Тієї неділі Ніна Петровна збирался зробити з товариством співробітниць мандрівку за місто, в ліс, або на річку, на човни.
Ще в суботу з вечора, вернувшись раніше додому з роботи, наготувала свою пайку продуктів, зав’язала їх у вузелок, випрасувала сукню, нарешті, дістала із комоду білі панчохи, щоб зранку не забаритись, і, з радісною думкою про подорож, уклалася в ліжко.
Але зранку в неділю, як тільки встала на ноги, Ніна Петровна почувала себе не добре. її опанував якийсь непевний і незрозумілий настрій: трошки сумовитости, нудьги, байдужости і навіть тривоги. Щось нудило під ложечкою, невиразно, повільно й подражливо, щось смоктало під серцем і стискувало голову якимсь глухим болем. Тому рішила в мандрівку не йти, “бо з таким настроєм, думала, і собі й чужим тільки нерви будеш псувати”.
Випивши чаю, взяла принесену з бібліотеки книгу “Любов Жанни Ней” і з зусиллям прочитала сторінку. Щось неначе їй заважало. Потім підвела очі й замислилась.
“Щоб міг значити цей сон”?— пригадала його у всіх подробицях.
Вечір. Велика заля першої класи залізничного двірця. Люстри у стін і якесь панікадило, звішене зі стелі посеред залі. Все залито електричним світлом. Оркестр військової музики грав невпинно вальс і инші номера. Велике зборище людей, переважно жінки в бальній одежі, крутилися скаженим вихором у залі, а в стороні біля буфету військові пили вино й кричали ура. Метушня, галас, музика, сміх — усе змішалось в одне невгавне й нервове згучання.
“Бач, найшли де розважатись”, — думала призирливо, прихилившись до стіни, — чи їм закон не писаний?
Потім увійшов швайцар у новій лівреї з позументами і бакенбардами, поважний і літній, щось пробасив і зателенькав дзвінком.
Тоді пара за парою, розімкнувши коло, пустилися танцюристи на перон.
Заля спорожніла. Лишилася тільки вона. Підійшов той самий швайцар.
— “А ви чого тут стіни підпираєте? — звернувся сердито, хіба позакладало? Останній поїзд відійшов, і двірець замикається.
“Та не може бути?”— развела руками й схопила за руку малого, що тулився до її ніг.
“Ходім, синок, ходім швидше”.
Вона кинулася до дверей, але почула, як мале гецнуло на діл і непорушно витягло ноги.
“Та ходім-же скоріше, схопила його на руки і з жахом закричала.
“Це не він, не він, це лялька, лялька, лялька. — Щоб це значило, ламала собі голову Ніна Петровна. — На добре чи на зле? — робила різні здогадки, припущення й висновки. — Може це віщує щось про те.
Вона хотіла-б поділитися з кимсь баченим сном, передати свої болі й хвилювання. Але кому вона може розповісти свої таємниці, від кого може почути слово поради й співчуття?
Вона згадала тьотю Маню й надумала було піти до неї на околицю. Та у воріт перестрів знайомий таксатор із швейпрому.
— Дуже приємно, дуже приємно. — тиснув їй руку, вітаючись. — Ви теж, значить, не поїхали, мабуть проспали грішним ділом, як і я? А погода, знаєте, чудесна, слід хоч-би десь у сквері на повітрі погуляти.
Ніна Петровна зрікалась було. Посилалась на діла й поганий настрій і головний біль, та лагідність таксатора і його співчутливість перемогли.
— Все справи та справи, треба й погуляти, а коли-ж і гуляти як не тепер, бо весна, дивіться, швидко збіжить, а там і літечко відійде.
Вони пішли в “Дитячий Садок”. Звернули з головної алеї на бокову і сіли на лавочку під тінь крислатої липи.
Недалеко від них, на кучугурі а білого піску, розташувалась дітвора Хто переносив пісок для будівлі, хто будував якісь хатки й двірці, а хто просто вгруз чотирма і, мов пташеня, кублився в піску. Трохи віддаль кілька дітей гралися в м’яча, котили його по алеї, кидали вгору й ловили з галасом і захопленням.
