Гюі де-Мопасан говорив колись, що “критик не повинен цікавитися тенденціями”.
Ми, звичайно, не згідні з таким твердженням. Кожен літературний твір, всякий прояв активности, особливо в мистецтві, має свою тенденцію. Можливо навіть, що ця тенденція, чи за Плеханівською термінологією ідея, намагання щось сказати (а виходить і прищепити читачеві) грає одну з головних ролів у творчості. А тому критик неодмінно повинен цим цікавитися, оскільки творчість відограє певну громадську ролю.
Ми зовсім не маємо на думці стати на місце критика, але гадаємо висловити свої спостереження про один художній, оригінальний замислом своїм твір, власне його тенденцію.
Нещодавно, всього рік тому, вийшла в світ нова велика книжка Бласко Ібаньєса “Навколо Світу”. (Мандрівка белетриста навкруги світу. Руск. пер. В-цтва “Мысль” ). Знаменитий еспанський письменник надумав поїхати круг світу і свої спостереження викласти в творові. Надумав це він у Франції, куди знаменитий письменник утік зі своєї країни, яко політично-неблагонадіЙна особа. Революціонер, одно слово. Нам, правда, трохи незрозуміло, чому Ібаньєс прозвав свою мандрівку “Навкруги світу”, бо ж мандрівка його була лише до далекої Азії. Всього “Світу” — Ібаньєс не бачив... Він не був ні в Туреччині, ні в Персії, ні в Афганістані, ні в Африці, ні в Австралії, не ступав ногою на землі монголів, не був у країнах колишньої пригнобленої “Російської імперії”, а сучасної СРСР.
Проте — хай буде по-їхньому. Уявімо собі, що це навколо світу і подивімось, що пощастило йому спостерегти.
Ібаньєс переїздом побував у Гаванії, Кубі, Японії, Кореї, Китаї, Філіпінах, Яві, Бірмі, Індії. Звичайно, йому довелося лише навідатися в найближчі або визнаніші міста цих країн.
Всюди письменника зустрічали прихильники його таланту, а иноді й місцева влада та представники тої його вітчизни, звідки він мусив тікати...
Таким чином Ібаньєс мав можливість бути скрізь, де хтів, бачити все, що бажав.
Коли візьмемо до уваги всю літературу-белетристику Европи й частково Америки, де мереживом чи сюжетовим кістяком та фабульною основою було життя якого-небудь з цих народів і країн сходу, — книжка Б. Ібаньєса є найцінніший внесок до скарбниці культурних надбань. Майже вся дотеперішня література просякнена такою фантазією авторів, або такими тенденціями їх, що ті твори не дають жадної можливости утворити собі хоч приблизне уявлення про ці країни та їх народи... Тому не дивно, що люди навіть “високо освічені” иноді гадають, що малаєць — це первісний дикун, що потрібує “цивілізації” китаєць — то людина з первісною “культурою” й психікою барбара, що індус — це виключно факір з індійської каплички і т. п. і т. д. Скрізь в тих творах ми бачимо цивілізаторів європейців та американців, як добрих геніїв, що не шкодують нічого, прикладають всіх зусиль вивести цих “дикунів” на шлях цивілізації...
Книга Б. Ібаньєса перед чнтачем підіймає краєчок запони над цими країнами. Глядачеві стає яснішим те невідоме, що було перєбріхано всіма не лише літературними, але й “науковими” творами аж до премійованих географій авторів з генеральних штабів та “Імператорських наукових” товариств...
Твір Ібаньєса написано просто, в формі переказів баченого, але з красною майстерністю художника.
Нас не цікавить розгляд цього твору, як літературно-художнього явища, нас цікавлять деякі спостереження в нім і на підставі того філософічно-політичні міркування Ібаньєса.
Отже ми хочемо звернути на це увагу.
Нема сумніву, що Ібаньєс не міг знати всіх мов тих народів, серед яких бував, і звичайно, він користувався інформаціями не безпосередньо у тубільців, а через фільтр тих, з ким він міг порозумітися.
Отже не дивно, що кожен розділ цієї книжки Ібаньєс писав в залежності від того й під настроєм того, хто був в той момент у нього за конферансьє, за перекладача.
Так, у розділі Пекін — в Ібаньєса за провідника був його близький приятель, письменник. Правда, цей письменник разом з тим ще й дипломат — повноважний посол Еспанії... Ібаньєс це не сховав і в своїй книзі. Він навіть розповів з приємністю про шалені бенкети цього посла, де Ібаньєс міг познайомитись з “інтересними” особами посольського кварталу...
