Новела
Як Калина Майстрюкова, вбога вдова по Михайлі Майстрюку, закупила за тяжко зароблений гріш собі теличку чернуху-лиску, яку назвала так, бо була вона чорна як ворон, а лише чоло мала біле, мов маленькою панською хустиною покрите,— то ніхто не був би сподівався, що за чотири-п’ять років виробиться з неї замашиста, поважна корова з волем якої не посоромивбися і найкращий бик у громадській череді. Але хто би вдав так догоджувати й доглядати худобину, як чинила це Калина Майстрюкова. Бувало від досвіта вже закине сердачину на плечі, зачине свою хатину на колодку (з тих великих дерев’яних), обійде її з усіх боків... чи не забула що ціннійше як цебричок чи вереню на призьбі, повипускає кілька штук дробу свого, що його має в бічних хоромах, на двір і, не забравши з собою ні кусника хлібця, щоб покріпитися ним около полудня, в’яже чернусі около молоденьких роженят посторонок, погладить долонями аж нижче хвоста — і гайда куди небудь на пашу. Але куди?
Пасовисько-толока далеко від її хати, саму боїться оцю божу твар від себе пускати, може комусь шкоду зробити, а опісля плати, Калино Майстрючко, плати за шкоду, що наробив писок твоєї пажерливої чернухи.
Краще вже сама буде її на посторонку пасти. Раз тут, раз там, а поразови таки поважиться геть аж під дідичів ліс зайти. Там трави... трави перемішані з різним дрібоньким барвним цвітом, де й виростає всяке помічне зілля як чорнобіль від слабих ніг, чортополоха, падиволось, живокість, материнка й инше таке чудотворне зілля, за яким у місті пани пошукують, і також щось бідному капне. Ой та живокість, та живокість, що в ній купають хорих від завмерлих ніг і рук, та живокість, що виростає на сіножаті, або й в лісах — тай та чортополоха, що її лиш рідко хто знає, бо вона не де-будь виростає — від страху, коли цей обхопить дитину, або й старого, або й від... “нехай преч кажеся”, аж лячно й подумати, від хороби падучої, через що і прозвано те зілля “чортополохою”. Від тих то зіль вона одного разу, мов збожеволіла, з болю втекла з ліса.
Вона лише крішечку-крішечку поступила, пасучи чернуху, поза межу в ліс і саме коли та, втопивши писок у розкішну лісову траву, зарвала її стільки, що та її добрим віхтем по обох боках з пажерливого писка звисала, уколов їй надлетівший бендяк, якого морочило в сонячнім світлі над цвітами і вона, небога, не лише на зірвання чортополохи забула, але й на саму чернуху, котра вирвалась їй з посторонком з руки й побрила добрий кусень у ліс за травою.
Щастя, що цього не заздрів побережник, бо був би їй кілька таких “чортополох” в ребра всунув, що відхотілось-би їй не одного. А все через худобину та того чорного бендяка, що кружляв над цвітами та ніби службу над ними правив.
Тоді вона не йшла, а бігом бігла додому, тягнучи за собою молоду худобину, котрій ще найменше бажалося з паші додому вертати. А їй самій ніби з болю розум з голови випирало. Саме над бровою, над правим оком, вколола її погана муха. Вколене місце спухло за мить, вона його під пальцями чула, мов голуб’яче яєчко, а може більше, господь один знав, тай це і гнало її сполошеним кроком додому, щоб скорше яке залізо-ніж на болюче місце покласти, або хоч мокру шматинку.
Не так легко викохала вона свою чернуху. Ой не так легко й не скоро діждалася вона з неї коровини, бо вона не мала багато поля, от як бідна вдовиця — один-два загоники. І тому не раз чужими межами випасала свою коровку, за що наклялися її досить сусіди й инші люди — нехай їм господь того не пам’ятає. Иншим разом знова вона піде з нею на людську стерню, поколе й обдряпає тут ноги і це ще нічо. Але коли забажається небесам наповнити воздух мрякою або дощиком, то ти, небого, стій годинами з перемоклою веріучиною на плечах; та хіба жди і з нудьги чи в думках без кінця сліди за тим писком худоби, котра, нетята мухою як у літі, якусь чи не безодню в собі виповняє.
Ой, господи!
Не легко, каже вона, викохала ту свою чорну нестійку, буйну та лиску, непослушну. Але дав господь, що все таки виховала, діждалася й телятка, одного, другого і третього. А коли третє вдалося в неї як горіх в горішок, вона порішила ту третю, її донцю, задержати собі на коровку, а стару чорнуху продати.