— Які забавні оці малі! — зауважив таксатор. — Скільки радости несуть вони із собою, скільки втіхи.
Він помовчав хвилину. Не почувши ніякого відгуку, продовжив:
— Коли-б люди не знали дітей, не виховували-б їх, життя було-б у тисячу разів нуднішим і сірішим. Чи не правда, скажіть, будь ласка, Ніно Петровно?
Ніна Петровна звела на нього очі. Подивилася допитливо, неначе хотіла дізнатись, чи не має він якоїсь прихованої думки. А далі відповіла коротко й несміливо:
— Може й радість, тільки не для всіх, бо надто дорого обходиться.
— Що ви кажете, Ніно Петровно? Невже ви не хотіли-б придбати собі такого маленького...
Вона відвернула голову, зашарілась і промимрила спантеличено:
— Я?.. Що-ж?.. А робота? Ви таке скажете... прошепотіла іще щось розгублено, мов спійманий на вчинкові злочинець, коли поблизу упав м’яч і притягнув її увагу.
Враз схопивши м’яча, вона стала легенько підкидати, трохи жартуючи, щоб перемінити тему розмови.
— А може будемо й ми гратися, — Несторе Васильовичу,— га? — І відкіля це він полетів — подивилась перед себе.
— Он він, он!— почувся тоненький дитячий голосок і, мов дзвіночок, покотився по алеї.
Маленька дівчинка відділилась від гуртка й бігом пустилася до лавочки. За крок до неї струснула ясно-золотими кучерями, що спадали на лоба, і спинилась напроти. Притулила до губ пальці правої руки, лівою взялася за шию і, чекаючи, мовчазливо, трохи підозріло зиркала з-під нахмуреного лоба на Ніну Петровну, на м’яч, на лавочку.
— Яка гарненька дівчинка. Очі як волошки, — порушив тишу Нестор Васильович. От прелість! А знаєте?— торкнув плече сусідки,— вона на вас схожа. Отже правда! придивіться, чи не рідня якась буде?
Ніна Петровна глянула в лице дівчинки, потім перевела очі на пухкі в черевичках ноги, на ручки, знову на лице... Її обличчя мінилося раз-у-раз. Радісні вогники спахували то гасли в її очах.
— А справді, трохи схожа — провела ніяково і рвучко схопила дівчинку за руку.
— До мене, до мене! — потягла її ближче до себе й поцілувала палко в щоку.
— Гарна дівчинка, — звернулась до Нестора Васильовича, неначе виправдуючись за свій вчинок. А чия ти є, маленька? Ну скажи, та скажи-ж!.
Та розкрила більш сміливо сині очі і просто відказала, продовжуючи недовірливо дивитися з-під брів.
— Мамина.
— А зовуть тебе Зоя... чи Галя? — додала після короткої павзи друге ім’я, глянувши наляканими очима на сусіда.
— Ні, покрутила дівчинка кучерявою голівкою, від чого пасма золотистого волосся знову насунулась на лоб.— Ні. Мене звуть Рада.—
— Рада? — замислилась Ніна Петровна і вставилась знову в лице дівчинки.
—От дивне ім’я! — промовив Нестор Васильович, — Рада, Центральна Рада, українка, значить. А славна дівчинка. От і кажіть, Ніно Петровно, що це не прикраса життя.
— Рада! Рада! Ну скоріше-ж, чого ти там стовбичиш? — почулися голоси із гуртка дітей. І дівчинка, схопивши м’яча, подалася до них.
— Рада! Центральна Рада, а може Совет. Справді чудеренцьке ім’я. А мені чогось здавалось, що усі меленькі дівчатка з кучерявим золотистим волоссям мають ім’я Зоя, — проговорила ніяково Ніна Петровна.
Якусь хвилину сиділа нахмуреною, тільки раз-у-раз поглядала на гурт дітей, що до нього прилучилася Рада. Потім підвелася й промовила.
