Командарм увійшов до своєї вітальні енергійною ступою. Твердий токіт походних чобіт по паркету кидав кулясту луну. Голову ніс він туго і прямо, але насторожене око його завважило на віденських стільцях три постаті в окопних гімнастьорках. Вони ледве-ледве звелися. Тичба ад’ютантів всіх рангів, в аксельбантах і без, з стуком і дзеньком ринула за командармом, але він, не спинившись на мить, прямо пішов до свого кабінету. Тонкий ад’ютант в білих стрічках аксельбантів — вони задзвонили ласкаво-покірним металом, — нирнувши сливе під рукою генерала, кошачим рухом розчинив широко двері і так само без шуму зачинив за собою.
Командарм в-мет струнко став перед мапою, а тонкий ад’ютант, зламавшись у крижах, легко підплив йому до плеча і намагавсь уловити те місце, куди вдивлялись чорні примружені очі начальника. Сколота рясно флажками, розфарбована рисками рік, кружками, кляксами, буквами, мапа вигинала спіралями тигрову шкіру гір, передгір’їв, долин і розщелин.
То були Карпати.
Для стороннього ока ця мапа була так само німа, як стіна і отілий язик електричної лямпи над мапою. Була вона безгласно німа для всього генерального штабу. Тільки один командарм химерно оживляв брижжі тигрової шкіри, квадрати й кружки її. Весь гігантський простір генеральського фронту в трохи зменшеній формі в усяку хвилину з волі його міг почать дивовижно-рухливе життя. Там, в оцих зморшках, на річках і ріках, в бездонних проваллях, на верховинах, кубляться його корпуси, дивізії, полки, ескадрони й команди. Мисль командарма наповняла людським потопом німоту Карпат — пролітала кавалерія — гуркотіли гармати, і піхота в конвульсіях дерлась на камінь — зривалась — падала в пащі розщелин і знову дерлась — плазувала — кричала на скелях...
Нині вся ця маса людей, металу і коней спинилась на місці. Якийсь демон вночі одібрав її силу, паралізував руки і ноги, і галасує над чубами божевільних мітингів. Тепер в очах командарма метал, коні і люди змішались, і він не може вже, як раніш, чітко і невблаганно давать лаконічні накази. Тигрова шкіра гір збирається в брижжі, брижжі вмить обертаються в губи, скакають, обнажають кричущі роти, і якась велетенська рука, погрозлива зігнута в лікті, січе над простором верховин і проваллів. Од безупинного руху руки трагічно скакають в просторі обірвані тіні, і зморшки гір хіхікають тихо кривими губами.
Ще місяць тому генерал командував піхотною дивізією. Надзвичайний ораторський хист, вогняні накази, що їх перехоплюють навіть столичні газети, непорушна слава дивізії навіть цими кошмарними днями загальної немочи й розкладу, зупинивши його два тижні на корпусі, потягли його далі. Тиждень тому дано йому армію, а дві години тому прийшло секретне завдання до наступу.
Командарм кидав очима по мапі, немов коротко бризкав прожектором.
Такий настрій сам командарм прозвав “настроєм горобиної ночи”. Він вузько примружував очі і любувавсь принадними іскрами, що сипались з них на німотне полотнище мапи. Він не звик не виконувать і не міг поділить надмірної обережности главкоюза. Його ідею “штурмових батальйонів” він одкинув обурено і власноручно писав мотивацію. Про мадам Бочкарову він сам склав анекдота і чотири рази під смішок ад’ютантів розповідав його в армійській столовій.
— Сюди мені кулька попала, сюди. Заплющте очі, товаришу санітаре, не дивіться...
Командарм нервово здрігнувся, рушив до столу і одкинувся в кріслі. Білі аксельбанти ад’ютанта з дзвоном упали на крайочок стола, і голова з сизою макушкою нахилилась до крісла.
— Хто там—на черзі?
Аксельбанти задзвонили і затанцювали гадючками.
— Делегати прутського полку.
— Іще?
— Комкор 11, дружина одставленого начдива 5
— Дайте сюди комкора.
Ще біля самих дверей комкор зачепив ногою за килим, зашарівсь, благуще простиг очі до крісла, витяг руку “по швам”, а килим з шумом посунувсь поперед нього до столу.
В двох кроках од крісла комкор зупинивсь і його напружені руки на лампасах дрібно тримтіли.
— Так що-ж це у вас... генерал?
— Не можу знать... ваш-діт...
— Бунт? Розклад? Братання — з убивцями? Так?
— Не можу знать...—залопотів генерал.
— Ви приїхали з делегатами—так?
Комкор вигнув груди дугою.
— Вони самі, ваш-діт... Командарм кинув просто на рум’яне чоло комкорові “горобину ніч свого настрою”. Той посунувсь назад і закліпав губами.
— Дуже жаль. Ду-же жаль... генерал. Дуже. Я не хочу суворости...
Комкор онімів, трусивсь і стукав золотими зубами.
— Ідіть.
Комкор клацнув абцасами, повернувсь і потяг килим назад.
Ні самої генеральші, ні цілої низки обер і штабів, навіть депутатів від “ратуші” командарм якось не примітив. Говорячи з ними, він бачив, як корчаться зо-зла делегати і соваються на своїх стільцях. Він хотів “підсмажити” їх до божевілля і зірвать на них зло. Прохачі й авдієнти пролітали один за одним переляканою шеренгою. Вони на мить присідали на кінчик глибокого крісла, видушували на губах покірні, розгублені звуки і зникали по килимах, як тіні.
І тільки коли пройшли вже всі авдієнти, командарм махнув ад’ютантові в той бік, де “пражились” делегати. Якраз, коли три потерті окопні фігури проходили двері, він повільно дістав ліворуч телефонну трубку і махнув головою делегатам сідати. Ті ніяково топтались на місці, зиркали на трубку, на стіл, на вікна, на мапу в червоних флажках, наче в лялькових спідничках.
— Сідайте, панове офіцери,— кинув м’ягко до них командарм і припалив папіросу.
Два прапорщики сторожко сіли по той бік стола, а смаглявий кавказець, очевидно грузин, недбало одкинув на бік свій кінжал на посрібленім поясі і сів проти нього. Він, очевидно, й стоїть на чолі делегації. Командарм витримав павзу, вивчаючи своїх гостей, і рівно і туго поставив лице проти грузина
— З чим, маю за честь, панове...
