Поезії


Никифор Щербина


←ВАПЛІТЕ №2

головна



* * *

Злетіли золотим роєм зірки
на кучері дзвінкого поля.
З станиць ранковий гомін покотив
новою вірою і болем.
Сопілка плаче; в череді пастух;
з косою йде юнак на поле,
вплітає пісню золоту
в рожеві коси над рікою.
Сплітайтесь, віра й біль, в одно!
Родіть життя в сльозах і муках!..
Шумить на стеблах злотнє полотно
гойдає вітер білотурку...
Колосся, повне золотих зірок,
цілує землю ситим усом!
Над ними дрібне крякання сорок
І небо в синім капелюсі!
Як хочеться черпнути жменю зір.
обсипать голову зірками!..
Яке важке колосся на межі,
мій вільний, зоряний мій краю!

* * *

Моя підстрелена пісне,
тривожніш дзвени і хрипи...
Ударся й дзвінками розсипся
в кудлатій куделі степів!
Хрипіння, здушене Неп’ом,
і злидні і стогони ті-ж...
Під злотнім бриликом неба
не стало мені золотіш!
О, де ви, де, мої ранки,
як бігав з повстанцями я?..
Не прийде,— в мулі і млаках
розстріляна юність моя.
Ось-ось ідуть, вони, Неп’и,—
отари бізонів ідуть!..
Я знаю: листям жовтневим
злетять і в багні зогниють.
Ще радісніш серед степу
задзвоне ріллею леміш!..
О, серце, ранене Неп’ом,—
забий, задзвени веселіш!

Поезії в Прозі

* * *

Ми хвилі — зайці прудконогі, отари овець кучерявоблакитні! З дельфінами дружньо обнявшись, ниряєм. Коштовний ми килим тчемо з фіялкового сяйва ранкового сонцят

Я море — стихія свавільна, симфонія реву і шуму! Рознузданим тигром зірвусь, побіжу, уклонюсь українським полям злотосяйним, димарям чорногрудих заводів і сонцю вклонюсь:

Привіт вам, Самсони! Привіт, будівничі вселюдського щастя!

Мов духова музика, в далекі співають розбурхані води. Мов довбиші, б’ють буруни в літаври гранітні.

Під водою вихор в камінні гуде, хвилями брязка об берег.

Поверхнь морська синьогруда чманіє, зрива береги, змітає шпилі, гнівно бескети гірські піднебесні гойдає, з хребта водяного гукає:

Привіт вам. Самсони! Привіт, будівничі вселюдського щастя!


Після Денної Праці

Карачаєвці—Шакка Лайпан


Синя небесна глибінь, зверху грезет золотий! Сійте густіше крізь сині решета зерна падучих зірок! Кидайти іскри в озерце!

Кругле озерце заснуло в ялинах і соснах. Над ними білі шпилі палають у місячнім сяйві.

Як що-дня, після денної праці іду освіжати наморену кров.

Вдивляюся в тишу. За озером берег чиєюсь ходою мигтить... Хто там у білому ходе, чия там схилилася тінь?

Юнки — берези косами листя прикрили свою цнотливість, заснули в чинарах співці, на смереці завісився місяць. Гори дрімають. Ліс онімів.

Чому-ж ти мовчиш, не підійдеш, не скажеш: “Ходімо по стежці, і в Вас зачароване серце красою!”

Але не прийде навіть тоді, коли я з квіток і березової кашки сплету килима й простелю по стежці.

Чому-ж що-вечора мовчки проходиш, і чому я не підійду не скажу: “Ходімо по стежці, і в Вас зачароване серце красою!”


* * *

Лесі Кічіджі


Листок, зірвавшися з гілки, пада на свою тінь.

Так і любов моя хоче впасти коханій на серце.

Вона-ж білявим флямінгом одліта і, всміхаючись, мане зорею очей і полум’ям уст.

Листок, зірвавшися з гілки, пада на свою тінь.

Ранкове сонце силкується наздогнати проміння своє.

