливі кроки вартових. З сусідньої камери кричав гугнявий Фред:
— Вартовий, світло! Блощиці мене не бачать!
На стінах заморгали відблиски блискавки, що вривалися крізь віконце знадвору. Асуар дивно здригнувся, вийшов на середину камери і вдивився в загратоване вікно, що блимало, як би за ним холітали чарівним лихтарем. І не чув ні громів, не бачив блискавиць. Ні, ні, це він, Асуар стоїть серед снігового моря в міхових штанях і лисячому башлику і цілими годинами чекає з батьком біля прорубу, доки зловиться навага. Він ще маленький, скучно стояти на одному місці, але. вдома мати й сестра, а вони знають, що батько і Асуар ніколи не приходять з риболовлі з порожніми руками.
А увечері вони повертають до снігової халупи. Легко мчаться санки, запряжені в п’ять пар собак. Батько ляскає гарапником і гукає:
— Аей-я-я-я-я!
А він за спиною батька собі:
— Ейя-я-я-я-я!
Весело біжать собаки, весело й Асуару. Він сперся на високі опори санок і задивився в безкрає небо, що на ньому грає північне сяйво. О, Асуар тямить! Коли це було? Дванадцять, тринадцять років назад? І ось — це не блискавка на стіні камери фіолетом грає, це Асуар північним сяйвом рідної Аляски любується. Зайнялось небо, горить-палає, то знову ніжні звої жемчужних хвиль мчаться по темному небозводі і розсипають круті дорожки незлічимих кольорів. Асуар буйним вітром мчиться до царства неба й місяця і не знає, котрою доріжкою ближче. Він буде там, на вічних полях, де всі ескімоси, що покинули сніги Аляски...
— Аей-я-я-я я!
Крик батька і ляскіт гарапника розбуджує Асуара з чарівних мрій і він весело, безтурботно кричить і собі:
— Ейя-я-я-я-я!—
На коритарі почулись кроки вартових і заблимало світло нафтових ламп. Асуар глянув крізь загратовані двері на вартового, що завішував на стіні лампу і відвернувся. Але вартовий, як би відчув очі Асуара на собі — підійшов до його камери, кинув снопом світла ручного прожектора і—
— Час спати, ескімо! Ранком на суд...
Асуар не глянув. Відійшов в кут і присів на стільці. А на дворі жалісно-довго завив вітер. Так... так... Це вітер рідної Аляски, що вповиває цілу вкраїну в сніговий туман і мчиться ген туди, на безкраї леди, де ще не була нога навіть сміливого ескімоса. В таку негоду біля халуп розпачливо виють собаки і їх завіває дужий вітер снігами. І в таку негоду, в страшну ніч, примчались з порожніми санками собаки, без батька. Ніхто ніколи не довідався, де він закрив свої очі — в холодному прорубі, чи в снігових горах?..
Чому загинув батько? Батько... Ось стоїть перед очима. Невисока стать, жовте обличчя в зморшках, добре, лагідне. Тільки в халупі, при світлі гноту в тюленячім салі бачив Асуар чорні вуси й бороду, бо на дворі вони завше були в білому інею. Весело було, доки не зайшли до них “бліді обличчя”. Вечорами він танцював, а батько й мати приспівували. А прийшли “бліді обличчя”, принесли віски і батько розпився.
Чому загинув батько?.. Через “бліді обличчя”. Поїхав на ловлю білих лисиць з пів пляшки віски. Поїхав дістати білих лисиць, щоб заміняти в “блідих облич” за віски. Поїхав і ніхто ніколи не довідається, де ляг він —в холодному прорубі, чи в снігових горах?..
І в таку негоду, як останні три собаки вили під халупою з холоду і голоду, він, Асуар, втираючи сльози, намащував запалі груди матері тюленячим салом. А мати крізь стогін тихо мовила:
— Помру я, діточки, переселюся в царство неба й місяця. З батьком дивитисьмемо за вами крізь ті віконця, що ви бачите на небі в погідну ніч. Асуаре, сину мій єдиний, не забудь за неї, Акусту. Вона ще мала, вона дівчина...