Командарм завважив, як здрігнув повним чорним вусом грузин і підвелися на кріслах два инпіі. Грузин раптом вийняв зі свого портсигара цигарку і хотів запалить, але під гострим поглядом командарма поквапно вийняв із рота і затиснув її в руці. Прапорщики — зімняті, чорні, в гімнастьорках з жовтими плямами — недвижно зорили в очі генералові.
— Наш полк не хоче наступать.
Командарм нахилив своє голене підборіддя в долоні і приготовився слухать. Та делегати мовчали. Очевидно, в словах грузина і була вся місія їх.
— Ну? — жваво метнувсь командарм. — Далі!
— І більше нічого.
Задзвонив телефон, і командарм знову повільно підніс до вуха телефонну трубку. На цей раз говорив він дуже довго, кидаючи в мисочку трубки коротке й стримане: “да, да”. Делегати совались на крайках крісел і мняли в руках цигарки. Грузин дістав із кешені лису коробку сірників і запалив свою цигарку.
— Ну? Та-ак. Не хотять наступать?
— Так! не хотять наступать,— дмухнув димом грузин у бік стінної мапи.
— А ви — офіцери — прийшли до командарма і заявляєте йому про цю ганьбу?— Так?
— Так, пане генерале,— тріпнувся грузин, подавившись димом, і очі йому блиснули жалко і сторожко.
— Так. Гаразд. Ви хочете — мою відповідь? Так?
— Вашу відповідь.
Командарм метнувся до столу, застиг в напруженій позі і очі його впали на мапу.
І в цю саме мить гори й долини ожили в його очах, наповнились людьми і кіньми, зазвучали цифри — команди гарматників, гори здрігнулись до самого низу, і синій з бурим і чорним високий дим валує й клубоче над скелями. В одну мить з камінних окопів рине полова-мурашня — тукочуть кулемети — весело іржать з долин грубі короткошиї мортири — погукують з свистом горняшки. Мимо запінених рік незграйно летять ескадрони. Тисячі бурих долонів — кашкети і каски — гори металу і дерева, цілий ярмарок амуніції. Телефони і морзе день і ніч викрикують і стучать сім звуків його славетнього імени. Сім літер його прізвища фантастично ростуть, тріпочуть рухливими зморшками, доходять до карпатських верхівлів, затуляють їх, ділять землю на дві половині — схвильовані юрби гудуть Його ім’я — майдани плещуть в долоні і гойдають його, як людину. Воно літає по руках, над чубами і летить стрімголов на долоні...
— Не хотять наступати? Так?— Командарм знову глянув на мапу в червоних флажках і почав скандувати. — Перекажіть вашому полкові: у мене дня нього, для прутського полку, є кулемети Й гармати.
Командарм обірвав, туго й звитяжно обвів делегатів вузькими калмицькими очима і раптом простяг грузинові руку. Грузин недвижно сидів у глибокому кріслі. Прапорщики скочили з місць і витягли руки “по швам”. Тоді грузин швидко підвівся і схопив генералову руку.
— Так і перекажіть. Все. Будьте здорові. Годі. У мене за плечима росія, і я не буду панькатись з прутським полком. Так. До побачення.
Прапорщики повернулись на місці і чітко пішли до дверей. Генерал завважив порваний лікоть грузина і зупинив його рухом.
— Що це в вас? Так — ходять і ваші—салдати? Так? — Доброго ви їх навчаєте. — Приклад прекрасний.
Командарм одвернувся до мапи.
Грузин якось театрально, як чемпіон на арені, виставив лікті і, проходячи в двері, зачепив за одвірок. Одразу-ж влетів ад’ютант і витягся в струнку.
— Комкор 11 ще не поїхав?
— Так точно.
— Сюди його.
І генерал знову поставив очі на мапу. І знов уявились йому розщелини гір, бурі камінні скелі і на них мурашня — салдати прутського полку. Вони стоять голова в голову, а рука з трагічною тінню січе над ними повітря.
Комкор увійшов покірною тінню. Він зиркав під ноги і обминав лиховісний килим.
— Генерал, зараз ми їдемо до вас.
— Слухаю, ваш-діт.
— Зараз. Сію секунду. Моїм потягом. Я — оживлю ваш корпус. Я сам — надихну в нього сили.
До вітальні тимчасом несміло ввійшло ще кілька цивільних жіночих і мужських фігур і трепітно ждали на чергу. Командарм рішуче пройшов мимо них і тичба ад’ютантів всіх рангів поперед і ззаду посипалась східцями.
Біля парадних дверей штабу безупинно хлопав мотор.
Командарм скочив в авто. Тонкий ад’ютант пропустив у дверці комкора і влетів з другого боку. Молодший — низький, у білому кітелі — сів уже на ходу, і авто врізалось в крик трамваїв, трепіт і ляск екіпажів, в гомін людського тиску. Мимо авта летіли австрійські будинки, магазини, кав’ярні, салдати, полонені австрійці, жалібниці, санітарні повозки з своїм біло-зелено-червоним вантажем, вантажні автомобілі і люди. Така сама маса металу, дерева, каменю і тіла ще так недавно в кожному городі, коли вилітало авто генерала, спинялась, цокала ногами і “їла” очима його погруддя. Тепер вона жила власним життям і тільки здрігалась од свисту сирени і поверталась за бурим вітром авта.
Потяг командарма — паровик з двома вагонами — стояв на парах, бухав димом і чекав, щоб зірватись і мчати.
Тиск людського тіла розлітався, як бризки, і командарм з своїм почетом сховався в вагоні.
Паровик крикнув і рушив зі станції.
Нервова хода командарма заступала в вагоні. На ходу він кидав примружені калмицькі очі на білі громади будівель австрій ського города. Будівлі повертались на місці. Очима стискав командарм ці велетенські громади і держав їх, химерні й рухливі, в полі свого зору, немов на долоні. Телеграфні стовпи бігли зі степу, одлітали назад і зникали десь за вагонами. Так само швидко набігали своїми хатками села і селища і сунулись геть, за вагони.
Вітер свистів над дахами і тонко зойкали вікна.
Взагалі в своїм поїзді командарм почував здвиг, він “тоді починав тільки жити повним життям”. І тепер енергія наливала йому м’язи, він все ходив і ходив по квадраті салону. Підняті над килимом ноги комкора дратували його. Иноді зиркав він і на неголене обличчя комкора, що й досі рожеве й розгублене. Він палить папіроси одну за одною і витирав зморщене чоло. Він так заглибивсь в свої думи, що навіть не бачить нікого. Він уже чує долю свою і тільки ладнається “з честю залишити посаду”. Зараз він намагається одгадати якийсь несподіваний здвиг, переворот, що може за нього вже пишуть в газетах, яких він не читає...
