День стріпнув сивими крилами і впав за містом. Вечір надійшов непомітно і раптом, як злодій. Вузькою колією, що потяглася на гору, поволі сунули трами і з важким стогоном тікали за місто. Вони злякано пучили великі світлі очі і гнівно кидали блідаво-синіми бризками: мабуть не хотіли повертатися назад.
Разом, як за гаслом, небо лизнули вогневі язики чорних гут і стали над заводами багряними стовпами. Місто загорнулося у сизий присмерк вечора і стримано й загадково посміхалося тисячами холодних очей. Осіннє місто було в задумі. Десь здіймався в степах туман і важко падав, розсипаючись, і заливаючи вулиці. В йому губилися чіткі контури тіл, і на глибокому дні бруковаиих вулиць — люди плавали, як дивовижні водяні привиди. Ці привиди рухалися в усіх напрямках, збиралися у величезні зграї, горнулися до величезних кам’яних скель і поволі розходилися, ховаючись десь в тумані. Вони схожі були на великі табуни риби, що весною виходить на беріг. Із степів прилетів пручкий з краплинами води вітер і нишком став за кам’яними скелями. Потому, зібравши сили, він раптом увірвався на вулиці й з виттям закружляв у завулках. Дивні привиди одразу заметушилися і хутко зникли.
Саме в такі вечори приємно працювати. Нехай ваша кімната подібна до собачої клітки, хай уїдливо й довго виграє стокова труба, що проходить кутком вашої “кімнати”, нехай густо сичать під дверима шість примусів і на шість осіб “в мажорі” дискутуються кухенні питання, — ви все-ж маєте кімнату і можете працювати. З диспуту ви вивчаєте кілька мов (єврейську, руську, українську) і щоденне меню; ви зрештою напевне будете великим лінгвістом і знаменитим кулінаром! Ви дізнаєтесь навіть про найдрібніші справи цілої квартирі (бо одні приходять, а инші виходять), вас докладно ознайомлять з усіма подіями й новинами велсчезного будинку на триста шістдесят квартир і дев’ятсот мешканців. О, воістину щедрий, слав’янський народе, ти для гостя свого не шкодуєш нічого!
Товариш Євген прийшов своєчасно. Він буркнув привітання, зняв кашкета і, струснувши туман, що осів на ньому дрібними прозорими крапельками, кинув на “дачку”. Потім він звикло загорнув правою рукою чуба і мовчки сів. Євген мав стомлений вигляд і через це мовчав. Він працював вечір у редакції і прийшов просто з друкарні. Якийсь час ми обоє мовчали. Мені не хотілося починати, а він сидів нерухомо і здається радів, що може одпочити хоч тут. Потому Євген дістав цигарку і, запаливши її, підвів до мене своє вродливе обличчя.
— Я прийшов!...
— Бачу,— посміхнувся я йому. Ми тільки вчора гаряче дискутували з ним на літературні теми і тому в тоні, у наших поглядах і рухах крилася легка, глибоко прихована іронія.
— Давай, я поспішаю.— Я. не поспішаючи, знайшов між паперів товстий щоденник Дмитра Самійловича Скрипчука і віддав його другові.
— З трицять першої сторінки починати. — Він прийняв моє зауваження, сторожко шарпнув кілька разів аркушами і одразу онімів над зошитом. Я йому не заважав.
— Ні, цього друкувати не можна, категорично промовив Євген, дочитавши останню сторніку.
— Це зневір’я, занепадництво! Паніка перед непою, розгубленість, анархо-індивідуалізм! Чорт знає, що це таке! І як ти міг додуматися, щоб пропонувати до друку таке безперспективне скиглення? Що воно дасть читацьким масам? Буржуазії на радість — ось куди воно гідне, — закінчив він гнівно і став, як запалений.
— І більше нічого?
— І більше нічого,— відповів Євген схвильовано.
— Це-ж не ми! Цей людський документ тільки наша незграбна тінь, і як тінь вона завжди ходить за нами,— одповів я йому.
— Вона стара і перед її древністю наша молода класа не може кидатися в паніку. Вона повинна знати все! І цей документ, що не розрахований старанним автором на “вразливого” читача,— треба оголосити.
— Ні, ні, — запротестував Євген і різко замахав руками.
— Любий мій, ми не знаємо себе! Все, що писалося досі, в більшій чи меншій мірі є продукт письменницької фантазії, і тому пізнавати великі дрібниці нашого побуту з цих підфарбованих, солодких писань просто неможливо. Цей-же щоденник є життєвий документ, і автор його напевне не думав про те, щоб “подобатися” читачам.
— Хіба ж у нас скрізь і так?— трохи пом’якшено спитав Євген.
— Може й не скрізь, але навіщо ховати од себе те, чому ми повинні проголосити смертельну боротьбу?
— Приятель довго слухав мої докази і поволі ставав менш недосяжним.
— Добре, — сказав він — Я зрештою згоден, але коли друкувати, то вже неодмінно з нашою передмовою. Треба обов’язково підкреслити, що це не масові явища. Я гадаю, що висловлена на трицятІй сторінці думка небіжчика “а я не хочу вірити, що це наша дійсність” — зобов’язує тебе друкувати щоденник саме з такою передмовою.
— Ні, цього я не зроблю! Писати таку передмову — значить полохливо кидатися од нашої тіни, не поважати читача! Вони сами зорієнтуються в цих нескладних питаннях і сами дадуть відповідь... Євген мовчки підвівся, грубо ткнув мені свою широку, трохи шкарубку долоню і розгніваний такою відповіддю хутко вийшов.
— Я просидів сам увесь вечір, переглянув кілька побутових оповідань, ще раз прочитав щоденника і твердо вирішив надрукувати Його без застережень, хай пробачить мені небіжчик, який прохав нікому й ніколи не оголошувати його. Я його повинен видрукувати всупереч Євгеновим твердженням, хоч і знаю, що це роз’єднає нас надовго, а може й назавжди.
„Давно прокричали залізним закликом гудки, і на старій міській башті годинник одміриз дев’ять з півночи.
В коридорі третього поверху гулко гримали дверима, густо крокувало кілька важких ніг і хтось довго перетягав важкі речі.
Бризгунов одкинув одіяло й потягся з широким розмахом. Він швидко повернувся на дутий бік і захнсніше улаштувався біля жінки.
За дверима загупали ще. Потім ще важко двигтіли стіни й двері, і здавалося, що до кімнати вривалися очайдушні злодії.
— Сволочі,— буркнув зо зла Бризгунов і трохи підвівся. Жінка одсунулася до стіни й протягла невиразну нотку незадоволення.
— Що, моя люба?
— Зуби помий! Несе, як з раковини,— одштовхнула його Ляля. Бризгунов ошкірив до неї великі, як шпальні цвяхи, іржаві зуби.
— Я не шуткую! Фу, як несе,— і вона хутко одвернулася до стінки
— Котику, не гнівайся! Я вчора погано вечеряв. У мене-ж, знаєш, шлунок.— Ляля мовчала і, заплющивши очі, вона вдавала, що спить.