— Клянуся мамо, що не забуду...
І Асуар, по звичаю предків, шепотів: „вона умирає, вона умирає", а мала Акуста плакала, що не буде кому її голову ськати. І по звичаю предків вони обоє після смерти матери викинули з халупи всі шкури і чотири дні не виходили на двір.
Асуар не може думати про це. Йому болісно, гірко. Але він бачить! Не думає і бачить. Благословенний вітер теплої Америки, що пригадав йому рідну Аляску! —
Коритар залився ясним світлом електрики. Асуар ще нижче похилив голову і закрив долонями очі. Не треба цього світла! Не треба! Він не тут, він там, де вільний вітер Аляски вповиває цілу країну в сніговий туман і мчиться ген туди, де ще не була нога найсміливішого ескімоса...
— На дворі з шумом пронісся трамвай. Асуар закрив уха. Не може він стерпіти в цей час цього брязкоту, шуму. З тою хвилею, як він побачив цю машину — він і сестра і 248 ескімоських дітей, вивезених з Аляски — умерли. Хто вони сьогодня? Де вони?
До дверей підійшов вартовий, заглянув і знову —
— Ескімо! Спи, бо хутко на суд...
Але Асуар не чув. В темряві закритих очей бачив він 249 пар рук, що простягалися до його, а скривлені стражданням уста кричали:
— Асуаре! Скажи й за нас слово!..В повному разгоні, під дикий вереск і свист товпи, закрите авто вкотилось в широкий двір і за ним митом закрилися широкі залізні ворота. Асуар цілком не звернув уваги, що в дворі було багато поліцейських і що за високим муром ревів натовп. Він спокійно пішов за поліцейськими в будинок.
Велика біла світлиця була заповнена людьми — чоловіками й жінками. Коли два пузатих поліцейських ввели Асуара, заля заметушилась, зашепотіла, загомоніла. Сотні пар очей пронизували його расовою ненавистю і злобою. Але Асуар навіть не глянув. Він тяжко опустився на лаву, як би по довгій важкій праці, оперся ліктями на коліна і потонув у морі думок. Все, що оточувало його—було чуже, далеке. Він був тільки безпомічним білим медведем в залізній клітці.
— Суд іде!
Дужа рука поліцейського вхопила Асуара і він підвівся на ноги. Підвелась ціла заля. І чомусь перед очима стало обличчя сестри. Запалі очі в синявих округах, обличчя вижовкле, худе, передвчасно постаріле. А в сумних до безміру очах — сльози ... Він похилив голову. Не треба, рідна Акусто... Не треба!—
З правих дверей викотилась на підмосток за бильцями людина, схожа на велику бараболю. Очі і ніс — це очка бараболі, що ось-ось почне пускати кільця. Шия і голова — одне. Не знати було, де кінчилась голова і де починалась шия. Був це містер Джонсон, головний суддя, відомий з лагідної вдачі, вирозуміння і справедливого вирішування справ. Він навіть не глянув на залю, тяжко докотився до високого крісла, сів і запухлими, ледве видними очима вдивився в широке вікно. А в думці:
— Чи дуже потерпіли мої лани пшениці в останню ніч? І чому досі той треклятий Моріссон не явився ще з рапортом?!.
Бундючно, з неприродною надутістю, засіли на своїх місцях по боках судді присяглі. Були це дрібні торговці, декілька багатих фармерів і два попи. Містер Джонсон повільно крутнув головою вправо, потім вліво, з-під лоба глянув на залю і горляним, як би силуваним голосом, почав:
— Приступаємо до злочину Джана Асуара. Та-а-ак... Перше всього вислухаємо свідків ... Містер Мекензі!..
Ні один з свідків по правді нічого не бачив, тому ніхто й не слухав їхніх зізнань. А коли вкінці містер Джонсон покликав Асуара — заля перестала дихати і сотні очей врізались в присадкувату, широкогруду постать ескімоса. Всі задеревіли в чеканні його мови.