Паровик біг очмаріло все далі і далі.
Біля семафорів він тонко кричав і, нігде не спинившись, пролітав мимо полустанків, будок і станцій. Аж ось рівнина почала горбитись якимись химерними спинами, злітати все вище і вище, і паровик пішов повільніше.
Командарм зупинивсь проти вікна і кинув руки назад. Ад’ютант вловив його рух і розчинив вікно. Вітер вдерся в салон і заметавсь по вагону, в першу чергу змітаючи з столу папери і мапи. Вихор чорного волосся одлетів генералові в бік і забився над скронею.
Обережно, навшпиньках підійшов молодший ад’ютант і вигнув груди поруч командарма.
— Ваше-діт-ство.
Командарм зиркнув на його і наставив долоню над вухом.
— Депутати їдуть за нами... на буферах.
Командарм одвернувсь до вікна.
Паровик влітав у Карпати.
Сині, білі й руді гіганти, вчепившися в небо, наче стрясали його вниз, не могли зрушити його і гризли його з досади. Сосни рівні, як свічі, річки і потоки з шумом бігли в долину.
Командарм просунув погруддя в вікно.
Тигрова шкура Карпат з рівної мапи перетворилась в каміння, в горби, скелі і ріки.
Але й природа для командарма мала свій сенс. Як і на мапах, мимохіть, вправляв він на ній свою професійну умілість.
Зуби — гори вмить обертались в стратегічні формули, в лобові і флангові атаки, в кавалерійські обходи, і маси металу і людського тіла клубились в ріках, потоках, в долинах, розщелинах...
Комкор очнувсь на канапі, підтюпцем підбіг до вікна і писнув фальцетом:
— Зараз буде штаб корпуса.
Командарм рвучко одступив од вікна насеред салону.
— Я маю день на об’їзд. Два-три полки Самі найгірші. Як це зробить, не марнуючи часу?
Комкор схопив малесеньку мапу зі столу і почав танцювать біля нього.
Коли паровик зупинився на станції, весь об’їзд командарма був обумовлений. Почати з правого флангу. Буковинський полк не хоче йти на зміну. Нарешті до Татариск, до прутського полку, “куди тимчасом приїде вагон вашого-ства”.
Коли командарм вийшов з вагону, тичба ад’ютантів, обер і штаб знов оточила його і покірно, уважно, закохано рушила до штабу корпуса.
Делегати злізли з буфера і дивились вслід генеральській процесії.
Командарм кидав примружені чорні очі на “зуби”, на перехожих салдат і коротко смикав рукою до чола. Просто на похід вискочив з двору салдат з казанком. Він на мить розгубився, потім махнув казанком і хотів проскочити мимо.
Командарм зупинивсь.
— А ну, йди сюди. Де твій пояс, братец? А?
Салдат ще більш розгубився й трусив пучкою коло кашкета. Командарм м’ягко взяв його руку за кисть.
— Не годиться, братец. Треба бути воїном Ну, йди.
Салдат смішно-незграбно клацнув черевиками і пішов по дорозі.
Комкор підплив до командарма з ясною усмішкою.
— Перекусите — ваш діт-ство... з дороги.
Командарм став біля ґанку.
— Ви чим їздите? Кіньми? Автом?
— Кіньми, ваш-діт-ство.
Юрба ординарців кинулась в сад до приз язаних коней.
Поки лаштовано коні, командарм так само нервово і туго ходив по при ґанок і кусав свої губи до крови. Підвівши очі на прозорі вікна штабу, від помітив на стіні такі самі розфарбовані мапи з флажками і неприємно поморщився.
Коли “ціла дюжина” коней підлетіла до ґанку, зі штабу виплили дві жіночі постаті і, ласкаво всміхаючись, повільно пішли до командарма.
— Ваш-діт-ство. Поздоровляю. Дуже раді.
Командарм рушив на ґанок, чемно, хоч досить сухо й серйозно потиснув руки жінкам, буркнув якийсь комплімент і просто з ґанку молодо й легко кинув в сідло свою постать.
В одну мить сідла вкрились вершниками, і кавалькада рушила з двору. Біля дачі Janina комкор звернув праворуч, і коні пішли на гору.
Командарм обернувся назад.
Гори заступили степи і тяглися зубами до неба.
З лівого боку об ногу командарма черкнула боком коняка. Командарм кинув голову вліво і очі йому спалахнули ненавистю. В англійских сідлах на чистокровних арабках “джигітувала” генеральша з своєю дочкою.
Він рвонув повіддя і вискочив наперед. Комкор схопив на льоту рух командарма, припинив свого коня і, порінявшись з жінкою, подавав її тривожні сигнали. Обидві жінки вилетіли наперед і поїхали по обидва боки командарма.
Командарм задихався од злоби.
— А правда, чудова природа? — підняла лице генеральша до лисих рудих і білих громад, що вирізнялись на синьому фоні.
Командарм підвів голову і туго дививсь на громади
— Висота 1756, — кинув ззаду комкор.
— Вам не здається, — манірно скривила обличчя дочка, без потреби натягаючи вуздечку і підводячи голову свого коня надмірно високо, — що вона подібна до левиці? Правда? Лягла поперек гір і затулила дорогу маленьким “горняткамr” Голова, шия, бюст...
— Ха, ха — засміялась генеральша.
Зачувши сміх, задні вершники теж засміялись, а коні, мов теж підбадьорені сміхом, і собі взяли чіткий крок і хизувались власними формами.
Командарм неодривно дивився на гору. Дійсно, вона лягла серед долини і затуляє, “але не обрій, а доступ нашому військові, ваше-ство”. Вона, “ця гора, командує над всіма висотами і не така вже й весела”...
— А знаєте, — засміялась генеральша, вишкіряючи зуби,— я-б погодилась остаток “дней моих суровых” прожити в Карпатах. Правда, Надін?
— Да, да, да, — підхопила дочка,— вранці брати “кувшин” і спускаться по воду.
— Пам’ятаєте, — вставила генеральша,— “тропой идет Тамара за водой”... Як це “тропой”, Надін?
Командарм намагався зробити веселе лице і водив очима по скелях. Там, біля “бюсту”, очевидно, стоять кулемети, а там вже “горняшки”, тільки не ваші. Очевидно, там нижче, в міцних бліндажах, залитих бетоном, сидять тирольські резерви. Підготовку треба робити мортирами. Поставить їх вздовж Черемоша й гатить. “А потім піхота іде й бере голіруч”.