Микита тривожно підвівся і став одягатися. Вигляд похмурий і важкий, як навесні бувають ріллі. Ляля обережно глянула на нього одним оком і заховано всміхнулася. Потім хутко скинула ноги на бильця й вередливо промовила:
— Ні-і-ка, понеси мене ...
— В коридорі люди,— одмовив, благаючи, він, намагаючись вийти.
— Не ходи, не смій! Шолудиві брови зійшлися суворим кутом і так застигли.
Микита розгублено зупинився і довго дивився на неї з благанням, ніби лякаючись порушити тишу.
Балдушко,— промовила вона жартівливо, зсовуючись із ліжка.
— Подай!— Він покірно витяг з-під перини щось біле з тонким мереживом, мовчки з якоюсь трагічною обережністю подав їй, і знову покірно став, вичікуючи.
— Лялечко... Я... я їй-бо не хотів тебе образити. Ляля-ж знову мовчала. Вона тепер зручно вмостилася в оксамитове крісло і, дратуючи його, навмисне виставила не зовсім скромно оголені ноги. Бризгунов глянув і одразу розгубився. По хвильці він не витримав—упав до її ніг і звився слизнем.
— Лялюню, люба моя,— стогнав він, благаючи, тулячись до її пругких ікор.
— Геть, боягуз!
— Лялечко, я не можу! Не можу ільше!— стогнав він.
Я пропаду, зовсім замучила мене,— вирвалося у його ридання, і він покірно схилився до її колін.
— До чорта з своїми сльозами,— гукнула Ляля розгнівано і так штовхнула, що Микита упав.
— Хоч би крапля поваги! Як до ворога,— нахилив він нижче голову.
— Поваги! Поваги тобі,— перекривила його слізливий тон і, підобгавши ноги, крикнула:
— Вези мене! Чуєш, негіднику! Вези одразу.— Бризгунов боляче, з благанням подивився на неї, потім цупко ухопився за крісло, і покірно потяг підлогою.
— Швидче! Здохляка! Не підтягнеш... Вези,— реготала вже Ляля.
За стіною до неї одгукнулися дужим, молодим реготом. Бризгунов злякано зупинився, дурновато закліпав повіками й тільки встиг розгублено промовити:
— Лялечко...
Вона хутко скочила з крісла і з дзвінким сміхом повисла у нього на шиї.
— Люба моя, люба,— гладив її щасливий Бризгунов і танув, як на забруджених шибках слизиться весною запліснявіла крига.
— Ти забув уже,— вирвалася вона з обіймів і знову повернула попередній тон.
— А що? — готовий на все, запитав Бризгунов.
— Сьогодні-ж виїздить Тулупов. Може уже й немає нічого?..
— А! Я зразу,— і він, як ошпарений, кинувся до дверей.
— Ах, безсоромний! Хіба-ж можна так одхнляти,— Бризгунов вибачливо посміхнувся і тихесенько, ніби крадучись, прихилив двері. Ляля дивилася в щілину, доки в ній не сховався останній шматок Бризгунова і, клацнувши ключем,— з розгону кинулася на ліжко. Воно підкинуло її вгору і знову опустило. Потому Ляля хутко схопилася, підбігла до внутрішніх дверей і легко стукнула. На її виклик обережно дзенькнув замок і до кімнати увійшов вродливий Божевський.
— Яню,— простогнала покірно Ляля і впала в його обійми.
...
— Лялечко, одчини,— вибачливо благав Бризгунов. Вона солодко потягнулася й злегка підвела голову.
— Лялечко, я вже стомився, чекаючи тебе. Мені час на службу,— говорив обережно Бризгунов.
Ляля одчинила двері і хутко повернулася на ліжко. В її руках важка втома і хистка хода ніг.
— Лялечко, ти хвора, моя любо?
— Ах, да, — протягла вона і більше загорнулася в одіяло.
Бризгунов довго стояв мовчки. В обличчі важка туга і очі, як у корови.
— Лялечко, треба-ж щось робити? Ти часто стала скаржитися... Треба щось робити. Я з ума зійду, я не знаю що,— закінчив він розпачливо й трагічно.
— Ах, протягла вона, і в ньому “ах” — не було й краплини болю.
— Да, тут я виною! Зовсім забув про тебе. Робота... Обов’язки... Тільки про тебе ніколи,—говорив він з довгими павзами.
— Злочинець. Хам! — закінчив з глибокою трагедією і важко схилився до столу.
Ляля повернула до його лице і тихенько всміхнулася. Він радісний кинувся до неї.
— Ні, мені так легше,— застерегла вона. Бризгунов ніяково посміхнувся і закляк, нахилившись до неї, ніби він збирався високо стрибнути.
— Ні-і-ка — протягла вона хворобливо.— Ти забув уже, мій любий?
— Ні, ні — підбадьорився він.— Я зразу! Зразу буде,— і хутко вискочив.
Ляля ще повно всміхнулася і втомлено заплющила очі.
До кімнати, де жне Тулупов, сходилися мешканці коридору третього поверху і, коли прийшов Бризгунов, були вже всі. Але, крім їх, Бризгунов побачив одного незнайомого. Незнайомий був у світло-сірому пальті робітника губерніяльного маштабу, і на голові, ніби випадково, лежав потертий шкіряний кашкет. Він зрадів, що дочекався Бризгунова, і просто звернувся до нього.
— Товаришу, коли я зможу переїхати сюди?
Через тиждень напевно,— відповів спокійно Бризгунов, догадавшись, що прийшов новий мешканець. Товариша мабуть вразила така маловтішна відповідь, і він для чогось тут додав:
— Я, знаєте, ночую в комісаріяті. Мене запевняли, що це справа двох днів.— Потім незручність у його голосі одразу зникла, і він поставив питання прямо.
— Через що-ж так довго товаришу?
— Ну, знаєте-ж, Тулупову треба остаточно перевезтися, улаштуватися з усім і таке инше,— уникнув Бризгунов відповіли.
— А може швидче можна?— Я-б вас дуже прохав!
— Ну добре. Треба-ж своєму парню допомогти,— і инші ніби підтримали Бризгунова.
— Перевозтеся завтра!
— У мене швидко,— жартівливо відпозів товариш,— пудів десять книжок, двоє дітей і все. Може ці меблі комунгоспівські? У мене немає нічого,— попрохав товариш.
— Тут комунгоспівського мало,— одповів хтось із мешканців.
— Але це пусте,— запобігливо перебив його Бризгунов.— Ми дістанемо для вас!
— Дуже прошу,— сказав товариш в сірому пальтові робітника губерніяльного маштабу і став виходити.
— Або знаєте що?— зупинив його Бризгунов.— Коли бажаєте,— переїзджайте сьогодні. От вам і ключ від кімнати. Прошу ваш ордер!
— Це й зовсім добре,— повеселів товариш.— Дружина з дітьми живе в класній кімнаті — дуже не зручно,— для чогось сказав він. Бризгунов прочитав ордера і, неприємно вражений тривожно забігав очима.
— Тут трапилася помилка. Ваша кімната не п’ята, а шоста, оця сама, бо п’ята — то моя.