Асуар глянув на суддю. Холодне і спокійне було його темно-жовте обличчя з надто висуненими щелепами. Верхня губа віддувалась і тільки це надавало йому вираз болю або здушеного страждання.
— Твоє повне прізвище?
— Зовуть мене Джан Асуар...
— Кажеться — пане суддя — підшіпнув поліцейський і торгнув за руку.
— Джан Асуар, пане суддя. Власне тільки в Америці мене назвали Джаном, коли хрестили.
— Тобі двадцять два роки?
— Двадцять третій.
— Тебе обвинувачують в забиттю місіонера Філіпа Свансона і його сина Валтера. Признаєшся до цього?
— Як мені не признаватись, коли я сам покликав поліцію і віддався в її руки. Ескімос, пане суддя, ніколи не бреше.
— Що було причиною твойого страшного проступку?
— Споконвічний закон ескимосов велить не терпіти тяжкої образи.
— Чим образив тебе покійний містер Свансон з сином? Розкажи докладно. Цей будинок є святинею справедливосте і ми вислухаємо тебе.
Асуар черпнув широкими грудьми повітря, як би набірав сили і спокійним, дзвінким голосом промовив:
— Я один тут і мої слова будуть чужі для вас. Але я не тільки ескімос,— я теж людина, до того,— дякуючи білим американцям,— цивілізована людина...
— Тим сумніше Джан Асуар — пробулькотів містер Джонсон.— Тебе вчили, ти прекрасно володієш англійською мовою, мав змогу читати і — такий страшний злочин!..
— Пане суддя! Те, що я забив Свансона і його сина — марниця. Містер Свансон живими похоронив 250 молодих ескімосів і за це ніхто його не судив.
— Ти плетеш дурниці! Говори за себе, а не за містера Свансона.
— Пане суддя! Говорити за себе і не згадувати містера Свансона — не можна. Як би не він, я ніколи не бачив би теплої Америки і ніколи не стояв би перед вами.
— Говори, що знаєш. Суд хоче почути правду.
— Пане суддя! Перше всего я хотів би подати до відома всім тим, що слухають мене, ось що: в тих простих, диких, як кажуть білі, ескімосів, є три головні заповіді: не брехати, не красти і дотримувати слова. А я, Асуар, ескімос і в моїй мові будуть всі три споконвічні заповіді мойого далекого народу. Я розумію, мене обвинувачують і я не відрікаюся того, що зробив. Але ж чому відрікаються білі американці, коли їх обвинувачують?
— Хто їх і в чому обвинувачує?
— Я — син вимираючого ескімоського народу!
— Джан Асуар!— піднесеним голосом озвався містер Джонсон. — Тут суд, а не конгрес!
— Пане суддя, я стою перед судом і повинен оправдати свій вчинок. Я бороню себе, бо я не лиш ескімос, але й людина. Ніхто ж більше не оборонить мене.
— Тут є твій оборонець.
— Мій оборонець назначений судом і суд платить йому за це. Як може він боронити мене? Я, пане суддя, вже дванадцять років з Аляски і знаю, що обвинувачені мають право оправдуватись на суді.
— Оправдуйся!
— До забиття місіонера Свансона і його сина, мене довела в першу чергу трагедія мого народу. Я заслабий, щоб полічитись з усіми тими, що заподіяли нам страшну кривду. Я знав Свансона ...
— Не розумію тебе, говори простіше.
— Білі люди найшли нас на нашій півночі в тихому, трудовому житті і почали винищувати нас. Прийшли з обманом, використували нашу тяжку працю і в замін дали нам алкоголь, сухоти, сифіліс...
— Це немає нічого спільного з справою...
— Це одна з головних причин справи, пане суддя. Містер Свансон був одним з тих, що в одній руці йшов між нас з хрестом, в другій з пляшкою віски. Висока чеснота містера Свансона була в його багатстві, що виросло з наших шкур, одержаних за безцін.
— Це не цікаво нам.
— Аляска — земля моїх предків, пане суддя, і я люблю її не менше, як ви свою Америку. І моя Аляска швидше чи пізніше, загине, стане жахною, сніжною пустелею, бо білий чоловік жити в ній не буде. Білий чоловік своєю далекосяглою зброєю винищив північного оленя, що давав нам теплий одяг і м’ясо. Білий чоловік привіз нам свою поживу, що...