— А я заздрю цим — як вони, Надін, оцей народ називається?
— Галичани.
— Ні, Надін, ні, якось инакше. А гору цю вони теж називають по-своєму: “Чорноґура”.
Ішовши на гору, коні враз звернули ліворуч і пішли на узлісся. Гора пірнула в верхівля сосен, буків, смерек і тьмяна прохолода охопила процесію. Командармові враз чомусь стало сумно. Він уже шкодував, що поїхав. “Моє діло дати вам плана, а ви хоч умріть.. Яке мені діло — хотять прутці йти в наступ, чи ні? Наказано взять, і беріть. А там — ставте й хатки, mes dames. Я не перечу”...
— Я не перечу! вголос сказав командарм.
Кінь генеральші трохи одстав і хапав мордою галузки ліщини. Генеральша дала йому ходу й кінь ткнувсь головою в переднє сідло.
— І ви-б пожили тут? признайтесь.
— Я? — повернувсь командарм. Я приїхав-би в гості.
— Чудової скрикнула панна Надія.
Ззаду знов дружно засміялись повними ротами кудись до гори.
Коні дзвінко і важко ступали по деревляній дорозі. По боках із ліщини, з-за сосен виринали сірі фігури. Поминули кілька гармат, що підняли до неба свої хоботи, немов молилися богу.
— Дурень!— подумав командарм.— Де він ставить гармати? Не дурно-ж наші артилеристи так часто б’ють по своїх.
І враз йому захотілось повернути коня, “розкресати” комкора і поїхать назад. Але в цю-ж саме мить попереду блиснула смужка ясного світла і деревляна сота обірвалась. Коні пішли по вузенькій доріжці. Знову виринула чорна гора, що “затулила горняшки”, і кінь генеральші порівнявсь з конем командарма.
— Вам не здається, ваше-ді-ство, що... що ми в країні... амазонок. А ви якийсь трубадур...
— Дур! дура! зиркнув на неї командарм і слабо всміхнувся.
Він туго підвів свою голову вгору і почував, як за його рухом потяглись до гори усі голови: “Бюст” Чорногори теперь порудів і викресливсь на синьому тлі. Дальні кущі, що здаля видавались волоссям на лисій голові, виросли в гігантські сосни, буки й смереки. “Бюст”, очевидно, більший за ваш... Там може стояти дві роти і кидати штиками наших назад. От вам і бюст... На всій горі може стоять батальйон, два. А в резерві — дивізія, дві... Неодмінно“...
А генеральша усе усміхалась. її високі груди ходили наче під вітром. Вона голосно вдихала повітря і любовно озирала місцевість.
Комкор теж чомусь став веселий. Він навіть уявив, що з того боку вдарить шрапнель — коні стануть навдибки — командарм поверне до нього розгублені очі — а він з усміхом крикне:
— Соловей, ваш-діт-ство.
Сміх вкриє його слова. Потім — хрести, — він вишиковує корпус...
Кавалькада минала гармати. Малесенький артилерист-поручик вирнув з ліщини і злякано крикнув:
— Там стріляє!
Командарм інстинктовно придержав повіддя, зирнув на поручика, на зелене дуло “горняшки” і потиснув стремена.
Коні помчали галявиною.
Сонце, що борсалось в хмарах, раптом вирвалось з них і пішло по галявині. Десь у ліщині зашумів очмарілий поток.
Командарм розцвів доброю всмішкою.
З-за ліщини вирнуло троє вершників і їдуть назустріч.
— Командир полка!— радісно прошепотів комкор командармові.
Рівняючись з кавалькадою, полковник звернув коня на бік і став, як легендарний велет. Його ад’ютант — маленький чорний поручик (“теж грузин”) вип’явсь на стременах і ловко кинув руку до козирка.
Командарм придержав повіддя.
— Ваш-діт-ство.. Полк уже рушив на зміну.
— Рушив? — суворо сказав командарм, ще тримаючи долоню коло чола — Прекрасно.
Коні збилися вкупу.
Командарм потиснув руку полковника.
— Ну, гаразд. Значить, до прутців. Чудово. Як до них — найближче?.
— А от сюди — мимо висоти “1566” — цією дорогою
Командарм рвонув повіддя.
— Ваш-діт-ство, може перекусимо?
Командарм обвів кавалькаду чорним усміхкутим поглядом.
— Ні, дякую Там.
І кавалькада рушила далі, прилучивши до себе двох нових вершників. Вони їхали ззаду. Там звучно сміялись.
Командарм знов задивився на гору. (“Чорноґура”).
Генеральша мучила свого коня і гнала його поруч з конем командарма, хоч тому було й дуже незручно.
— Ну, от і прекрасно. А ми журимось!— бадьоро крикнула вона і кокетливо примружила очі,— і все буде прекрасно. Це тільки так. Наші руські салдати—воїни, чудо-багатирі.
— Я не вірю, щоб вони могли зрадить!— кинула збоку панна Надія Вони просто спали. Тепер прокидаються.
— Да!— буркнув командарм бо-зна кому і знов задивився на гору.
Знов йому стало сумно. Коні спускались в долину.
І знову, як там, відкілясь з-за дерев, виїхав назустріч штаб. Полковник прутського полку (“в мундірі! боже мій”) — середнього віку, тільки-що поголений, віддав на льоту трафаретний рапорт і приліпився до почету. За ним на змилених конях крокували два офіцери. Полковий ад’ютант був особливо в ударі. За кожним рухом командарма він витягався в сідлі, як струна, і кидав руку до чола, чітко й бистро, немов одкидав щось досадно-набридле кудись під коня. Кожного разу пальці його не долітали до кашкета “пальців на три” і раптом рвучко летіли до “швів”.
Командарм гнівно глянув на нього. Він засіпась і швидко двічі під ряд кинув щось під коня.
Обабіч пішли бліндажі, багаття і кухні. Все було подібне на дикий циганський табор. Од пахучого диму над ним стояв прозорий туман.
Перед штабом полка — біленькою хаткою — командарм придержав свій повід і легко скочив додолу. Вся кавалькада вмить злетіла на землю. Тільки генеральша вигнала на горб сзого коня і в театральний бінокль задивилась на Чорногору.
Полковник з шістьома золотими стрічками на правій руці (“шість ран”), шкутильгаючи, підскочв до командарма.
