“Сашенька Прощай я застрілився Приїдь Візьми мої папери Лавр”.
Коли я одержав із Київа цю телеграму,— в мене було таке почуття, наче мені дали в руки дорогоцінну, прозору вазу і пішли від мене, і я не можу поставити прекрасного посуда на землю і піти, і нікому віддати.
Лаврик, звичайно, жартує! Це його черговий вибрик! Чудний, бентежний Лавр! Ткнув мені в руки своє життя,— бо я не знаю, чи не проткне він собі справді голови кулею, чи не надумав чоґось такого,— і я мушу їхати, я не можу не їхати, а він там мабуть сидить над своїми фоліянтами та з дівчатами бавиться! Подлий товаришок!
Стою коло вікна, спершись ліктями на раму. Часто палю, вітер хватає дим, несе понад потяг і розпускає в повітрі. Теплі поля пливуть поважно понад потяг — поля навіть понад потяг пливуть поважно,— виколосює жито зелене. Май.
Мені в щоку дихає, раз-за-разом одригаючи, якийсь громадянин. Не обертаючись, запитую, скільки ще верст. Почуваю, що сусіда тягне цигарку, скривляється, пускає дим коло мого вуха, думає. Мені досадно... Скільки верст? Коли прибудемо? Коли я побачу Лаврика?
— До Київа?.. кгу!. ще буде.. уг-гу!— відкашлюється — 280 ще буде.
Верста за верстою — 280. Тоді на трамвай. Тоді до нього...
Лаврик! Лаврик! Підвіяний вічним непокоєм!
Бувають такі товариші — ви знайомитесь, коли вам 15. Ви шукали товариша, щоб з ним можна було розв’язувати світові проблеми і находите такого. Тепер ви маєте з ким сперечатись, кому викладати свої по юнацькому запальні ідеї. Потім ви обидва закохуєтесь в одну дівчину і вдвох — бо дівчата в 15 літ ще не виходять на побачення — вдвох проводите ночі, блукаючи по морозних блискучих стежечках... Вдвох ви розмовляєте, мрієте і врешті закохуєтесь один в одного.
В мене з Лавром так було.
Нас ще зблизило те, що обидва ми писали твори, обидва вступали в комсомол, обидва закинули писати, захоплюючись роботою, і потім знову почали. Я став друкувати, а талановитий Лаврик чогось мовчав, писав свої надхнені нотатки, свої глибокі романтичні мініятюри. Він поступив у ВУЗ, а я почав робити заврайсельбудом і політосвітом райкому.
Так розійшлись наші дороги.
Вторішнього літа він приїхав у господарство свого старого батька, дикого, волохатого, підсліпуватого фельдшера в моїм районі. Тому ми мали змогу часто зустрічатись. Того ж літа в серпні я його бачив в-останнє і тільки таким запам’ятав (бо отой труп з розламаним черепом коло лівого вуха і з гострим носом без хорошої русявої шевелюри мені так і не зв’язався з образом Лаврика): рухливі тонкі рисочки коло губ свідчать про нервовість, запал, очі якісь бліді, сині не до лиця йому і тому — звертають на себе увагу. Кучма над білим з хоровитими плямами лобом наче важить, прихиляє донизу голову, занадто буйна, вона створює вражіння апропорції, не по розмірах обличчя і вона теж наче не до лиця Лаврикові. Іде він і шию якось вигне наперед — думає. Сам досить красивий — він справляє вражіння чогось не цілого, незгармонованости окремих рис між собою, якихось психологичних суперечностей.
Таким він був справді.
Робив все, що міг, і де його вистачало. Захоплювався, хватався, а іноді було отак:
Приходжу в неділю рано. Він сидить на турніку одітий в трусах і сітці, звісивши голі руки й ноги. Вітаюсь. Він кивне головою і мовчить, потім зіскакує, сідає на траву й каже:
— Саша, дай закурити — це перше, друге — мені скучно, третє — я поступлю до школи літунів.
Він спирається ліктем на траву, припалює і швидко говорить, то скороговоркою, то довго плутаючись у словах.
— Ти подумай, Сашко, робота моя одноманітна, як заполовіла нива, а тож літати, літати високо скрізь, а потім війна... війна... ну... скажем з Польщею і тебе розірве в повітрі над землею. Твоя доля — це доля аероплана... ти розумієш,— ти частина машини — з її смертю — твоя смерть, з твоєю смертю — її смерть... і враз сам до себе:
— Раціо, товариш Лавр! раціо! А то дійшов до “смертію смерть”, а Сашко тільки усміхається скептично з філософії... Да-а-с...
І завжди в нього, розумного, освіченого товариша, були якісь гострі сутички між розумом і почуттям.
Але він був чесний комсомолець — в такі моменти кудовчить, бувало, каштанові коси, палить одна за одною цигарки і примушує своє буйство йти на уступки розумові. А якби не стримував себе, тоді мусив би проткнути голову кулею, бо задовольнити свої пориви не міг. Остання його драма була мабуть такого порядку.
А то ще він казав:
— Давай, Сашка, отак, як є, двинем до кордону. В Польщі, слово чесне, сумління буде чисте перед революцією — там ми будем іскрами...
Лавр ще, бувало страшно лаявся. Вираз тонко окресленого рота й очей враз стане нахабним, грубим, куточки губ злісно впадуть — е-ех!.. —і в бога. Лаявся гостро, погано, іноді “п’ятиповерховими” лайками, але не знав “небоскрябів”, бо це не було в нього “от любви к искусству”, це були прориви внутрішнього протесту проти самого себе, чистенького, освіченого інтелігента. Він прагнув найти щось спільне з оточенням і думав найти його в лайці. Це було од тієї ж колізії між розумом і почуттям.