— Ох, як у мене голова болить. Проведіть мене, Несторе Васильовичу, додому.
— Будь ласка, будь ласка, — погуджувавсь той охоче. — Вн дійсно зараз виглядаєте якось не зовсім добре. Може треба порошка приняти, чи що?
Біля дому попрощались. Ніна Петровна постояла трохи за хвірткою, потім визирнула раз і вдруге на вулицю. І коли Нестор Васильович зник за рогом ближчого кварталу, вона вийшла на вулицю й швидко подалася в протилежний бік.
Ніна Петровна вернулася до “Дитячого Садка”. Біля входу спинилася було, чекала чогось, не то роздумувала. Далі ввійшла у ворота й звернула на ту-ж саму, бокову алею. Опустилась на лавочку, де перед тим сиділи удвох, і вставилась на невеличкий гурт дітей, що з ним, здавалося, бавилася кучеряво-золотиста дівчинка. Тривожний огник блимнув в її очах. Вона пробігала іще зором по ближчих місцях алеї і схопилася з лавочки.
— А де-ж Рада?— запитала стурбовано, підійшовши до гурту.
Кілька дітей стрінуло її здивовано, підкреслюючи тим саме, що нічого не розуміють. А якийсь хлопчик старший за инших тикнув несміливо пальчиком на свою сусідку — Ліда?!
Підійшла старенька, глуховатенька няня. Приклала до вуха руку, перепитала чого треба, й захитала головою.
— Рада, така маленька дівчинка з кучерявою голівкою, з півгодини тому гралася тут з дітьми, — пояснила Ніна Петровна, хвилюючись.
— Рада? — притулила стара руку знов до вуха й захитала вже підозріло. — Щось такого не чула серед дітей, і видумають-же таке, прости господи! Та ми тут і недавно, тільки прийшли, додала накінець.
— А так... я дивлюся...— видушила із себе звук Ніна Петровна й нерішучими кроками пішла до пісчаної кучугури.
Кілька дітей заклопотано вовтузились у піску, наповнювали коробочки, пересипали у відерця, робили конусоподібні фігури.
Ніна Пртровиа пильно поглянула на кажного з них, постояла і пішла по алеї. Нерівною ходою, прискореними кроками, то затриманими, поплелася з одної алеї на другу, водила засмученими очима перед себе, озиралась по сторонах, спинялась біля дітей придивлялася і, похитуючи головою, ішла далі.
Обійшла бульвар і вернулася на першу алею. Натомлена й розгублена опустилась на лавочку.
— Ох, яка-ж дурочка!— дорікала себе. Не могла відразу дізнатись, понадіялась. А все стіснялась того. От тепер і шукай, може тільки й бачила.
Вона сперлась на бильце лавочки, обняла щоки руками й сиділа довго й непорушно, мов у якомусь забутті. Потім потускнілими очима дивилась кудись у простір і нервово, з якоюсь насолодою гризла нігті, до болю, до нестями.
Маленька кучерява дівчинка з русяво-золотистими пасмами волосся стала тоді перед нею. Як тоді на яву, трошки соромлива. Як завжди дитина.
Вона розглядала її тепер найпильніше, з найбільшою увагою. Усі рисочки, здавалось, бачила. Така кругленька, пухкенька, як пампушка. Білі, розовенькі, трохи повненькі щочки, товсті ніжки та ручки.
— Зоя, Зоїнька!— ніжно прошепотіла.— Це вона моя крихитко, вона, куди-ж пішла? де дівалась?
Безпорадна й самітня замислилась. Тоді ще раз розгорнулася перед нею картина прихованої драми, що ось уже чотири роки як носить на серці.
Четвертий рік пішов від зими, як приїхала до міста з Узлової станції, до цього чужого й безрідного міста, майже без грошей і з малим на руках. Притулилася тимчасово у тьоті Мані, стрілочникової жінки, думала підшукати роботу. День за днем тинялась по майстернях “Швейпрому”, вистоювала цілі години на біржі, ходила, нарешті, по адресах “за работою на дому”. А в обіденну пору, голодна, натомлена і розчарована, верталася на “кватирю”. Невгавний вереск голодної дитини краяв серце, розривав його, здавалося, на частки. А тут іще непривітні погляди тьоті, щодалі бурчання й невдоволення: “І в самих діти, тіснота, ніде повернутися, а тут іще взялося”.