— Доволі! — крикнув містер Джонсон.— Ми судимо тебе, а не білих людей. Говори за себе!
Асуар здвигнув широкими плечима, підніс брови і здивовано спитав:
—Невже в святині справедливости не можна говорити правди?
— Ми судимо тебе, а не білих людей. Розумієш?
— Розумію, пане суддя. Ви судите ескімоса. Так ось про ескімоса. Дванадцять років тому, містер Свансон забрав з Аляски 250 ескімоських дітей, власне юнаків від 15-18 років. Я і моя сестра Акуста були найменші, бо наші батьки померли, і ми були сиротами. Всіх нас перевезли в Чемава, штату Орегон, до індіянської школи, де вчили через чотири роки. По закінченню школи декількох повезли назад в Аляску навертати ескімосів на христіянську віру, інших відпустили і вони розбрелися по Америці, стали чесними робітниками, погорджувані гірше собак білими. Наші ж дівчата стали проститутками, бо хотіли жити...
— Що сталося з тобою?
— Я, пане суддя, перетворився в раба. Продавав себе скрізь, де міг і ніколи не відчув в цій країні, що я людина. Для мене завше була найгірша і найдешевша робота, найгірший нічліг і найпідліша їжа. Бо я був ескімосом...
— Що сталося з твоєю сестрою?
— Мою сестру, як наймолодшу, задержав містер Свансон біля себе за прислугу і переїхав з нею в це місто. Я не міг покидати сестри, мене звязувала з нею не лиш одна кров, але й клятьба, дана вмираючій нашій матері. Згодом і я приїхав сюди і раз на тиждень відвідував її в домі Свансона. Перед роком Свансона розбив параліж і він викликав з Каліфорнії свого сина. Два тижні тому, коли я вечером навідався до сестри, найшов її в сінях пів-живою. Я взяв її на руки і заніс на кухню. Довго не хотіла вона сказати, в чому річ, але її посиніле від страшних терпінь обїіиччя свідчило, що з нею трапилось нещастя. Вкінці призналась. Отже, пане суддя: Починаючи з 17 року життя,— моя сестра служила набожному містерові Свансонові не лиш працею, але й тілом. Мені не говорила цього, бо боялась. Містер Свансон лякав, що я заб’ю її. А коли приїхав його син Валтер — заступив місце батька. Безплатна вигода, пане суддя...
— Говори до речи.
— Говорю до речи. Коли я спитав сестру, що з нею скоїлось, заливаючись слізьми оповіла ось що: від молодого Свансона вона завагітніла і того вечера, недовго перед моїм приходом, сказала йому та питала, що буде з нею. Але він тільки зареготався. Тоді сестра — з розпачи чи болю — кинулась до нього, але... вона запрацьована, замучена, слаба і молодий, здоровий Свансон відкинув її від себе, а в додатку з усієї сили копнув ногою в живіт. Вона впала і зомліла. В цей час сестра находиться в тюремній лікарні, і ваші лікарі можуть посвідчити причину її недуги.
— Що ти зробив опісля?
— Опісля, пане суддя, я пішов просто до кімнати старого Свансона і застав Валтера, що читав святу біблію батькові. Я знаю, ескімос ніколи не бреше і моя сестра не брехала. Споконвічний ескімоський звичай велить за образу платити ножем. Тому я, не думаючи довго, втопив ніж спершу в горлянці молодого Свансона, потім старого...
На залі ахнули. Розмальовані жінки закрили обличчя долонями, десь в кутку зашльохали, а в очах чоловіків відбився жах і застиг на скривлених виголених щелепах.
— І не побоявся ти бога?
— Який там бог, пане суддя, коли божий заступник, містер Свансон, що навіть спав з святою біблією під подушкою, не мав ні жалю, ні милосердя.
— А ти ж христіянин!