— Де ваш полк?
— В резерві, ваш-діт.
— А зараз? Зараз?
— По бліндажах.
— Ви одержали телеграму наштакора? Чому не вишикували полка? Полковник раптом зблід і затрусив рум’яною долонею коло самого лоба.
— Ситуація, ваш-діт... Агітація.
— Я вас питаю — чому не вишикували полка? Ви казали вашому полкові, що їде командуючий армією?
— Так точно. Збирав депутатів.
— А їм, їм, самим салдатам, говорили?
— Так точно, говорив.
— Як-же ви говорили? Цікаво.
Полковник ворушив сухими губами.
— Ну, скликали полк? — вистроїли? Чи мітинг був? Чи так до кожного підходили і кожному зокрема?
Поручик-грузин (“боже! і тут грузин”) підлетів на виручку.
Він “рвав” рукою честь і “їв” очима командарма.
— Ну? Мітинг, звичайно. У вас нічого без мітингу не робиться. Зараз-же мені зберіть полк.
І командарм рушив до штабу.
Генеральша під’їхала до хатки і ліниво збивала з смереки листки.
Два ординарці підлетіли до неї, вхопили за повід коня.
— Дякую, дякую, ні. Панна Надія рушила була до хати, але зупинилась, скочила знов на коня і помчала до матери.
Командарм сів біля столу, а високий тонкий ад’ютант для чогось вихопив з портфелю “австрійську трьохверстку” і розіслав на краєчку стола.
Розгублений, весь у поту, полковник спинивсь був на дверях, а потім покірно зашкутильгав до столу.
— Збирається полк?
— Так точно.
Командарм уважно оглянув полковника. На грудях у того під кольоровим бантом висів емалевий хрестик, при лівому боці, торкаючись долівки, борсалась шабля з георгієвським темляком.
— Як ваш провіант? Чим ви годуєте полк?
— Годуємо, ваш-діт-ство. Дякувать богові. Інтендантством задоволені.
— Ну, чим? Сало є? жири? борщ? суп? фасоля? сочавиця? Чи й у вас також: “наедимся чечевицы, отдадим и Черновицы”?
— Так точно, ваш-діт. Все є.
Командарм тяжко всміхнувся.
— Чого-ж вони бунтують?
— Ми не бунтуєм, ваш-діт.
— А що-ж ви робите?
Крива усмішка полізла по губах полковника.
— Добрий мені не бунт. Вся армія рветься в поход. Народ вимагає наступу, а у них — не бунт. Що ж вони говорять?
— Різне говорять. І те, і те... не хотять воювать.
На рівнім горбі, проти вікна, затупала купка салдат.
— А що буде, полковнику, коли я побалакаю з вашим полком і вони підуть у наступ? Що буде?
— Буде чудо, ваш діт.
— Чудо? Так от ви будете свідком чуда. Я зроблю чудо. Я вам його зроблю.
Усмішка зазміїлась на губах командарма. Всі засміялись. Засміявся навіть полковник, а поручик-грузин уже підскочив до нього й “рубав” честю од коліна до лоба. Командарм ласкаво глянув на нього.
На горі залунали чиїсь голоси.
Полк, очевидно, збирався. До командарма долітало:
— Ать-тва! Ать-тва!
— Ну, от, чудо починається, засміявсь командарм.
Полковник розгублено нахиливсь до вікна.
— Вони глузують... ваш-діт.
— Хто глузує?
— Глузують. Он, бачите.
На горбі юртувала юрба і з неї чийсь грубий голос іронічно вигукував:
— Ать-тва!
Знизу на горб розхрістані, ліниві, деякі босі, плентались постаті.
— У вас амуніції досить? Чому у вас босі?
— На всіх не вистачав, ваш діт.
Поручик-грузин зарубав рукою.
— Гори, ваш діт. Взуття рветься на камені.
Горб вкривався салдатами.
Командарм одвернувсь од вікна і знов на стіні завважив поколоту флажками мапу. Він встав, обсмикавсь і молодо рушив із хати. Весь почет його шумно рушив за ним.
Зобачивши почет командарма, генеральша з дочкою, що були од’їхали геть, кинулись галопом до штабу, але кроках в десяти стрімко спинили замилених коней і з кокетливим сміхом дивилися вслід командармові.
— Ну, й атмосфера, протягла генеральша, вигинаючи нафарбовані губи. Пишається своїм командармством Гидота. Фе!
Генеральша рвучко повернула коня,і дочка полетіла за нею галопом.
Уздрівши жінок, командарм невдоволено зморщивсь, туго і прямо поставив голову і пішов на юрбу.
Юрба лиховісно замовкла.
— Струнко! — крикнув полковник, але крик його немов полетів над юрбою до взлісся, у сосни, і там загубився в гущавині.
Поручик•грузин кинувсь наперед командарма й кричав:
— Розступись!
Незграбна маса сірого тіла двигтіла на одному місці і крізь неї командарм із своїм почетом сунувсь, як в тісті.
Якась висока фігура іронічно гукнула:
— Розступись, вода,— г... лізе!
Командарм продиравсь наперед. Нарешті, він став і тяжко оддихувавсь.
Злобні зелені, сині і чорні очі, кашкети, чуби оточили командарма і суворо дивились на нього.
— Здорово, братци.
— Не братци, а граждани! вигукнув хтось із-за спини.
Очі, чуби злобно дивились на нього.
— Я гадаю, панове...
— Не панове, а товариші.
— Я кажу — панове, бо ви пани становища. Я, так-би мовити з-пошаною — панове.
— Знаєм вашу пошану!— вигукнув хтось із юрби, уже просто з-перед очей командарма.
— Я гадаю, громадяне, що все-таки ви мусите привітати вашого командарма.
Командарм гордо оглянув юрбу. Враз він відчув, як благодатна хвиля “настрою горобиної ночи” плине до нього. В ту мить здалося Йому, що горб раптом м’ягко угруз навкруги.
Він вигнувсь над рівним ланом чубів, одкашлявсь і кинув очі кудись на самісінький зад, аж до сосен. Юрба ще більше скружинилась і недвижно завмерла стропою голів, як гігантська ваза з круглими фруктами.
— Не думайте, громадяне, що ви зробили бо-зна-що надзвичайне. В древньому Римі теж були громадяни. Але, крм громадян, там були ще безправні раби. Римський громадянин сам знав свій обов’язок і сам ішов на війну. Раби не мали прав і не мали обов’язку. Тим то їх приковували ланцюгами до кораблів і нещадно били їм... спини...