Коли я найшов його кімнату поруч з якоюсь лазнею і коли товста хозяйка з густими хмурими бровами поінформувала, що її можна звати Зінаїдою Авксентієвною і що Лаврик застрілився, я з болем і з досадою на нього сказав — Дурень!— і сів коло столу.
— Дурень...— шепотів я, схилившись на руки і розумів, що непотрібно цього казати, що це не поможе й не характеризує Лавра і було дуже боляче.
Переглядаючи ретельно зложені, чистенькі папери, дрібно списані поемами і шкіцами, я найшов у блокноті № 104 не то твір, не то лист, і лист очевидно до мене. Я його навожу слово в слово.
Білясто світає.
Якийсь тупий, ідіотський спокій у цьому білястому світанку! Зараз він своїм холодом нагадує щось таке неперебориме, таке безучасне, як тюремна стіна ... Спокій.
Дніпро в диму. Дніпро зараз повний і димить. Як розсвіне більше, спливуть задніпрянські слобідки над туманом, а зараз не видно обрію і в цьому та ж холодна безучасність. Тихо й білясто — все прислухалось і поховалось, щоб не розважити чим. щоб бачив тільки себе й мучився...
Чого це тихо так?
Хоч би шуміло, хоч би жити десь на Хрещатику!
Тихо як... Дорогий друже!.
Вона тільки що пішла.
Ти пам’ятаєш (ну, ясно,— пам’ятаєш!) оту ніжну, тендітну Вірку у грубій десятчаній сорочці.
Бувало, сидимо в садку, а вона прийде і теж сяде і в неї проти сонця просвічують ніздрі рожевими пелюстинками, і вся якась вона мов з фарфору. Ти знаєш,— вона навіть як загорала,— все була така ж прозора. Само молоденьке, ніжне, носик рівненький і в куточках рота наче якийсь талановитий скульптор ніжно пучками втиснув ямочки і од цього таке вражіння, що Вірка завжди чуточку усміхається, стримуючись, щоб не розсміятись. Ще не зформована, неокруглена, вся наче хрупка, вона безпорадно виглядала з густих, грубих, ламаних складок і зборів своєї сорочки, і здавалось, що ці збори та складки муляють, ріжуть її шию і груди,— що її зашили в бляшаний панцер. В цім панцері вона була ще більш ніжною.
Мені тепер пригадується вся вона в селі, бо того не вернути, бо її такої немає вже.
Я приїхав з міста і вийшов оглядати садок. Брунькували дерева. Пахло гноєм і ще чимсь весняним — землею, парою. По леваді за ще прозорими вербами бігали діти. Сестра згортала торішнє листя і на прочищеному місці зеленіла травичка. На сонці грілась рижа тельбата корова, а браток скуб з неї шерсть і збивав у опуку. Було якось несподівано весняно,— знаєш, бувають такі дні, коли зразу і вперше відчуєш, що весна. Тоді—несподівано весняно.
Враз я побачив на воринках від попівського садка дівчину. Вона пильно дивилася на мене, поклавши на руки підборіддя. Вперше я її побачив такою ж зачісаною назад у грубій сорочці і зразу ж мене вразила екзотична ніжність.
Вона сиділа на воринках довго й уперто. Це з таких, як ото є пастушки: стане біля тину й довго дивиться, що ти робиш, які квітки на сестриному квітнику, або слухає, як ти граєш, потім зірветься і біжить доганяти худобу.
Я запитав дівчину, чия вона і що робить у попа.
Її батьки давно померли,— батько Кривий Юстин молотив по людях, а мати пряла за тальку. З восьми літ її взяв дядько, а тепер вона прислужує коло попового панича Єлісея (знаєш—сухий такий, дегенерат), возить його в кріслі по кімнатах і на веранду на сонце.
Замовкла і знову дивилась у садок. Потім, коли стала сміливіша зо мною, несподівано сказала:
— Батюшка, а не знають, хто створив бога. А ви знаєте?
Потім, коли я з Віркою познайомився ближче, вона стала мені цікавою: у неї був природній запитливий розум,— вона розпитувала про зовсім звичайні речі, але так глибоко і просто, що я дивувався.
Ми потоваришували.
Вірка любила розмовляти зо мною. Не маючи змоги одвідувати школу, вона жадібно хапалась за всяке знання. Вона навчилась читати від дядькового хлопця і в попа. Її вчив панич Єлісей і ясно чому:— раз вона мені розказала: Він оце тільки сказав, що любить її, що думає взяти за жінку. (Огидна голодна худобина! Він думав, що свіжа, хороша сирота може належати йому тому, що він панич, а вона наймичка!), а Вірка злякалась, витріщила оченята і втекла до мене...
—... я думаю, чого це він так любить гладити мені коси та все хоче, щоб завжди була коло нього!.. Ой людоньки ж мої, ти подуу-май! от каліка!
Але він її учив і це добре. За книжки вона хваталась, читала, що давав піп і що могла взяти сама, але це її не вдовольняло, вона почувала, що не того потрібно. Тому так і прагнула перескочити до мене, в садок, поки матушка не почне кричати. Тоді помагала мені горнути сіно, коли я косив, ходила за покосом, або сиділа на свіжій траві, потім вставала, переходила ближче і знову сідала чуть не під самою косою.
