Прочитав я в газеті, що кобзареві Іванові Кучеренку надане звання народнього артиста, й порадів, що справа, розпочата 25 літ тому з таким тяжким трудом і при таких несприятливих обставинах, тепер набуває признання. Тому може цікаво було б згадати де-що з початків отої кобзарської справи у нас на Вкраїні (розумію, очевидно, не давнину, а наші часи).
Коли Маркс (тільки не той, що “Капітал” написав, а той, що “Ниву” видавав...) видрукував портрет Остапа Вересая й підписав під ним — “Последній малороссійский бандурист”, то вся росія, й Україна в тим числі, повірила тому, бо “Нива” розходилася в якомусь фантастичному числі примірників. Таким чином “с марксистской точки зрения” виходило, що зі смертю Остапа Вересая перевелися кобзарі на Вкраїні. Ходили вони по-під віконню, сиділи на ярмарках, співали свої псальми та плачі, але ніхто тих живих кобзарів не помічав — так високо стояв авторитет “Ниви”.
Але от у 1902 році призначається у Харкові XII Археологичний з’їзд. Харків’янам хочеться показати щось особливе, чого на других з’їздах не побачиш — бо то ж з’їдеться публіка з усієї росії, ба й з-за кордону навіть. І от виникла думка показати кобзарів. У тім комітеті, який цю справу порушив, я участи не брав; ініціатива вийшла мабудь від... проф. М. Ф. Сумцова, але що справа кобзарська, коли можна так висловитися, спочивала в моїх руках, то переводити в життя ту думку про виступ кобзарів довелося мені.
Я поширив трохи завдання, рішивши показати не тільки кобзарів, а й лірників, а навіть т. зв. троїсту музику. З харківських кобзарів закликали Павла Гащенка, Петра Древченка, Йвана Кучеренка (теперішнього нар. артиста) й ще одного, забув ім’я. З по-за Харкова приїхали Терешко Пархоменко з Чернигівщини й Михайло Кравченко з Полтавщини. Лірники були тільки харківські: Іван Зозуля (живий і досі, недавно я його бачив), Ларівон (так його й звали — Ларівон та й годі) і ще один, на прізвище здається Цар, а може помиляюся. З троїстої музики Невінчаний Яцько (1-ша скрипка), Арсентій Мова (2-га скрипка), відомий майстер бандур і бас,— вже не пам’ятаю прізвища.
Зібрано бандуристів і лірників в одному з корпусів університетських, що на Госпітальній, десь у підвалі, або делікатно висловлюючись в нижчому поверсі. Там відбував я репетиції, записував від кобзарів їх репертуар, учив їх нового. Цікавий був час. З ентузіязмом працював і я і кобзарі, і мені — та певно й їм, хто живий — згадується той час, як світла пляма на сірім тлі повсякденного життя.
Як зараз стоїть перед очима перший момент, коли треба було кобзарям кожному показувати, що він уміє. Се ж перший раз (як показалося потім і останній) зібралися “Кобзарі усіх країн”. І сильно мабуть билися кобзарські серця, приступаючи до того незвичайного конкурсу.
Перші грають наші харківці. Ну, вони нічого особливого не показали. Ні в грі, ні в репертуарі. Потім співає Михайло. Дума про трьох братів, але не озовських, а самарських. Рідка, а в музичній літературі і зовсім невідома. Співає Михайло особливо. Тихими хуторами полтавськими повіяло, одвічною журбою степу. Щеміло серце, слухаючи те виконання, але ефектовного там нічого не було: виконання Михайла було повне внутрішнього змісту, отже на безпосереднього глядача вражіння не робило, але безумовно то був один з кращих бандуристів України (чи після з’їзду, чи ще коли Михайло жив у мене в хаті тижнів зо два, я мав час його добре пізнати).
Нарешті зостався тільки Терешко ... Держить бандуру впоперек не по-харківському.
— Так от як ви граєте.
І ще раз чомусь сказав:
— Так от як ви граєте... А у нас так грають.
Та як вдарив! Бандура велика, згучна. Манера гри специфична, лівою б’є баса, а правою грає спеціяльним штрихом: пальці б’ють раз вперед, раз назад (наші кобзарі пробували й собі, але не виходило). Голос — високий чистий тенор. Пісня — невідомий нікому варіант “Морозенко”. Словом усе склалося на повну перемогу Терешка. Притихли наші кобзарі. Першенство Терешки стало признаним фактом, а його “Морозенко” став найпопулярнішою піснею. Ще й тепер кожний кобзар співає ту пісню.