— Що? що таке?
— Хто кого битиме?
— Що він говорить? ш-ш ..
— Ш! ш!
Враз око його одірвалось од заду юрби. Вона задвигтіла, підвелась догори і лізе на нього гарячою масою. Він безпорадно дививсь на рухливі чуби і кашкети. Гнівно запалені очі горіли перед ним, як щільник. Щось штовхнуло його під лікоть.
Командарм обернувсч і вп’явся очима в маленьке обличчя салдата. В рудій гімнастьорці, в попаленім картузі без козирка, він якось криво топтався на одній нозі і пильно дивився просто в рот командармові вуьзкими добрими оченятами.
— От що, братци... громадяне. Слухайте. До мене дійшла чутка... я в неї не вірю. Я приїхав особисто переконатись, що це брехня.
— Що брехня? Хто бреше?
— Що він говоить?
— Хто говорить?
— Говорю я — командуючий вашою армією. Я хочу вам розказать ситуацію Вислухайте і скажіть.
Кривенький салдатик просто підскочив під руки командармові.
Він трусив рудими зубами от нетерпіння й цікавости.
— Ми зараз можем сказати.
— Да, да. Зараз можем сказати.
— Годі вговорювать! Командарм рвучко кинув голову на голоси і вишкірив усміхнуті зуби.
— Коли я вам скажу — ви ще не знаєте, що я скажу? А тепер слухайте. Гляньте туди.
Командарм підняв руки до Чорногори. Руда, кремезна, вона сумно й сурово дивилась на зборище.
— Ви хочите миру, — вигукнув командарм, — і я — хочу миру.
— Мир! — вирвалось з юрби, з очей, з чубів, з гімнастьорок.
— Да — да, мир!— істерично гукнув командарм,— але мир почесний — а не — га-небний.
— Ганебний, ганебний! хай буде ганебний! — полетіло з очей і чубів.
Командарм туго глянув перед себе. Перед ним тліли очі, кривились роти і їжились зламані брови.
— Я підпишусь обома руками під миром, але не сепаратним.
— Сепаратним!
— Що скажуть союзники? наші браття — французи?
— Сепаратним!— затріщали очі й чуби.
Командарм дивився в очі, в брови, в роти і стримував розгублену усмішку. Він зідхнув і нервово запалив папіросу.
— Але мир цей лежить там, отам, за тією горою. Бачите? що там? що? От ви й не знаєте.
Очі з тупою цікавістю вп’ялись в командарма. Тому стало тепло і добре. Він завважив дим цигарок над юрбою, але й од цього диму йому стало тільки теплій і добрій.
— А от я знаю. Там — угорська долина. Долина миру. Коли ми будемо там! австрійський Франц Йосип! попросить нашого миру.
Командарм звитяжно повів очима по натовпу. Він почув, що, нарешті, намацав потрібну струну і всмішка побігла йому по виду.
— Це — командна висота миру. Хто нею панує, той держить мир. За цими каміннями — там уже більше нема таких гір. Там уже дріб’язок. Малесенькі горки. Скирти. Ми їх переступимо. Рраз— і готово. А як ми опинимось там, на отій горі — бачите? їм ніде буде держатись. Вони посиплються вниз. В угорську долину. Їхні баварські й тирольські стрілки.
Горб тяжко дихав і тупо дивився на командарма.
Командармові враз стало чогось боляче шкода.
— Не бійтесь тієї долини. Там живуть угри. Надзвичайно багатий — народ. Хлібороби. Там ми вже не воюєм. Там ми стаєм на спочинок і ждемо ключів миру. От і все. Стоїмо і ждемо.
Знову жаль обгорнув командармове серце. Йому захотілось обнімать кожну розпатлану голову, цілувать у чола, в губи, вийнять своє портмоне і розсипать на плечі.
— Да! долина угрів! Тоді нас не будуть цікавить самі угри, а вже...
Командарм повів очима навколо Юрба поверталась за ним.
За верхівлями сосен, стрімко навислих над кремовим урвищем, заклубився чалий димок. То прийшов потяг командарма. Праворуч од диму на скелі в динамічній позі стояв кінь генеральші. Панна Надія своїм конем летіла в долину. Кінь генеральші рвонувся униз, до потоку, і звідтам летять тонесенькі скрики жінок.
Командарм масно всміхнувся.
— Тоді нас будуть цікавить — угорки. Що більше цікавить салдата? Що йому з угра? Л от угорка — справа инакша. Красивий — собачий народ, з великими повними грудима. Так і висять, як... поросята.
Га, га! спалахнуло в юрбі, але враз і замовкло, і знову тупа цікавість потекла з очей і чубів.
— А угорки страшенно люблять... спать з чоловіками. Такий гарячий народ. А нам тільки цього й подавай.
Командарм глянув у даль, на чалий димок свого паротягу, на генеральшу з дочкою і вишкірив зуби. Ближні чуби заіржали тупим, радісним ржанням.
— Ну? Що для вас ця гора? Ні чорта! плюнуть! і — наша.
— Ми вже плювали.
Командарм повернувся на голос.
Кривобокий салдатик знову кинувсь до нього під руку. Він чудно якось тримтів і шмаркав свого маленького носа.
— Ми вже плювали, пане генерале. Кров’ю плювали. Дві дивізії проплювали отам — під камінням. Плюньте ще ви.
— Га, га, га!— покотилось по головах.
Командарм туго уп’явся в салдатика. Він сяяв лицем. Брав взяв він салдата за руку, теплу, худу, з обгорілими рукавами. Юрба сторожко ждала і дивилась на герць. Губи салдатикові здрігнулись. Він комічно нахилив голову до плеча і дививсь командармові в очі.
— Пане генерале.
— Га?
Салдатик перехилив голову на друге плече.
— Скажіть, скільки ви одержуєте грошей?
Юрба аж полізла одне на одного.
— Га, га!
— Я? Утримання? Не—дуже-багато. Ні.
— А скільки? Скільки?
Голови дихали командармові в спину. Йому стало жарко. Він поліз рукою до коміра.
— Сімнадцять тисяч.
— Га. га. Га, га. Га, га.
— Стой, стой, братци, не хвилюйся. Що-ж тут такого?
— Га, га.
— Багато? Ні це дурниця. Ще й не хватає, уяви собі.
Салдатик театрально комічно утер рукавом свого носа і знову поставив голову на друге плече.