— Ні, ні, мені дали справку, що товариш Тулупов виїхав з п’ятої,— сказав твердо товариш. Бризгунов розгубився і ие мав чим одповісти.
Один з товаришів, що все мовчав, трохи одійшов од Бризгунова і хотів заговорити. Відчуваючи небезпеку, Микита одступився назад і, повернувшись, вже сміливо промовив:
— Ні, у п’ятій я живу! Ми з товаришем Тулуповим помінялися, давно вже помінялися... Знаєте, ця кімната зручніша. Тепліша й більша... У вас діти,— переконую, що ви не будете жалкувати.
— Тут сонця немає,— сказав товариш.— У мене дитина сухотна, Знаєте, війна голод...— Бризгунов знову мовчав, не маючи чим одповісти, а потім, трохи оволодівши собою, непевно додав.
— Знаєте, я також не кинув-би цієї кімнати. Сам ремонтував її, втратився, але дружина моя зовсім хвора. Також на легені. їй потрібне сонце. Вона лежить, як сніп, ще й не підводилася сьогодні. Божевський тихенько всміхнувся, і щоб не звернути уваги, він зробив невиразний жест рукою і одвернувся.
— Ага,— протяг товариш в пальті губерніального робітника.— Тоді треба щось робити. Дуже неприємно,— сказав він ніби до себе й попрощався.
Кілька хвилин у кімнаті панувала неприємна мовчанка. Може всі були вражені останніми словами товариша з комісаріату, а може мовчали і з инших причин. Так минуло кілька хвилин. Потім поволі почали ворушитися, обережно, як жаби на ковбані, і хтось боязко запропонував.
— Тов. Бризгуиову треба негайно переїхати назад. Він майже самовільно зайняв кімнату. Це не політика.— Бризгунов неприємно закашляв і зробив важкий вираз обличчя.
— Да,— непевно підтвердив також боязко й папівголосу ще хтось. Почувалося, що всі нетерпляче на щось чекали. Бризгунов нервово заходив із кутка в куток. Потім він став перед товаришами і докіркливим тоном, нервуючи, сказав:
— Хто за — голосуйте! Голосуйте, прошу я вас! Швидче прошу голосувати,— насідав на них.
— Ні, ні, я тільки так,— вибачливо прошептав пропозиціонер.
— Значить, це одпадає,— полегшено сказав літній юнак із кімом на грудіх.
— Да,— я вніс пропозицію, не зваживши всієї ваги цього питання,— винувато виправдовувався пропозиціонер. Я визнаю свою помилку.
Тоді знову було всім чомусь неприємно, а Бризгунов довго й викликаючи мовчав. Потім він одразу хутко заходив по кімнаті і почав довгу промову. Микита говорив швидко і тільки окремі шматки його промови, що він їх кілька раз повторював і підкреслював, можна було зрозуміти.
— ...Я не вчорашня людина, ви це знаєте... Дев’ятнацятого року я покинув усе.. Лишився всього. Де тільки я не бився... Кращі роки свої віддав... А тепер, коли найдорожча мені людина вора, я не можу їй... Я їм згадаю дев’ятнацятий рік,— закінчив він, комусь пославши погрозу. Пропозиціонер трохи одступився і одразу зблід.
— Я, знаєте, не зважив всієї ваги цього питання, випадково необмірковано — ще похапливо пробелькотав він, виправдовуючись.
— Кінець. Я тепер нічого не хочу! Беріть сами... Я й так проживу.
Справа не в цьому барахлі.
— Правильно,— одповів юнак з кімом на грудіх.
— Хтось корив товариша Бризгунова за квартирю,— почав обережно юнак.— Чепуха. Ми-ж знаємо, що Тулупов сам згодився... Значить, формально товариш Бризгинов мав право, а по суті?.. Тепер навіть соромно за нашу нечутливість. Справді, подивіться, в яких він умовах живе. Він має право на це, має право,— підкреслив комсомолець і став ближче до дверей. Усі довго мовчали. Потому хтось несміливо запропонувах “кінчати справу”.
— Мені ніколи, давайте ради бога,— заявив начканц з якоїсь держустанови. Він трохи посмикав рябенький самов’яз і ще додав:
— Ми не непмани. Ми працюємо. Ми маємо на це право. Його підримав Божевський.
— Ну ладно,— прийняв діловиту позу Бризгунов.— Справді, пора вже.— Він теж обережно підтяг комірника і став вичікуючи, як і останні.
— А чорт,— раптом і несподівано захвилювався він.— Сьогодні засідання правління і доклад на партзборах про раціоналізацію, —і останнє — “партзбори”— підкреслив.
— Мені дайте стіл і ліжко,— заявив начканц і, не чекачи на згоду, почав витягати.
— Товариш Бризгунов прохає крісло і піаніно,— скромно заявив юнак. Всі мовчазно згодилися, і по цьому, як за гаслом, кинулися до меблів. В кватирі зчинився страшний гуркіт. Начканц тяг ліжко й стола, Бризгунов — піяніио, Божевський зривав з петель велике трюмо, а вражливий юнак, що з кімом на грудіх бігав від одного до иншого, силкуючись всім допомогти.
— Мені не треба,— заявив він Бризгунову.— Нічого не треба!
— Чудак ти, Ілюшко. Ми будемо продавати меблі. Берн собі цю шафу!
— А тут нічого й не лишиться,— боязко застеріг юнак.
— Принести меблів,— рішуче наказав Бризгунов. Одразу побігли всі, і швидко кімната була мебльована наново. Поставили два невеличких зовсім зруйиованіх столів, розбиту перекошену шафу, густо засиджений птицею ослінчик та що ледве втяглії здоровенну кухенну шафу.
Начканц ще приніс велике крісло, з якого, як з непідрізаного острішка, висла кругом морська трава, і поставив його перед столу. Він попробував посидіти сам, потім підвівся, обережно потрусив блискучі, як скло, роками висижені штани і, обвівши кімнату,— ніби перевіряючи, чи не лишилося щось на своєму місці,— тихенько причинив двері й вийшов.
...
Бризгунов улаштував піяніно і, тричі помінявши місця крісел, зібрався до держ...
— Ну, мені вже час, моя любо.— Він узяв надмірно пузату теку і вийшов у коридор. Біля дверей його зустріла літня женщина. Вона щось швидко промовляла і часто вклоняла голову, і через це важко було зрозуміти, про що вона прохала.
— В чому справа ?— обурено спитав Бризгунов
— Товариш Бризгунов, ви звеліли, щоб я заплатила штраф. У мене ні копійочкн за душею,— вклонилась женщина і так застигла
— В чому-ж справа? — знову не зовсім м’яко спитав голова житлокоопу.
— Та ви-ж сами знаєте, — хвилювалася вона.—Левка вбито, я-ж маю із заводу тільки тринацять рубликів і двацять три ко-пійочки. У мене четвірко дітей. Помилуйте. Я буду платити, тільки підождіть.
— Та в чому справа?—розсердився Бризгунов.
— Неспроможність моя, — вибачливо простогнала вона. — Звеліть, нехай підождуть! Я вже по карбованчику на тиждень буду одкладати, та таки-ж заплачу ті чотири рублики.