Коли ми обоє були вільні,— це в свято, зранку, як ще я не йшов до клубу, її хазяї були в церкві, а панич спав,— ми ходили до лісу.
Якась пекуча напруга переповнювала цю дівчину в пору її розцвітання.
Ранок дозрівав, половіло небо від жари. Ми йшли через нивку ще росисту в тінях під дикими грушами. Запам’яталось: Вірка то перебігає наперед, шукаючи волошок, то залишається з-заду, швидко говорить, приспівуючи й вигукуючи. На узліссі на зарослому рові починає співати.
Вона співає високим сильним дискантом. Дика пекуча напруга була в цім колоратурнім співі з раптовими переходами,— капрічіо,— з вередливими поривами в бік від притертих віками мелодій. Це особливо, коли вечорами вона сама ходила в темноті по леваді і співала. Тепер у місті мені ніколи не вдається почути такої свіжої соковитої пісні. Чи то тому, що тут немає темної левади, чи тому, що немає і не може бути між висмоктаними підфарбованими артистками такої Вірки. І тепер, коли я вихожу на Дніпро, як упаде роса і простелюється туман, мені пригадується Вірка на леваді. Пригадується її пругкий голос такий сильний фізично і такий густий, напружений, наче вона страждала в пісні, витворюючи пісню. Я не забуду її голосу до віку.
Серед пісні іноді замовкала і запитувала щось:
— Лаврик, ну, а що буде потім?.. Сядьмо.
Я казав:
— Сядемо в лісі, — і починав оповідати, що буде “потім”.
Розмовляючи неофіційно в клубі та з батьками, я навчився зрозуміло розказувати про досить складні речі. І Вірка з прикладів і всіх розмов могла розуміти й розуміла, чому мусить бути соціялізм, так таки соціялізм! Я їй не казав, що таке “залізна необхідність”, але вона розуміла, що залізно необхідна зміна в напрямку до соціалізму...
Вона вірила, що буде “потім”, але... як буде? Їй хотілося того “потім”, вона хотіла відпочити щастям прийдешніх поколінь, відпочити від грізної матушки, від доброго кругленького попика з його тягучими промовами з “пісанія” і від жалібного Єлісея.
Тоді я розповідав.
В побутових картинках малював хороших людей, здорових і одягнених, як колібрі. Діють розковані енергії, підвладні і раболіпні. Немає стихійних негод. Повінню і здоров’ям згучить ілюміноване щастя барвистого відпочинку.
Я хотів сказати їй фантастичними шкіцами:— будуть кипіти всі юною повнотою, як ти тепер, будуть готові до праці, як ти, будуть співати, як ти! Я малював так, як жадалось цій дівчині упору її розцвітання.
Хотіла знати, хто приведе до цього, хто зробить це.
Почала поважати косоокого Микиту, єдиного партійця в селі, жагуче полюбила вимріяний комсомол. Раз сказала, перебиваючи мене:
— Як уявити:— степ і комсомольці зі всіх царств... і зверху,— подивитись — як пшениця та свободи співають... ух як співали на маю!.. Знаєш?— отак... — Вірка відкинула голову, простягла руки якось по плакатному вперед (вона не бачила плакатів) і заспівала, не знаючи слів:
“Вставайте гнані і голодні
Ідім іді міді мідім”!..
Це правда — там не було нічого від того інтернаціоналу, що ми на своїх зібраннях витягуємо, торкаючи в лікоть сусіду, позіхаючи й засмоктуючи слова цигаркою з рукава. Але там була така сила краси і буйства, інтуїтивно дисциплінованого в рямках творчости, як може бути в комсомолі “з усіх царств”, що “як пшениця”. І мабуть невипадково міддю-літаврами дзвеніли слова і павзи на літері “д” —... Але хіба можна розібрати справжній інтернаціонал творчої ініціятивної юности?..
Може моєю любов’ю до цих лав перейнялася Вірка. А наших осередкових Левків та Іванів вона якось не вводила в той свій комсомол, чи може я їй не вмів зв’язати реальних комсомольців з борцями за те її “потім”, чи то тому, що наш осередок був дуже вже незразковий. В ячейку Вірка не хотіла вступати з якоюсь худоб’ячою здорового впертістю. Коли я її впевняв, що це треба зробити, вона замовкала або покидала мене. Вона боялася за свою службу—нею вже досить напопихались — держалась за попа, а я й не хотів її тягнути. Я задовольнявся, що дав їй напрямок думки й надіявся за рік застати комсомолкою. З Рабземлісом я теж не спішив... Головне, що займало мою увагу, це її артистичний голос. Я бачив її можливе майбутнє. Я, ні разу не радивши їй особисто, на нещастя, збудив в неї прагнення до чогось казкового, прекрасного. Місто невідоме, ілюзоване, як в тумані стало перед нею з усім тим, що може воно дати талановитій дівчині. Вона в цьому мене мало розуміла, але бачила, що я мрію, радію за неї. Потім я побачив трагедію селянської дівчини наймички, що пішла в широке життя поза комсомолом.
Так я виховував Вірку. Те, що душив у собі, чого соромився сам, мимохіть передав їй, такій юній, голодній, сприймаючій.
Ніжна, прозора Вірка!
Я її такою залишив на станції, коли в кінці серпня вона мене провела до вечірнього потяга.
