Денне життя провулків пробігає перед Двосіними очима.
На світанку, коли в оту щілину між дахів почне пробиватися бліде лице ранку—з хвіртки напроти виходить двоє. Сонно позіхають. З клуночками під пахвою вони йдуть на завод.
Значить, народжується день.
День народжується блідими плямами. Люди заскриплять снігом біля вікна, і проїде перший сонний візник у місто.
А кінчається Двосін день пізно вночі, коли в сусідню кімнату льоху проститутки Сонька й Галька приходять остаточно додому.
Двося иа хвилинку замислилася... Така щоденна самотність. На самоті розцвітають думки гарячим цвітом. Вдень, біля вікна, вони біжать ніжним струмком теплого молока. Вночі — теж, шаленими трояндами, пекучими квітами, думки розцвітають за роботою.
Треба знати, що таке божевільні троянди думок. Ніч і тиша створені для гарячих самотніх суперечок і змагань. Заплутаний клубок цих суперечок і думок Двося носить під високим, як снігова скеля, чолом. Чоло у вінку чорного кучерявого міцного волосся.
Замислена Двося забула про своє шитво, що потворними бганками впало на коліна. Губи самі шепотіли якісь слова, а очі стали великі, як вікна, що в них можиа розглядіти всі глибини людської істоти.
Двося розмовляє... Так уже звикла говорити до себе, відповідати на свої думки. Цього навчила її самотність.
Правда, вона звертається не лише до себе, а й до свого найлютішого ворога, восьмилітнього сина Хаїма, що якраз тепер, забившись у куток, харчить над якоюсь брудною ганчіркою. Він гризе катушки, гвіздки, так, що з ясен біжить кров. Потім Хаїм хропе, заходиться животовим сміхом. Цей сміх схожий на хрюкання поросяти.
Так сміється Хаїм.
Алє Хаїм не розуміє нічого, коли до нього говорять. Тому Двося звикла звертатися з розмовою до своєї самотности й порожнечі.
Згадавши, що вже смеркло і треба запалити світло, Двося одвела очі од вікна в кімнату.
Гострі кутки в сутінні в’їдливо поворохнулися і боляче поранили її в груди.
Двося одхилилася. Замкнені в повіках очі замерзли перелякано. Прямо їй у лице дивиться з кутка Хаїм. Вона ніби щось пригадала. Ганебна картина майнула і зникла. Так завжди...
Дивився Хаїм з темного кутка застиглим, мертвим поглядом риби. Тільки на зелених брудних зубах відбиваються дві матові плями світла Ці, надто великі рідкі зуби не вміщаються в роті і випирають міцно з-під верхньої закопиленої губи. Вище — випадково прикинутий, потворно-урочистий кирпатий ніс з вивернутими ніздрями.
З правого кутка товстого Хаїмового рота звисає світла тканина. Він поволі ворушить зубами, міцно гризе ганчірку і ковтав відгризені шматки, плямкаючи губами і м’яким ворухливим язиком.
Двося кинулась до нього. Схопила ганчірку, рванула. Хаїм простиг довгі руки. Вона спритно й хутко вдарила його ногою в груди.
Хаїм глухо вдарився спиною об стіну і завмер, вищирівшн зуби, ловлячи рукою ганчірку.
— Щоб тобі оці ганчірря в кишках трунами лягли! Чуєш, собако, шолудива потворо? Ти на моєму серці незгойний чиряк, проказа, гадюка, що приссалася до тіла. Це-ж кохта тітки Берти,— що я їй скажу! Чим я їй заплачу? Говори мені, тхір зубатий — чим заплачу. Ти-ж усе жреш, зжираєш всі копійки і воняєш у хаті. Скоро мене з’їси! їж, хай твоє тіло черви зараз при мені з’їдять, так як ти мене їси...
Шматтям цієї брудоти, оцих слів, ніби потоком вонючого гною Двося кидала в обличчя Хаїму. А він стояв на коротких, викривлених ногах. Руки нижче колін бігали пальцями по ногах. Вищирівши зуби й витріщивши очі, холодні та мертві, як свинцові ґудзики, Хаїм мовчав. Инколи тонко кричав, ніби збирався гавкати.
А коли мати хотіла схопити його за волосся, він упав і на чотирьох, як малпа, одстрибнув. Потім у другому кутку сам покірно й по малпячому хутко розстібнув і спустив свої вонючі штани. Оголив брудне маленьке тіло.
Покірно підійшов до матерних ніг і ліг на живіт, виставивши дитячий голий зад і горбату спину.
Ліг спокійно, уткнувся обличчям у долівку і засопів, ніби збирався спати.
Цей спокій, з яким Хаїм лягав, завжди палив образою Двосю. У неї лице зблідло. В кожній заплутаній волосинці, в кожному шматочку шкіри бився гнів і виливався в кінчики пальців.
Двося кинулася на Хаїма. Вона била його якоюсь колодкою, що попала їй під руку. Била ремінякою. Хаїм лежав спокійно, тільки мукав. Звуки ударів вогко ляскали по кутках. На блідому Двосіному лиці виступили криваві плями. Через заціплену щілину вуст із шипінням падали слова. Вона вже задихалися від злоби.
— Я тебе вгоню в землю. Я тебе роздавлю, роздеру на шмаття. Ну, покажи мені твоє лице, твій рот. Хіба в тебе рот? То смердюча яма для сміття, гниль, вонь. Покажи очі. Очі покажи!.. Оті зелені, гнилі калюжі з жабуринням. Дай я виб’ю їх... виб’ю. Ти син мій — ха-ха-ха... син. Я в своєму животі носила нужник, а не дитину... Дай я розірву твоє тіло!
З лютою насолодою, лаючись, Двося лила словесні помиї на свого сина. Викрикнувши останні слова, вона кинулась на Хаїма, схопила його за горб і голе тіло притягла до себе. Хаїм здрігнувся в її руках. Під руками місилося тісто синового тіла і билося в корчах.