— Завтра увечері зайдіть!
— Так сьогодні-ж міліція прийде; управляючий сказали, що описувати будуть.
— Мені ніколи... Не однімайте в мене й без того короткого часу.
— Не можу, прохаючи, заявила женщнпа і стала йому на дорозі.
— Це крадіжка! Як ви смієте красти державний час! Вона аж скам’яніла.
— Я ніколи не була злодійкою,—ледве вимовила.—Вік свій чесно прожила...
— Ні-і-к-а-а,—почулося з кімнати.
— Завтра. Сьогодні не можу,—сказав грубо Бризгунов.
— Ні-к-а-а-а,—долетіло знову, і він хутко сховався за двері.
В коридор увійшов Ернст. У дверях спочатку з’явилася зігнута, обмотана в біле рука, підвязана на шиї, потім його бік і зрештою вся невеличка бадьора постать. Він хутко прийшов до кухні, і женшина не встигла до його сказати й слова. Потім, певно, не знайшовши потрібного, він також швидко повернувся.
— Може хоч ви,— простяглася до нього. Ернст зупинився.
— Ви-ж наша людина. Мене з молотка продати призначено. Що-ж я робитиму? Ернст довго слухав і, певно, переконавшись, що ъъ скаргам не буде краю, перебив:
— Це до Бризгунова.—Ви, тут Ельги моєї не бачили?
— Не бачила, а чи не пішли-б ви за мене до нього?— боязко попрохала женщипа і ще вклонилася.
Ернст постукав у двері, і швидко йому назустріч вибіг Бризгунов. Присутність Ернста та зігнутої жіночої постати біля дверей неприємно вразило Микиту, але коли Ернст заговорив, він спокійно відповів:
— Я сказав уже їй, щоб завтра прийшла...
— Так сьогодні-ж міліція описувати прийде— простогнала женщина
— Яка міліція? Ніяких міліцій не буде! Завтра зайдіть...
— От спасибі, — ще вклонилася женщина і хутко повернула до дверей. Ернст на пропозицію Бризгунова, послався на виконання якогось партійного обов’язку, і сказав йому, що на збори не прийде.
— Ніка, хороший мій! А пам’ятаєш, що ти мені обіцяв,—протягла розмагнічено й вередливо Ляля. Він силкувався неодмінно пригадати і тому глупо щурив очі і манірно морщив лоба.
— Іди сюди, хлопчику! Пригадав уже?— і злегка вона пригорнула Микиту.
— Так, пригадав! Сьогодні зроблю! Ляля зовсім розм’якла і по короткій павзі сповнений щастям Бризгунов підійшов до вікна.
— Ах, яке радісне, яке повне життя!— вигукнув він патетично. Над замурзаним містом висне прозора хмара пороху, і там, де у похмуре небо стрімко звелися десятки димарів,— густо стелеться синьоснзий дим. Він виривається великими клубками й важко падає на робітничий виселок.
Здається, вад самим будинком грізно гудуть аеро, і здалека долітають заглушені удари молота.
— Ні, не даремно лилася кров і гинули сотні!— Не даремно і я з рушницею в руках бився на широких просторах СРСР. Не даремно, ходив я од Кубани до Польщі,— він згорнув руки а la Napoleon і довго дивився у вікно, з якого видно буловсе місто.
Десь на заводі гнівно прогуло пів до першої, і з далекого степу, з колії, що потяглася горою на південь, ледве долітали довгі вигуки паротягу.
Бризгунов повернувся з курорта і привіз з собою молоде орля. Він не вивчав зоології і взагалі мало цікавився природою, але привіз. Привіз і поневолив його на балконі,— високо над землею. Орля було малим і не могло летіти. Коли-ж з часом орля підросло, Бризгунов викрутив йому крила і знову лишив на балконі, тому й плач такий болісний, орлиний.
Балкон виходить на схід. І що-дня, коли тільки на далекому обрії впаде блідий промінь ранку,— орля починає тужити. І так жалібно, так проймаючи, що хочеться ридати. Ну чим допоможеш йому? Хіба-ж можна повернути йому рідний Кавказ? Там десь: стрімкі високі скелі і буйно розлютований Терек. Здалеку лине клекіт орлиний, і високо над обрій—бліда усмішка старого Ельбруса.
— Чи бачили ви, як він вітається з сонцем? Уранці такий привітний і радісний, а заходить сонце — блідіє, загортається в сизий туман і сумує до ранку.
Орля ночувало у хмарах.
— Чи бачили ви, як лягають хмари на верхів’ях гір?
Підійде, тихенько обгорне верховину, притулиться й засне, а ранком здіймається й плівко суне над прозоре море. Ранками: орлиний перегук і далекий шум водоспаду, чітко вистукує десь об граніт прудкий тур, та ще здалеку сумна гірська пісня. Хіба-ж повернеш цю мелодію молодому орляті?
Якось стара фанатичка сказала Бризгунову:
— Микито, бог не велів мучити тварин, і похилила в тузі голову з очима, як бемське скло. Бризгунов вишкірив великі іржаві зуби і довго переконував її, що “бога немає”. Вона-ж тільки дивилася на його ображеними очима, повними дитячої кротости, і не говорила ні слова. Благала “не сквернити імени його”, але хіба він зрозуміє? Хіба він зрозуміє її?
— Товаришу Бризгунов,—каже з плачем стара фанатичка.
— Я вам не товариш,—відповідає він ніби ображено.
— Ну нехай! Слухайте, Микито, господь наш милостивий, але він не забуває провин. Шкода мені вашої душеньки, Микито, ой як шкода! Змилуйтесь, не мучте його, пустіть. Птиці-ж бо — діти божі,—каже вона з дрижанням у голосі.
— А коти — янголи,— глузує Бризгунов. Він нахиляється в куток і витягає за вухо маленьке кошеня. Стара кішка незадоволено чмихає і рішуче загрожує Бризгунову. Фанатичка з побожністю здіймає очі до гори, складає смиренно руки на груди і швидко ховається а своїй кімнаті.
— Помолись за мою душеньку.— сміється Бризгунов, не зовсім вдало імітуючи її інтонації. Стара не одповіла йому, і він, недоречливо всміхнувшись, повернув од дверей
Кішка ображено гладить кошлате кошенятко, та з балкону такий жалібний крик орлиний, що, прислухавшись до нього, хочеться ридати.
Розагітувавши бабу (це його вираз), Бризгунов, посміхаючись, підходить до робітниці, що порається на кухні.
— Ме-лаш-ко, — грубо розтягає він, підкреслюючи її “репане” походження (теж вислів Бризгунова). Дівчина мовчить, схилившись над ночвами, і силкується зосередити увагу на процесі праці.
— Ме-лаш-ко,—ще тягне Бризгунов і, користуючись з того, що в кухні немає нікого, грубо обмацує робітницю.
— Ідіть од мене,— пручаючись, благає Мелашка.
— Чого ви завсіди лізете до мене.
Бризгунов шкірить зуби і негарно посміхається.
