Спадає ніч. Вздовш білих стін крадькома сунуться ясні світляні смуги лихтаря. Сунуться й стають. На стелі, на кам’яній підлозі, стелються по білих ліжках. За вікном ніч. Прозора, мрійлива осіння ніч. Коли вмирає все, коли гаснуть останні надії. Місяць холодний, небо таке синє. І так божевільно хочеться жити...
— “Манінке тайре, не годна я...— стогін і повний сліз та муки голос. Їй сорок літ, цій жидівці Малці.
...Мамінке тайре...
Дзвінкий жіночий голос зойкнув десь угорі. Ще і ще. А потім — потім звірячий крик. Дикий, безглуздо-пронизуватий, що йде в ціле тіло і ще довго лишає мороз поза шкірою. Невже людина може так кричати.
Ніч безконечна, ніч прозора, як кришталь, осіння мрійлива нічка.
А нагорі змагається зі смертю людина. Іде звіряча боротьба і раз-за-разом летить у синій спокій за відчинене вікно стогін, зойк, то, здається, останній захриплий крик передсмертного кохання.
В кутку хтось молиться, тихо і швидко. Білі ліжка, а на них випростувані, нерухомі тіла. Там, під вікном, лежить найщасливіша. Бліде, мармурове, напівдитяче ще личко, волосся розтріпалося, голова безсило впала на бік. Чоловік хворий. І проживе недовго. Три пальці відтяла фабрика. Безробітний зараз, як і всі. Їм обом тільки по двадцять літ. Вони будуть недовго ще мучитись, а зараз — зараз їй зовсім добре. Вона непритомна, вона не чує. А решта лежить. Тисячі думок впиваються голками в мозок, роздирають на шматки, випивають останню краплину крови. Їх ще троє. Одна щось шепоче. З запеклих уст зриваються дитячі імена. Так багато дитячих імен. Може в-останнє. Може тому так гарячково-швидко здвигуються уста і так швиденько без перерви, без віддиху шепчуть ті імена. В них минулось її життя. В них її молодість. Ось ій шістнадцять літ. Гучний Париж — і тихе весілля. А далі — далі діти. Скільки їх було-б... їх було-б — одинадцять. Встають в пам’яті всі міста, де мандрував за роботою чоловік, встають в очах всі ті білі шпиталі, і муки, муки без кінця. Ще тільки 36 років. Жовте, зморщене обличчя, суха маленька постать. Скінчене життя. Сьогодні, цієї ночи — немає повороту назад.
І знов звірячий божевільний крик угорі... Поруч літають ниші думки. Повзуть по стінках, ховаються за темними тінями, виглядають знов... Гарячка мучить, мучать думки. Ціле життя минає. Безрадісне дитинство. Але це вже десь в тумані. Хіба у дитини робітника може бути дитинство.
А потім життя. Перший чоловік. Любий, коханий. Перші дні — ясної, ніколи незнаної радости. Вдень друкарня. Листом, листом суне папір, зручні руки направляють білі потоки. Праця йде. А ввечері маленька тісна хатина, така ясна, привітна. І одразу зломилось. Все. Якось раптом, неждано. До знемоги кричала дитина, а чоловік... чоловік лежав. А бризки крови при кожнім вибуху кашлю долітали до протилежної стіни вузької комірки і червоніли на сірім, безбарвнім тлі. Довгих шість місяців змагань — і на весні улягло в боротьбі молоде життя. Кінчилось. За місяць умерла на сухоти дитина, і ось сама...
Лікарі кажуть — легені... О так, певне, що так. Вона це знає. Голками впиваються думки, шматують душу. А молодість, а примари короткого щастя — вони в яскравих краплях червоної крови на тій сірій стіні—друга вулиця ліворуч, так близько....
І знов життя. Знов инше. І инші пекельні муки. Де набрала доля стільки безглуздої жорстокости, що вистарчить кожному вщерть до краю тієї безконечної ясної осінньої ночи.
...Весно, єдина, владарко весно... І такі безмежно дорогі оксамитні очі... Голос, що його, здається, й по смерті годі забути. А перед тим довгі роки самітнього безрадісного життя. О, як це страшно просто. Але-ж зів’яла квітка пнеться до сонця...
...Чарівна весно... Будь моєю...
І була. І вперше зазнала буйних радощів життя. Неначе хвилі безоднього моря, що заколисують усе і лишають тількі свідомість безмежного щастя. Зоряні, оксамитні очі...
Єдина, з тобою разом... Життя. Воно прекрасне.