Почалися проби. Весело й дружно вони у нас проходили. Кобзарі — то ж юмористи. А особливо як отак укупі. Приніс я був їм якось пляшечку скипідару, щоб капнути у чай та трохи розволожити голосові струни, бо то ж голоси не мазані, скрипучі. Прихожу на другий раз.
— То ви б, Гнате Мартиновичу, принесли нам того побільше: ми б у кашу його сипали — так нам понаравилося...
Або йде раз Михайло, а перед ним двері руба —от от вдариться лобом.
— Дядьку Михайло! Обережно: там двері.
— Ов! Хіба я не бачу?
А він же зроду сліпий.
Поєднав я кобзарів і в дуети і в тріо, а нарешті розучив кілька речей на “повну оркестру” тоб-то й бандури, й ліри, й троїста музика. Ансамбль особливий...
Нарешті приходить і день нашого виступу. Комітет з’їзду, маючи на увазі, що на це “засідання” прийде певно не тільки весь з’їзд, а й ще багато хто, рішив зробити засідання не в Університеті, а в залі що-йно вибудуваної Громадської Книгозбірні.
От і сей вечір. Саля—напхана. Коротенький вступ М. Ф. Сумцова, потім і моя доповідь “О кобзарях и лирниках” (була видрукувана потім в “Лт. Наук. Віснику”, а по рос. в “Зтнографическом Обозрении”). Доповідь як доповідь, але кінець її був кримінальний. Я торкнувся безправного становища кобзарів на Вкраїні, бо тоді кобзарям було заборонено ходити по вулицях, а бували випадки, що поліція, арештовуючи кобзаря, розбивала йому інструмента об стовбець. Прямо передо мною у 1-м ряді сидів губернатор, і я, вичитуючи оті факти, дивився прямо на нього. А обіч сидить графіня Уварова. То губернатор здвигає плечима та все до неї: “Да ведь Это революція ... Ведь Это просто революція”. А графіня то побіліє, то почервоніє. Після концерту удостоїла мене навіть спеціальної подяки, в роді того що — “спасибо, удружили, нечего сказать”. Пам’ятаю, що це було мені обидно, й що не дивлячись на колосальний, нечуваний успіх вечора, де-хто від мене потрошку якось сторонився. І се теж було кривдно. От, мовляв, старався, старався, а тобі он яка дяка...
Я ще не знав тоді, що се буде призначенням всього мого життя — все “випадати з тону” — як казав Франко, при всяких режимах.
Громом прогремів сей вечір по Вкраїні й приніс за собою багато наслідків. Се був початок нової ери в життю кобзарів. На домагання, виставлені в моїй доповіді, з’їзд постановив вдатися до уряду в кобзарській справі. Діло підіймалося аж до Сенату й звідти прийшло “раз’яснение”, що жодного закону, який би забороняв кобзарям ходити вулицями міст, нема. Спасибі вашому батькові, ми й самі знали, що такого закону нема. Але все ж наслідки були позитивні. Пам’ятаю ще гостру бесіду з полійцмейстером Безсоновим. Я пішов до нього в тій кобзарській справі, а він образився за поліцію й грозив віддати мене під суд (я сказав, що за двугривений поліцай відпускає арештованого кобзаря). А зате через кілька день приходить до мене Петро й радіючи каже: “А я Московською вулицею йшов... Отакі то були часи — що доводилося боротися за право кобзаря пройти по Московській вулиці...
Але все ж поворот в історії кобзарської справи стався. Вчора ще Остап Вересай був посліднім бандуристом, а тепер нараз кобзарі воскресли. Та мало того, поробилися модними: їх навперебій почали кликати на всякі концерти, засідання, вечори, й де-хто з них почав таки добре заробляти, особливо хто вмів держати хвортуну за хвіст.
А коли я захотів повторити той вечір публично й на другий же день подав о тім прохання—мені було заборонено. Разів мабуть шість я поновляв заходи — і все надаремне. Пам’ятаю, вибрав час, коли не було губернатора, а правив—“ліберальний” віце — Осоргін. Я до нього.