Над нашим селом тоді завішана була сітчаста блідорожева смуга, а на тлі її чітко й гостро синіла горбата ультрамаринова хмара. Смеркало. Було стомно-тепло і в небі починали роїтись зорі.
Вірка говорила швидко, наче трошки заїкаючись, замовкала і перебирала рукою хвартуха, Потім знову говорила.
А те, що давно хотіла сказати, повіла тільки,— як ударив перший дзвоник.
— Вже?., вже їдеш?.. Лаврик, я приїду до Київа...
Я спинився і витріщив очі. І я сказав тоді:— Ти ума тронулась?!— а в глибині душі радів з такого рішення і боявся, що я буду відповідальним за Вірку, що я не зумію її влаштувати, а я ж перший збудив у неї думку про місто, хоч ніколи нічим і не натякнув про її від’їзд.
—Панича відвозять у Москву.. . і не можу я в попів... в місті наймусь і буду... дивитись... хочу.
Я знав, що вона в голос додумує свої думки. Вона буде дивитись, хоче. Вона прагне широкого, ріжного. Вона голодна, їй 16 літ.
Дорогий друже.
Чому я не міг угадати того шляху, що стелився перед гарною наївною селяночкою, коли вона приїхала до Київа?!
Прихожу в час зимової перерви додому і бачу: коло столу в моїй кімнаті сидить дівчина!..
Ти не можеш уявити, якою стала Вірка! Вона доросла. В неї глибокий ставний бюст під білою у квіточки кофточкою, риси округлились, зарівнялись.
В очі впав її несподіваний вираз обличчя в піднятих розметаних бровах і трошки розширених очах. Наче все життя Вірчине, несподіване і раптове, зробило її такою, з таким виразом. Таке не то ментове здивування не то несподіваність, я бачив на обличчі в одної товаришки, в той момент, як мавзер вистрілив їй у скроню.
Вірка встала — до того копалась в моїх паперах—засміялася так, що ямочки коло рота поглибились і підсмикнулись уверх.
— Здрастуй, Лавр...
А в той же час я кричав:
—Вірка!? Вірка, це ти?!
Зробилось тривожно...
—Я... я ж казала... я приїхала...
Єлісея відвезли в Москву, в селі гірко й тоскно, роботи немає і їсти немає що ...— потім розказувала за чаєм.
— Я так, мов тісно заплющила очі й кинулась. Що буде — не знаю. А все, як збиралась,— то обдумувати почну, та потім — ні! не треба обдумувати, бо злякаюсь!.. А якби я запалила цигарку? Як ти?..
Я дозволив, але не радив привикати.
Говорила Вірка якось нервово і деякі слова в неї не були такими м’якими, як звичайно, а стукали, як найвищі ноти рояля, і сміялась характерно,— наче склянками пересипала. І в цім, і ще в тім, як вона не находила місця, пересідала, бралась за книжки, задумувалась,— можна було пізнати, що в душі дівчини, як густа, туга вода під ледом, пливе під її сміхом чорна ріка одчаю, придушеного, тривожного, що накопився ще в поїзді, ще там в селі й тут у місті перед невідомим.
Як це жахливо, коли життя зажене таку безпорадну дівчину кудись далеко від її ґрунту і вона метається скорбна й розпачливо-весела!
Мені було боляче.
Вмовляла не турбуватись про неї, казала, що знайде службу, боялася мене займати...
Вірка була така розгублена, коли хазяйка загородила двері, розп’явши в них свою товсту постать і почала довго розпитувати, співчувати, давати туманні поради. Вірка хотіла відпочити, хотіла звільнитись від тривоги, поговорити, а Зінаїда Авксентьєвна нав’язувала свою непотрібну участь тут же зараз. Вірка поглядала на мене і все поривалася встати перед хазяйкою, як перед попадею.
Коли ми знову залишились обоє,— в обох нас було одне і теж питання:—
“А справді, як же бути далі”.
Вона не хотіла починати балачку про це і я не хотів.
Зінаїда Авксентьєвна запросила Вірку в кімнату спати. Вірка подякувала, й коди зачинилися двері, сказала, наче не до мене:
— Це сьогодні, а завтра? а післязавтра?
І дивна річ: тепер вже я не захоплювався рожевим Вірчиним майбутнім, тепер, коли стала переді мною необхідність, я почував її просто обов’язком без власного інтересу.
— Я завтра шукатиму роботи ... Я вмію!.. Найду!..
— Ти шукай роботи, а я дізнаюся, чи зможеш ти вчитися. Але ні... Ось що, Вірко: ти ставай десь служити, поробиш, будеш членом профспілки, а тоді й підеш учитися... Я тебе ще трохи підготую... Так?..
Так ми погодились...
Робота найшлась. Один хазяйчин знайомий порадив навідатись десь на край міста до його товариша інженера. Вірка не знала по адресі, як поїхати, тому поїхав з нею я, поговорив, поручився і залишив її бавити троє дітей.
Тепер мені стало легше на душі. Не міг я дивитися, як голодна дівчина їсть зі мною сухий хліб, бо більше нічого немає. Вдалося заробити на діаграмах 1 карб. 50 коп., тоді ми поїли і знову почали чекати стипендії. Тепер Вірка сита і в теплі. Місто приняло Вірку.
Вся Вірчина істота жадібно шукала того, про що мріяла, що витворила її уява, і Вірка вбачала свої ідеали там, де їх не було.