Чи любов моя наздожене її серце?..

Листок, зірвавшися з гілки, пада на свою тінь,

Тільки любов моя не впаде коханій на серце.


* * *

В очах моїх радість і біль.

Радість за все, що осяює чоло зорею любови і праці. Біль за все те, що вкуталось ніччю шахрайства, злочину, гніту.

Я йду. Погляд викрешує іскри призирства й любови.

На розі Хрещатика стрілась якась незнайома. Спинилась. Очима із сяйвом привіту і болю в зіниці вросла. Не мигне.

“Ходім, розповім про свій біль”. — Я руку простиг.

Вона не сказала ні слова, глибоко глянула в очі, неясно пройшла по панелі, схилилась до тумби і тяжко ридала, ламаючи руки, сльозою оббризкавши кучері кіс.

А в очах її радість і біль.


* * *

Коли по вулиці з музикою й шумом проноситься свайба, люди підносять з піснями гільце до неба, зухвало танцюють гопак чи лезгінку, а назустріч несуть безшелесно в рожевій тканині труну з мертвяком, і мати, ридаючи, серце вийма, рве свої коси і в груди б’є кулаком, — це не значить, що свайба повинна звісить журливо захмарені чола, а люди з труною — засяять і вдарить гопак чи лезгінку.

Люди з труною хай пройдуть з риданням, сльозою зросивши труну й мертвяка, а свайба нехай пронесеться з піснями; люди підносять хай гільце до неба й зухвало танцюють гопак чи лезгінку!..


* * *

Я знаю сум один. Мій сум безмежний. Мій скорботний сум.

Бо знаю я: без суму і скорбот немає радощів і сміху.

Бо знаю я: без суму й сліз нема кохання в світі.

Тому в осінні дні сидю на камені я сам.

Вгорі над горами летять хмарки. Нехай летять веселі, милі!..

Я знаю сум один. Мій сум безмежний. Мій скорботний сум.


Із циклу “Пісні Праці”

Вже небо зів’яло. Одягається в пурпур небесна блакить. Тривожно гудуть гудки.

Проспівай мені пісню ясну, як ранкове небо. Я на працю іду.

Не соромся моєї блюзи, не лякайся рук шкарубких! У мене серце велике й тепле, як і молот мій.

Проспівай, щоб весела рука без утоми кувала і в радощах билося серце.

Вже небо зів’яло. Одягається в пурпур небесна блакить.

Проспівай мені пісню ясну, як ранкове небо. Я на працю іду.


Жнива

М’язи — мури, м’язи — гори, руки з міди і вогню.

Простягайсь далеко доли в золотім убранні колосків...

Розмахніться ширше моря, груди, ріжте, коси, жито!

Дзінь,

Дзінь,

наче дзвоник дзвоне,

Дзінь,

Дзінь—

терни видзвонюють по косах.

Може наші руки й кров’ю сходять, спини гнуться і болять. Та зате ми будемо щасливі, буде солодко нам жить!..

М’язи — мури, м’язи — гори, руки з міди і вогню.

Розмахніться ширше моря, груди, ріжте, коси жито!.

Дзінь,

Дзінь,

наче дзвоник дзвоне,

Дзінь,

Дзінь—

терни видзвонюють по косах.


На Цигарковій Фабриці

Київ.

У кешені вулиці гомін фабричний.

Спішить машини шум, як шум платанів і тополь.

З-під машини біжать каламутні струмки тютюну... Гори гільз.

Шеп. Гуд. Праця.

Тонюнькі пальці хапають сотні цигарок і вкладають в шухляду.

Моторно працюють руки Надійки.

Вона з степів Полтави.

Круг чола червона хустина. Коси — підстрижені хмари. Щоки — рум’яні фіялки. В очі хтось кинув карі зірки: в їх віра незломна, в їх край непочатий прийдучих століть.!

Спішить машини шум, як шум платанів і тополь.

Надійка тут.

О, вірю я: з Надійками такими ми перебудуєм світі.