— Думаєте, як наймичка, так можна й ображати! Ідіть, а то так і дам сорочкою! Микита трохи одступається. Негарна посмішка зникає, і тільки в очах горять злі вогники.
Ти знаєш хто я?— питає він поважно.— Я— граф,— підкреслює він свої права голови житлокоопу (будинок раніше належав графові Капністові).
— Плювать мені на графів. Граф там чи ні, а до мене не лізте. Бризгунов дурнувато посміхається і, боячись, що на Мелащині вигуки хтось вийде, поспішно зникає.
...
На кухні що ранку виграє шість примусів. Шум і шипіння стоїть таке, що кухня подібна до заводського цеху.
Коли в цей час заходить Ернст,— він хапається швидче закінчити справи й тікає.
“Дрібновласницька стихія”— шепоче собі під ніс і з такою ненавистю, ніби він говорить про найлютішого ворога. Низький на зріст і товстенький він бігає взад і вперед, гостро жестикулюючи руками, комусь докоряючи. Тому з його всі глузують і кличуть просто: “Ей ти, дрібно-буржуазна стихія”. Ернст не сердиться. Він не вміє гніватися. Ернст устає рано: до шостої господарює, а потім іде на завод. Він працює членом правління житлокоопу і свою ролю виконує особливо ретельно. “Це майбутні комуни”,— говорить вій про житлокооп і що-ранку, доки всі ще сплять, прибирає свій підвал і горішню кватирю (тому, що тут Ельга куховарить) Тому в правлінні ще кличуть його так: “член правління у справах убиралень”. Це так здається по-товариські щиро, і Ернст не гнівається. Він ніколи не гнівається. Ернст завжди лагідний і спокійний, ладний робити все, аби досягти мети.
З півдня в кухні знову шипіння примусів і біганина. З підвалу приходить Ельга.
— Не кидайте дверей. Протяг який, — сердито зауважує Ляля. Та хай хоч трохи протягне. Дух-же який,— одповідає лагідно Ельга.
— Не подобається дух — не ходіть сюди.— Хто-ж тут як не ви...
— Та що ви, Олено! То-ж песик,— говорить добродушно робітниця.
— А може ваш песик,— образливо натякає Ляля.
— Мій знає, куди ходити.— Робітниця розуміє її одразу, але не одповідає, вагається. Тоді Ляля продовжує:
— Не водіть за собою черідкою — чисто буде.
— Олено, гріх вам, ви-ж сознательна женщина. Хіба-ж мої діти собачата,— Ельга говорить з болем і щиро, як дитина. Ляля мовчить, потім починає швидко совати свої кастрюльки.
— Посуньтесь,— штовхає вона...
— Ай, я-ж не хотіла Ельга нахиляється і мовчки збирає щось на підлозі.
— І як воно буде при тому комунізмі. Тут нас п’ятеро та ладу немає,—клопочеться Ельга, знову накладаючи картоплю в кастрюлю. Якийсь час обоє пораються мовчки. До кухні входить огрядна літня жінка.
— Знаєте, тов. Ларо, наша Ельга зовсім несвідома людина. Тепер тон у Лялі цілком упевнений і навіть навчаючий. Ельга працює мовчки, а товаришка Лара, не звернувши уваги на Лялю, хутко виходить. Та ображується і вже м’якіше звертається до Ельги.
— Несвідома ви, Ельго! Малокультурна і не знаєте, чому комунізм нам необхідний...
— Щоб спати до обіду! Мовчала-б уже. Ні бу-бу-бу...— більше гнівається Ельга. Ляля ображено шаркає ногами об цементову підлогу, а потім, глузуючи, гукає:
— Он подивися... Через поріг переступає маленьке замурзане хлоп’я.
— Іди, іди, синочку,— кличе Ельга і хутко зачиняє двері на балкон. Ляля одразу-ж одчиняє за нею, ніби не розуміючи,— чому Ельга зачиняла їх.
— Він боїться орляти та й холодно. Вітер такий.— Тепер мовчить Ляля. Вона швидко помішує маленькою ложечкою якесь вариво і силкується затримати на лиці іронічну усмішку.
— Мамо,— репетує дитина.— Мамо, он біжить ольлля!
— Тікай до мене, синочку!
— О-о-о,— стає сміливішим хлопчик. Він обережно підходить до орляти й боязко гладить його нерівну шию. Орля одхиляється, високо заносить кривий ніс і злегка одбивається крилами, а потім одразу підскакує й кидається на дитину.
— Тікай, Юрочко!— Хлопчик несамовито скрикнув і впав, а орля ухопило скривавлений шматок тіла і швидко побігло на балкон (воно завжди хутко тікає, коли йому дають крив’яного м’яса).
Ельга злякано кинулась до дитини, підняла її майже непритомну і зняла страшний плач. Ляля швидко помішала якусь страву і, смачно покуштовавши її, зібрала свої каструльки і, гостро шкрябаючи об цементову підлогу, вийшла.Під стіною — слизькою і синьою од води, що поволі стікає вниз — стоїть низенький ослінчик. На ньому купою ганчір’я і на кінцях — важкі постаті Ернста та Ельги. Між ними в ганчір’ї б’ється в передсмертній агонії дитина. Вони посхилялися над ослінчиком, ніби намагаючись захистити її од страшної смерти, що підчинила вже двері і грізно зупинилася на порозі.
Коли дитина стихає, тоді і в підвалі стає тихо, як у погребі, і тільки згори по діягоналі кімнати падають рівномірні кроки, та за дверима чути важке зідхання обгодованої свині. Але хутко дитина починає кидатися і знову здіймає тяжкий плач. Ельга нахиляється над сином, ніжно шепоче йому теплі слова і її шепіт швидко переходить у тужний стогін Ернст не витримує і благає Ельгу заспокоїтись.
І як стихає дитина — Ельга підводить заплакане лице і з докором зустрічає Ернстів погляд. Він мовчки дивиться на дружину і щось намагається сказати, але не рухається обважнілий язик і важко розняти скам’янілі уста.
Над головами по діягоналі, як маятник, все крокує початкуючий поет Жовтневий і його кроки сьогодні дратують Ернста. Він тихо блукає поглядом з дитини до Ельги і в стомлених очах жевріє звичайний сум. Йому надто важко, тому як сів, повернувшись з заводу, так і приріс на ослінці.
— Це вже зовсім край! Мало було сухот, тепер ще це. Ельга говорить гірко і її щоками невпинно котятіся краплисті сльози. Ернст знає: цей докір до його. Він оглядає кімнату, ніби силкуючись перевірити Єльжині слова. В кутках — великими озерами цвіль і стінками невпинно краплями стікає вода.
— Підвал... Що-ж ти хотіла. Колись дадуть і нам. Але ось дитина здається стишилася надовго. Стає легше й Ельга підводиться з ослінця.
Хтось стукнув у двері, од чого обоє полохливо кинулися і застигли в чеканні. Обережно відхиливши двері, до кімнати увійшов початкуючий поет Жовтневий.