Я пам’ятаю ясно її в той момент, коли ми піднімались ліфтом до одного мого товариша. Вона стояла й мовчки дивилась. Потім у чистій, вбраній кімнаті товаришка грала на роялі “Туман хвилями лягає”, а Вірка стояла коло широкого неаполітанського вікна і дивилась згори на прекрасний Київ, що розстелявся в молочному, морозному тумані. Бувають такі морозні вечори, коли лихтарі б’ють рівними стовпами-водограями в синє небо і плавають верхи будівель над туманом, а в далені міражами виникають і никнуть трамваї. Згори таке вражіння, наче вони літають над землею понад верхні поверхи, наче то якісь прекрасні аеротрами.
Культурна чиста сім’я моїх товаришів, проста й одверта, і цей житлокооп, і Київ, увесь новий, пливучий, мрійний, і музика — все це зачарувало дівчину. Ти уявляєш,— вона думала, що то й є та ідеальна комуна майбутнього, що то зародки її.
— Це... тут починається комунізм! Так, Лаврик?
Потім ми йшли спустілою вулицею. Самотній, тихий в мінливих тонах світла, прекрасний в своїм шелестовім еластичнім бігу, котився авто. Ввесь він був якийсь спектральний по чорному. Спереду горіла червона лампочка, ззаду зелена. Низенький, широкий, він привидом проплив, засвітивши в очі.
Віра спинилась, схопила мене за плече, дивлячись услід, і сказала:
— Дуже!.. дуже!.. — очевидно стверджуючи свою думку — “красивий”.
— Дуже!.. — відповів я напівжартом.— Ходім!
Раз мені трапилось мати два квитки в оперу.
Вірка в опері!
Самий будинок вона вважала за найкращий з палаців. Коли ж піднялась завіса (грали “Східню Казку”) і Вірка побачила жовтогаряче освітлення пустелі, балерин, одягнених у казкові вбрання і східню екзотичну музику,— вона схопилась, забула про всіх і про мене, сіла знову, потім торгала мене за рукав, жестикулювала, не одриваючи від сцени очей і шепотіла:
—Ой боженьку!.. боженьку!.. що ж це таке... Дивись, Лаврик, дивись! — боялася, щоб я чого не пропустив.
Вірка мучилась якимсь внутрішнім насиченням.
В перерві казала, що це “показують соціялізм”, що так буде при соціалізмі... І “грають, як на небі”... Що ж це і як воно?!
Ти знаєш, що я не люблю статичної опери, і я засміявся, сказавши, що при соціялізмі буде відпочинок повніший, кращий. А Вірка образилась,— їй було шкода свого ідеалу, і вона подумала, що я її обдурюю.
Так сприймала Вірочка місто в хвилини відпочинку.
Але хвилин таких було мало. Вона возилася зі злими інженеровими пацанятами, я закопався у свої книжки і роботу й зустрічались ми якось не часто й холодно. У нас не було часу на спільний відпочинок, а більше нічого майже спільного не було в нас. Тільки при зустрічах мені пам’яталося, що я обов’язаний допомогти Вірці вчитися, вступити в профспілку, але це якось не виходило, не було часу, не було... ще чогось, може характеру в мене не було на це, не хватало мене. Потім ми зовсім перестали бачитись, тільки раз Вірка принесла мені книжку, не застала мене і передала Зінаїдою Авксентьєвною, а та й не запросила її до кімнати обігрітися.
Минала зима.
Весна настала тепла, хороша і ночі в місті душні... небезпечні, матово-чорні у парку і над Дніпром...
Вірка сидить на ліжкові й дивиться на мене. Я за столом перегортаю конспекти по “Праву” й мені здається, що Вірка жде, щоб я знову говорив про те саме, жде й дивиться мені на профіль.
Од цього мені стає ніяково, бо я більш не маю що про це казати. Я одкидаю рукою волосся, запалюю, встаю і починаю ходити по кімнаті від столу до етажерки зі стеариновим лебедем.
—Так то, Вірочка! Щастя твоє впереді! Ти ще й другим будеш давати щастя своїми піснями, своїм голосом! Будеш така, як ота в пір’ї, індійка в опері — пам’ятаєш?.. Ось, як будеш вчитися ... я про робфак швидко взнаю, неодмінно...
Кінці Вірчиних брів поплили вгору, вічі засвітились і губи надулись, наче від якоїсь нової думки. Вірка спустила босі ноги на підлогу і вдивилася в мене закрита, холодна.
— Чого ти так?
Мовчить і дивиться, потім помаленько переводить очі на лампу і довго не зводить їх з вогню.
Я ніколи, ніколи не забуду цих очей.— Мені видалось: подумала Вірка про життя своє, покаялася, на що потоваришувала зо мною, нащо слухала, нащо мріяла. І здавалося:— встане зараз і не схоче навіть докоряти, тільки скаже “будь здоров” і вийде. І не прийде більш ніколи.
Але вона не зробила так. Вона тільки сікнула мене, наче нагайкою:
— Не балакай більше про це... Ніколи ...— помовчала й додала,— так я і не вступила до спілки... толку не знала... ет!..
Прийшла вона вперше за довгий час і мовчала, а я не міг мовчати і на щось знову нагадував свої обіцянки. І от тепер вона сказала, коли я звісив голову над столом:
— Інженер переводиться в Харків.—(павза.) —Робота там.— (павза).— Виписали з села якусь Оринку — племінниця їхня...—(павза)— їде з ними. Я оце добуваю днів.
— Як-же?! Ти знову без роботи?!. І в мене замовлень на малюнки немає!.. Ех, біда нам, Вірочко!