— Ти погром, ти різав нас. Ти вбивця мого батька, матери, братів. А в мене батько єдиний на ввесь світ. Віддай його мені! Ти погромщик, бандит. Хто мене з містечка вигнав? Хто?
Двося вже вилила всі муки словами і бійкою. Хаїм затих, не ворушився. Тільки ніби звідкілясь здалеку мукав. Вона відсахнулася, раптом прийшла до пам’яти. На очі водоспадом спала чорна кучерява піна жирного волосся.
Але Хаїм не ворушиться!.. Ні, вона не муче його! Вона не хоче мучити... Син!...
— Хаїм... Синочку. Синочок мій, дитино... Прости! Іди я оближу всі синці, весь бруд з твого тіла своїм язиком. Ти солодкий, правда?... Ти-ж чистий, як роса. Відпочинь у мене на грудях .. Хо-хо-хо!... Дивись, яка весела в тебе мати. Ну-ж бо слухай її теплий і солодкий, як мед, сміх.... ха-ха-ха!.. Для тебе сміх...
Скільки гніву переборить Двося, щоб кинути своєму синові. Але скільки блакитних і теплих слів придумає вона за роботою, біля вікна, для свого сина. Для сина...
Хаїм лежить і ледве мукає. Мати на колінах охопила його голову. Притягла її до себе... Нахилилася близько і капнула сльозою йому на щоку. Хаїм глянув тими самими зеленими, з жабуринням, очима. Підхопився на ноги, вищирив зелені зуби.
Двося знову охопила його руками, притягла до себе голову. Але Хаїм забився зразу, затремтів, почав пручатись.
Трохи випроставшись, він несподівано ляснув її головою в лоб. Зубами раптом впився матері в щоку. Бо-ж вона хотіла його поцілувати. Двося відсахнулася, впала на спину, простягаючи руки. Але Хаїм забився у свій куток.
— Проклятий червяк, задушу!..
І щоб знову не кинутись на Хаїма, вона, хитаючись, вибігла з хати в темний коридор.
Знала-ж, що Хаїма не можна голубити. Знову забула про це. Він покірно лягає, коли треба його бити. Навіть тоді, коли бити не збираються. Але він робиться страшним, коли мати хоче його приголубити. У Двосі покусані і подряпані руки, прокусена нижня губа... Це за те, що вона хотіла приголубити свого сина.
Коли мати вибігла, Хаїм подивився їй услід, захрокав, заходився своїм незвичайним сміхом. Зуби навіть з яснами вилізли з рота. Потім він одразу повернувся, стрибнув на стіл, а звідти на вікно. Там мати, біля себе, ховає все їстівне, що є в хаті. Чи то м’ясо, чи картопля, чи борошно. Коли йде куди — тоді виносе в коридор.
Хаїм зацупив щось руками, почав швиденько обривати папір і ковтати великими шматками їжу.
На ранок Двося схопилося з тією самою думкою: треба-ж нести тітці Берті кохтину, пожовану Хаїмом. А що їй сказати, чим виправдатися? Правда, тітка Берта єдина людина, що буває в Двосі. Вона й умовляла Двосю віддати Хаїма до якогось будинку. А коли не приймуть — вигнати його на вулицю — нехай іде просити милостиню. Хіба їй, вродливій молодиці, віддавати своє життя отому виродкові. Берта сказала навіть, що скоро прийде наймати Двосю. Є прекрасний хазяїн. Але куди її візьмуть з Хаїмом.
Сказала Берта:
— Двося, він здоровий, як кінь. Такий, що багатьох мущин може повчити, як треба любити свою жінку. У нього в хаті стоїть ліжко міцне, як пароплав, прекрасне, як божа купіль... Да, да — то не ліжко, а ложе радости. Ну да, він уже трьох жінок поховав. Але ти дебела і тіло твоє ржавіє. Жінці ржавіти не треба... Двосю не треба ржавіти. Да, ти-ж ідеш за служницю, але ти розумієш мене. Ідеш за служницю, а там...
До Двосі вже приходили й справді свататися. А побачивши Хаїма, всі женихи тікали. Один дорого давав, щоб вона ходила до нього двічі на тиждень. А другий, красунь, у гарному, навіть нелатаному, пальті сказав, що у неї живіт забруднений, проклятий, коли зуміла виродити таку потвору.
Тоді Двося тяжко била Хаїма. А що з того? Хотіла вбити — і не вбила. Поцілувати намірилася — Хаїм прокусив їй губу.
Все-ж треба йти до Берти...
Швидко дошила латку на лантухові. Ще раз оглянула кохту Бертину —Хаїм прогриз дірку саме на спині.
В коридорі глухо вдарили двері з сусідньої кімнати. Потупо тіли кроки в шкарубких чоботях сюди, в цей бік.
Двося прислухалася. Сусідка в коридорі кричала своєму хлопцеві:
— Не смій мені ходити, Тишко, до того пархатого. Бач, товариша знайшов. Він тобі горлянку перекусить. А руки його ти бачив? Ніби й зроблені для того, щоб людей душити. Як вона його вилупила отаке щастя. Ще й слова їй не кажи — мов квочка, кидається. Не смій мені ходити, Тишко, а то я тобі ноги повикручую. Йди на вулицю гуляти.
— Мама, та чого ви... Я подражню його в двері — він хрокав реве, коли його дражнити/ Ми з Сонькою дражнили — інтересно.
— Де-ж ти там дражнить будеш. Вона дома. Щоб знову бійку затіяли, та міліція прибігла,— не смій... Коли піде патлата з дому тоді подражниш.
Двося з радістю вгрузла, вросла б у стіну, оглухла, щоб цього не чути. Не ворушилася, сиділа з порожніми очима, впустивши лантух залатаний на долівку. Чи вона винна? Куди їй тікати? У людей діти веселі, живенькі. Пустують, бавляться.