— Драстуйтс, товаришу Ернсте,— вимова надто роблена і в тоні співчуття пробивається нещирість і штучність. Поет обережно сідає на табуретку, що стоїть у кутку, заміняючи очевидно стіл, і починає уважно й досить нахабно оглядати кімнату. Не дивно: він масовий поет, він має знати робітничий побут. Якось у розмові він сказав:
— Тепер я пишу виключно на робітничі теми. Йому посміхнулися. Він підніс тон і вже додав рішуче: “Да я маю на це свою особливу думку. Ми пролетарська молодь...”
— Що ви так дивитеся. Гидко у нас,— говорить гірко Ельга.
— Да, тут дітям не можна жити. Треба зразу-ж діставати кращу кімнату. Я-б навіть свою віддав. Це-ж домовина якась... Страхіття...
— Поклопочіться за нас,— попрохала Ельга. Ернстові мабуть неподобалося це.
— Нам скоро дадуть. Тепер звільняється невеличка кімната,— відповів задумливо він.
— А хіба ви не знаєте, що вона може попасти не вам,— сказав співчутливо поет.
— Треба боротися, настоювати, битися — тоді може! Ви-ж знаєте, там не зовсім чисто: приятелі, родичі,— ніби щиро запалився він.
— Підіть з Ернстом, допоможіть нам, бо-ж, знаєте, він про себе ніколи не подбає,— ще попрохала Ельга. Ернст підвівся і незадоволений повернувся до вікна, з якого видно було тільки латку сірого неба.
— Добре. Я з охотою.— згодився початкуючий поет. На ослінці застогнала й болісно заплакала дитина.
спало на думку поетові. Він витяг зошита і став уважно запи сувати віршика:
Ельга захвилювалася. Не пишіть, пожалуста, про нас,— попрохала вона Жовтневого.
— Ні, я не про вас,— відповів той, не одриваючи очей від занотованих рядків.
“Чудово передав”— подумав він. Тут ритм який! Він ще раз прочитав кілька разів і зробив якісь помітки. Потому уважно поправив дороге шовкове кашне, обережно струсив штани і, пронизливо й нахабно оглянувши дитину, хутко вийшов.
— Ви ж поможіть,— даремно гукнула йому Ельга, бо з сіней, немов у відповідь, долетіло тільки задоволене хрюкання правлінських свиней та крик півня, сухий і дужий, як буває в оперових співців. Жовтневий того не чув.
— І чоловік він хороший, та прізвище у його чудне якесь! Жовтий він чи що?— Ернст усміхнувся...
— Як ти й досі не зрозумієш; Ельго. Це од революції: Жовтень,— от і Жовтневий, значить.
— Та хіба-ж такі призвіща бувають?— здивувалася Ельга. Куди-ж воно?
— Та його призвіще Гніенко. Це його справжнє, а для людей він Жовтневий, розумієш?
— Гнієнка чула. Це з того хутора, з Півторидядьків, що до нас приїздили того року?
— Ну да, то-ж його родичі,— підтвердив Ернст, радіючи, що Ельга нарешті зрозуміла.
— Ну, коли вже так, то скажи мені, Ернсте, хіба кожний, хто забажає, то й прізвище може собі таке писати?
— Про це не знаю. Назвався та й ходить... А я-б йому не дозволив.
Над головами знову монотонно крокував поет. Замріяний він ходів із кутка в куток і, розмірено регулючи такт рукою, нудно тяг:
У його вигляд святого і в очах щасливий блиск.
Рівно о четвертій Бризгунов повертався з установи.
— Наша праця має бути організованою. Я страшенно ненавиджу тих, хто вислужується, просиджуючи до ночи, — часто говорив він.
— Справа не в тому, скільки ти сидиш. Нам дайош наслідки! Моє гасло: максимум продукційности.
і що-дня, як тільки з коридору долетять знайомі кроки,— Ляля раптом схоплюється й біжить зустрічати Микиту. Вона одчиняє двері і привітно посміхається. Потім бере його теку (так що-дня), Бризгунов голосно чмокає її пальчики і радісно шкірить великі іржаві зуби.
...
— Ніка (це вже по обіді), протруби. Я хочу уявити нашого маленького піоиерчика. Протруби, любий мій! Бризгунов з потрібною увагою й любов’ю бере піонерську трубу, а Ляля лягає на велику оксамитову канапу й застигає в чеканні. Бризгунов ніяково мнеться.
— Я вже готова.— Тоді він здорово надуває щоки, і піонерська труба оддає дужим і трохи жалібним стогоном. Протрубивши, Ніка вже далі сам знає, що потрібно. Він обережно (і теж з любов’ю) здіймає піонерський барабан, що висить над маленьким ліжком (також куплено заздалегідь), трубу передає Лялі, а сам починає глушити в барабан.
Тоді в кватирі здіймається страшенний гамір, і більшість мешканців тікає з дому, аж доки закінчиться “піонерський похід”.
Коли за вікнами починало сутиніти і на похмурий обрій хтось ставив велику чорну заслону,— у Бризгунова збиралися товариші. За винятком четверга це було що-дня. У четвер-же Бризгунов збирав добрий оберемок книжок з поточного партжиття і, не встигши навіть розрізати їх, ішов на партзбори. У неділю збиралися теж, але кожний знав: неділя — день відпочинку, і тому розваги звалися трохи инакше, а саме: “сьогодні кампанія з пивом”. До пива додавали “риковки” (так особливо любив говорити Бризгунов), вина і... Не у четвер і не у неділю — довгими вечорами “різалися” (це теж вираз Бризгунова) у дурачка.
(“Учора за вечір вісімдесят дев’ять раз”, з трудовою гордістю похвалився якось мені Бризгунов). Але вісімдесят дев’ять раз можна “нагнати” не що-вечора. І коли набридало, або в когось прокидалося сумління, тоді бралися за инше. Часто Ляля на піяніно довго вибивала “чижика”, чи всі грали в політфанта (принципово з поцілунками). А то ще читали газети. Звичайно більше оголошення й пригоди. Але читання газет завжди кінчалося швидко:
Кинь, брате,— немалозначно зауважував Бризгунов, підходячи до читача. Читач артистично вдає невинне здивовання і виходить це майстерно, бо робиться не вперше. Микита підходить ближче і, ударивши по плечі, ще додає:
— Кинь, браточок. Всі притихають, уважно чекаючи — на “розвязку”, але Микита “витримує характер” і тоді раптом випалює:
— В ізвєстіях нєт правди, а в правдє нєт ізвєстій.— І тоді всі задоволено іржуть, як і вчора, як позавчора. Бризгунов-же протирає засльозені очі й піднімає руку.
— Ша, товариші! У мене є новий анекдот про українізацію.
— Давай, давай, оживають усі.
Я буду говорити виключно по-українськи,— зауважає серйозно Бризгунов.
— Просимо! Просимо!
— Ну. прикладом, так. Беремо по-російськи.— Я буду іметь твою... (він навмисне зупиняється) ну, приміром, руку,— вказує на молоду повну товаришку. — По-українські це буде так:
“Я буду мать твою... (знову павза) руку”.
Раптом вибухає дужий регіт і дами затуляються долонями. Потім ще довго оповідають про “машиністок”, про необачних кур’єрів і на “закуску” (сказав-би Бризгунов) закінчують армянськими “про человека”.