І тільки. О, ні.
Моєю, тілько моєю, зовсім моєю...
І слухала, впивалась тими словами і марила ясні золоті сни...
Де сила, що навчить лишатись тверезою. Де сила, що розіб’є пута ясних очей. Ясних, як зорі, темних, як ніч...
Минали дні... і ночі...
Палять вони знесилену голову і мукою минулого щастя розривають серце... І так швидко...
...Нам краще розлучитися... Обставини не дозволяють... Я боюсь, я не хочу розлюбити тебе...
І враз упало серце. Коли стільки зазналось лиха, коли завжди була сила до боротьби, найбільш завзятої в життю, до кінця, до краю... то тепер сили не було.
Невже це той голос...
...Весно, єдина... О, доле проклята. Так недавно, так страшно недавно... Тільки-б не чути, ніколи не чути. Так тихенько підійти-б і вбити. І була-б тільки вдячність безмежна, вдячність за хвилини ніколи незнаного щастя, за роскоші слухати той голос, дивитись без кінця у ті очі...
Постарілася вмент. Згасли очі. А в серці такий гострий, такий нестерпучий біль.
Не сказала ані словечка.
Мрії розбились. Скільки мрій... Тих, що в них не признається навіть собі самій. Мрій, що мільйони мільйонів жінок — мають їх одвіку, од тої хвилини, коли скрикнула в диких нетрях пралісу перша дитина.
Годі. Плутається в голові...
Чи це все було? Що це за стіна?
Ах так, шпиталь... Крикнути, голосно крикнути звірячим голосом на весь світ, крикнути раз в-останнє.
Схопитися з ліжка і тікати, тікати далеко. Тільки-б не тут, тільки не це... Дім, не має сили...
Сили, що її завжди ставало на найгірші злидні, на найтяжчу небезпеку, тепер забракло...
Тут, перед тим одвічним, чого не може перемогти жінка.
Світало. Вітрець дмухнув од вікна і розвіяв задуху. Згасла остання зірка, і шматочок неба за вікном порожевів, залився золотом, заяснів блакиттю. Настав ранок.
Ось заворушилися сестри. Чути рух в коридорі. Вказівки повільно сунуться, і неминуче наближається. Там, нагорі, десятки жінок, що потопають в розкошах. Жінок, що хотять віддати своє життя розпусті великоміських барів, що приїздять сюди в блискучих автах, щоб позбутись того, що перешкоджає... видовищам, спортовій забаві...
Жінки фабрикантів, зручних купців, метреси панів світа... Вони тут блищать діямантами, входять з порожньою душею і виходять з легким зідханням розбещенности, щоб затопитись знов у “вир” життя.
Внизу лежать ті... що віддали-б життя, аби тільки не переступати цього порогу. Внизу лежать ті, що вперше прокляли долю, коли вона одмовила їм того, на що має право кожна істота.
І дика безодня ненависти здіймається в душі і летить на гору, до привітних білих кімнат, де вилискуються на білих ліжках діяманти тих, що “теж” жінки. Ну, що-ж. Одвічна проблема.
Ось там за вікном — страйк.
Прийшла з мітлою стара служниця, з сивим розпатланим волоссям і урочисто оголосила: “класова боротьба почалась...” Вона єдина, що прийшла зі “світу”. Чи він ще існує.
“Класова боротьба”...
Ось тут вона, ця боротьба. І улягаємо в ній — ми.
Прийде час... О, скільки помсти буде тоді. За ці хвилини, за ці безкраї ночі, коли спиняється серце, коли хочеться схопитися з ліжка й кинутись у відчинене вікно, щоб одразу скінчити цю “класову боротьбу”. Не буде місця тоді жалю, не буде й миті вагання, а буде одна переможна, побідна хвиля, яка змете все, що стане їй на шляху. І першими в лавах борців стануть ті, що зазнали найбільшої наруги над найсвятішим правом людини — і це будуть — жінки.
Сунеться стрілка.
Наближається.
Операційна зала. Ще кілька хвилин. Закриває хтось очі і на обличчя повільно опускається біла, прозора маска. За вікном ще в-останнє на обрію синього всміхненого ранку промайнув димар фабрики. І зник.
Гострий запах. Один, два, три... Числити, — владний голос лікаря.
— Класова боротьба... може встати й тікати туди. Може крикнути...
Годі... Несила. Крутиться в голові, спиняється серце... Весно єдина...
Темрява... Тепер... тепер забуття...
Відень 1924.