В цим розділі Ібаньєс розповідає трагедію безвинних європейців, що загинули в часи боксерського повстання від руки “жовтого натовпу”. З виглядом спокійного, “об’єктивного” оповідача письменник підкреслює лютість жовтої раси до безвинних білих-європейців, що ні за вішо були повбивані в ті часи “лютоі” звірячої розправи китайців. І це, мовляв, варварство примусило великі держави послати туди своє військо для охорони і захисту білих істот.
“Не уявляєш собі, як всього лише двадцять літ тому закатовано та мученицька замордовано всіх європейців, що їх жовта юрба могла схопити на вулицях” вигукує обурено Ібаньєс.
Щоб викликати більшу огиду до китайців, огиду часто фізіологічну, світовий письменник цілком серйозно розповідає за одного китайця-кухаря. Той, бач, служивши одним панам (в американськім містечку), дуже сподобався панам, як мастак куховар. Одного разу, коли були гості в пана і не могли нахвалитися смачною юшкою, господиня пішла на кухню дізнатися за секрет юшки... і побачила, що він готував цю юшку з пацюча... Коли вона, забувши смак страви, накинулась на кухаря — китаєць спокійнісінько зауважив: чому сваришся, — адже самого пацюка буду їсти “я!”.
Цю байку розповідає Ібаньєс за правдиву пригоду з належним йому хистом Сам Ібаньєс очевидно почув її від якогось анекдотиста з посольського кварталу, хоч у книзі він не згадує за це.
Ібаньєс досяг свого. Він викликав не лише ненависть до китайців-бузувірів, а й фізіологічну огиду.
Але через два розділи, в розділі XX, Ібаньєс вже забув написане ним про звірів-боксерів, огидних китайців та мучеників-європейців. Він навідався до “Забороненого міста Пекіна” і побачив, що воно ото за цивілізатори європейці. Ті цивілізатори колись пограбували найцінніші тисячолітні пам’ятки хінської культури і зруйнували химерні монументи, будови, зразки вікової культури минулого.
Тєпер Ібаньєс дивиться на цивілізаторів європейських зовсім икакше (в таких випадках він завжди оминає Еспанців), тепер він розповідає, що жорстокості европейців, наводить навіть один епізод, коли жовніри “великих держав” для цікавости розпороли черево одному китайцеві, що його здибали на вулиці і випустили кишки... Їм, бачите, було цікаво знати: чим начинено китайський живіт... ( Згадайте Ібаньєсів анекдот про пацюка!).
Ібаньєс дізнався там, що Китай грабували цілі віки, ще починаючи від військової експедиції Наполеоаа ІІІ, що з китайців з без просвітку знущаються всі, хто лише має силу. Тепер Ібаньєс вже запалав вогнем. Він негоден стерпіти європейського бруталізму. Він вже тепер узиває цих цивілізаторів-європейців просто бандитами... Він тепер згадав, що китайці дали світові компас, друкарський варстат, порох, порцеляну і початок наукового хліборобства...
Він тепер констатує, що народи Старої Азії протягом віків безнастанно живуть у союзі з голодом.
Проте, нісенітницю з попереднього розділу він не кинув... Бо-ж можливо, для Ібаньєса правда є те, що розповідали його друзі з посольського кварталу про дикунів-боксерів.
В розділі XV, за Гонг-Конг і Кантон белетрист плямує Велику Британію — узурпаторку мирних народів Сходу. Адже це вона брутально потоптала намагання Китаю позбавити свою країну від отрути-опіуму. Це-ж Англія, силою встановивши своє панування, прищеплює опіум, заробляючи на цьому мільйони... тут же автор розповідав за “сампонес” (пловучі будинки-човни), де живе більш як 150.000 мешканців бідноти, про те, як багатіють європейці та в розпусті мантачать нажите, Ібаньєс дізнався за “хазяйське” господарювання чужих держав у країні дракона, що збирають податки в китайських митницях і т. д. і т. и. А через сторінку, кинувши пару слів за доктора Сун-Ят-Сена, що веде боротьбу з державами (це було в 1924 р ), Ібаньєс здивовано спостеріг, що в далеких околицях Кантону, під час його подорожи, вже кілька годин військо доктора Сун-Ят-Сена стріляло на повстанців
“Чого вони хочуть? За що борються? Ніхто напевне нічого не знає”. Так запитує й безнадійно відповідає Ібаньєс. Йому навіть байдуже — хто воно оті повстанці і чому воює Сун-Ят-Сен.