Вона усміхнулася на мій щирий оклик...
Я ще мріяв про Вірчине майбутнє і тому просив приходити.
Через день у неділю увійшла сердита Зінаїда Авксентьєвна (я довго не платив за кватирю) й кинула:
— К вам девушки. Вийдіте—і грюкнула дверима.
Я вийшов на сходи.
Вірка поздоровалась і не знала, що робити з своєю товаришкою, але та,— ще молода дівчина, тільки з обличчям наче вимоченим у росолі й сильно припудреним так, що очі кольору стиглої сливи різко відтіняються, наче неприпасовані й тому гострі,— закліпала білими віями і простягнувши руку сказала:
— Здрастє!— і розтягнула:— Ра-я Стоконова. К вам можна? Ізвінітє!
Я запросив до хати.
Вірка сіла на ліжку і зложила по-дитячому долоні між коліньми, усміхаючись. Стоколова влізла на крісло, підігнула ногу під себе і махаючи другою, взутою в грубий, посірілий черевик, поклала на бильце підборіддя і вставилась очима на мене.
— Отчего ви так блєдно виглядіте?
Я напився води і сказав:
— Свежая вода, харошая, дать вам?
— Спасібо! Вєрка моя подруга. Ми тепер обє безработниє.
— Ви тоже безработная.
— Да... Позвольте закуріть. Как?
— Я говорю — квартіру імєєте?
— Да,— і почала клацати пальцями. Заговорила відривчасто, стокато:— квартіра — клац, у нас, — клац, — какая!.. Ми тепер пока с Вєркой.
Я пильно подивився на Вірку, вона витягала свої пальці, пробуючи, який трісне в чиколотку. Очей не підводила, почувала, що я дивлюсь і зашарілась рум’янцем від вух.
— Ви чай можете приготовіть?
В мене звичайно не було цукру і я з задоволенням поінформував про це, рішуче дивлючись в нахабне вицвіле, безброве обличчя.
Посиділи ще хвилин 15. Вірка зо мною майже не розмовляла, тільки все поглядала на Стоконову, чогось остерігаючись.
Вже як попрощались і Рая перша вийшла в сіни, Вірка тихо з сумними очима і наче між іншим запитала:
— Ну... Лаврик?..— якось болісно з останньою краплею надії...
— Нічого... поки що, роботи не чув... ти б у профспілку... це б мені взятися.
— Вже все одно... Поки що я з товаришкою — (ховала очі).— Будь здоровий!—і подала руку. Цього раніше не робила.
У вікно мені видно було, як Стоконова, дивлючись на ставну, красиву Вірку, щось начитувала їй, відрубуючи долонею у повітрі. Раз аж зупинилась, раптово зробила рух здивування: вип’яла живіт і розвела руками, наче казала — По-о-одумаєш:— і засміявшись знову, пішла коло смирненької дівчини...
Вчора був один з тих вечорів, коли скрізь хочеться піти і тому не знаєш, куди піти.
Повільно текли повні ріки весняної юрби,— а було тепло, з півдня плив вітер, теж святковий і повільний і ласкаво гладив по обличчю. Оправляв, надимав вітрилами літню білу блузочку, зводив та й плескав по шиї відкладеним комірцем.
Я теж не знав, де відпочити від зачотної спеки, чим розважитись, кого найти. Спинявся я коло трьох кіно, коло дверей ресторанів і в одинадцять вертався додому.
На одній з вулиць коло широкої вітрини стояло дві дівчини. Одна в синенькій блузочці до мене спиною, а друга перед нею швидко щось говорила, не виймаючи цигарки з зубів. Обличчя її було в тіні і вогник папіроси стрибав і метався коло лиця.
Мені чомусь захотілося глянути на першу дівчину і, порівнявшись, я в профіль впізнав Вірку. Вона була така ж розгублена, як тоді перед хазяйкою і мене не помітила. Потім, глянувши на мене, страшенно збентежилася: очі її заблищали, прижмурились якось сердито, наче вона під нахабним виразом хотіла сховати свою збентеженість. І той самий вираз несподіваного, що був в останній час у її обличчі, чіткіше проглянув у витягнутій шиї, у розширених очах.
— Віра?!
- Ну ходім!
Швидко з досадою після здивування взяв я Вірку під руку. Проститутка повернулася за нами вслід, плюнула разом з цигаркою на тротуар і сказала:
— Ну вєзьот!
Вірка низько схилила голову.
— Що таке?! чому ти тут, з нею?!
Вона розуміла, про що питав, і мовчала, потім фальшиво весело відповіла і голос її наче коловся:
— Я тут з подругою, це ж Рая!
— А! я так і догадувався!
—... а ти куди ходив... Лаврик?
— Віра, це не цікаво. . Ти давно... товаришуєш?..
Вона болісно глянула мені в очі з боку, приглядаючись, чи я розумію, чи співчуваю, чи сміюсь. Але несподівано для себе вона пізнала, що я помітив її болісний вираз, що я знаю все.
— Питав би прямо,— сказала високим голосом — я сьогодні вперше пішла з нею..,, вона мене кормила досі і все тягнула... Я вже не могла відмовлятися сьогодні, я ж їм її хліб... — враз випустила мою руку, закрила тремтячими долонями обличчя і гірко заплакала, не маючи сили стриматись.
— Віра, Вірочка, тут люди. — тягнув я її — ну Вірочко, тихо... ходім. . в мене посидимо, вип’ємо чаю... Ша, Віра, нічого страшного не сталося!