А головне — настоящі, їхні діти народжені в солодкій муці, в любові. Матері носять погордо свої важкі, білі животи, як неоцінимий скарб. Потім гладять дітей по головці з матерньою ласкою.
А вона, Двося, коли носила свого Хаїма, — для неї земля здавалася нагрітою сковородою. Ховалася, рвала нігтями синю, як на барабані, шкіру свого живота і одного разу схопила величезного ножа, що ним ріжуть свиней, і вже націлилася загнати його собі в живіт. Холодне залізне вістря залоскотало ніжну кожу й ніби почало вгрузати в нутро. Та нагодився дядько і вирвав у неї ножа. А народився Хаїм — через три роки її вигнали з містечка.
Мимоволі згадала містечко. Стіни кімнати розступилися — на обрії мрій промайнули далекі краєвиди.
Двося хоче бути справжньою матір’ю. Повинна бути... Таке дебеле тіло, міцні стегна й ноги дано жінці, щоб плодила дітей. Двадцять чотири роки. Повні жили тугої гарячої крови.
Але... озирнулася на Хаїма. Він дряпав стіну. Потім повернув своє застигле, як маска, обличчя з натягненою тонкою жовтою шкірою. Булькаті очі не блищать. З рота на бороду і груди течуть потьоки рідкої вапни. Хаїм мав чудну звичку гризти і їсти вапну і глину з стіни. У своєму куткові він пообгризав усе шпарування і сидів забруднений мутними патьоками, що спливали йому на розхрістані груди.
На один момент промайнув десь жаль у її очах, а потім блиснула іскра ненависти.
Двося почала одягатися. Хаїм слідкував за нею очима нерухомими і застиглими.
— Іду, іду, тільки як мене ноги понесуть. Краще-б мені язика свого проковтнути, щоб не виправдуватися за тебе... Дивишся? Чого дивишся? І не повипадають вони тобі твої сліпаки... Гляди мені ковдру погризи та нагадь серед хати або в штани, я тебе мордою знов натовчу.
Хаїм показує рідкі зуби і дивиться незрозуміло. Морщить лице, ніби глузує з матери. Глузує своїм безглуздям.
Починався Двосін день, одноманітний і довгий, мов пустеля. Вона ще не знає, де здобуде сьогодні грошей, принаймні, на хліб. А то доведеться Хаїму живитися шпаровинням та якоюсь ганчіркою. Все одно він не розбирає. Хоч будь-яку їжу знищує механічно. Через те живіт у нього роздутий, одвисає і м’ягко ворушиться під лахміттям.
Забрала барахло різне, що латає, підшиває. А потім тітка Берта несе його продавати на базар.
Двося все збиралася сама торгувати на товчку — та не спроможеться хоч на три карбованці, щоб купити барахла для перепродажу.
Через те мертві, запаморочені дні покірно гнуть спину над чужим барахлом біля нізького вікна льоху. Затікають м’язи і давить у грудях — дні задихаються кашлем у легенях.
Треба швиденько все поховати в скриньку від Хаїма. Замкнути на замок. У ту скриньку вона замикає свої матерні почуття. На вулиці рідко згадає сина — хіба тоді тільки як в око впадуть чужі діти.
Коли Двося йде з дому — замикає Хаїма на замок. Повісила замок на каблучки, як завжди, сіпнула двері. Не причиняються щільно. Між одвірком і дверима щілина майже в долоню завширшки. Все збирається перебити каблучки, щоб щільніше приставали двері, та немає часу.
В темному коридорі льоху стіни падають урвищами і стеля ховається в тінь.
Біля хвіртки стояв хлопець з сусідньої кімнати, Тишко. Він показав Двосі гострого язика.
Вилаяла його — пішла швиденько. Над білими дахами срібними хмарами висіли в небі сніжинки. Вони спадали легко і танули на щоках, на носі. Приємно лоскотали. Будинки підстрибували разом з Двосею. Будинки бігли ніби з нею до Берти.
Звикнувши говорити до себе, Двося мурмутіла собі під ніс. Мимоходці здивовано обминали цю вродливу обшарпану єврейку. Вони-ж не знали, що Двося сперечалася сама з собою і настоювала на тому, щоб Хаїм був з нею. Хоча не знає, чи син він їй чи ні. А порадитись з кимось не можна. Ще більше глузуватимуть з неї. Та й звідси виженуть, як колись з містечка. А такої людини щоб зрозуміла її, немає. Краще нехай ніхто не знає, де взявся Хаїм.
Розгубленим поглядом провела грузовика, що поїхав весело до заводів. На тлі обшарпаної околиці заводи стояли величезною декорацією. А провулочки розбігалися тоненькими заплутаними жилками в степ. Далі різниці. Звідти тхне гнилою кровь’ю і псиною. Із всього міста туди збігаються собаки лизати кров.
На різницях дешево продають трибуху, а з трибухи можна варити смердючий суп. Можна й пироги пекти з трибухою. Пироги смачні, чудесно загнічені зверху і підпечені знизу. Та ще коли вони з цибулею і на олії...
Такі пироги бувають у Двосі рідко.
В оцьому кутку міста приютився люд все барахольний — шпана. В ці нори ведуть шляхи злочинств, що відбуваються в місті. Вкрадене добро тут тече самогоном, сиплеться кокаїном і ллється кровью пробитих черепів і проколотих грудей.
Білі сніжинки оточили Двосю в завзятій радості зі всіх боків. Вони стрибали па плечі, пурхали і тихо сідали.
Пройшло двоє мущин. Один у порваному піджачкові, а другий у новому пальті. Двося з любов’ю оглянула піджачок, бо його можна було полатати. Коли б їй дали цз зробити, заробила-б четвертака. А нове пальто провела гнівом. Мабуть, якась падлюка у новому ходить.