Треба було хатчину наново пошити; через перестарілу солому, що майже зовсім загнила, протікає добре дощ то божим літом то знова осінню і веснонькою і змочує їй чи не все, що там має; муку кукурудзяну, верені, що сама поробила й закрасила, хвасольку писану й иншу, бобик, кілька яблучок в трині, горіхи (це на рождество Христове) й таке инше, чим господь за людську працю надгороджає.
І так вона собі постановила в душі, не говорячи про це нікому, випровадити свою мамку, що її так довго на цім світі своїм молоком тримала (бо хто-б це був инший зробив, відколи її чоловік помер?), на торг на св. Петра й Павла, а може й поза тим, до міста і продати якому доброму ґазді. А за ті гроші пошити й обновити хату, бо ніхто не знає, доки кому на цім світі призначено ходити. Може вже не довго, або може ще й довшу старість дожити?
Рідні в неї нема.
Було колись двоє діточок, двоє хлоп’ят, але простудились одного разу тай пішли обоїчко таки одного тижня... То лиш один господь і мати небесна знає. Вечерами, коли небо засіяне зірками, вона коли погляне на нього, все їх обоїх згадує. І їм там місце й вони звідти блимають до неї. Тоді вона перехрещується й вертає до хати.
Колись вони там віднайдуть себе.
Вони, і батько, і вона.
І так вона лишилась сама. Сама. Бо хіба сина її покійної вуйни, Мафтея з другого села числити? Він працьовитий, лиш рідко коли навідуєсь до неї. Правда, на весілля просив її, прийшли обоє з молодою і просили таки дуже гарно. І вона була в нього і в неї. Гарно приймали на весіллю і першим місцем вшанували. Тим то вона й не забуває його. Коли замкне очі, йому оставить все. Перше, він не п’є, роботящий як бжола, по судах не вздиться, буде шанувати те, що йому полишить. А похорон то вже певно справить їй не аби який, на красну проповідь попові дасть і обід посмертний за її душу уладить з жінкою. Треба буде колись до них повернути, він і так вже переказував до неї, що в нього дитинка, відай кілька місяців буде їй.
Колись...
І от настало св. Петра й Пзвла з погодою і випровадила вона свою мамку з стайні. Помила дійки, як була звикла це завше чинити. Обмила й пошурувала й вичесала її цілісіньку, неначе на жертву господеві — так приладила її на продаж.
Продала її одному статечному ґазді.
Взяла гарні гроші й от вертає додому.
Іде дорогою з кількома знакомими людьми і коли указалася одна сільська дорога, котрою можна було, не ідучи навіть довго, і в село повернути, де проживав згаданий повище син покійної вуйни, вона попрощалася чемними словами з людьми й подалася на ту дорогу.
Іде довго й завважує, що вона чи не сама одна в-округи.
Але йде. Трохи вже втомлена, що правда, але ще здорові її ті ноги. Вона має на собі лиш кожушину без рукавів і сердачину, а в руках бичик, що потребувала його для тварини.
Їй здаєсь днина довгою, бо вона звикла її в роботі переживати. А сьогодня вона якась мов продовжена. Сонце зайшло собі, й надвечір’я стояло, як має бути.
Вже показались тут і там хатки невеликого села, але лиш рідко і ще вона мусіла йти крізь добрий шмат піль. Ог здалека проти неї ішов, підпертий на костурі, якийсь дідуган з торбою почерез плечі, а за ним якась жінка. Поздоровкались і проминули. Вона мимоволі мацнула себе з боку по ребрах, де лежали в неї в пазусі, звязані в добрій шматці, за продану корову гроші, й ішла спокійно дальше. Коби господь допоміг вздрітися здоровим у хаті! Коби!!..
Але не довго вже мала йги, лише ще один загінчик поминути, що то на нім якийсь чоловік тепер відай косив. Відти вже десь і недалеко хата Мафтейка буде. І нараз її оку здалось, ніби це був і він сам, той син її покійної вуйни, Мафтей. Їй стало лекше.
І, справді, понедовзі вона й опинилась перед ним. Це був він. Присів був і клепав косу.
Поздоровкались, він попросив і її на траву сісти й питав, що коло неї чувати — звідки вертала. Його жінка ще недавно споминала про неї.
— Казала, що конче мусить колись до вас вибратись та вам нашого малого Захарійчика показати. А коли я казав, що тепер нема часу, бо одна робота другу здоганяє й коли самі до неї руки не прикладемо, другі це за нас не зроблять, вона відповіла, що на храм поїдемо туди, на осінню богородицю... “так мене щось тягне побачити тету Калину”.