А коли одного разу вернулася “на кватирю” з пошукування і сказала, що можна було-б попрацювати якийсь день “на дому” у одної жінки, та тільки не згоджується брати з малим, тьотя розійшлася:
— А ти думаєш, що найдеш роботу з ним? І кому ти потрібна! що ти наробиш з ним за день, харчування дорожче обійдеться, чи ти думаєш, я буду няньчитись? І не подумай, годі мені клопоту і з своїми.
Безпорадність становища, як ніколи, виявилась перед нею.
“Так що-ж мені робити? Що робити?” — запитала розпачливо. — Як-же його жити?
— Як жити?— посміхнулася тьотя з таємничим якимсь виглядом. Була-б охота. Як жити?!
І, наблизивши голову, прошепотіла?
— Треба позбутися отого безбатченка.
Мов блискавкою, вдарило по голові. З виряченими очима від страху, поточилася назад, відмахуючись руками.
— Що ви кажете, хай бог милує...
— Та постой, не чванься. Ти нерозумієш. Я хіба що! От послухай! Припустимо, є усякі дитячі будинки, чи як їх там називають. Не приймають до них по хорошому, так можна підкинути. І тобі буде краще і йому. А то й добрі люди ще не перевелися, звісно бездітні, що раді були-б взяти дитину. Звісно, не ти перша, не ти й остання. Мало хіба такого буває. Почитай он лише в газетах.
Помовчавши, додала вже лагідно:
— Це я так кажу, пригадала одну знайому дівчину.
Приголомшена, мов огорнута туманом, ходила потому кілька день у місто, шукаючи роботу. Вертала знову додому і ловила на собі мовчазливі й допитливі погляди тьоті, повні натяків і чекання:
“Ну, що-ж швидко, чи як?”
Ці погляди пронизували її, тугою заповнювали серце, труїли життя.
А ранком одного дня, коли нікого не лишилося дома, вона довго слухала вереск біля порожніх грудей голодного маляти, а далі взяла шматок паперу і написала:
“Я безробітня. Не можу виховувати доньки. Прошу потурбуватися за неї, доки я найду працю. їй четвертий місяць. А зовуть — Зоя”.
Тоді загорнула малятко в ковдру, поклала записку і, взявши на руки, пішла з дому.
Мороз враз обгорнув її тіло. Мов огнем, палило в щоки й кололо в руки. Швидко опинилась біля ломбарду і мимохіть зайшла в нього. Постояла трохи серед залі й сіла на лавочку. Поруч неї, уже згодом помітила, була старенька жінка. Звісно, стали розмовляти.
— Ох, і тут черга. Скільки того часу витрачаєш на черги,— зідхнула старенька. Ви теж, мабуть, щось одержуєте. Постоїте довгенько, а ще й з малим. Та розгорніть його дужче. Тут тепло.
— Правда, правда, погоджувалась Ніна Петровна, розгортаючи трохи ковдру.
— О, воно у вас іще малятко,— і, нагнувшись, торкунался любовно за носик.— Ну, пупьянок, ну, красавочок, дівчинка чи кавалер?
— Дівчинка,— відповіла трохи веселіше і попросила потримати, доки вона сходить на другий поверх до прийомщика.
Передавши старій малятко, вона поцілувала його, постояла хвилину й тремтячими ногами виступила із залі. Біля дверей постояла ще хвилину й вийшла на вулицю. Пройшла кілька кроків, озирнулась назад, а далі подалася геть, спочатку швидкою ходою, а далі вже бігом. Мов гнався хтось позаду.
— У дитбудинку прийняли, — коротко пояснила тьоті, вернувшись додому.
Потому скрізь шукала. Приходила в ломбард, читала газети, придивлялася на вулицях. І все було надаремно. Тільки от тепер...