Берта, як завжди, зустріла Двосю привітно. Вона все метушиться і поглядає хитро й підозріло. Такі люди не вміють нікому довіряти. Берта знає, як ставитися до людей. Через те вона ні разу не попалася на крадених речах і в справах переховування має безперечний авторитет на всю околицю.
На тонку Бертину шию приладнано дивно маленьку, ворухливу пташину голівку. Губи в неї в’ються, кривляться, очі блискають холодом шкла.
Вона довгими вузловатими пальцями взяла зіпсовану кохтину, По швах і латках побігли ворухливі пальці, мов по клавішах у маестро-піяніста. Навіть не образилася, тільки кинула:
— Ну, одробиш — ми порахуємося... Так, так, у тебе скоро буде чим виплатити...
Двося здивовано спитала рухом голови.
Але Берта відповіла не зразу — вона ще переклала якесь барахло, штовнула з хати свого сонливого хлопця і тільки тоді, підморгнувши, сказала:
— Хе-хе... Сьогодні до тебе з ним прийду. Приготуйся зустрічати гостей. Вже як я взялася — так діло буде.
Двося раділа очима, розігрітими безсонними ночами над каганцем і латками. А Берта зразу-ж і розповіла їй про майбутнього хазяїна, а може й жениха. Настоящий мущина, не який небудь там глист. Здоровий — в спині, як віл. Правда, на обличчі не дуже вийшов правильно і до того-ж руський. Та тепер це нічого.
Але Макар Степанович має настояще діло — харчову ятку на товкучці Свинячого базару.
— Ну, там... обід, закусить, по чарці. Взагалі, продай—купи,— і гроші на бочку. Такий, що захистить тебе... то такий. Допомагатимеш йому. У нього так місяців зо-три померла жінка — третя жінка. Вони щось там мруть. Але тобі буде радість, чого-ж іржавіти. Поглянь на себе — в соку.
І Берта глянула на широку кость і високі Двосіні груди.
Коли почала говорити про найголовніше, про Хаїма, довго поводила очима, поглядала на Двосю, ніби обплітала її невидним павутинням із своїх колючих очей. А потім уже тільки про цю справу. Треба щось зробити — нехай на сьогодні вона його кудись подіне, а потім, коли Макар Степанович їй сподобається — а це безумовно так буде — тоді щось придумають.
— Ой, не сперечайся, Двосько, раз я тобі говорю. Хіба то дитина... То не дитина, а нещастя для молодої баби.
Берта говорить правду. Тілька вона дбає про Двосю, про її щастя. Тепло стало в грудях від цього. Рідною і найближчою стала оця суха жінка. 1 вона говорить правду. А коли про все дізнається, то й пораду дасть, допоможе. Їй можна. Бо й треба комусь сказати. Ця тайна муляє Двосіне серце. І вона заговорила швидко, ніби боялася забути або передумати:
— Так, Хаїм — це нещастя. То моя мука, то погром, бандит. Коли я гляну на Хаїма — чую крики євреїв, хоч вони знають, що їм ніхто не допоможе. Не дивуйся, Берто, що я так говорю — цього тут ніхто не знає. Я нікому не розповідала. Коли-б комусь сказала, я порізала-б на шмаття свій псиний язик. Порізала-б, не дивися на мене так. Ти питаєш чому?
Берта, дійсно, стояла здивована. Вона знає, що найкраще питати мудро — мовчки. Бо тепер Двося вже не спиниться.
— Тобі я розкажу. Ти про мене дбаєш. Зараз вісім літ майже моєму Хаїму. А до того я жила в містечкові Голому. Бачиш, яка багата назва. Я мало розуміла — для чого люди стріляють і за що боряться й за віщо людей ріжуть. Потім раз налетіли. Перед тим два дні билися чутки, що будуть євреїв різати. Наші плакали. Всі збіглися в одну хату — усіх вісім чи десять родин.
А ті в містечко в’їхали й зразу до нас. Небагато їх було — душ п’ятнадцять. Підійшли до цієї хати, й отаман Шкура наказав, щоб євреї самі вибрали йому найкращу дівчину — тоді не троне нікого. Ну, мій батько зробив жеребки, і ми з Ривкою Хацкесовою тягли, бо були найкращі. З рук свого батька я витягла жеребок. Треба було йти за всіх... Батько мене одвів. Отаман забрав мене в чужу хату й жив зі мною два дні. Ти розумієш, Берто,— два дні! Цього-ж не розкажеш! Я його зараз бачу перед собою. Рудий, товсті губи, з рота воняє, рве тіло, як обценьками. Шматки шкіри порвав, сорочка прилипала кров’ю. Силував любить — а я, рятуючи своїх, плакала... Від нього так тхнуло людською кров’ю і трупом, що я задихалася... Потім дізналася, що всіх наших порізано,— втекла, два дні в полові лежала, а коли виповзла, їх уже не було. Похоронила всіх. Живим, але калікою, зостався тільки мій дядько Соломок. А Ривка в їхніх обіймах і вмерла. Від’їзджаючи, навтішавшись, їй перерізали горлянку. Я ходила вагітною. Я дивилася на свій величезний живіт, що виростав мені під самий ніс. Мені здавалося, що в мене в животі помийниця. Хотіла загнати в живіт ножа — та дядько побачив і відняв. Народився Хаїм — три роки я пожила в містечку, перебивалася. Так люди взнали, що Хаїм не такий як усі. Хтось пустив чутку, що від нього всі нещастя й голод — і вигнали мене з ним із містечка Голого. Тепер я тут... Що мені робити?.. Син він мій, чи ні? Я хожу прив’язана на ланцюгу, як пес, земля підо мною гаряча й задушлива. Батько колись сказав, щоб я не вірила нашому народу. Він сказав так: “коли єврей говорить тобі, що шукає щастя й бажає тобі радости — цю радість і бажання можна купити в нього за одного мідяка. У нас немає справжнього чуття, бо ми торгуємо й продаємо. До того-ж нас завжди б’ють. Всі ховають для нас за пазухою ніж — бо люди взагалі людожери. Поки-що я вірю тільки бідним, бо їм нема про що думати, крім як про шмат хліба”. Тобі я розповіла все, Берто, щоб ти сховала це на дні свого сховища в серці.