Ібаньєс письменник і революціонер (бо-ж за це його вигнано з своєї країни) не знає й не хоче знати, чого вони (і хто вони) ото хочуть... Йому нецікаво заглиблюватися у жахливу картину трагедії, що відбувається на терені великої країни вже десятки років.
Після цього він розповідає на чотирьох сторінках всякі “історії” про піратів, що ними хотіли його налякати приятелі, аби він не їхав до Макао.
“Не зважаючи на ці оповідання — я другого ранку виїхав до Португальської колонії... бо-ж я письменник...” резюмує Ібаньєс і з патосом вигукує: “соромно не навідатись до старого міста, де вигнанець, старець Камоенс створив свою несмертельну поему, дбаючи за славу далекої батьківщини”.
Як бачите — Ібаньєс тепер став письменником, бо йому цікаво побувати серед португальської колонії. Його не залякаєш піратами. Він хоче знати, що й як там...
Про стрілянину якогось там Сун-Ят-Сенового війська йому байдуже...
Ідучи байдаком Ібаньєс, згадавши за “піратів”, що нападають ва європейські пароплави, фантазує, як на чардак його катера, з якогось стрічного пароплаву можуть несподівано кинутися цілі юрми жовтих і напівголих чортів, раніш, ніж хто встигне вабити гармату чи вхопити рушницю...
Звичайно всюди по морських просторах, де панують імперіялісти. мусять бути пірати... Цс ясно Але.. про те, що між китайцями і англійською владою, переможцем на годі, провадиться здавна боротьба — Ібаньєс не знає; про те, що китайські моряки, портові робітники та їхні спілки “воюють” за регулювання водяних шляхів, вантажу, транспортової праці і т. и, йому не відомо, він не знає, що вони давно вже завели систему пікетів, що доглядають за виконанням їхніх вимог і пра... Що англійська влада за згодою инших імперіялістів нехтує цими китайськими правами, а пікетників прозвала піратами — Ібаньєсові певне не розповідали його дипломатичні приятелі; що імперіялісти оголосили бандитизмом, розбишацтвом всяку активну оборону китайцями своїх прав. Отже, як наслідок дипломатично приятельських інформації маємо з вуст письменника таку жахливу картину дикунства китайців, що й святим-святого пройме чуття ненависте до цих “піратів”...
Перед цим Ібаньєс розповів про Макао — португальську колонію, де править губернатор Родріго, республіканець, що походить від тих “безкорисливих” героїв, які воювали в своїй країні проти монархії. Цей Родріго покинув навіть лікарську професію, щоб служити молодій республіці иншим способом... (т. т. на посаді губернатора, — імперіалістичного агента Португалії в Макао).
Макао — півострів, подарований (? ? ! О. Д.) від китайців португальцям... В свій час населення мужньо боронило його від голандців, що намагалися захопити його (як це зробили вони з Явою й Цейлоном та иншими колоніями, що заграбастали вони в португальців). Населення змагалося (?! О. Д.) й проти китайців, що хтіли були одвоювати собі назад цей півострів. Дивіться, як населення любить свою португальську владу!...
Ібаньєс розповідає про це зі всією силою своєї любови до португальців та їхньої “відваги”. Бо-ж дійсно: хіба не офіра з боку цивілізованих людей жити серед цих дикунів, “жовтих чортів” і присвятити себе для їх виховання...
Тут Ібаньєсова злість на імперіялістів зникла, бо португальці або Еспанці — краяни Ібаньєса, верховодять там...
Проте, коли ходить о Філіпіни, американську колонію, де побував він, тут уже Ібаньєс не згоден з деякими американськими твердженнями, що, мовляв, для незалежности Філіпін ще не настав час. На думку Ібаньєса це софістика...
А от про Макао Ібаньєс зовсім замовчує свою думку.
Коли ж письменник опинився на о. Яві, що свого часу люті голандці силою видерли в португальців, то тут Ібаньєс добув дипломатичні матеріали звірства цих узурпаторів. Письменник наводить приклад з-життя яванців, що на його думку повинен зворушити ввесь світ. Це витяг з присуду над ватажками бунтівників-революціонерів — Ельберфельда Мумата, німця і яванки та тубільця Катадіго. Вони мали бути прив’язані до хреста, потім їм мають одрубати праві руки, далі розпеченими кліщами шматуватимуть тіло, після того їм розпорють живіт, вирвуть серце і кинуть їм у лице...