— Пане суддя, біла Америка охрестила мене і розхрестила. В Алясці ми не віримо ні в що, але за це всі ескімоси працюють. А в Америці люди моляться богові і одні працюють, другі живуть з їхньої праці. Я сам знаю—моя праця завше була більше варта і білі одержували за неї куди більше. А бог дивиться на це, пане суддя, і мовчить. Хіба він великий бог?
— Сідай!— гнівно крикнув містер Джонсон і засопів, закрехтів.
— Сіда-а-ай! — ще лютіше закричав, коли заглянув, що Асуар стоїть. Два поліцейських торгнули його за руки і посадовили на лавку. Здавалося, що в залі ні душі. Очі всіх вп’ялись в містера Джонсона і ніхто не знав, що буде. А містер Джонсон покрехтуючи витер високий лоб хустиною, хмарно кинув в бік оборони очима і промимрив:
— Оборонець! Ваше слово.
З місця підвівся молодий, по останній моді зодягнений чоловік і витираючи жовтою фланелею круглі окуляри в роговій оправі, рівним, монотонним голосом, без найменшої цікавости, почав розказувати, що злочин Джана Асуара суд повинен розглядати як вчинок мало розвиненої людини, зі спадщиною дикунських звичаїв. З психологичного боку злочин можна до певної міри оправдати. Джан Асуар, як і інші ескімоси, привезені в Америку, в цілком відмінні умовини і клімат, без широкої симпатії, попали в тужливість і меланхолію, а звязані некультурними традиціями, нераз кидались з ножем на противників за образу і не одйн з них попав вже в тюрму. Він певен, що Джан Асуар жаліє свого вчинку і тому, хай суд не примінює надто гострої кари...
Майже ніхто не слухав того молодого оборонця, що нагадував гудіння мухи. Всі знали, що це тільки суха формальність.
Містер Джонсон гнівними очима зупинився на Асуарі і вдавано спокійним голосом спитав:
— Це правда, що ти, Джан Асуар, жалієш свого вчинку?
Асуар встав і также спокійно, як давніше, дзвінким голосом відповів:
— Я, пане суддя, жалію тільки одного, а це — що не можу повернутися до мойого нещасного народу і сказати йому всю правду про вас, білих американців...
Містер Джонсон закрутився на кріслі, з трудом підвівся, почервонів і вказуючи пухлою, короткою рукою на Асуара, хрипло крикнув:
— Виведіть його.
Поліцейські схопили Асуара за руки і потягнули до виходу. В залі зчинився рух. До краю обурені джентльмени і лейдіс в голос протестували, а деякі навіть кричали.
Містер Джонсон і судді присяглі вийшли.
Пузатий службовець проревів перерву.
Коли після трьох дзвінків Асуара знову ввели на залю, суд був на своїх місцях. І коли містер Джонсон закінчив читати присуд словами:
“Засуджено на смерть на електричному стільці”.
Заля задрижала від гучних оплесків і окликів одобрення.
Асуар не здригнувся. Нічого іншого він не чекав. Чомусь згадав він свою недужу, зневажену сестру Акусту і заболіло серце, що залишиться вона одна, беззахисна.
— Джан Асуар! — почувся голос містера Джонсона.— Присуд піде ще на затвердження губернаторові. Ти ще можеш бути помилуваний. Останнє слово за губернатором.
Асуар випростався, гордо підняв голову і чистим, молодим голосом спитав:
— Пане суддя. Чи можу я в цій святині справедливости сказати своє останнє слово.
Містер Джонсон завагався. Але в залі запанувала така могильна тишина, що він не по своїй волі, якимсь чужим, тихим голосом, видушив:
— Можеш.
— Пане суддя і всі ви, що тут зібралися! Я вас прохаю, перекажіть всім, що я, Асуар, син вимираючого ескімоського народу, в імені 40 тисяч рештків його, перед обличчям смерти передаю всім тим, що прийшли в нашу тиху країну не працювати, а обманювати і винищувати нас, мирних людей півночи — передаю... тяжке прокляття!!!...
Широко відкриті очі чоловіків і жінок застигли, зціплені таємним, незрозумілим жахом. Дужі слова засудженого ескімоса кістяними кілками пробили їхні серця і ніхто з них не смів навіть поворухнутися.
