З Кримського Циклю

М. Рильському.


Павло Тичина


←Життя й революція, 1926

головна



Пляж.

Згори вона збігла і гола лягла,—
не знає, не знає, не знає чому—
жагуче коліна сумні розняла
і сонце приймає, як мужа.

Такі хвилеводи, така ряботінь,—
здається, здається, здається от-от!—
тінь —та й немає, самії сліди:
риба дугою-стрілою з води...

Невже це було колись: банда... пожар..
її зґвалтували і кинули в жар...
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.

О, як вона вирвалась, кинулась в бір,—
і бігла, і бігла, і бігла—о жах!—
куди не погляне—оскалений звір,
і небо у чорних крівавих слідах.

Був мертвий і дикий і проклятий час,
як десь вона впала вночі у траву.
Тепер вже не знаю ні націй ні рас.
свободу людей своїм богом зову!

І буду боротись, і буду іти
в новії нерабські незнані світи.
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.

Та море хвилює, та море будує:
в нім стільки проклятих отих надбудов.
Любов моя чиста, любов незагасна,
невчасна, сучасна, прекрасна любов!

Прорив.

Дельфін не гравсь у морі,
не був і сонцехмар—
на давню синю тему
задумалась гора.

Я йшов і оглянувся—
чи хтось мене позвав?
Креснуло-полоснуло
і блиснуло в слова.

І дощ заколихався,
перемісило муть.
Грімкі палкі промови
над морем як у тьму.

І я побіг над муттю —
то був такий прорив!
На дві октави нижче
шуміло із гори...

Сниться й далі.

У день боюся спати. Заснеш,
прозоромукою просниш,
увесь істотою погаснеш
кудись туди, в провали літ.

І хтось веселку ставить дужко,
і хтось роздражнює огні
і з запитом круг мене кружно
світає на крилі.

І тут з туману все частіше
то сей, то той зелений блиск,
і божевільний темп колише,
мов павза на війні.

Ти знов. А як-же дух і форма?
А як-же вічне битіє?
Невже отак без сліду жорма
і пожере мене?

Чи може зовсім не питати?
Мовчатиму. Мовчу.
Уже і всесвіту не чуть—
лиш тиша ллє і ллє...

А потім зразу видно-видно!—
мов у морській воді.
І хтось торкне холоднолідно
чоло моє. Тоді

встаю (хоч сниться й далі)
і перевішуюсь в вікні.
В сусідній хмарі сонце тихне,
мов павза на війні.

За хмарами обвали.

Впаду, впаду, впаду
на синю глибочінь.
Тінь,
протінь
у соняшнім саду.

Візьми мене, природо,
і до своїх причисль
Тінь,
протінь
у соняшнім саду.

І дай я зрозумію
твій зміст і твою мисль.
Тінь.
протінь
у соняшнім саду.

Як ти мене будила,
як ти мене вела,
як круг душі моєї
три вихорі зняла.

Три вихорі. Три гимни,
три пісні битію—
мій труд, моє горіння,
любов і смерть мою.

Що першим себе значу,
що друге в сон кладу,
любов'ю назаряюсь
у соняшнім саду.

Впаду, впаду, впаду
на синю глибочінь.
За хмарами обвали
грохонуть як в аду.

Ай-Петрі.

Давно вже вечір. Риси—
мов вирізблена рить.
Вгорі огонь горить,
і мовчки гробнуть кипариси.

Цвірчіння стопрозоре,
а вітру аніяк.
І тільки море, море,
безтрепетний маяк.

І тільки повно слуху.
І ряснозорна бризь
одглибинилась скрізь
без руху...

Яке бажання стріч!
Мов Дафніс той і Хлоя
при місяці там стоя
шепочуться всю ніч.

А ген аж в сині нетрі
в зазубреннях колон
піднісся як закон
некорований Ай-Петрі.

Слався!

Вічний, вічний, нерозгадний,
нерозривний наш,
скрізь твоє дихання бурі,
скрізь твоя душа.

І в ідеях, і в творінні.
і в екстазі мас,
і в жорстокому борінні
за гіркі права.

Вічний, вічний, нерозгадний,
нерозривний наш,
скрізь твоє дихання бурі,
скрізь твоя душа.

Як ти можеш тихим бути,
о грозо, гроза?
Сам ти був до скелі кутий,
мучився не раз.

Вічний, вічний, нерозгадний,
нерозривний наш,
скрізь твоє дихання бурі,
скрізь твоя душа.

Хай ти розум, хай зустріння
матер’яльних сил—
слався, вічне випроміння
людської краси!