— Зоя! Донечко, моя лялечка! — проговорила голосно,— Зоя!— і враз схопилася було перелякана. Зоя? А може ні, бо чому ж Рада? Хіба загубилась записка. Чи це може випадкова подібність, омана?
— Омана? Ні, ні! А очі, а ніс, підборіддя. Хіба це не вона за дитячих літ. Хіба риси не її риси, не нагадують її очей, волосся, усього обличчя?!
І довго сиділа ще на лавці у спогадах і в чеканні і тільки, коли сонце було вже по зоході, поплелася додому.
Другого дня Ніна Петровна прокинулась, як і завжди, з першими заводськими гудками. Але, ставши на ноги, не хапалася, як завжди, поспішаючи на роботу, на фабрику “Швейпрому”. А повільно і трохи ліниво, з розважними рухами людини, що їй немає куди квапитися, бо впереді ще багато часу, прибрала кімнату й закінчила ранішній туалет. Одягнена в святкове вбрання тинялася потім по кімнаті, не знаючи, чим заповнити час. Поглядала на годинника, пересувала речі на столику із дзеркалом, поправляла подушку на ліжкові, байдуже і механічно, і знову дивилась на годинника.
Чим стрілка скорше наближалася до 8-ої, тим дужче нервувала, замислювалась. А зразу по восьмій замкнула кімнату і пішла в місто.
Не счулась, коли опинилась біля, “Дитячого Садка”. Тривожно й чутливо, з миготливими очима мигнула крізь завжди розчинені ворота усадок і пройшла алеєю.
Ранковий спокій лежав навкруги, на газонах квіток, на зелених полянках, на віттях дерев. Безлюдь і порожнеча по алеях ще не порушена ні появою дорослих, ні дітвори.
Вона повернула назад і сіла поблизу входу.
Невелика колясочка з натиканими навколо дитини ковдрами, простирядлами й ще якимись шматками з полотна незабаром в’їхала в сад.
— От і приїхали, приїхали,— по дитячому залопотіла жінка, очевидно, мати, поправляючи на дитині капелюшок. Ну іще трошечки, от туди, де квіточки, бачиш, проїдемо.
Пройшла стара няня з двома хлопчиками, що радо помчалися, наче наввипередки до пісчаної кучугури, не дивлячись на бурчання і сварливі погрози старої.
Із шумом, лементом і стрибками влився в садок цілий гурт дітвори під доглядом фребелічки і розсипавсь у дальній алеї.
Що далі більше потяглося дітей. Розташувавшись по садку, миготіли там то тут, мов лебеді, в білих одежинах і розривали спокій веселим верещанням, бігом, забавками.
Зі сповненим чекання зором стрічала Ніна Петровна дітвору й проводжала з тривогою у глиб. Схоплювалась з місця, коли біля входу показувалась русява голівка з кучерями, і сідала з потьмареним виглядом.
Сонце підбилося вже високо над деревами і гарячим промінням нагрівало повітря. Ставало все душніш, і вже менше з’являлось у садок дітей.
Що-ж далі робити? Зідхнула зажурено Ніна Петровна, коли враз очі радісно заблищали, і сонячна посмішка розпливлась по лицю.
— Вона! Зоя! — скрикнула мимохіть,— і застигла на лавочці. Широкими очима тільки впялася в її лице, коли та пройшла повз неї, з якоюсь дорослою дівчинкою, певно служницею.
Потім пересіла ближче до пісчасної кучугури, де спинилась дівчинка, і з незрозумілим тремтінням стежила за нею, за її рухами. Нарешті, вибрала хвилину, коли дівчинка, підкидаючи м’яч, наблизилась до неї.
... Зоя! Рада! Радонька! — гукнула не своїм чужим голосом. Ау! Ау! Йди до мене, — помахала руками, — іди Радонька! Пограємось, не пізнаєш, а вчора ми розмовляли з тобою, забула? пригадай.
Дівчинка стала, засоромившись. Глянула повними цікавости очима, неначе щось згадувала (опустила їх в землю), іще глянула і посміхнулась просто і ясно.