Двося скінчила. Її очі погасали, мов пожежа. Від неї дуло гарячим полум’ям страху й минулого. Кудись вдивляючись, чекала вІдповіди в стиснутих стінах. Берта була десь далеко й муляла око холодною, мертвою плямою. Лице Двосіне посіріло, сіпалося болем. Вона сиділа й ніби спала, припушивши віями одцвілі очі.
Десь за перевалами думок, біля далеких буднів щоденного, лежить сухий, трухлявий струп спогадів — Хаїм. Тепер все повстало знов.
Берта сказала:
— Добре. Ніхто не взнає, де ти придбала собі нещастя. Мовчать ми вміємо — бо мовчанням живемо. А сьогодні на вечір, після обіда ми прийдемо тебе наймати, і ти будеш при ділі. Не знаю, чи подобається йому твій Хаїм. На тобі оцю кохтину — спідниця в тебе є. Чепуритись ти зумієш. Ось тобі й мильця шматочок пахучого й пудра. Ніс попудриш. Ще візьми пляшку горілки й на тобі за роботу грошій — почастувати треба. А він хороший чоловік. Руки в нього такі — пропустив щось через них, як обмив їх все одно. Хоч золото, хоч барахло — чисто робить і кого завгодно кругом себе обкрутить. Голодна не будеш, а радости в тебе й так мало... І все буде добре...
Довся слухала розгублено. Здавалося, що Берта говорить до неї з глибокої ями і голос ледви долітає сюди.
Коли Двося пішла до Берти, семилітній Тишко, майбутній злодій, кинувся до себе в льох. Йому було нудно. А він знав, що нудно не лише йому — в провулках усім нудно. Навіть цей будинок і пустельна вулиця, що волоче якусь повозку, теж позіхають. Тільки й весело Петрові Пальцеві, з другого поверху, що цілий день б’є свою бабу Катьку Яблучко. Катька реве, верещить і брудно лається. Але це буває що-дня і всім набридло таке видовище.
Тишко побіг, влетів до Соньки й Гальки.
Вони обидві ще валялися в ліжкові під брудною ковдрою. На блідих, аж синіх обличчях роки заховано під фарбою й розгулом. Галька чухала руду збиту гриву волосся, а Сонька кліпала телячими очима з білими рідкими віями. Тишко з запалом гукнув:
— Слухайте, барохи, жидівка наша пішла й свого пацана зоставила дома. Ходім дражнить. От весело буде! Я зараз принесу свого дрючечка й почнемо.
Дівчата зхопилися. Крізь роз’їдену тютюновим димом і горілкою муть очей блиснули хижі, кошачі вогники. Почали накидати на себе якісь брудні шмаття. Вступили в черевики на босоніч.
— От інтересно!..
Тишко побіг додому і, дістаючи свого ціпка з гостряком на кінці, крикнув матері:
— Жидівка свого скаженого Хаїма зоставила дома, а сама пішла. Дражнить його будемо. Я вже придумав по-новому.
Всі троє зійшлися біля дверей Двосіної кімнати. Сонька рванула двері — між одвірком і, дверима — щілина, так, що можна просунути руку. У кутку, напроти, сидить Хаїм. Скам’янілим поглядом дивиться на двері. Тишко просунув свого довгово ціпка й зашорудів у хаті.
Хаїм не ворушився. На нерухомому лиці не було помітно ніякої думки. Тільки очима почав ловити й кидатися на дратовливого ціпка.
— Диви, диви, Галько, вже починає. Зараз піде... Ой, пропаду від сміху! Інтересно-ж як... А живіт який у нього.
Галька досить спокійно і навіть нудно посміхалася, хоча мабуть упивалася цим видовищем не менш, ніж її подруга. З кімнати напроти вийшла Тишкова мати, а далі з другої й рудий п’яниця, чомусь прозваний Сорокою. Вони теж з нудним зацікавленням взяли участь у розвазі.
Сіпали двері, грюкали, сміялися жорстоко, захлинаючись, доки Хаїм не підвівся на тонкі, криві ноги і не поніс свою обшморгану голову, одвислий живіт і горб до дверей.
Сонька заверещала:
— Іде, йде... Тишко, дай я, дай мені, я йому вцілю в око... Дай!...
Мати вступилася обороняти таланти свого сина:
— Не чіпай... Тишкові не первина, він швидче попаде. Тишко, націлься йому добре в пику...
Хаїм підходив, держачи руки на колінах. Тишко пирнув ціпком і попав йому не в око, а в скивицю, роздряпавши шкіру. Горбатий хлопчик ступнув убік, крикнув якимся горловим вигуком і кинувся на палицю. Впіймавши її довгими руками і зразу схопивши в зуби, він з хрипом рвав і гриз ціпок.
Біля дверей реготали. Сонька сміялася, захлинаючись. У неї виступили сльози, вона схилилася на Сороку й здрігалася в корчах. Але Сорока побачив, що сам Тишко не вдержить ціпка, схопив палицю вруки, підтягнув Хаїма до дверей. Раптом сіпнув палицю, вирвав у Хаїма і вдарив його раз по горбу, а вдруге по голові. Хаїм розмазав кров по обличчі. Кров лягла плямами, ніби він плакав червоними сльозами. У коридорі сміялися. Сонька істерично повторювала:
— Ой, інтересно. Я вмру від сміху!
Сорока спокійно, зосереджено й сонно совав ціпок, доки Хаїм знов не схопився зубами. Сорока ніби робив якусь дуже важливу роботу — хотів попасти хлопцеві в око.