Але сьогодні ще немає нікого. Ляля лагідна й уважна до Микити: вона не забула того, що Бризгунов дістав їй піяніно. Тепер вона цілими днями вистукує одним пальчиком:
Чи-и-и-жик, чи-и-и-жик, Где ти бил? На фонтанке водку піл...
І так жалібно й тонко, тонко— бо Ляля не знає клавіятурн.
— Ніка,—говорить Ляля, — я хочу вчитися грати. Ти бачиш! Я почуваю, що в мене прекрасні здібності. Я пам'ятаю себе, коли я вчилася в єпархіяльному (останнє Ляля вимовляє з особливим задоволенням), я виявляла чудові успіхи. Допоможи мені, хлопчику мій... І знову одним пальчиком:
— Добре. Я згоден. Бризгунов цілком щасливий. Адже вже кілька день Ляля не “мучила його” і тільки одно, підозріння хвилювало його, та про це він боявся нагадувати: учора ранком, випровадивши з хати,— Ляля довго не пускала його. Коли-ж він розсерджено гупнув у двері в кімнаті щось сполохано забігало, потім дзенькнув ключ, ніби до кімнати Божевського. Ляля одчинила двері і, не промовивши ні слова, швидко лягла. Бризгунов довго стояв мовчки, звертався кілька раз до неї, питав, благав її, але вона мовчала. Потім він довго стояв у розпуці над вікном і, щось простогнавши, пішов до свого держ... Але повернувся сьогодні, і Ляля зустріла його як завжди — тому й не хотів тривожити її.
— Ляля, заграй,— попрохав Бризгунов, але до кімнати ввійшов Берестовський.
— Ага, Максе, ти повинен мені допомогти. Ніка ламається. Берестовський нервово струснув довгим волоссям і повернув до неї своє сіре обличчя.
— В чому справа?— мовчазно й сухо питало воно.
— Я до тебе, як до члена правління.— Він гостро смикнув угору бровами і став, вичікуючи:
— У нас виїздить Карпов... Я прошу цю кімнату для Лізи, а Бризгунов проти...
— Лялю, треба-ж пам’ятати за принципи. Ми комуністи...
— Брось, Ніка,— зневажливо перебила його Ляля.
— Ти знаєш, скільки ми вже віддали?— Він витяг із кешен блокнота і голосно прочитав:
— Де-ж тут лінія? Так можна чорт знає куди дійти!— Берестовський нервово смикав бровами і мовчки слухав.
— Ми одриваємося од мас. Ви не розумієте хіба, що таке кооперація? Бризгунов одразу високо підвів голос:
— Кооперація — це шлях до комунізму. Нам тепер тільки осталося кооперувати населення, щоб стати цілком соціалістичною країною. Знаєте, хто це сказав?...— Бризгунов дуже витяг шию і знову згорнув руки а la Napoleon. Берестовський мовчав, а Ляля незадоволено й швидко зиркала то на нього, то на Микиту.
— Це чорт знає що!— розходився Микита.— Нехтування принципа!.. Нехтування маси! Ні, цього вже більше не буде!— А останні директиви партконференції, що вони не обов’язкові для вас? — зупинився він проти Лялі.
— А ти, ти — хочеш подавать до партії. Ти-ж говориш, як останній дрібно-буржуазний елемент!
— Я більша комуністка, ніж ти,— ображено сказала Ляля і хутко одвернулась:
— Нехай у мене немає партквитка, але хіба-ж це важнно? Я по ідеї, я в душі комуністка! А після цього плювать мені на все,— і закривши долонями лице, істерично кинулася на канапу. Бризгунов одразу стишився. Він підійшов до Лялі і став тихо поглажувати її ніби дротяну зачіску. Тоді підійшов до нього Берсстовський і нервово, захлинаючись, зачав говорити:
— Товаришу Бризгунов, я чесний безпартійний. Тов. Бризгунов, ви все добре пам’ятаєте, тільки забули про людську гідність. Я обіцяв кімнату Лізі і ні за що не можу зрадити свого слова. Розумієте ви? Я не можу зраджувати... Після цих слів вмент підвелася Ляля і теж приєдналася до Берестовського.
— Я за те, щоб цю кімнату віддати Ернстові. Ми їм обіцяємо вже цілий рік,— настоював Бризгунов.
— Він знаєте як живе? Діти сухотні, поруч наші свині, кури. Ми оддали вже до десятка кімнат. Він потрібує у першу чергу!..
— Ні, ні, коли вже по правді, то за Лізою право на першу чергу,— схопилася Ляля.
— Тепер Ернстові менш потрібна. У нього-ж умерла одна дитина.— Бризгунов сердито глянув на Лялю.
— Ніка, Ліза скоро буде вагітною,— вела вона наступ.
— Ти хіба не розумієш? Значить, тобі її не жаль? Значить, тобі й мене не жаль?— І Ляля заплакала.
— А Ернст?— спитав зовсім м’яко Микита.
— Ернст? Хіба я проти? Я за, але він вже звик до своєї кімнати і він може ще зачекати. А коли ти боїшся й будеш слухати, що обивателі, що міщани скажуть про тебе, то значить ти мою сестру будеш трьома шляхами обходити? Ти знаєш, що її кинув чоловік. Хто їй допоможе тепер?
Берестовський задоволено усміхнувся і знову повторив:
— Я ні за що не зраджу свого слова. Товаришу Бризгунов, ви губите людську гідність! Справа йде тепер про мій авторитет, як члена правління. Я тоді чорт знає що зроблю. Я знаю, де про це говорити.
— Стоп, стоп,— злякався Бризгунов.— Тут треба виділити принципове од особистого. Так неможливо! Так неможливо! Він зупинився, важко знизав плечима і з плачем простогнав:
— Але який-же вихід? Де він, я не бачу!
— Ернст свою заяву забрав?— спитав Берестовський.
— Забрав... так значить ..— і не докінчив Микита.
— Так значить я і пропоную: на першому засіданні правління ухвалити: товаришу Ернстові дати кімнату в першу чергу, а цю, що звільняється, віддати обов’язково Лізі.— Бризгунов йому довго не одповідав і мовчки ходив по кімнаті.
— Кілька хвилин стояла мертва тиша. Тільки чути було, як рівно одраховує хвилини годинник та вітер-пустун, прорвавшись у щілину, шарудів на столі паперами.
— Ну, згоден?— прошелестів до нього Берестовський.
— Добре, я згоден, але пом’ятайте— це ще один злочин,— і він манірно похилив голову.
— Ура, ура, ура!— грубо й недоречливо вигукнула Ляля й підбігла до Микити. Берестовський ще щось прошелестів і тихо вийшов.
— Любий, хороший!.. Бризгунов струснувся і замріяно глянув у вікно. Потім підвівся, випрямився, і, згорнувши руки, став дивитися на обрій, що був густо знизаний заводськими димарями. З них невпинно валив дим і важко падав до вогкої землі. Бризгунов мовчав. Ляля-ж, що “в душі комуністка”, сіла до піяніно й довго вибивала одним пальчиком:
— Він напевно в тебе алкоголік,— усміхнувся до неї Микита.