Вгадайте, для чого все це пише Ібаньєс. Щоб підкреслити страждання поневолених народів? Нічого подібного. Лише для того, щоб цю варварську ганьбу “минулого” розподілити однаково межи всіма країнами, а то мовляв ганьблять тільки одну Еспанію...
Так принаймні резюмує ібаньєс. Для цього він навів жахливий випадок лютого дикунства голандців, переможців Яви.
Розкриваючи картину панування голандців на Яві, що фактично була в руках торговельної голандської “Кампанії Індій” — Ібаньєс обурюється на те , що яванці протягом двадцяти віків були браманістами, будистами, магометанами, а злощасні торгаші голандці й досі їх не втягли в євангеличну віру... От, мовляв, коли-б Ява залишилась за португальцями (стор. 261), всі яванці зробилися-б католики... А тепер маєте — всі магометани... Скандал...
Чому Ібаньєс католицтво ставить вище за мусульманство, невідомо. Невже тому, що король Альфонс католик?
Ходити пішки в Азії для європейців непристойно — спостерігає Ібаньєс. Білого тоді тільки починають поважати в європейських колоніях Азії, коли він має автомобіль...
Коли він там є кат-посіпака імперіялізму — то пусте, аби він мав автомобіль і його будуть поважати, хоч би який гнобитель він був, варто-б ще додати світовому письменникові Ібаньєсові до своїх висновків. Але і його власний висновок надзвичайно характерний для Ібаньєса, як письменника-психолога. Ібаньєс чомусь забув, що поверховими ефектами панів завжди захоплюються льокайські натури і декласований люмпен, елемент, що живе на “чаях” та годується панськими огризками... Ібаньєс, як письменник-психолог, чомусь не звернув уваги на те, як реагують на це трудящі маси Азії. Така легковажна характеристика цілої китайської нації негідна світового письменника...
Наведені коротенькі уривки виявляють, чого вартий цей Ібаньєсів твір. Звичайно його вартість в свою чергу характеризує і самого Ібаньєса як творця, революціонера і політичного діяча. Адже відомо, що ця книжка повинна щось сказати людям. Адже не дарма Ібаньєс мріяв написати такий твір?
І от ми його маємо. Маємо художні нариси майстра слова, що через кожну сторінку протирічать один одному.
Що за тенденція вложена в цей твір?
Допомогти бідному Сходові? Виявити об’єктивно перед світом “азіятів”, що ніколи не розлучаються з голодом. Чи показати огиду до “жовтих чортів”?
Тут криється вся трагедія Ібаньєса. Тут говорить увесь дуалізм Ібаньєсівський — одного Ібаньєса націоналіста — еспано-португальського сеньйора з імперіялістичною душицею і другого Ібаньєса — письменника-гуманіста, революціонера.
Але як можуть ужитися ці дві людині в одній особі?
Певне можуть. Таких знала і знає історія культури, історія боротьби класів.
Суспільство ціну їм знає. Одначе, коли такий дуалізм цивілізатора-політикана належить світовому майстрові слова, художникові — тоді це жахлива річ.
Про цей жах Ібаньєсової тенденції творчости яскраво виявленої ним самим у книзі “Навколо світу” і варто читачам знати.
Ібаньес тут краводушить майстерно, мистецьки, сам того не помічаючи.
З таким застереженням книга варта уваги читачів, в тій частині, де малюється природа країн Сходу та імперіялістичні кліше “цивілізованних” держав Америки й Европи.
Цей художній твір розкриває читачеві, що критично мислить, і увесь зміст світогляду самого Ібаньєса-
У нім викривається той гуманіст з асистенції Альфонса XIII, що одночасно належить до “ліги захисту тварин” і розписується під заходами колоніальної політики.
Це жахна трагедія великого майстра слова вже тому, що він є не “просто письменник”, а громадянин-мислитель та до того ще й “революціонер” і як такий — вигнанець з своєї країни.
Бо ж певне Ібаньєс дотримувався тієї думки, що:
А на нашу думку — краще бути “просто поетом”, ніж таким дрібненьким “гражданином” з двоїстою душею.