А Тишко побіг до себе, нагрів у пічці товсту дротину, просунув її в щілину і, доки Хаїм держався за дерев’яний ціпок, йому погладили обличчя й волосся розпеченим залізом.
Хаїм заревів і одлетів на кілька кроків, на втіху тим, що розважалися в коридорі.
Саме тоді по східцях затупотіли глухі кроки, ніби камінь хто кинув у печеру. Всі одступили від дверей. А коли побачили у півтемряві драну тепленьку Двосіну кохтину, жінки разом з Тишком посунули до себе. А Сорока глянув, кашлянув пропитим горлом і поволі пішов.
Двося кинулася до дверей. Швиденько відімкнула, ступила через поріг. Хаїм стогнав на долівці. Все лице в крові. Одірвала йому руки від обличчя і побачила рани Обличчя цвіло підбитими очима. Смуга випаленого волосся...
Двося не знала про те, що в оцих людей немає ні ненависти ні злоби. І любити і ненавидити вони не вміють. Ці почуття їм висушили, погасили заплутані нудні провулки закинутих провінціяльних околиць. З нудьги, для розваги вчора Яшка виголив свого кота, з “революційним” ім’ям — Керенський, і викинув його надвір, на мороз. Яшка не був п’яний, йому просто було нудно. Ці розважаються з Хаїмом. Але сьогодні брав участь і суворий, безнадійний п’яниця Сорока — колишній акцизний чиновник.
Вибігла в коридор Двося і почала лаятись так, що прокльони зливалися в узловаті нагаї. Їй хотілося, щоб від цих лайок зараз стався вибух і похоронив у руїнах її і всіх.
Та із-за дверей кімнат своїх сусідів вона чула тільки глузливий регіт.
Сорока забренчав на гитарі.
А після лайки треба-ж готуватися зустрічати гостей. Нічого не зробиш — барахольними днями життя не проживеш. Тай тулитися до когось треба. Паркан і той стовпом підпертий. Людина-ж до людини тулиться. Продавати себе за полтиник, як ото Сонька,— не буде.
Двося добре розуміє, на яку роботу наймає її невідомий Макар Степанович. Та ще й жити вкупі, щоб тепліше було. Гаряче буде — аби на ціні зійшлися.
Вона поглянула на свої великі, трохи обвислі, груди. Мила шию і руки до ліктів, не перестаючи лаятись. Піна пахучого мила мармуровим мереживом лягала на згибі рук.
В хаті вже прибрано. На столі закуска, самогон і чайник булькотить. Аби тільки Хаїм не кинувся до столу...
Причепурилася. Напудрений носик якось дивно, по-новому, ловко сидів на лиці. Навіть брови ворушилися живіше. А вії запушилися по-святковому і молоді очі великі, здивовані.
Хаїма суворо взула у величезні чоботи, скручені дротом і мотузками. Цю складну механіку Двося робила що-разу, коли, розгнівавшись, виганяла сина на двір. Думала все, що він не повернеться. А потім чула, як на вулиці його дратують, б’ють, бігла туди і волокла знов у хату і намагалася приголубити. А він дряпав її, кусав — все кінчалося знову бійкою.
Сьогодняшня подія розважала Двосю. Ще й хотілося десь твердо влаштуватися. їй до лиця було-б і пальто добре і черевики з лаковим блиском. Різні там стьожочки—мережевця і спідничка вузенька шерстяною рурочкою. А розваги різні любить Двося, як і всі мешканці, загнані в оці провулочки. Любить вона і на п’яну бійку поглянути — особливо, коли комусь кров з-під ребра пустять. Бо-ж і її життя загнане в щілину, як блощиця. В жорстокій самотності і задушливій спразі визирає воно з печери льоху.
Може-б пішла куди. Але провулки заплутані. Базар і Берта свої дороги мостять. Раз Двося вже й до клубу було прийшла на вечір. А там двоє дівчат сусідських стоять — тих, що за полтиника трусять подоли перед кожним мущиною. Підійшла Двося, а дівчата до юрби, що біля дверей товпилася:
— О, диви, і наша свята тут... Та, що скаженого вродила та й носиться з ним. Може комісаром зробить... Цукерками годує своє жиденя...
В юрбі завзято зареготали.
Двося похитнулася і, принижено сховавши голову в плечі, зникла попід стінню. Ззаду тюкали.
Тоді вона особливо відчула, що носить з собою, в собі виродка Хаїма, так як він носить свою ідіотську голову і потворного горба.
А куди його подінеш?..
На сьогодня Двося рішила Хаїма викинути на вулицю. Він стояв перед нею. З-під волосся і котелка, колись знайденого на смітнику, стирчали надміру лапаті, прозорі, жовті вуха. Здавалося, що він зараз ними заворушить.
Взяла сина за руку, вивела на вулицю і залишила проти свого вікна. Поглянула, чи не видно Берти. На далекому розі провулків її не помітила.
Берта чекала Макара Степановича на розі. Прийшла раніше за нього. А навіщо їм удвох, прилюдно їхати трамваєм. Коли треба, побачуться так, що ніхто й не взнає. Це коли діло треба робити. Справи у них нічні — цих справ усім знати не обов’язково. Такі діла в темряву ховати треба. У темряві сліди ховати краще.
У кожушинці коротенькій підійшов Макар Степанович. Щоки пухлі мороз насинив. З-під лоба підозріло на все дивиться. Ішов поважно, здавалося, що навіть будинки розступаються і дають дорогу. Берта розповідала йому про Двосю. Говорила трохи шепеляво і хрипло. Смак його вона знає, бо давно в роботі допомагають один одному — заховать і перепродати те барахло, що хтось здобував в темну ніч. Берта розхвалювала Двосю, ніби продавати її збиралася.
— Я тобі, Бандура, просто скажу: я знаю, що тобі треба — кость у неї широка і в заду півтора аршина. А підгодуєш, так там такого тіла, що в очі не вбереш. Все, що треба, в баби є. Чорнява, як мак. І таке, знаєш, лице, мов у гімназистки. Ротик з зубками — прямо клад діамантовий. Ну й чого тобі ще треба?..