— Да,— верескливо гукнула Ляля й повисла у нього на шиї.
З роботи Ернст повернувся чимсь заклопотаний. Він одразу сів і нахилився над столиком, поринувши у якісь вирахування. Ельга спитала:
— Їсти насипати тобі? Відповіли не було, і слова її десь прилипли до цвіли, потім вирвалися і повернулися риданням.
— Ернсте!
Вона не промовила більше ні слова,— повернулася до дитини й гірко заплакала.
— Ельго,— сказав до неї чоловік, і в голосі співчуття й теплінь рідна. Тому Ельга заридала тяжче.
— Ернсте, хіба-ж ти не бачиш, до чого воно йде? Після Юри черга за цим...— увірвався голос в риданні, і вона низько нахилилася до колиски.
— А чим я тобі допоможу? Треба ще потерпіти, треба зачекати. Та хіба однією кімнатою врятуєшся.
— А хіба ти не чуєш, що воно вже місяць хрипить? Кинь хоч раз, хоч на сьогодні, свої справи.
— Зараз піду,—погодився він. Кімната буде...
— Я вже говорила з товаришем Жовтневим Він такий уважний. Він поговорить, допоможе нам.
— Я й сам зумію! Ельго. поглянь ось,— і Ернст захоплено показав їй на дрібні вирахування.
— Через день буде гуртова кухня. Обід трицять п’ять копійок. Всі каструльки до чорта! Примус на “тучу”. Економія часу, економія грошей, ти до роботи, і Ернст аж схопився.
— Сьогодні моя доповідь на правлінні— гарячиися він Затвердить і край. Сип швиденько їсти. Ельга налила полумисок невиразної, брудної рідини, він похапливо сьорбнув кілька раз і швидко підвівся.
— Час уже. Я після правління дообідаю.
— Зайдн-ж до товариша Жовтневого,— нагадала Ельга.
— Добре— і він зачинив двері. Сьогодні зроблю,— долетіло з коридору.
Ернст спитав дозволу і зайшов до Жовтневого.
— Товаришу, здається ви цікавилися нашою справою? Ходімте на правління. Сьогодні будуть вирішати, кому віддати кімнату.
— А здраствуйте, любий мін,— не поспішаючи промовив Жовтневий, і останнє знов вирвалося нещиро.— Прошу, прошу сідати,— товаришу.
— Та як так, щоб не довго...
— Я одну хвилиночку! От зараз зачекайте, трохи— захвилювався поет.
Та мені трохи незручно... Ніколи було скинути цього,— вказав Ернст на біле одіяло і на свій одяг.
— Пусте, браток, сідайте. Ви думаєте, що ми не знаємо, що таке робочий чоловік,— одповів Жовтневий, шукаючи чогось у шпаргалках.
— Знаєте, я-б вас і не турбував, та вони думають, що я добре живу,— усміхнувся Ернст.
— Ну що ви, товаришу, я з радістю допоможу вам. Розуміється підвал. Наш обов’язок допомогти.— Ернст ще деякий час мовчав, а потім, втративши надію на те, що Жовтневий кине шпаргалки нетерплячи запропонував:
— Ходімте! Шоста година.. Зразу засідання буде, щоб нам не запізнитися...
— Хвилиночку, хвилиночку, мій любий — затримав його поет.
— Яз радістю розуміється. Я ось зразу, зачекайте,— зупинив він знову Ернста. Нарешті витяг щось з вороху паперів і хутко повернувся:
— Товаришу, Ернсте. ви справжній робочий — Ернст насторожився, не розуміючи до чого ці слова...
— Будьте мені судією!— Ернст трохи здивовано посміхнувся і якось одмахнувся рукою.
— Я одну хвилиночку,— і він схопив Ернста за руку.
— Один тільки віршик. Підождіть! Тут три хвилинки! Слухайте.
— Поет прокашлявся й замахнувся головою —
— поет зробив на останній рядок притиск і трохи проковтнувши щасливої слини продовжував майже у-слів:
—закінчив щасливо захлинаючись Жовтневий.
— Що зрозуміли?— спитав він захоплено.— Ернст змушено видавив невиразну посмішку і ледве знайшов чим одповісти:
— Про дівчину якусь... Про дітей, про робочих,— ніяково говорив він і почувалося, що кожне слово йому було тяжчим од дванадцятигодинної праці.
— Так! Вірно. Правдивий підход Сюжетика. Ритмика. Ех— ентузіював Жовтневий, а Ернст ніяково кліпав повіками і вперпше в житті почував себе дурнем. Він стояв трохи розгублений і не знав що робити. Тоді поет ще продекламував, двічі повторюючи найулюбленіше й найсильніше, як йому здавалося, місце:
— Він закінчив високим патосом і став замріяно. Очі як у кролика і постать жвачкою.
— О, ми вже запізнюємося,— ніби тільки тепер опам’ятався Ернст.— Ходімте, там давно чекають.
— Сьогодні середа? спитав тривожно поет.—Да? — Тепер шоста година?.. Навіть більше... Ой,—ой,—ой,— заклопотано протяг Жовтневий.
— Сьогодні наша студія лірики! Ах чорт! І як я забув? Товаришу, Ернсте, мені доведеться прохати у вас пробачення. Я не можу! Ернст не розумів про що клопотався поет і не мало дивувався.
Жовтневий— бігав по хаті, одягався, збирав якісь книжки, й чутливо промовляв:
Нарешті поет зібрався і вони вийшли разом. Як піднялися з підвалу до ґанку,— Жовтневий поплескав Ернста по плечі і ще сказав:
— Товаришу Ернсте, в инший день я з радістю,— і він повернув на вулицю.
— Куди-ж ви?— тільки тепер зрозумів його Ернст.
— Не можу, ніяк не можу. На превеликий жаль, товаришу. Це знаєте така незручність! Мені так неприємно, так неприємно. Трагедія просто, але я не можу! У другий день я з любов’ю,— обернувся він і швидко сховався за рогом.
Ернст здивовано здвигнув плечима. Витяг свої обрахунки про їдальню й когось міцно вилаявши, швидко зійшов на другий ґанок і побіг коридорами.
Жовтень 1926 р.
На цьому й закінчується сімдесят шоста сторінка Скрипчукового щоденника. Далі він оповідає більше про особисті настрої, що є менше цікавим, і, охороняючи надто потрібний час,— ми на цей раз більше щоденника не подаємо.
P.S. Значно пізніше вже, а саме двадцять дев'ятого листопада, у Скрипчука є така помітка:
“Сьогодні повертався з парку. Сипала густа мжичка і вітер торохтів об дахи, ніби по їх хтось ходив важкими ногами. На смітнику біля нашого будинку вовтузилися діти. Я зацікавився й підійшов до них. Вони прив’язали за ногу молоде орля й, тягаючи його, сперечалися за те, кому віддавати. Орля важко било тиркавими крилами і з-під мотузка на перший сніг сочилася свіжа кров. Діти розповіли мені, що Бризгунов учора викинув його на смітник”.