Калина зідхнула побожно.
— А мене до вас тянуло...— впала йому в слово; — відколи поставила я с бі гадку продати свою чернуху.
Кого?— спитав молодий чоловік і звернув на неї свої великі сірі, майже проникаючі, очі допитливо.
— Таже... корову свою стару. Ти знаєш, ту чорну лиску, я теличку від неї, котрій це вже на третій рік, оставила собі на корову. І так, кажу, я загадала, вертаючи з міста, поступити до вас та розвідатися про ваше здоров’я, про малого вашого хлопця, про котрого оповідала Гарасимиха, що гарний.
— За кілько продали корову?— пішло питання й сірі проникливі очі повисли на її устах.
Вона назвала більшу суму і вдарила себе, як раніше, по боці, де мала гроші.
— Добре вам заплатили, тето,—відповів поважно і взявся далі за свою роботу.
Вона гляділа якийсь час мовчки на нього. Опісля втерла втомлені і спорошені ходом ноги і сказала:
— А застану я вашу Докіцку дома?
Молодий чоловік, здавалося, не зачув її питання і, замість відповіли, спитав:
— І що загадуєте ви тепер з тими грішми робити?
— Що? Пошию наново свою хату, закуплю, що треба, ще й паші трохи, щоб перезимувати й ту оставшу вдома хвостину, куплю кужушину, як не буде дорога, бо моя стара, вже не огріє мене в зимі, розлітається, що хіба нею дучку в стіні від комори заткну, решту віднесу до панотця. Він її укладе на процент, або й скаже, що з ними робити.
З тими словами вона на хвилинку вмовила.
— А мені бисте не пожичили з тисячку?
Його очі впилися вигрібущо в її лице.
Вона вже була добре підстаркувата от та баба, тай ще їй і гроші “на процент” зибагалося укладати.
Калина Майстрюкова обернулася живо, майже з переляком за ним.
— Тобі? А тобі нащо? Що хочеш купити?
Він почухався й опустив голову вниз, беручися наново до коси.
— Так з на рік, два, тето. Купив-би може яку конину... тяжко коло хати без коня. Маю одного, тай якби було защо, докупив би пару... хоч би й якого здохлячка, якби-сте не брали від мене великий процент,— сказав і з тим помайнув його погляд якось чудно по ній.
— Не знаю,— відповіла Калина нараз сухо. Ще не знаю, зайдете з жінкою на храм — скажу. Сьогодня не скажу ні сяк ні так, бо сама не знаю. Сама рада й дякувати богу, що діждалася тих грошенят; а що до купна коня, то кінська мати ще не згинула — тай засміялася.
Молодий чоловік відсунув капелюх з чола, потер його долонею, глянув вперед себе і сказав:
— Ще поговоримо, тето. А тепер ідіть до хати до Докіци, на мене тут не ждіть. Докінчу косити і другу роботу... зайду за вами. Мені ще треба і в село зайти. Не скоро верну. Так скажіть Докіці. Повечеряйте й лягайте. Завтра неділя, поговоримо.
І сказавши се, він кивнув до неї головою й відійшов.
Вона підвелася, застогнавши, й потерла правою рукою ззаду спину, неначе вона в неї замертвіла. В тій хвилі й оглянулася за ним. Він ще не пішов і в туж мить і собі оглянувся.
Їх погляди стрінулися і, неначе схоплені на лихім вчинку, розбіглися.
Вона поглянула вгору й побачила доволі захмарене небо, а він пішов тяжким кроком, закинувши косу на плечі, в свою сторону.
Вона гадала...
По привіті з моюдою жінкою Докіцею, по балачці, з котрої вийшло, що та справді давно вибиралася до тети, до котрої її тягнуло мов до рідної матери, але все щось у дорогу заходило й бороздило,— повечеряли обі жінки і, хоч і була Калина втомлена, то обі ще вештались по хаті.
— Лягайте, тето,— попросила щиро сердечна молодиця, коли та оглядалась за місцем, де-б її лягти до сну, і, щоб не заважати господарям, вибрала один закуток хатини.
— Ви будете на лавиці спати; от я зараз вам дам і подушку під голову і яку верітчину або й що инше, а сама полізу з хлопчиною на піч. Він там звик. На лавиці ви, тето... де вам на земло таке.
— А Мафтей ваш?
— Він... коли казав, що мусить ще в село піти, прийде пізніше. Може до цирулика пішов голитися, або з бардою до коваля. В днину на таке шкодує часу. Такий уже працьовитий, що иноді й їсти не поквапиться. Часом аж сварю, а він і не обізветься. Тепер вже й нічого не кажу.