— Я вперше пішла...
— Я знаю... не плач!
У неї на щоках блищали сльози. Вона дивилась перед собою, враз живо заговорила крізь схлипування.
— Ні, ти подумай Лаврик! Я так боюсь!.. боялася!.. Ти подумай: підійде хтось незнайомий і скаже... Я навіть не йму віри, що так може бути... Я ж йому можу по морді дати, коли він скаже... щось погане...
Вона зідхнула якось два рази, як дитина після плачу. Мовчала, їй знову стало соромно.
А я ішов і думав...
“Оце та Вірка з села, що мріяла про соціялізм, що могла б бути такою гарною людиною.
Моя хазяйка спала.
Вірка сіла на ліжку і попросила не світити.
— Я хочу дивитись в очі...
— Кому?
— А он!
Вона показала на далекий будинок на тлі саду. В рамі відчиненого вікна була темнота синьо-слив’яного кольору і не було вогнів, тільки чорний, невидимий будинок світив двома впертими холодними ючима.
— Я засвічу,— щось почитаємо, Вірка!
І я бачу:— вона сидить проти вікна — дивиться на мене довго, щось думаючи, поклавши на долоні підборіддя і чорний розчерк волосся завинувся на білому лобі.
— От, Лаврик, — киває головою, — а я думала — в місті... от яке місто...—зміненим тоном додала: — Глянь, дивиться! —і знову показала у вікно. І тепер уже звиклим очам і думці ще живішими і притягаючими видались оці видовища.
Я засвітив.
— Скинь, Вірка, черевики і сідай на ліжку з ногами. Не думай усяких дурниць, не журись... Я поставлю примус і зараз війду.
Коли я війшов, Вірка не перерила моїх паперів, як то було в її звичці,— вона курила, дивилась у стелю і щось думала. До мене засміялась:
— Слухай, Лаврик! І нічого страшного! Добре, що ти надійшов! І все, як було ... як гарно, щасливо... завтра тільки роботи пошукати, а там...
— Куди ж мені йти тепер?
— Куди ж тобі йти тепер? Переспиш у мене.
— А ти.
Я подивився на підлогу і вона теж. Я часто, лежучи на ліжку, дивлюсь на підлогу. І я уявляю: дикий, голий степ, а по ньому зрідка, самотньо бредуть зі своїми цілями діловито й зосередковано якісь кузочки, стоножки. Буває, я вдивляюсь і вхожу в життя цих стоножок і уявляю собі ті безобрійні простори, що стеляться перед їх очима. Тоді мені перестає бути самотньо. В мене в хаті так багато живих істот. Я живу поруч з лазнею.
Вірка усміхнулась і наївно сказала:
— Я обернусь до стіни очима, а ти ляжеш з боку. Добре?
Я не люблю занадто вільної поведінки дівчини з хлопцем. Я не люблю того, що в нас називають емансипацією — занадто рання емансипація часто псує хороших дівчат. Але тут було інше.
Я обгорнув Вірку ковдрою, а сам сів за стіл. Мені не читалось і Вірка не спала. Тоді я ліг і, як погасив світло, Вірка обережно, щоб я не помітив, почала роздягатись — вона пильнувала свою блузочку. А мені мимоволі уявлялась дівчина так яскраво, в одній сорочці, з хорошими соковитими грудьми й од цього бухало в скроні й хотілось повернутись лицем до неї.
Ти розумієш, що таке дівчина? Ти розумієш, як то сімнадцятилітнє переповнене жагою не може спати і зідхає.
Тихо. На дворі душна весняна ніч, у вікно дивиться уже однооке чудовисько, а моя рука торкається Вірчиних грудей.
Вірка не одсувається. На дворі небезпечна гаряча ніч.
Десь, наче з-над Дніпра, приплило сухо й коротко: бам, бам — дві години.
Вірка тяжко дихає.
— Віра, ти не спиш?
— Гаряче...
В огні не можна бути довго. Довго горіти не можна.
Її нога, як розпечена мідь.
Вірка одкидає голову, підгортає коси.
— Вірочка, не можна так спати!.. Гаряче... Я встану...—наче прошу когось і мені наче не дозволяють.
— Оох!.. — вона відкидає голі руки назад за подушку, за бильце.
А коли враз я її цілую, вона тільки тихо-тихо шепоче між поцілунками:
— Лаврик, Лаврик...
Потім обгортає мою шию гарячими руками, схиляє голову до моїх грудей і шепоче погорілими губами:
— Будемо спати, Лаврик... спімо!
Проходить хвилина. Вірка знову відкидає голову, і її обличчя близько коло мого, і я почуваю, що очі в неї відкриті. Майже не підводячи голови, я знову цілую Вірку в шию, в груди. Я бачу, як вона тривожиться, як пашить...
Яка спека весняної ночи!
Потім пускає мою шию, лягає навзнак, відкинувши руки й мовчить...
Вірка важко зідхає, горнеться і шепоче:
— Тепер, Лаврик, не так страшно... з товаришкою гуляти. Правда? Як прийдеться — тепер лекше... ти ж... ти ж свій, близький, Лаврик, ти перший... а тепер як доведеться, то тільки вважай, що Вірка жила досі, досі, як піду від тебе... і досі все було гарно, і добре, що ти стрінувся сьогодні, а то б Стоконова віддала б мене комусь.. Я не маю куди йти... Я мушу до Раї... і вже мене як немає...