Містер Джонсон похилив голову і не знав, що робити йому. За хвилю не дивлючись, ліниво махнув рукою і поліцейські тихо, щоб не нарущувати спокою, вивели випростаного, з піднятою головою Асуара. Його чорні очі блищали дивним вогнем. Може грало в них північне сяйво рідної Аляски і він бачив за жемчужними хмаринками тисячі ескімосів і своїх батьків, що дивились крізь ясні віконця з царства неба і місяця. Може... Він не знав...
Містер Джонсон глибоко зідхнув, з усієї сили заплющив очі, потім здвигнув плечима, тихо повернувся і вийшов в бічні двері. За ним присяглі судді.
На війні така тиша буває після лютого бою, коли обидві сторони стікають кров’ю.
Годинники цілого міста показували одинадцяту вечером, коли в невеличку кімнату окремого червоного будинку троє людей в темно-синіх уніформах ввели Асуара. Здавався він спокійним, тільки обличчя неначе почорніло і очі запались, погасли. Був лиш в сорочці, верхню блузу зняли ще в першій кімнаті. Слідом за ним ішов високий, худий, як англійський хорт, піп і читав з книжечки в синій оправі молитви.
Асуар не звертав найменшої уваги на попа. Він глянув перед себе і побачив по середині стілець, від якого йшли дроти, що зникали під розісланим темно-зеленим килимом і багато ремнів, що звисали з бильців.
Двоє гарно одітих людей стояли з боку, третій в чорному халаті, близько стільця. Ніхто не промовив ні слова. Один з службовців взяв Асуара за руку і повів. Але Асуар перед самим стільцем легко визволив руку, повернувся обличчям до дверей, стиснув зубами аж щелепи затріщали, глибоко вдихнув повітря і сів. Люди в уніформах почали перевязувати ремнями його груди, прикріплювати руки й ноги. І згадав Асуар, що бувало батько привязував його до каяка, малої ескімоської лодки, як їхали вони поміж кригами... Це було давно, дуже давно... В сніговому тумані і стогоні морозних вітрів розгубився час... Аляско — рідна країно снігів і північного сяйва! Останнє зідхання тобі.
Піп бубонів молитву, а люди в уніформах прикріплювали кінці дротів до тіла Асуара. Один підступив ближче і вложив на голову ковпак з мокрою губкою та надів на обличчя маску, що закривала все, окрім губ.
В гнітючій тишині гуділи слова однотонної, настирливої молитви.
Один з гарно зодягнених людей, очевидно лікар, витягнув годинника і положив на руку. Малий годинник нервово забився, затріпотав, чітко зататакав і почав змагатися з придавленою, скучною молитвою. Під стіною, з кінцем проводу, стояв біля вимикача пикатий чоловік в чорному халаті і не зводив очей з того, що держав в руках годинника.
...Тік-так-ті-ті-так... Тік-так-ті-ті-так...
...І остави нам довги наші, як і ми оставляєм довжникам нашим...
...Тік-так-ті-ті-так... Ті-ті-так... Так-так...
Чоловік з годинником хитнув головою. Пикатий в чорному халаті злучив кабель з вимикачем.
Не стало чути ні годинника, ні молитви. Тріскіт, шипіння, скрегіт як каміння жорен, двох тисяч вольт і дев’ять ампер — заглушив все.
Асуар здригнувся. Пальці рук судорожно стиснулись, жили розбухли, посиніли, а по тілу поплив струмками рясний піт. Він почав рватися, з почорнілих уст потекла піна, крісло і реміння затріщали ...
Електрична струя параліжувала серце, впилась в нього, зціпила.
Ціле тіло закипіло, зашкварчало.
А 2000 вольт і 9 ампер дзижчали, шипіли, скреготали.
З голови і тіла піднялась пара, голі частини стали синіти, потім чорніти.
Двадцять секунд — вічність ціла! І в тій вічності згорів на вугіль сміливий син вимираючого народу холодної Аляски—Асуар.