Глибокою колією, поміж сірими полями, рипів віз із ярмарку. На ньому в задку сиділа баба, що у правій руці в неї була макітра, а лівою вона тримала з щітками підрешітку. Дід, звісивши ноги через полудрабок, немочно то підносив голову догори, то раптом пускав її і від цього об чорні груди ламалась, як віник, його борода. Він солодко дрімав. Мишаста кобила, озираючись на попалені сонцем толоки, теж махала головою і ледве тягла ноги за ногами. Її набитий реп’яхами хвіст, як кинутий пажем шлейф, здіймав за нею цілі хмари куряви.
Попереду на зомлілій толоці, мов бородавка на носі, соковито кущився перелісок. Всі холодки з поля поховались під його зелені кущі, а на дорогу світило сонце й на лій топило кобилу й людей.
Раптом за переліском щось рявкнуло. Дід лупнув очима, глянув на голі толоки, позіхнув і знову захитався у такт баюрам. Але голова не встигла ще опуститись на груди, як щось нагло крякнуло уже аж під самим його вухом. Кобила, мов від любовних пестощів, здригнулась, повела кривавим оком, навіть на мент присіла й потім зненацька незграбно стрибнула вбік.
Баба, що сиділа з підрешіткою, клюнула носом у полудрабок, дід потилицею дістав макітри і віз заторохтів по грудках.
Підстрибуючи по баюрах, віз кинувся в один бік, а в другий, лоскочучи шинами порепану землю, шурхнув чибісом автомобіль.
Дід від несподіванки аж голову втяг. Потім, визвіряючись до кобили, яка теж злякалась не менше за діда, він закричав:
— Ух, сибірка б тебе задавила, но сюди. Ну й народ же настав, важко їм було, бач, звернути. Неначе повилазило, що я з кладдю їду.
А баба лише сказала:
— Ох, лишенько, макітра тріснула. —І цупко вчепилась за полудрабок.
Автомобіль, здіймаючи куряву, котив далі, але гін за двоє він одразу почав зменшувати ходу, закашлявся, пшикнув і, пустивши диму, став.
Дід озирнувся й засмикав віжками:
— Невже звертають? А глянь ще ти, бабо. Отже й присікаються, що не звернув.
Дід пужалном заохочував кобилу, а баба озирнулась і сказала:
— Стоять. Може ти возом зачепив їх: гляди ще вломив що.
— А вони бачили, що я з кладдю іду, тебе ж не зсадиш, хоч і на гору, ну й звертали б іроди.
— Сира я вже пішки ходити.
— Сира, ось зажди, як наженуть, так вони тебе висушать.
— А ти б краще поганяв.
— Поженеш цю кляту самокатку, коли для неї й голоблі мало, не то, що пужална. Ич шкура чортова: ти її по ребрах, а вона тобі хвостом, як кадильницею... Куди оглядаєшся?
Тимчасом двоє, що сиділи позаду в машині, зійшли на землю. Один хутко побіг за корчі на закопі, а другий, запаливши цигарку, став походжати біля машини. Шофер, діставши із бокової шухлядки приладдя, ліг голічерва й посунувся під машину.
Помітивши це, дід і собі спинив кобилу:
— Стій, розбігалась, як на скачках.
Потім, передаючи бабі віжки, сказав:
— А на, подерж, а я піду подивлюсь, що воно там за оказія.
Зсунувшись незграбно з возу і, шкутильгаючи на пересиджені ноги, дід пішов назад.
Біля авто він скинув шапку і вклонився:
— З неділею будьте здорові.
Той, що похожав з цигаркою, був у шкіряній куртці. На кашкеті була зірка. Відказав байдуже:
— Гаразд.
Тоді дід надійшов ближче, подивився просто в рот пасажирові і запитав несміливо:
— Чи не ося була вломилася.
— Ося. Ні,—потім посмішкувато додав: — Конус, діду, щось заїдає.
— А звісно, воно штука вутла, може що й заїло. От недалеко ходити: мою кобилу як напали парші, так чуть було зовсім не заїли... А ваші салдати в мене стояли, так усякі слова знають і мітинг, і буржуй, а нащот пособія кобилі й не знали.
Він підійшов ближче і ткнув заскорузлим пальцем, як пужалном, у гумову шину;
— Дебелі колеса. Воно ж і мазила сюди треба, мабуть, пахущого, щоб не воняло.
