Ми хвилі — зайці прудконогі, отари овець кучерявоблакитиі! З дельфииами. дружньо обнявшись, ниряєм. Коштовний ми килим тчемо з фіялкового сяйва ранкового сонця.
Я море — стихія свавільна, симфонія реву і шуму! Рознузданим тигром зірвусь, побіжу, уклонюсь українським полям злотосяйним, димарям чорногрудих заводів і сонцю вклонюсь:
Привіт вам, Самсони! Привіт, будівничі вселюдського щастя!
Мов духова музика, в далені співають розбурхані води. Мов довбиші, б’ють буруни в літаври гранітні.
Під водою вихор в камінні гуде, хвилями брязка об беріг.
Поверхнь морська темногруда бурує, зрива береги, змітає шпилі, гнівно бескети гірські піднебесні гойдає, з хребта водяного гремить, наче Ленін на з’їзді говорить,— стоїть і з трибуни гукає:
Привіт вам, Самсони! Привіт, будівничі вселюдського щастя!
Чудовий краю! Індіє прекрасна! Золота півонія, налита буйним соком!
Вросла в дрімотний ліс, вросла Мохендро-Даром десь в німу глибінь століть.
Сплелись фигові нетрі, пальми та банани. На гіллі бажанти, а внизу отари кіз, тарпани, леви та слони. В лісах дзюрить пташачий дзвін.
Цвітіння й дзвони! А під цим цвітінням, під наметом пальм, де бродять тіні Вишну й Далай-Лами, йдуть раби на працю продавать англійським лордам кров.
Та день-у-день ясніє в серці рабськім, день-у-день гучніш клекоче кров!
Розбийте-ж каменем зміїні чола лордів!! З вами ваш невтомний Саклатвала.
Борець хоробрий! У твоїх очах така відвага, на душі така весна! Твій жест на люту кривду — гострий меч. Твій клич, немов тривожна сурма, край сколихує й до волі зве. Весь люд в один гукає голос: “Чужоїди, геть от нас”!.
...
Чудовий краю! Індіє прекрасна! Золота півонія, налита буйним соком!
Гуцульщино! Далекий краю милий, край зеленогір’я! Край приборканих орлів! Коли розіб’єш ярма “лехів” — шляхтичів? Коли народиться новий Довбуш, розіб’є “казні” й випустить на волю вас?
Обідраний, до краю ти стоїш в задумі в дранім “сердаці” та в лисячій подертій шапці. Вколо ладаном пахтять ялини й сосни. Поруч при смереці латана халупка. В ній на припічку “кулеша”, долі стріпаний “ліжник”, хлопчисько босий. Ти, зібгавши “тайстру” з “бардкою” в руці, ідеш у найми на “дараб”, на лєшську шляхту “тєжко працувати”.
Орлята гір! Ви встанете, немов “опришок” ваш Довбуш!
Не “щезники”, не велетні казкові,— ви самі, самі ви Довбуші, з побідним криком: “Вільним воля” пройдете свій край і “панцкі” ярма зіб’єте!
Тоді зросте одна гуцульськая сім’я з червоним прапором, як сонце.
Тоді й моя, братерська вам рука простягнесь од Ельбруса до Карпат, з’єдна Кубань і Черемош.