Поезії

Сірники, сірники! Три коробки за десять пара!
Моя мама голодна і хора. Панове хороші,
Та візьміть-же, купіть! Всього десять — ну що вам ті гроші?
Глянь: маленька істота, волосся русяве, кудлорне,
На ногах черевики незграбні, одежа стара,
Під очима синці, все-ж обличчя замурзане, чорне.
Бідолашне дівча заробляє на хліб той гіркий:
До яких до бридких вона мусить звертатися “пане”!
Цілий день по всіх улицях з криком отим “сірники!” —
“Що бажає мій князь?” — може сто раз на день вона гляне.

— А хто-ж твій батько? де твій дім?
Скажи, я сорок дам пара:
Еж батько є — який же він?
— У мене батько? — ні, нема...

Дівчатко бідне скрізь чуже,
Її-ж тут кожен зве байстря.
Ніхто крилом не захистить,
Не вкаже де її зоря.

Хіба оте кому болить,
Що слово “батько” їй чуже?
Вона працює — доки-ж то!
Невже весь вік отак, невже?

Ніхто й шматка їй так не дасть,
Бо кожен хоче мати зиск.
О злидарі-безбатченки!
Життя безумний тиск!