— А я ось так умію,— весело промовила,— і, схилившись трохи набік, щоб не схитнутись, прострибала на одній нозі, показуючи свою вмілість. — Я іще щось умію, похвалилася.
— От гарно, та й гарно! — похлопала Ніна Петровна її по щочках і потягла до себе. — Ну, іди, любенька, розкажи й мені, що ти знаєш.
Вона посадила її собі на коліна і довго й замилувано дивилась, в очі, цілувала їх, притискувала до своїх грудей, притуляла її щоки до своїх. Заспокоївшись, гладила обома руками голівку, розкручувала кучері, поправляла і знову цілувала, мовчазливо з неприхованою радістю, то промовляючи ніжні, любов’ю напоєні слова.
— А що ти любиш? — цукерки любиш? чи ягідки, чи може іріски? — перепитувала згодом, сповнена бажання догодити малій, що починала вже соватись на колінах. — Ось ми купимо багато-багато цукерок, цілу коробочку, таких добреньких-добреньких, і ягідок червоних, білих, яких ти захочеш. А що ти ще любиш?— У тебе ляльки є? З ким ти граєшся? Ну розкажи-ж, моя любенька!— І знову цілувала її.
Мала, що виявляла була що далі більше нетерпіння і водила очима навкруги, оживилась, на її лиці заграла риса вдоволнення.
Лялька? Еге-ж. Вона має таку велику ляльку, тільки ще не вміє ходити. їй мама принесла недавно.
— А я тобі куплю ще більшу,— таку гарненьку, ти з нею будеш гратись. Ось підем до мене, моя дочечко!
— А мама?
— А мама тебе любить?— нахмурилась при слові “мама” Ніна Петровна.— Вона тебе може не любить, може будеш зо мною жити? “ Рада поглянула косо з-під лоба і похитала головою.
— Ні,— мене мама любить. Вона дасть мені варення, казала як прийду додому.
Тривожні хмарки поклались на лиці Ніни Петровни. Хмарки ревнощів і болю.
— Я тобі буду казочки розповідати,— голубила маленьку,— про Мишу, що за медом лазить, про лисичку — сестричку, книжечки з малюнками куплю. Я тобі розкажу про маленьку дівчинку, як вона пішла з дому гуляти та заблудилась і попала до чужих, та як мама її чекала, і журилась і плакала.
— А мені мама розкаже,— вона мене любить,— повторювала своє Рада і завертілась на колінах, виявляючи бажання випростатись із обіймів. — Я хочу додому!— пробурчала невдоволено і випорснула з рук, як тільки підійшла служниця.
— Чия це дівчинка?— запитала тремтячим голосом Ніна Петровна.— Вона така розумненька. Мені хочеться познайомитися з батьками.
Коли та назвала прізвище й адресу і відійшла до дітей з малою, Ніна Петровна посиділа ще якийсь час на лавочці, потім нервово заходила по садку, купила в ларку цукерок, підійшла до дітей і дала цілу жменю Раді.
Годину якусь проблукала по вулиці нерішуче, від одного кварталу до другого, неначе чекаючи на когось, далі звернула на Садову вулицю. Постояла біля будинку № 8 і з чіткими й прискореними ударами серця піднялася на третій поверх. Постояла ще біля дверей “кватирі Синициних”, тяжко відсапуючись, і тихо постукала.
— Заходьте, заходьте!— почувся жіночий голос. Коли переступила поріг, з канапи підвелася літня жінка, поклавши якесь шитво, і привітним тоном повторила.
— Прошу, прошу, заходьте, сідайте!
Ніна Петровна переступила з ноги на ногу, зиркнула розгубленими очима по кімнаті й нерішуче сіла на стілець.
Із розчинених дверей другої кімнати показалась золотиста голівка, сховалась, потім розітнувсь веселий, крик і дівчинка з лялькою на руках кинулась в кімнату.
— Тьотя! Тьотя!— підскочила до Ніни Петровни й поклала ляльку на коліна.— Дивись, ось моя Зоя.