— Вона маслом змазується,—відповів, розглядаючи діда, товариш у кожанці.
— Маслом? Бач, панська штука, а в нас і в кашу його не густо.
Помітивши люстрові лихтарі, дід запитав:
— А чим же ви їх світите? Кажуть же, що карасини тепер мало.
— Електрикою, діду.
— Ну, а ми з бабою каганцем, та й то хіба, щоб тільки повечеряти.
Зайшов дід ще й наперед і побринькав пальцями на радіяторі:
— Невже й тут щільники нужні?
— Нужні, все тут нужне, діду,—крутячи другу цигарку, вже охоче відповідав товариш у кожанці,—то радіятор, куди наливається вода, щоб остужувати машину,
Дід розчаровано махнув бородою:
— Без води й це значить не поїде. Воно всяка худоба любить, щоб її напували. Я вчора не взяв із собою цеберки, а в місті ж не випросиш, так моя самокатка ледве ноги дотягла додому.
Шофер цокав із споду молотком, товариш у кожанці крутив третю цигарку, а дід тупсав довколо авто й причмокував. Нарешті, він сів біля одкритих циліндрів і запитав:
— Ну, скажіть мені, будь ласка, де воно сидить те, що везе?
— Товаришу Петре,—гукнув перший до другого пасажира, що повертав від закопу,—дід, здається, хоче мінятися з нами на кобилу.
Товариш Петро запитав:
— З додачею?
Дід затрусив бородою:
— Хто, я?—е, ні. Ви не дивіться, що моя кобила засмоктана, то снопи її затягали, а все ж вона ще й за вашу машину справиться. А вже—що брачка, так батога й не показуй. Мені ще скільки до Кантакузівки пертись, а на полуднє буду, як завгодно.
— На Кантакузівку? Оце й добре,—зраділи товариші.—Нам теж туди. Так ви розкажіть нам дорогу.
— Та за мною просто їдьте і все. На полуднє ручусь, будемо.
— А ширшого шляху немає туди?
— Е, так це ж треба вертатися назад, та коло греблі звернути на могилки, а потім понад Макаровою левадою на оренду, та тоді вже й на шлях. Це довга справа: і навечір мабуть не встигните.
— Ага, ну гаразд,—сказав товариш Петро й собі присів до циліндрів.—Слухайте ж, я вам покажу, де у нього душа: оце магнето,—і він показав повз циліндрів на маленького жбанчика,—воно дає іскру, а напроти стоїть корбюратор, який подає й розпорошує бензии. А далі робота йде вже, як у паровику.
— Значить, тільки сідай та й їдь? І швидко ж воно бігає?
Товариш Петро прикинув ув умі й сказав:—Та, мабуть, разів удесятеро швидче, ніж добрі коні.
Дід аж вийняв люльку:
— Хай бог милує, це б від моєї кобили й кісток не позбирав.
— Колись і ви будете так їздити, і снопи на авто возитимите.
— Та в нас уже секретар купив собі таку самокатку, що на двох колесах крутиться, та лише тричі оперезався на вулиці та більше й не дурів, бо до нашого брата це не пристало.
Товариш, що був у кожанці, по-вченому сказав:
— Доки, діду, не намучишся, доти не научишся.
— Чи чуєте,—відказав дід,—дурному вчитись, що мертвому лічитись, це ж, мабуть, німецька штука?
— Англійська,— відказав товариш у кожанці.
— Англійська? А мені салдат один казав, що німецька.
— Товариші переглянулись:
— Англійська,—знову відказав товариш у кожанці:—Ось написано по англійському „Austen"—значить англійська.
— Та то тільки так пишуть, а вона—німецька. Мені говорив практикант, що й сам у німцях був.
Шофер уже сидів коло стерна, й за ставляв машину кашляти й чхати.
Сіли до машини й пасажири. Автомобіль крякнув, зірвався й, стрибнувши на толоку, завернув назад. Товариші привітно кивнули головами до діда й запорошились курявою.
Дід здивовано помахав у повітрі пужалном і крикнув услід:
На шлях таки? Ну я там у себе скажу, щоб на вас чекали.
І підтюпцем кинувшись до воза, закричав уже до баби:
— Держи, держи віжки!
Захекавшись, дід прибіг до воза й цупко схопив віжки. Ставши на обода, він зліз на полудрабок і нокнув на коняку, але віз не рухався.