— Не могу, поймите—не могу. Вот если б это было в Тамбовской губернии — о, там бы я разрешил с наслаждением. А здесь—не могу.
Так оцінювала сей вечір адміністрація — й мала слушність, бо нема могутнішого засобу агітації.
Тоді я рішив спробувати в інших губерніях. Розписав лекцію в 6 примірниках і послав до трьох попечителів округів: Харківського, Київського й Одеського (тоді дозвіл на публичні лекції давали попечителі — але по згоді з адміністрацією). Попечителі усі прислали дозволи.
Розписав я в 16 примірниках програм концерту й послав до всіх 8 губернаторів України — й від усіх дістав заборону. Правда, не від усіх: Катеринославський губернатор дав дозвіл — мабуть тому, що XIII з’їзд призначався в Катеринославі, отже й там уже працював підготовчий комітет. Але наді мною чатувало якесь “недреманне око”: чиниться у мене трус, приказ арештувати. Арешту я відбіг (довелося кликати до дружини д-ра Фінтіктікова й він констатував, що в разі мого арешту можуть статися передчасні роди — не у мене, звичайно, а у дружини...), але через де-кілька день — і від Катеринославського губернатора заборона. Так усі мої зусилля й розбилися об стіну заборон.
Впрочім удалося виступити ще один раз організовано, а то ось при яких умовах.
Під впливом отого виступу кобзарів на з’їзді виникла в Полтавськім Земстві думка закласти школу гри для кобзарів, як ото вже були засновані школи ткацтва, ганчарства то-що. Звернулися до мене, аби я дав проект, кошторис. Я дав. А для того, щоб підштовхнути гласних до ухвали потрібної суми, рішено було зробити кобзарський концерт у Полтаві підчас Земських Зборів. Дозвіл здобули самі полтавці—і ми виступали у великому (Гоголівському) театрі. Грали в Кадетському Корпусі, грали ще десь, але забув уже де. Яка доля спіткала проект школи для кобзарів — не знаю.
А тут підоспів 1905 рік Хвилею викинуло мене аж у Галичину (я там улаштував щось поверх 80 бандурних концертів зразу). Я не кидав думки про організований виступ кобзарів і почав з ними листуватися, закликаючи їх до Галиччини. Але то ж легко було написати, а не зробити. Закордонний паспорт, гроші, невідома сліпому чоловікові дорога — це все відстрашувало. А в тім були й інші мотиви. Так, напр., від Терешка я дістав листа, де він пише: а окрім того я чував, що Галиччина дуже бідна й що заробітки там погані...
Се характерно. Не лише для Пархоменка, а взагалі для кобзарської справи. Справді, вони тоді почали таки добре заробляти. Так добре, що могли траплятися навіть такі речі, як оця, що зараз розповім.
Я вже зрезиґнував, як кажуть галичани, з тої справи, сижу собі у Львові — коли приїздить нараз якийсь молодий кобзар. “Чув, каже, що збираєте кобзарів, то приїхав”.
Придивляюся, придивляюся — лице знайоме, а хто — не знаю. Аж нараз мов ударило в голову.
— Василю! Се ти?
А се був поводатир Терешка Пархоменка. Після з’їзду я фотографував кобзарів і групою й кожного окремо з поводатирем. Отже на такій картці й Василь є.
— Та ти ж був зрячий?
— А тепер, бачите, сліпий.
— Але, як же це сталося?
Довго він не хотів говорити, але нарешті оповів, як, позаздривши на добрі кобзарські заробітки, сам зіпсував собі очі. Се факт. Я не називаю прізвища, але той кобзар мабуть і досі живий, хоч уже не як сліпий, а як зрячий. Бо на щастя він ще не зіпсував собі очей цілковито, отже удалося їх вилічити.
Дав я йому “открытый лист” до всяких “Бесід”, “Просвіт”, “Січей” й т. і., то він з тим листом, як з яким королівським gleit’ом проїхав усю Галичину й усюди його добре приймали. А покійний Ніжанковський Остап поміг вилічити очі й вернув наш кобзар на Вкраїну й зрячим і з грошима.
А коли я сам повернув на Вкраїну, відсидів у тюрмі —словом усе честь-честю, як полагається, то знов не кинув таки своєї думки — організованої подорожи кобзарів по Україні. Але... то вже був не 1902 рік. Не та була публіка, та не ті й кобзарі. Ніколи не забуду, як я, надумуючи організацію, балакав з Іваном Кучеренком, а він мені й каже:
“А як же буде, Гнате Мартиновичу, нащот харчів. Бо якому кобзареві й оселедця вистарчить, а якому то й форшмак треба.