Саме на цю говірку вступив несподівано молодий ґазда до хати і зажадав їсти.
Перекусив дещо, напився води з спрагою і пішов.
Заким вийшов, спинився на мить на порозі й оглянувся:
— Постели добре теті Калині, жінко, вона трудна...
— Постелю, постелю... на лавиці, та ще й кожух підкладу.
— Пам’ятай. А мене не вижидайте. Коли верну, в хоромах ляжу; тепер не зима.
По часі обі жінки полягали.
Ніч на добре настала. Темна темнісінька.
Відай, місяць наставав, бо ніхто його не бачив.
Чи Калина Майстрючка спала?
Сама не знала; лише коли збудилася, догадалася, що спала. Була втомлена з довгої, дороги. Відразу уснула мов мертва, а тепер пробудилася. Лежала спокійно, аби молодицю з дитиною на печі не збудити. До того чомусь їй причувалося, неначе-б хто попід хату ходив і на часок під її вікном задержувався.
Може собака яка. Вона мимохіть притиснула гроші в пазусі до себе і старалася наново уснути. Може була північ... до днини далеко, є час проспатися і рано встати, щоб, коли сонечко зійде, додому вернути, за худібкою поглянути, за всім любим, що оставила... хатина була зачинена, ключ від колодки в неї за поясом... господь допоможе.
І знов хтось неначе попід вікном перейшов. їй стало холодно, мов дрожжею тіло перебігло. Вона потягнула верітчину на себе й не рухалася більше.
— Тето Калино... ви не спите ?— спитала нараз з печи Докія вираразистим шепотом.
— Ні.
— Чому?
— От-так сон не береться. Чогось і якийсь холод до тіла добирається; дрож по тілі ходить.
— Ви перемучились. Не вам вже таку довгу дорогу робити. А мені душно. Ще досі й ока не зажмурила. Чула як Мафтей вернув і відтак знов з хати вийшов. Трохи я задрімала... а тепер мене така духота розбирає, що хоч встань та у воду ліз. Але не можу рушитися, щоб малого коло себе не збудити. Так добре спить.
— Спи, Докійко, спи. Се так ночами буває. І я не рушаюся багато, щоб не збитися зі сну.
І знов настає тишина... Стоїть помішана з темнотою.
По хвилині:
— Тето Калино...
— Що, донько?
— Мене не береться сон. Задушно мені. Я відсунула малого від себе, але все ж не годна уснути. Ляжте ви на моє місце, а я ляжу на ваше й переснимось.
Калина згодилася і обі жінки поміняли свої місця. Молода жінка лиш лягла, коли вже й уснула здоровим сном; видко, добре була втомлена. Лиш старої Калини не брався сон. Боялася, що коли всне, придавить дитинку, а воно, маленьке, так рівно віддихало.
В хаті тишина, мушка не забренить, лиш темінь, коли в неї вдивитися, ніби розступається, ніби глибока північ ... ніби вже по півночі.
А Калина не спить.
Нараз, більше бачить, як чує, двері, що проти неї в стіні стоять, ніби самі з себе відчиняються і з них виріс темний стовп ... стоїть рівно кілька хвиль, не рушається — і щезає; за ним в дверях осталася темінь.
Старій жінці стає лячно. Чи з цього світа се було видіння? Чому двері не зачинилися? Там сіни, а в сінях Мафтей спить.
Мафтей спить?
Він гріб копає.
Трохи оподалік, поза стайнею.
Зараз знов чорний стовп з хорім з порога виростає.
Стара затримтіла, зуби задзвонили. Дитина коло неї застогнала і до стіни відвернулася. Глухий удар барди по шиї сплячої на лавиці жінки відгукнувся. Чорний стовп похилився над нею і, мов зливаючись з нею, щез із хати.
Господи!
Але господь не обзивався.
Старуха не йде, а летить, мов примара, з розхрістаним волоссям по рятунок між люди.
Вони прийшли. З'явились, ще заким сонце над землею піднялося. Застали Мафтея, як загребував у нанозі в яму свою жінку.
— Мой!!. ти защо вбив свою жінку?.
Він рув.
Довго рув він, перериваючи це нелюдським сміхом. Остаточно, коли його люди між себе взяли і скованого відвели від хати, перестав.
Господи!!
Але господь не обзивався.
Відведений, до нікого словом не обзивався, лиш очі його великі, сірі, проникаючі очі стратили свій вираз і виявили вічну темінь ума.
Чернівці, 27/IX 1927 (Буковина).