— А тепер я скажу, як скінчити війну.
— Ну, ну, скажи, скажи. Давай будем думать про мир!— чий кращий: чи мій, чи твій?
Салдатик голосно потягнув носом і витримав павзу.
— Я скажу, хто наш ворог.
— Скажи, скажи.
— Наш ворог,— у вас на плечах.
— Пра-виль-но!
— Гу, гу, гу, гу.
— Зірочки і просвєти.
Командарм замахав руками.
Юрба вщухла, і знов очі, брови і роти влипли командармові в голову.
— А німець — як тобі — брат?
— А німець?
— Да, да, німець.
— Німець — брат.
Командарм сторопів. Він-би знищив очима цю сухітну фігурку “цього дегенератика”.
— Німець — брат? Німець тобі брат?
— Да, да, мені брат.
— Ну, раз тобі німець брат — так іди-ж до німців. Я тебе не держу. Хай тебе годують.
За спиною командарма крякнуло і покотилось по головах.
Командарм глянув на свої походні чоботи, підвів очі, уздрів в долині “амазонок”, рухливі клубки паротягу і знову глянув на чоботи. Потім туго підвів голову і обвів очима юрбу.
— Тоді про що мова? Раз — німець-брат — на чорта ми тоді говоримо? На чорта-ж ми тоді наступаємо?
— Не підем! не підем!
Командарм склав руки на грудях.
— От я й питаю вас — тільки хочу спитать — підете наступати чи ні?
— Не підем!
Здавалось, і горб, і ближнє узлісся, і сосни, і буки, і смереки, і кущі і чуби, і роти загули разом це слово, а воно, гаряче і м’ягке, забилось над натовпом крикливими клубами.
Командарм протяжно зідхнув і сумно нахилив голову, дивлячись на свої чоботи, на босі ноги салдатика з великими чорними нігтями.
— Ну, що-ж, прощавайте.
Він сумно оглянув салдатика, юрбу, офіцерів, рукав командира полка з шістьома золотими стрічками і глибоко зідхнув.
Раптом полковник буковинського полку рвонувсь наперед на командармове місце і крикнув:
— Є у вас росія?
— Є! е!
— Є у вас батьківщина?
— Є! е! А тобі яке діло?
— Хто його уповноважив?
Юрба загула і задвигтіла чубами.
Командарм раптом нахилив голову і поліз рукою в кешеню. Біла хусточка зачепилась за щось у кешені і ніяк не вилазила.
Полковник підняв обидві руки і рубав ними повітря
— Що ви робите?— опам’ятайтесь.
Хтось продиравсь крізь юрбу і намагавсь пролізти в середину. Раптом з юрби вирнув повненький низенький салдатик, без погон і без пояса. Він держав в руках балалайку. Враз він підскочив до командарма, кинув картуза на-бакир і вдарив по струнах:
— Га, га, га.
Командарм витер носа і очі, повернувся, втягнув протяжно повітря і почав продиратись крізь натовп.
— Га, га.
Командарм продерся крізь натовп, повернувся, глянув на горб і в цю мить “настрій горобиної ночи” вернувся до нього. Він кинув догори обидві руки і крикнув:
— Тепер я розмовлятиму з вами гарматами і кулеметами!
— Ш-ш...
Юрба враз ущухла.
— Що він сказав?
Командарм повернувся і чітко пішов до хатини. Уздрівши його, ординарці заворушились і засіпали коней. З горба галопом мчала генеральша з дочкою.
Полковник боком підскочив до командарма. Командарм суворо глянув на нього і простягнув руку до повода.
— Я вас звільняю з полка.
Командарм молодо й легко скочив на коня. Задиханий кінь генеральші спинивсь перед хатою.
Руки й чуби метались над натовпом.
Командарм цупко стягнув в долоні повіддя, кінь випростав голову і мальовниче поніс свого вершника. Позад його задзвеніли копита й стремена.
Над верхівлями сосен паротяг командарма кидав красивими клубами.
Підхопивши шаблю рукою, полковник рвонувсь од порогу і побіг до юрби. Продираючись крізь гаряче тіло її, він з виском вигукував:
— Братци. Що ви робите зо мною? Я вам—не батько. У мене — шість ран. Я ще хочу шість. Хай мене вб’ють!
Вереск розтрусивсь над гоготом і гулом.
— Ваш-діт! крикнув ззаду комкор Вони біжать за нами.
Дійсно: горбище заворушилось і двинулось.
Остроги командарма здавили коневі живіт.
От скоро цей красивий димок паротягу—салон і...
Гуркіт зліз із горба і суне долиною. Наче розсипалась враз Чорногора, з свистом і гуком двигтять з неї скелі, завалюють долину, штаби, бліндажі й вогняними шиплячими скалками сипляться коням під ноги.
Гул падав на коней, хватав їх за ноги, метався чубами в повітрі.
Ось вузький деревляний місточок, ручай, сірий міст над Прутом і маленька руда будівля вокзальчика.
Кінь генеральші поминув командарма. Вона, мабуть, випустила повіддя і тряслася в сідлі, як мішок. Капелюх чудно стрибав над плечами у неї, як ранена птиця.
Паровик приємно і радісно чохкав і дмухав чорними ніздрями.
Генеральша підплила до вагону і зсунулась з коня. Крайочок спідниці її зачепивсь об стремено, і блиснули білим короткі ноги в синіх підв’язках.
Командарм скочив з коня, дзвінко, повільно затопав по східцях і зник у салоні. Високий тонкий ад’ютант вдерся слідом за ним і спинивсь на порозі, поправляючи збитий кашкет.
— Крапка. Не діждете, щоб я говорив з такою твар’ю. Годі. Гармати й кулемети!
Командарм тяжко спустивсь біля столу і польова мапа зашелестіла в його руках.
Око його впало в сірі зморшки трьохверстки.
— Chornogora (“сволота!”)
Командарм кинув мапу на бік, глянув на ад’ютанта. Той ще поправляв свого кашкета.
Раптом він встав, рвонувсь до вікна і закрив його ширмою
— Будь ласка, кричіть скільки завгодно.
Пройшовши раз по салону, він спинивсь біля столу і одкинувсь у крісло.
— Чому ми не їдем?
Ад’ютант метнувсь до дверей і ледве не вдарив з розгону панну Надію. Генеральша звисла їй на руки і тяглася за нею. Капелюх, що з’їхав їй на потилицю, торкнувшись об двері, злетів косим рухом і сів на підлогу.