Ну, я очевидно гварантувати форшмаків це міг, отже Кучеренко і не поїхав з тими кобзарями, яких удалося згуртувати. І мені б взагалі відмовитися було від організації вже отакого типу кобзарів, але я все ж хотів спробувати. Та що ж.. Сам я їздити з ними не міг, поїхав Островський (отой самий, Олелько). Він не вмів з ними ладнати й після яких 20 чи ЗО концертів справа розпалася. В свій час така подорож, то була б епоха, а от минув час — і кінець. Та аж тепер відновилася ідея концертових поїздок кобзарського ансамблю (хоч може й не в такій формі, як треба).
Так стала справа з організованими колективними подорожами. А індивідуально кобзарі “преуспевали”. Особливо пощастило Іванові Кучеренку. Початки його кар’єри були такі.
На з’їзді Кучеренко виділявся мало, бо всіх затьмив Пархоменко. Але все ж з усіх кобзарів Кучеренко був найбільше похопливий. Пам’ятаю, як учив я кобзарів нових дум, то з Кучеренком було найлегше (тоді він перейняв і “Бурю на Чорному морі”), а з іншими, бувало, й сміх і гріх. Одного я вчив про козака Голоту: “Що на тому козаку-нетязі три семирязі”, а він співа: “Що на козаку-нетязі три серив’язи”.
Або от. У своїй доповіді, говорючи про сучасну творчість кобзарів, мені треба було дати й приклади. Але де їх узяти? І от ми удвох з Іваном утворюємо “думу про бідних кобзарів” (цитати з неї мабуть є у тій статті)? Отже з гурта харківських кобзарів Іван виділявся, отже й я його виділяв, посилаючи на усякі вечори, концерти то що. Але початок ширшої відомости прийшов не тоді. Діло було так.
Під впливом все того ж вечора виникла у Київі думка утворити при муз. школі Лисенка класу гри на бандурі. Лисенко мене знав добре, бо ще у 1899 році, коли мене, раба божого, попросили у 24 год. кинути Харків (за головування у страйковому комітеті студентів), то я бандуру під паху (а грати я почав у 1894 році і вже багато виступав усюди, тільки в Київі не бував), і до Лисенка. Його не застав— він поїхав у концертову подорож з хором (у цім хорі 2-м тенором був Стеценко: прозивався “Каченя”). Я за ним. Наздогнав у Золотоноші. Послухав мене Лисенко — й прийняв як соліста, давши аж цілісіньких 60 карб, на місяць. Се така сума, що я й не бачив такої зроду. То я й поїхав по Україні з Лисенком — і то був тріумф бандури. Деякі епізоди зосталися у мене в пам’яті, але то може коли згодом.
Так от Лисенко й прислав до мене Марію Михайлівну (Старицьку), аби договоритися про мій переїзд до Київа. Обіцяли мені кияни й службу кращу, ніж я мав тут і удержання як педагогові при школі, але ж не для мене аргументи. їхати я відмовився.
— Ну, так порадьте ж хоч кого із сліпців-кобзарів. Я й порадив Івана. Може якби був Терешко ближче, то я б скоріше післав його. Кучеренко поїхав — і це було початком. Київ зустрів його прихильно. Правда, з навчання того нічого не вийшло, бо чого міг навчити сліпець-кобзар. Записалося зразу багатенько народу, потім стало менше, а далі й зовсім не стало. Але суть була не в тім, а в тім, що Йван попав в оточення інтелігентного українства, студенсїва, а він був як губка, вбираючи жадібно всі вражіння — і розвиток його пішов бистро. Поїздка до Петербурга до Привалова (відомий аматор народньої музики: один час редактор “Музикальной Газети”) дала матеріяльну базу — і Кучеренко став твердо на свій шлях, що от довів його нарешті й до найвищої почести в Радянській Україні — звання народнього артиста республіки. Соперників у нього не було. Терешко скоро вмер; за ним невдовзі й Михайло Кравченко, а Гнат Гончаренко, безперечно найкращий з харківських кобзарів (На з’їзді він не був —виїхав саме на той час до сина до Одеси; а в Полтаву вже я його возив), був уже старий. Решта не могла мірятися з Кучеренком і тільки нарікала, коли доводилося працювати їм разом (пам’ятаю вечір, улаштований Кучеренком у бібліотеці)...