Макар Степанович поворушив смачно рудими вусами:
— Н-да,— приятно поглянуть і пощупать...
— А коли ти, Бандура, купиш їй спідничку там, черевички на закаблучках та сорочку з мережевцем — так я тобі просто і одверто скажу: красавиця і йди ти з нею прямо в кінематограф. А на твоєму ліжкові тільки їй спати і більше ні одній дівчині в оцьому місті. От, коли ти не дурень, розумій це.
Вони дійшли до єдиного в цих провулках двохповерхового будинку. І хоча Берта чомусь уперто тягла його в двір, Макар Степанович спинився зацікавлений. Бо ціла юрба дітвори і кілька дорослих дражнили обірваного горбатого хлопчика в котелку, що падав йому на очі. Потім котелка збили. Обличчя горбуна, бридко-потворного хлоп’яка, все в ранах і синцях. Дитина рятуючись, дряпала шибку віконця в льох і з ревом кидалася на людей.
Берта тягла Макара Степановича. Він з огидою уважно ще поглянув, повернув до Берти вуса, сплюнув комусь через плече і, ступнувши до хвіртки, промовив:
— От уродилося — батькові й матері на радість... Я-6 ото не пожалів випустити йому кров з-під ребра. Гірше паршивої собаки... Пішли обоє до дверей у льох. А за ними здалеку, на глухі провулки, нечутно насувався сліпий зимовий вечір.
Коли відчинилися двері, Двося з посмішкою пішла назустріч гостям. Почула, що її тонкі пальці затиснуті гарячою спітнілою долонею. Трохи схиливши голову, ніби кокетуючи, Макар Степанович оглядав її пильним зором. Впився очима в груди, в лице її, в стегна і ноги. Пощупав очима всі м’язи.
Вона зніяковіла, ніби стояла перед ним гола. Бачила тільки його водянисті очі. Ці очі не ховали в собі таємниць. Але то тільки так здавалося.
Оглянув повагом убогі кутки. Навіть під стіл зазирнув і на плиту. Двося здивовано слідкувала за ним, особливо, коли він заговорив.— Погано живеш, красавиця... Погано. А мені помічницю в роботі треба. Ну й говорить мені Берта — є молодичка і скромна і роботяща. А ти ще й на вроду підходиш. Бо в нашому торговому ділі — сама знаєш... Таку ятку всесвітню відкриємо, що гляди.
Прищуливши очі, слідкувала за ним. З-під вусів товсті губи, ще міцний чуб і пропитий, хриплий голос. Знову почав говорити.
— У нас так—раз, два й наше. А в тебе ніжка така інтелігентна і така того... Чого ти так брови насупила?.. Нічого — я по-товариському.
Пильніше почала вдивлятися Двося і вже не чула, що він говорив далі про умови. Вона ніби замислилась, ніби бачила його десь далеко-далеко від себе. І ось зовсім близько біля себе, що-дня, що-хвилини він з нею.
Здрігнулася раптом. Трохи відступила. Обличчя витягнулося потім на ньому розм’якли м’язи. Зразу ніби постаріла і зігнулася під якоюсь вагою. Злякано хотіла когось благати, захищатися і переступала на тремтячих ногах, щоб не впасти.
Потім знову приглядалася, пильно вдивлялася, слухала.
Макар Степанович вже хозяйновито роздягався, твердо ходив по хаті, підморгував Берті і знову підійшов до Двосі.
Вона відсахнулася від нього і почула:
— А маладець, норовистенька — люблю, прекрасно...
Так... Ті самі навіть слова... Більше немає сумніву. Двося вже нічого не чула. Задихалася, мов риба без води. Очі затуманились і переливалися мінливим матовим перламутром. Дивилася то на нього, то на вікно, куди дряпався Хаїм.
Похилилася назад. Потім раптом кинулася з хати, закривши лице руками.
Макар Степанович посміхався до Берти:
— Нехай трохи звикне... Норовиста... Це прекрасно. Але з таких злиднях і отакий чудесний матеріал гине. Це моя, моя буде... Ти в мене, Берта, прямо чарівниця. Нехай норовиться — краще любитиме. А ти все-ж піди поглянь, де вона, втішай.
Берта не встигла вийти. Бо знову в коридорі кроки. З силою відчинилися двері.
З коридора з’явилася бліда, розхрістана Двося, тягнувши за руку Хаїма. Він хрипів, намагався вхопити її за руку зубами, котелка десь загубив. Двося застиглими пальцями держала Хаїма і з якоюсь не своєю силою кинула Його до Макара Степановича. Істерично крикнула:
— То твій батько!.. Йди, ступай до нього — нехай подивиться, яку дитину бог послав бандитському отаману, погромщику Шкурі... Дивись, дивись, Шкуро!.. Подобається син?.. Хороший!
Макар Степанович побачив у себе біля колін того самого огидного хлопця, що був на вулиці... Його син?.. Оце історія. Цікава зустріч...
Але він зірвався з місця і сильно відштовхнув від себе Хаїма, аж у другий куток, до столу. Сині щоки зблідли, рука посунулась в кешеню. Вже почав дещо розуміти. Прошипів:
— Мовчи, сука, помийниця—бо я тебе на котлети посічу!
— Січи! Я помийниця, а не бандит! Ти мене вісім років тому посік у Голому. Забув уже?.. Погром забув?
— У Голому? Жидівочка?.. У, чорт!..
— Ага... Тепер згадав? Ото синок твій, синок отамана — ха-ха-ха!
Справа набирала зовсім несподіваного кінця. З цієї історії не так уже й викрутишся. Треба тікати. Берта злякано клацала зубами, і очі клубилися гадючками. Вона стала напоготові тікати і потроху посувалася до дверей. Бачила, як Двося стояла, обіпершись об стінку, кидала образою і гнівом у незвичайній рішучості.