— Віра, я тебе люблю!— Я бачив, що Вірка вважає, що я розкрив їй страшну дорогу в невідоме, що я взяв її, як тротуарну дівчину... Вона бачила свою неминучість, своє туманне майбутнє... і як там буде, а зараз рада і вдоволена, що зустріла мене.
Я мою чудову Вірку перший взяв з тротуару на ніч, і вона рада, що я, а не хтось, і вона не знає, яку муку піднімає в мені своїми словами.
— Як доведеться, як не найду роботи, то буду вперше на тротуарі... але і вдруге... так.— Лаврик, правда?
— Вірочко, я тебе люблю,— я хотів запевнити себе і її, що любив її з того часу, як побачив і люблю зараз, і я знав, відчував, що не міг її кохати тому, що вважав за молодшу сестричку, за товаришку, а вона мене — за товариша й вихователя. І я почував, що це була перша ніч любої дівчини і... повії... я знав, що мої обіцянки нічого не поможуть, бо й сам не можу нічого запобігти і раніш, чи пізніш дівчині одна дорога... Що ж їй поможе голодний студент, що його господиня вигонить з кімнати, та ще студент з такою натурою...
Але... я їй поміг!.. їй лекше буде стати проституткою!
— Ти чуєш, друже?
Моя рука у Вірки на косах. Вірка мовчить, ласкава і віддано спокійну. Вона не знає нічого, ця наївна, мрійна селяночка.
На дворі сіріє білясто, непомітно. Ще нічого не видно в кімнаті, але якось почувається, що світає.
Вірка встає і підходить до вікна.
Я дивлюся на ню і мені ця доросла, оформлена дівчина видається враз такою новою, закінченою жінкою і трошки наче чужою. Я наче вперше побачив її глибокий повний бюст, ставну постать... І стала вона серйозною, солідною.
Ось вона підходить до ліжка, кладе руки мені на коси, і нахилившись, каже з ласкавою усмішкою.
— Ну, Лаврик, піду я!— довго дивиться в очі і потім: не хочу, щоб твоя хазяйка знала, що я була. Пересплю в товаришки, а завтра піду шукати, щоб де найнятися... Якось буде... Ти мене проведеш з квартири?
Я встав.
Я помітив, що Вірка спішить. Вона не хоче, щоб я бачив її, як зовсім розвидниться. Вона швидко взувається, вдягається і запалює цигарку. А як ми готові—вона каже:
— Дай я тебе раз поцілую... по-товариському.
Вже коло порога я запитую:
— Вірочка, ти хоч на сніданок маєш?
— Ні... Може в Раї є... Я не маю ні копійки.
Я виймаю останнього півкарбованця і даю Вірці. Вона глянула на мене якось злякано, і я помітив знову той вираз, як у моєї товаришки, що застрілилась — у Вірки мигнула думка і в мене та ж думка. Мені видалось, що в перший момент вона хотіла сказати:— мій перший заробіток,— але стрималась і швидко обернулась до дверей виходити.
Я взяв її-під руку і провів до драми. Просила не йти з нею далі.
Пішла Вірка у сіру далину туди, як до центру, її постать злилась з сірим ранковим туманом, тільки синя блузочка довго виднілась, наче плила понад землею і потім заснувалася, злялась, зникла мрійна, ніжна Вірочка, що ще недавно у грубій десятчаній сорочці на сінокосі мріяла про місто і свій казковий соціялізм.
Тоді я пустий і тоскний вернувся до своєї лазні й сів писати тобі.
Білясто світало.
Дніпро димів перед сходом сонця.
На цім кінчився лист мого товариша у блок-ноті № 104.
Я стояв на високому мості, що біля станції. Передо мною під імпресіоністичною плінкою димку лежала прекрасна картина — Київ. Він розстелявся широко, мінливо в прозорій акварельній тушовці травневого вечора. Коли випливає блідний місяць, а ще не видно, ще тільки кришталеві срібні примерки рояться і засновують далі.
З вікон, що на розі, було чути музику. Згучала сонатою, хоч може там грали “собачий вальс”, чи “спор мужа с женою”. Мчали вогні автомобілів відірваними іскрами якогось хаотичного фейверку. Може на Дніпрі співали, може на Валах веселились...
Скільки юних серць шукає цього руху, цих картин, цих вогнів! Згадались Вірчині слова. — “Буду дивитись... хочу”... а тепер може й вона де синенькою краплею своєї блузочки загубилась у барвистій какофонії на тротуарі й шукає заробітку, ще навіть не вміючи заглядувати в очі.
Я зрозумів Вірку. Перед нею Лавр намалював місто легкими мазками своїх імпресій. Воно було перед нею таке, як зараз передо мною, вона не знала, що в ньому є Зінаїда Авксентьєва, Стоконова... Лаврик... І вона пішла, як ішли мореходці на вабливі пісні сірен. Вони обоє пішли так — Лавр і вона. І місто з’їло їх обох...
І враз я почув, як тоді з телеграмою в руках,— почув у моїх руках друге життя, дороге, багате соком, як келих... Лаврик — комсомольський Рудін — туди й дорога, але ж Вірка! Вірка! Хіба я маю право їхати у свій сельбуд?
“Хай буде так. Я їхав не до Лаврика,— до Вірки”.
Тоді я зійшов з мосту по сходах не до станції, а сюди, в місто, подивився в блок-ноті Вірчину адресу і сів у трамвай.
Червень-Липень. 26.
Харків.