Отакі то були податки кобзарської справи на Вкраїні. А як вона стоїть тепер! Та, сказати по правді, не багато краще, як 25 літ тому. Сидячи за кордоном, я випустив на загорьований емігрантський гріш І частину свого “Підручника гри на бандурі” (ще й зостався винен у друкарню покійному Беднарському 300 карб; довелося відробити у Л. Н. Віснику, бо Грушевський лаяв Беднарського як він смів допустити кредит). На другу частину (вправи) грошей уже не було — так вони й зосталися в рукопису.
Лежало то років п’ятнадцять (перерви в друку моїх речей все міряються отаким цифрами), аж поки взявся видрукувати підручника бувший “Всеиздат”. Перша частина була видрукувана, але не було обгортки. І так уже років через два питається мене зав. друкарнею імени Багинського: “а що буде як ми зірвемо титульну картку “Всеиздат”, а дамо свою обгортку. Бо Всеиздат не бере свого замовлення.
Така була доля І-ї части. А рукопис другої “Всеиздат” загубив. Так. Ви прочитали правильно—загубив. А то був unicum... Отже другої части, цілої системи вправ гри на бандурі просто нема на світі. Гірко, що так пішла в нівець праця й досвід стількох літ—а що я пороблю? Он зустрічаю колись Левицького (артільщика). “Гнате Мартиновичу! Отут на панелі земно поклонюся — видайте нарешті “свій” підручник. Бо ви не знаєте, а я їжджу по всій Україні й знаю як того треба... — Ні, кажу, не треба. Бо якби було треба того суспільності, то книжка давно би була. А то, бач, не потребувалося...
А оце останніми часами Муз. Інститут заходився був толкуватися про утворення класи бандурної гри при інституті. Що ж... я бачу великі можливості для оркестри бандур і може згоден бувби дати для тої ціли частину свого часу й деякого уміння, але життя дало мені самі гіркі досвіди — не вірив я і в оце. Насамперед я заявив, що справа мусить бути поставлена солідно. Смішно виглядала та “солідність”: кілька десятків рублів на однотипові оркестрові бандури для студентів, кілька десятків рублів на утворення — не купування, купувати нема чого, а утворення — літератури; кілька копійок на поточні розходи—і всього того може набралося б на яких 500—600 карб, нехай на тисячу. Але... те було мабуть занадто солідно, бо інститут замовк. Мабуть торкнувся до Нар. Освіти, а там сказали, що бюджети взагалі скорочуються на 30% по худ. галузі—в чом же дело? А у мене гіркий осадок на душі. Справа, яку я любив, поклав до неї основи, зробив також і досягнення деякі, справа дійсно цікава для багатьох — і для неї не знайшлося якоїсь тисячі рублів. Безнадійно опускаються руки і не хочеться їх і підіймати.
Після з’їзду я фотографував кобзарів у оцій спільній групі (здається й ще раз без себе), а також кожного з них зокрема зі своїм поводирем. Фотографував М. Овчинників (його фотографія була на Никол. плоші, проти садочку біржі). Це був фотограф артист і любив давати свої роботи в доступному йому художньому вигляді. От і цю фотографію він оздобив як міг. Тут і поле з копами жита й млин типовий слобожанський і дівчина з відрами і тополі харківської землеробки, і хата Микити з Деркачів (се я колись дав Овчинникову фотографію тої хати). То все побут. А от і історія: козацькі чайки пливуть, стіна середнєвікового міста, козацький похід у степу, а от “на Чорному морі та на камені біленькому, там сидить сокіл ясненький— жалібненько квилить, проквиляє”. І все це Овчинників робив з власної ініціятиви, аби випустити роботу як найкращою.
У самій групі бачимо такі особи, зліва направо.