Макар Степанович теж схопив свого кожуха:
— Ходім ти, відьма... Привела на мою голову, чорт!..
Крадучись, вони з Бертою причинили двері і вийшли на вулицю. Провулки лежали забуті. Десь здалеку тільки кричав п’яний. Мовчки дійшли до рогу. Постояли... Він просичав:
— Привела... Тепер замазуй справу, та забий свого рота кілком, щоб не гавкнула мені. Чуєш?.. Хоч і жидівочка хороша, а треба її змазать. Слухай, Берто, а може ти зробиш, щоб вона все-ж у мене була... Ти зумієш, наколдуєш... Товар підходящий, матеріях який — баба на всі боки. Що завгодно роби — а я хоч і записатися з нею. Потім ми її змиємо, коли треба... Ну, а буде дрочиться з колишніми там ділами, так я зараз Ваську Матроса гукну — нехай їй сквозняка зробить і все... Розумієш... Сьогодні треба кінчать.
— Дуже просто, вона буде в тебе, Бандура. А того чорта горбатого ми в один день зведемо... Те, що було, то було, а вона буде в тебе, бо я її знаю. І за це діло я взялася — розумієш?
Макар Степанович, замислившись, довго дивився в темні далі злодійкуватого вечора, ніби бачив щось перед собою далеко, чого ніколи не побачить знов. Потім враз повернувся:
— Червяка ще накину, коли діло зробиш. А коли ні, зразу Матроса пошлю...
Берта аж стріпнулася вся радісно. Ще червінець! Коли вона одержить ще одного червінця до тих трьох
тоді вже в неї буде сховано в табуретці не п’ятнадцять, а дев’ятнадцять біленьких шелестявих папірців по червінцю. Швидко заговорила:
— Раз я говорю, значить буде. Іди в пивну до Гамида, пий пиво, а я прийду від неї через півгодини і все скажу... І можеш пити, як у себе на весіллі... і все...
Берта пішла вулицею...
Двося зразу хотіла бігти за ними, але ноги не ворухнулися. Біля неї, на землі, лежав Хаїм і харчав. Потім поповз до столу.
Побачила й схопила його за руку. Бо Хаїм за хвилину все знищить, поїсть на столі.
Хаїм почав пручатися. Потягнула його від столу, до ліжка. Прокинувся знову біль і злоба і матерня любов до сина. Він пручався грубо, ловив зубами руки материні. Обоє впали на ліжко.
У Двосі крутилась голова. В заплющених очах бігали якісь гарячі кола і такий жаль до дитини підкочувався.
— Він не хоче впізнавати? Втік... Чуєш, Хаїме? Іди до мене, іди — ти мій. Я сама тебе обніму!..
Боляче тягла до себе. Тиснула, обняла сина. А він уже націлився і, коли мати притиснула його до себе, впився їй у груди зубами. Двося здрігнулася вся, але зразу, так приємно від цього болю.
— Рви, кусай... А я обніму, до грудей тебе... Правда, хлопчику мій?..
Обнімала. А коли біль зробився вже гарячим, неможливим, почала відривати. Разом і відривала і тиснула до себе — своє рідне.
— Пусти... Пусти зуби, йди до мене, йди. Ой! Болить-же, пусти!
Вже не обнімала, а хотіла вирватись, врятуватися від зубів Не помічала, що душить, тисне своїми пальцями Хаїма. Забилася, затрясла його, схопивши пальцями за шию.
Холодні пальці впилися в шию, хряскотіли.
Мов чорний поток з розбризками, спало на Хаїма її волосся, посічене сивими іскрами.
А він розтулив зуби і впав до неї. Двося цілувала йому лице, голову, груди. За ці кілька років цілує його вперше і він не пручається, не кусає її. Спокійно припадає в обіймах.
Хряпнули двері, увійшла Берта. Двося кинулася, хотіла крикнути, прогнати. Але Берта — це-ж єдина рідна людина. Більше нікого. Тепер так само зразу заспокоїла Двосю:
— Тише, тише, ша-а...
Подивилася на погнуте, тверде ліжко. Хаїм лежав і не ворушився. Мертвий.
— О, це правильно... Ти зробила краще — хоч це злочинство. Не бійся — нікому не скажу, ми його похоронимо і ніхто не буде знати — вмер і край. Нікому не скажу і міліція не взнає. Бо за це в’язниця...
Тільки тепер Двося побачила, що задушила з поцілунками, в обіймах Хаїма. Але вона безвольно корилася Берті і не думала, чи це краще, чи гірше. А та говорила багато, переконувала, брала за руку:
— І ще я тобі говорю просто... Навіщо згадувати те, що було. Бо і для тебе це гірше. Ти знаєш, хто це приходив,— той самий Бандура, що в своїх руках шпану держе...
Двося протягла тихо, здивовано:
— Бандура?..
— Да, Бандура. І ти йому подобалася... А як він про тебе хорошо говорив зараз. Каже — настояща гімназистка. Ну, а коли ти не схочеш до нього, тоді... Ти розумієш — з тебе сьогодні кров випустять, як воду з водопровода... Він-же не хоче бути дураком. А що тобі? Що? До того-ж я барахолку свою зачиняю і латати тобі нічого. Та й доки ти будеш залатувати барахлом своє життя, свою душу. Треба колись і в новому пожить. Правду я говорю?..
Двося стояла і мовчки погоджувалась.
Берта ще говорила довго, потім зникла, щоб прийти ночувати.
Другого дня Хаїма однесли на кладовище.
А через кілька день прийшов Макар Степанович з Бертою забрати до себе Двосю. Жартував у хаті, підбадьорував.
Вийшли на вулицю. Він пішов уперед на півквартала.
А позаду йшла Берта і за нею Двося, що несла свої заховані думки, зціпивши до болю зуби і сутуло хитаючись під вагою незалатаного життя.