Ми хвилі — зайці прудконогі, отари овець кучерявоблакитні! З дельфінами дружньо обнявшись, ниряєм. Коштовний ми килим тчемо з фіялкового сяйва ранкового сонцят
Я море — стихія свавільна, симфонія реву і шуму! Рознузданим тигром зірвусь, побіжу, уклонюсь українським полям злотосяйним, димарям чорногрудих заводів і сонцю вклонюсь:
Привіт вам, Самсони! Привіт, будівничі вселюдського щастя!
Мов духова музика, в далекі співають розбурхані води. Мов довбиші, б’ють буруни в літаври гранітні.
Під водою вихор в камінні гуде, хвилями брязка об берег.
Поверхнь морська синьогруда чманіє, зрива береги, змітає шпилі, гнівно бескети гірські піднебесні гойдає, з хребта водяного гукає:
Привіт вам. Самсони! Привіт, будівничі вселюдського щастя!
Карачаєвці—Шакка Лайпан
Синя небесна глибінь, зверху грезет золотий! Сійте густіше крізь сині решета зерна падучих зірок! Кидайти іскри в озерце!
Кругле озерце заснуло в ялинах і соснах. Над ними білі шпилі палають у місячнім сяйві.
Як що-дня, після денної праці іду освіжати наморену кров.
Вдивляюся в тишу. За озером берег чиєюсь ходою мигтить... Хто там у білому ходе, чия там схилилася тінь?
Юнки — берези косами листя прикрили свою цнотливість, заснули в чинарах співці, на смереці завісився місяць. Гори дрімають. Ліс онімів.
Чому-ж ти мовчиш, не підійдеш, не скажеш: “Ходімо по стежці, і в Вас зачароване серце красою!”
Але не прийде навіть тоді, коли я з квіток і березової кашки сплету килима й простелю по стежці.
Чому-ж що-вечора мовчки проходиш, і чому я не підійду не скажу: “Ходімо по стежці, і в Вас зачароване серце красою!”
Лесі Кічіджі
Листок, зірвавшися з гілки, пада на свою тінь.
Так і любов моя хоче впасти коханій на серце.
Вона-ж білявим флямінгом одліта і, всміхаючись, мане зорею очей і полум’ям уст.
Листок, зірвавшися з гілки, пада на свою тінь.
Ранкове сонце силкується наздогнати проміння своє.
Чи любов моя наздожене її серце?..
Листок, зірвавшися з гілки, пада на свою тінь,
Тільки любов моя не впаде коханій на серце.
В очах моїх радість і біль.
Радість за все, що осяює чоло зорею любови і праці. Біль за все те, що вкуталось ніччю шахрайства, злочину, гніту.
Я йду. Погляд викрешує іскри призирства й любови.
На розі Хрещатика стрілась якась незнайома. Спинилась. Очима із сяйвом привіту і болю в зіниці вросла. Не мигне.
“Ходім, розповім про свій біль”. — Я руку простиг.
Вона не сказала ні слова, глибоко глянула в очі, неясно пройшла по панелі, схилилась до тумби і тяжко ридала, ламаючи руки, сльозою оббризкавши кучері кіс.
А в очах її радість і біль.
Коли по вулиці з музикою й шумом проноситься свайба, люди підносять з піснями гільце до неба, зухвало танцюють гопак чи лезгінку, а назустріч несуть безшелесно в рожевій тканині труну з мертвяком, і мати, ридаючи, серце вийма, рве свої коси і в груди б’є кулаком, — це не значить, що свайба повинна звісить журливо захмарені чола, а люди з труною — засяять і вдарить гопак чи лезгінку.
Люди з труною хай пройдуть з риданням, сльозою зросивши труну й мертвяка, а свайба нехай пронесеться з піснями; люди підносять хай гільце до неба й зухвало танцюють гопак чи лезгінку!..
Я знаю сум один. Мій сум безмежний. Мій скорботний сум.
Бо знаю я: без суму і скорбот немає радощів і сміху.
Бо знаю я: без суму й сліз нема кохання в світі.
Тому в осінні дні сидю на камені я сам.
Вгорі над горами летять хмарки. Нехай летять веселі, милі!..
Я знаю сум один. Мій сум безмежний. Мій скорботний сум.
Вже небо зів’яло. Одягається в пурпур небесна блакить. Тривожно гудуть гудки.
Проспівай мені пісню ясну, як ранкове небо. Я на працю іду.
Не соромся моєї блюзи, не лякайся рук шкарубких! У мене серце велике й тепле, як і молот мій.
Проспівай, щоб весела рука без утоми кувала і в радощах билося серце.
Вже небо зів’яло. Одягається в пурпур небесна блакить.
Проспівай мені пісню ясну, як ранкове небо. Я на працю іду.
М’язи — мури, м’язи — гори, руки з міди і вогню.
Простягайсь далеко доли в золотім убранні колосків...
Розмахніться ширше моря, груди, ріжте, коси, жито!
Дзінь,
Дзінь,
наче дзвоник дзвоне,
Дзінь,
Дзінь—
терни видзвонюють по косах.
Може наші руки й кров’ю сходять, спини гнуться і болять. Та зате ми будемо щасливі, буде солодко нам жить!..
М’язи — мури, м’язи — гори, руки з міди і вогню.
Розмахніться ширше моря, груди, ріжте, коси жито!.
Дзінь,
Дзінь,
наче дзвоник дзвоне,
Дзінь,
Дзінь—
терни видзвонюють по косах.
Київ.
У кешені вулиці гомін фабричний.
Спішить машини шум, як шум платанів і тополь.
З-під машини біжать каламутні струмки тютюну... Гори гільз.
Шеп. Гуд. Праця.
Тонюнькі пальці хапають сотні цигарок і вкладають в шухляду.
Моторно працюють руки Надійки.
Вона з степів Полтави.
Круг чола червона хустина. Коси — підстрижені хмари. Щоки — рум’яні фіялки. В очі хтось кинув карі зірки: в їх віра незломна, в їх край непочатий прийдучих століть.!
Спішить машини шум, як шум платанів і тополь.
Надійка тут.
О, вірю я: з Надійками такими ми перебудуєм світі.