Ззаду першим стоїть скрипаль Яцько Невінчаний. Цікавий музикант. Я улаштовував з ним потім ще декілька етнографичних концертів, наприклад, ставив “Весілля” (ціле): раз у 15 році (замість “свого” т-ва ім. Квітки, де вже було призначено й день, та в залізничім клубі; се теж цікава історія, бо закінчилася тим, що старі громадяни аж подали на мене донос до жандармерії), а потім уже в 17 році в театрі Мусурі у великому концерті, що влаштував Організаційний Комітет. Заходився я був записати музику Невінчаного на фонограф, але знайомий, що мав фонограф, жив у Вовчій, поки він зібрався приїхати, то Невінчаний узяв та й помер. Як казали потім, то прямо з голоду. А як був ще живий, розповідав мені, що десь загнала його доля аж у Армавир чи ще кудись —словом, дуже далеко. І прийшлося йому там круто. Попав він до якоїсь господи.— “Дивлюсь, каже, фотографія наша висить (се оця сама). А я й показую: а признаєте, хто оце стоїть із першою скрипкою. Подивилися — а то я. Давай мене тоді розпитувати та вгощать”...
Слідуюча фігура—то Арсентій Остапенко Мова, бандурний майстер і взагалі талановита людина: він і годинник тобі справить і грамофон, і столяр добрий, і садовник і що хочеш. Цікава людина. Він ще живий, але вже постарівся дуже. А коли вмре, то бандури його довго ще житимуть, бо зробив він їх не одну сотню. Першою його бандурою була ота, що видно у мене в руках (правда, то вона вже в переробленім виді: я її всю розклеїв і зробив потім, як сам хотів. І гриф додав, душі, пружини, гріт особливий і т. і.), а з тих кобзарів, що сидять, бандуру роботи Арсентія бачимо у Петра Древченка.
За Арсентієм басистий — забув, як прозивається, знаю тільки, що юморист великий. Забув і як крайнього лірника — здається, Цар прозивали. Гарненько під макітерку острижений акуратненько. Говорив швидко, швидко.
Тепер лінія, що сидить. Крайній — то Іван Зозуля, добрий лірник і сам дуже симпатичний як людина, типовий селянин, з тих що мають внутрішній закон у собі, тихо проходять життям і хранять вічно людське. Він давно чомусь позбувся ліри й так бачив я його багато літ, без інструмента, бачив і не що давно.
Рядом — Петро Древченко. Про покійників, кажуть, треба говорити ані aut bene aut nihil. Древченко ще не покійник, але що “бенного” про нього нічого сказати, то краще попрестати на нічім. Як бандурист він середній, а решта — пожалься боже, як кажуть галичани. Бандура у нього в руках Арсентієвої роботи.
Далі — отой самий Терешко Пархоменко. Бачите й лице неординарне, якесь скульптурне та й взагалі то була цікава людина (про нього є в літературі ціла монографія проф. Сікорського). Безперечно, то була найцікавіша постать тих часів, і велика шкода, що він так рано зійшов зі світу.
Далі ваш всепокірний слуга, а потім Михайло Кравченко. Се теж був добрий бандурист і зоставив пам’ять по собі не тільки серед тих, хто його чув, ай в літературі: коли Наукове Т-во ім. Шевченка у Львові зацікавилося після моїх виступів у Галиччині бандурою (я там улаштував не тільки оті концерти, що згадав, а й серію лекцій про народню творчість взагалі й про бандуру зокрема з таблицями, експонатами й т. і.), то надумало післати на Вкраїну експедицію для запису дум і текстуально й музично. Влаштовано було кілька засідань, я подав план, дав адреси бандуристів, причім особливо рекомендував Михайла Кравченка. І в тім томі записів дум, що його видало Т-во, більшість записів правда від Михайла. Він теж помер.
Далі Павло Гащенко (здається, учитель Івана Кучеренка, а може я призабув). Нічим не виріжнявся. Коло нього лірник Ларівон.
Внизу сидить крайній без інструмента “Яша”. У бандуристів у всіх голоси репані, то вони все мені вихвалювали якогось Яшу, що от голос, так голос! Та ще й тенор, а серед бандуристів тенор був тільки у Терешка. Ну я й пішов його шукати на базарі. Знайшов: голос не був багато кращий від кобзарських, але тенор. Так він і зробився учасником з’їзду. Обіч нього бандурист, але забув його прізвище. А далі — сам Іван Кучеренко-Кучугура, тоді ще як бачимо, дуже молодий, скромний й простий собі бандурист.
Отакі-то були податки бандурної справи на Вкраїні. Се я написав тільки про з’їзд; колись, як спроможусь, напишу може більше.