Гул наближався до мосту, сідав на вагон, топав по даху, роївся в колесах, падав на тім’я, свистів і сипавсь гарячими скалками. Гул стискав вагон, підводив його в повітря, і салон, втративши свою рівновагу, хитавсь у нім, як на хвилях.
Генеральша упаха в куток і витягла ноги. Надія закрила її своєю фігурою і розстібає їй груди.
Ад’ютант став на порозі.
— Не пускають.
Командарм підскочив із крісла. — Що?
Білі й сухі ад’ютантові губи ворушились без голоса.
— Зараз — ход! В тій хвилі! Розстріляю машиніста!
Гул густо сідав на вагон, вдавлював дах, тупцявся по жесті, важкими ногами вхрясав в буфера, зривався, падав, хапавсь і порскав розхрістаним свистом.
— Де він сховався?
— Що він сказав?
— Чому він не виходить?
Командарм зірвався з крісла і заметавсь по салону. Яка рідесенька ширма! Крізь неї видко трепіт огидних чубів, погрозливі помахи рук — щільник гарячих очей — конвульсійно тримтячі роти.
— Закрийте вікна! Килимом! Я не хочу бачить цієї ганьби! Ад’ютанти схопили килим і потягли до вікна. Розгорнули його над вікном і немічно держать руками.
Але й килим не помагає: купи очей лиховісно світять крізь нього.
— Де він? собака.
Командарм упав на канапу.
Панна Надія розстебнула матері груди і вони, жовті, сухі, як юхтові кобури, повзуть із корсета. Вона захлинається хрипом і ловить шию Надії.
— Давай його сюди.
Командарм зірвався з канапи. Ад’ютанти впустили килим і помчали за ним.
Біля дверей командарм зупинивсь, обсмикав свій пояс, поправив погони і рушив.
Море голів, очей, брів, ротів і чубів крякнуло і зашуміло.
Серед моря, на бурому камені, вигинаючись тілом, грузин—делегат вигукує в натовп якісь дикі короткі, пискливі слова, слова киплять у смолі, бризкають в натовп — він шалено січе їх рукою, а короткий кінжал літає при боці, як прив’язана ластівка.
Око командарма падає вниз і — той самий кривобокий салдатик, роздираючи гущу киплячого тіла, простягав до нього долоні, хапав ними лампаси.
Вузький лоб Його в краплях блискучого поту (“як зірочки”), губи йому стрибають над рудими зубами:
— Тягни його сюди.
Руді долоні метнулись над натовпом.
Командарм хитнувся назад, скочив в двері, зачинив і наваливсь на них спиною. Тонкий ад’ютант вирвав з кобури наган, але враз, сам ізлякавшись, посунув його в кешеню.
— Дайте сюди!— гукнув командарм і простяг обидві руки, тонкі з довгими пальцями. Він згріб конвульсійно нагана і знов наліг ва двері всією спиною.
— Го, го, го.
— Лови його!
— Бий!
Чуби зграєю птахів знялись над вагоном, вкрили його тучею крил, б’ють ними в дах, труться об стіни вагону, а конвульсійні роти, розтягаючись гумою, ригають радісним кряканням.
Безліч рук уперлася в двері.
Ноги командармові м’ягко посунулись геть, у салон,— двері одчинились і те саме, лице кривого салдатика з перекривленим ротом стало в дверях.
Командарм хряпнув дверима і знову наліг на них спиною.
— Держіть!— крикнув він ад’ютантам.
Дві білі руки мигнули йому в очах і в ту-ж мить він разом з дверима поплив у салон. Генеральша скочила з місця і впала навколішки. Груди їй випали зовсім з корсета і полізли вниз, аж на самий живіт.
Командарм скочив на ноги, вхопив під вікном килим, закутався в нього і впав на канапу, в куток.
Летючі чуби провалились крізь дах, летять крізь вікна і двері, зламані брови, як блиски — роти, повні жовтих зубів — вигуки й кроки збились в салоні — деруться в самий куток — кричать над оголеним тім’ям.
Аж ось руки впали на килим, здерли його з голови командарма і вчепились в погони. Ще руки — руді з синіми жилами — вхопили його під коліна і він поплив із вагону.
В коридорі носії щось зашпортались, на мить зупинились і незграбно почали гойдать командарма.
Роти і купи очей влипли в видовище. Командарм чудно смикнувсь і полетів із дверей.
Чотири багнети (“чотири багнети”!) підхопили його на льоту. Він скрутивсь на них і хляпнув на землю.
— Га, га, га.
... Командарм враз зміркував, що він не людина, а мапа. Ад’ютанти схопили з стола кольорове полотнище, тягнуть його до стіни, давлять крайки його кнопками — шумлять флажками — тикають вістрями в лінію фронту. Мапа м’ягко сичить і здрігається. Враз вона почала неймовірно зростати. Зашумів Прут, Черемош — задзвеніли потоки — а гори під вагою каміння і сосен почали якось чудно спухати—рости дивовижними скоками. Гори “горняшки” божевільно пнуться догори — пухнуть і пухнуть — розщелинк падають вниз — а потоки мчать, як шалені.
Аж от, як бульба, встає над горами Чорногора (“Chornogora”) — руда і синя, витягається — затуляє долину. От і та сама пипка. “Бюст”. Цей бюст так само неймовірно росте — підводиться — дивиться навкруги, на гори — ліси і долини. От-от він зачепить за хмарку. Ліворуч од нього — Дземброня — штаб полку — крапки людей — бліндажі і кривенький салдатик. Він хилить голову на ліве плече і іронічно всміхається кудись у бік, в синю долину. “Угри”. От угорка з серпом — нахилила повні клуби свої і, чудно згинаючись, громадить голоту пшеницю. Повні груди їй випадають з сорочки.
Аж от на гору лізуть салдати. “Атака”. Піхота лізе на бюст, чіпляється руками за дротяну загороду і падає вниз. Гармата чудно скаче колесом по камені і от-от рине в безодню. Але вона переїхала бюст і скаче в долину.
Вдалі заклубився синій димок. То мчать ескадрони — перебігав піхота—тяжко двигтить артилерія.
Раптом рука, зігнута в лікті, підвелася високо над бюстом і з свистом упала на пипку. Чорногора химерно зідхнула і враз опустилася вниз — бюст провалився — вона простяглася і стала долиною. Шум — хустки і пшениця.
Десь загорілось багаття.
„Сходить сонце".
Але воно з криком кинулось вбік, розлетілося іскрами і вгасло.