Тоді дід повернув пужално в руках і, дістаючи бичем з лівші по ребрах кобили, крикнув:
— Ну, ти, радіятор, може й тебе конус заїв.
Кобила спросоння гикнула й затупотіла по твердій дорозі.
— На полудне, хоч ти мені лусни, а щоб у Кантакузівці була,—намагався дід показати кобилі все пужално. —Ми зараз до сільського та як наробимо крику: “товариші, мов, ідуть на машині, підмітай, значить”, от спасибі й скажуть старому, що попередив, а тобі, самокатко січки вріжу. Що, не любиш? А де ж я тобі дістану сіна? Ось нехай, як буде і в нас така машина, ну, тоді як закрутимо та аж на Орчик... тільки чух, чух, чух... і навечір сіно перед тобою. їж скільки душі твоїй завгодно, бо машина вседно тільки масло та воду жертиме. От нам тоді, бабо, масла й до каші не прийдеться, бо все на машину піде.
— По хатах збирати їдуть, чи що?
— Може й збирати. Я кажу тобі про те, як у нас буде колись. От ці знов кажуть, що замість коней машини будуть, автомобілі.
— Я й ції падлюки не вдержу.
— Там тебе ліктричеством як зарядить, так і чорта вдержиш.
А тобі треба його згадувати отут на безлюдді?
Драбини раптом сколихнулися з одного боку на другий, гицнули на переднє колесо, потім з усієї сили на заднє. Віз нахилився й поволікся далі, а заднє колесо з віссю покотилось зовсім в інший бік.
Баба перелякано глянула на черепки від макітри й запищала тоненьким голоском.
— Треба таки тобі було згадувати ту нечисту силу. Тиць з нею, як дурень дуба, а тепер хоч повертай назад за макітрою.
Дід смикнув віжки, важко стрибнув на землю й визвірився на бабу:
— Нечистий, нечистий! перекривив він,— якби нечистий сидів на тім боці, а не ти, так мабуть би не котилось колесо ззаду. Розпащикувалась. В рукав завтовшки ося і ту чортяка вломив. Сядь наперед! Тобі б тільки на роплані літати з твоїми макітрами.
— Сказиться він тобі: на возі й то одні черепки везу.
Дід положив на воза колесо, підважив руками один ріг і кобила потягла воза далі по вибоях.
Під переліском дід зупинився. Із тину він витяг глицю і як лижу під аероплан підвязав під задню вісь. Потім озирнувся довкола і витяг ще одну:
— А це буде ося.
— Гляди, ще присікається хто,—боязко сказала баба.
— Нехай до товаришів і присікується, хіба я по своїй вині на перегонки їду? Діло казенне.
Коли глиця була ув’язана, віз на трьох колесах і одній лапі, не зменшуючи ходи, знову пострибав на Кантакузівку.
Тепер дід мовчав. Навіть показуючи кобилі пужално, обмежувався короткою фразою:
— Ти оце бачиш?
Кобила, ніби стверджуючи, кивала головою.
Було вже за полуднє, коли кобила, гублячи в порох шматки мильної піни, напружила в-останне свою волю й моторно підтягла воза до сільради. В цей момент з неї виходив голова, Іван Максимович.
Дід ляпнув пужалном по халяві, ледве стримуючи радість, гукнув:
— А що, Йване Максимовичу, ти гудив мою самокатку, а воно й надаремне: оце, брат, навипередки як пішли з машиною, так її ще й духу не чути, а ми собі й не дуже поспішали, а вже й тут.
Іван Максимович подивився на мокру, як курка в дощ, кобилу й запитав:
— З якою машиною?
— Еге, з якою? Кричи на сторожа, нехай мете: до вас товариші там на машині тягнуться.
Голова насторожився:
— Коли ти іх бачив?
— Ще за снідання, коло губенкових хуторів. Мабуть, навечір будуть, бо понесло їх аж чорт знає куди.
— На чорній машині? —запитав голова і зневажливо махнув рукою,—ці ще в обід тут на сходці були.
У діда на очі впали стріхами брови. Він мовчки повернувся до кобили, витяг на всю руку пужално і з лівші вперіщив її по мокрих ребрах. Кобила підстрибнула, поточилась, і віз на трьох колесах і одній лапі пострибав далі.
Валки.