Хазяйка подивилась трохи здивованими очима й проказала:
— То правда, вона в нас з чужими, як із своїм, швидко звикає до людей, не цурається, як инші.— Радонька! не заважай-же тьоті, іди пограйся, а ми ось поговоримо.— Ви що-ж приїжджа, чи тутешня?— звернулася до Ніни Петровни, що все ще мовчала. Ви до мене, чи може до чоловіка по яких справах?
Ніпа Петровна зашарілась. Замигала нервово очима по розвішених на стінах картинах, промимрила щось під ніс неясно, нарешті кахикнула, мов заважало їй щось у горлі,і раптом випалила:
— Я прийшла... того... За донькою.
Хазяйка, що дивилася було добрим і співчутливим зором, зробила здивовану міну, помовчала, чекаючи дальших пояснень, і вимовила лагідно.
— Ви, моя дорога, мабуть, помилились. Вам яку треба було кватирю, Синициних?
— Синициних. Еге-ж. Ви Ольга Марковна? Я таки до вас,— і скажіть, будь ласка, що оця маленька дівчинка,— показала рукою на другу кімнату,— не ваша донька, а моя. Де ви її взяли?
Ольга Марковна спочатку подалася усім тілом до спинки крісла і мов прикіпіла. Потім насторожилась, далі витріщилась, наїжилася.
— Де я взяла? Взяла там, де добра мати,— натиснула на “добра” — лишила моїй покійній мамі. І, звернувшись до дівчинки, що знову вбігла в кімнату: — Ну, Радьонько! піди-ж у ту кімнату, пограйся іще трошечки, — погладила ніжно по головці.
Але та не рухалась. Ставши біля крісла, водила пальчиком по бильцю, зиркаючи хвилинами на обох жінок.
— Я дуже вам дякую, що потурбувалися,— ледве чутно протягла Ніна Петровна.— Я так буду тепер рада, що найшла свою доньку гарненькою та здоровенькою. Ніколи вас не забуду.
— Зоя! Рада!— протягла руку, підвівшись зі стула.— Підем зі мною додому.
Але вмент Ольга Марковна вскочила на ноги і стала між нею і Радою.
— Що таке?— голосно закричала, мов ужалена.— Мою доньку забрати? Облиште!— провела рішуче рукою. — Багато вас таких знайдеться. Я її виховувала. Я її викохувала. Я ходила за нею, ночей недосипала, а тут тобі з’являються з вулиці і давайте їй дитину. А дзузьки! — відрізала категорично.
— А я хіба що?— Я носила її, і родила і давно вже шукала, щоб вернути,— згубивши рівновагу, підвищила голос і Ніна Петровна.— Вона моя! І візьму, коли не добром, то судом.
— Хе! мати знайшлася,— кепкувала Ольга Марковна.— Попробуйте! Та вона вас і не знає і знати не буде.
— Рада! Радонька!— промовила Ніна Петровна якимсь благаючим голосом, повним надій і розпачу.
Дівчина сховалася за сукню Ольги Марковий і сердито поглядала з під насуплених брів.
— Мамо, я боюся, чого сердиться тьотя? А вона казала купить мені ляльку.
Ольга Марковна взяла тоді її на руки і вийшла в другу кімнату. А за хвилину показався чоловік. Він почухав потилицю і діловито заговорив:
— Що-ж поробиш? Так вийшло. Дитина наша і вже удочерена Ідіть додому. А коли захочете, то й відвідати можна буде, так. инколи, тільки, як тьотя, а більші — ні, ні.
Ніна Петровна конвульсивно здригнула. Голова закрутилась. Застукотіло у скронях, усе здавалось пішло перед нею ходором, усе застрибало в очах.
Похитуючись, вийшла в коридор і розійшлася рясними сльозами.
...
Народній Суд розглядав позов Ніни Петровим і ухвалив: На підставі арт. 18,45 Кодексу законів про родину, опіку та подружжя 4-літню Раду Синицину лишити у всиновителів, бо це сприяє умовам нормального розвитку й виховання дитини.